59. Батуринські статті 1663

– п’ять умов, що їх уклав 17 груд. в Батурині гетьман I.Брюховецький з представниками царського уряду дяками Башмаковим і Фроловим як додаток до осн. Переяславських статей 1659. Б.с. накладали на укр. сторону зобов’язання: утримувати коштом місц. нас. рос. військо, введене в Україну для її захисту від ворогів, а також військ. залоги при воєводах (1-й пункт); вертати в Росію втікачів, причому під загрозою смертної кари тим, хто буде приймати їх чи допомагати їм переховуватися (2-й пункт); упорядкувати козац. реєстр, визначений попередніми договорами (3-й пункт); заборонити укр. купцям вивозити збіжжя на продаж у Правобережну Україну, або принаймні зобов’язати їх робити це з метою агітації на користь рос. царя (4-й пункт), а також заборонити їм «вивозити горілку й тютюн в російські міста», щоб не порушувалася держ. горілчана й тютюнова монополія в Росії (5-й пункт). Після тривалих дискусій уряд Брюховецького змушений був погодитися на умови рос. сторони, але при цьому залишив за собою право апелювати до царя з приводу скасування 2-го і 3-го пунктів договору. Пункт 1-й також не був реалізований на практиці, проте створював прецедент, який був використаний царським урядом при укладенні Московських статей 1665.

60. Московські статті 1665 року — міждержавний договір, підписаний у Москві 11(21) жовтня 1665 року, за іншими даними, 12(22) жовтня між гетьманом Іваном Брюховецьким, котрий у вересні прибув з великим почтом до Москви, і московським урядом. Московські статті значно обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. За Московськими статтями українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів, новообраний гетьман мав приїздити до Москви на затвердження. Кількість московських військ в Україні збільшувалась до 12 тис., причому український уряд зобов'язувався постачати їм власним коштом харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер крім головних полкових міст і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти у царську казну. Українська Церква переходила у підпорядкування Московському Патріарху. Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права. В обмін на ці поступки Брюховецький отримав титул боярина і земельні володіння неподалік кордону з Московією.Московські статті забороняли використання в Гетьманщині знецінених мідних грошей, які випускалися урядом Олексія Михайловича за примусовим курсом срібних, а також повідомляли про повернення королівських грамот на магдебурзьке право українським містам (забрані раніше за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та іншим містам.

Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства, а Андрусівський мир 1667р. який поділив Україну, став головною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині, яке активно розпочав Іван Мартинович Брюховецький. Загибель самого гетьмана Івана Брюховецького за вказівкою Петра Дорошенко врятувало українські землі від повної залежності від Московського царства.

61. Підгаєцька угода — договір, якій укладено в ході польсько-українсько-татарської війни19 жовтня 1667 між представником Речі Посполитої Яном Собєським і гетьманом Правобережної країни Петром Дорошенком.

ПередумовиВлітку та восени 1667 Петро Дорошенко розгорнув воєнні дії проти Польщі, що дістали назву «Підгаєцька кампанія». У серпні того ж року в Україні з'явилася орда під проводом калги-салтана Керим-Гірея, згодом прибули й турецькі яничари. У вересні об'єднані сили калги та Дорошенка розпочали регулярні воєнні дії. Дорошенко розраховував на непідготовленність Польщі, але Ян Собеський знав про наступ й готувався.У другій половині вересня 1667 Дорошенко з 24 тисячами своїх козаків, 40 гарматами й кількома десятками тисяч орди на чолі із Керим-Гіреєм був уже в Галичині. Туди ж прийшли й три тисячі турецьких яничарів із 12 гарматами. Проти цих сил Ян Собеський міг виставити 15 тисяч регулярного війська й кілька тисяч озброєної челяді. Але його підтримав запорозький кошовий Іван Сірко, який ще в січні 1667 року побував у Львові.Ян Собєський укріпився на дуже сильній позиції біля Підгайців, де на початку жовтня його облягли козаки й татари. Він два тижні витримував облогу. Коли його сили почали слабнути, надійшла звістка, що Сірко вдарив на Перекоп і спустошив північний Крим. Це викликало паніку серед татарських союзників Дорошенка. Невдовзі понад головами своїх союзників Керим-Гірей почав 16 жовтня переговори з Яном Собєським, і всього за чотири години вже був готовий трактат про «вічну приязнь і непорушний мир». Що до козаків, то вони мали залишитися в польськім підданстві на умовах, які мусили виробити спеціальна комісія.

Петро Дорошенко опинився в настільки небезпечній ситуації, що йому залишилося лише наспіх копати шанці для захисту свого табору від «союзників». Коли на третій день Керим-Гірей запропонував своє посередництво, Дорошенко, не маючи вибору, приступив до переговорів з Яном Собєським.

Угода П.Дорошенко й Вісько Запорозьке обіцяли підданство королеві й відмовлялися на майбутнє від усяких інших протекцій;магнати й шляхта могли вільно вертатися до своїх маєтків; Коронне військо не повинно було входити до козацької України, Польща була вимушена визнати кордон козацької держави по річці Горинь;

Залога в Білій Церкві мала бути зменшена. Пакт був скріплений взаємною присягою П.Дорошенка й Я.Собєського.

62. Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.Причинами Руїни були: − розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства; − посилення антагонізму між різними станами українського населення; − слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ; − боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків; − початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою; − зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму; − звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях; − жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни; − поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І. Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.

63. АНДРУСІВСЬКИЙ ДОГОВІР (ПЕРЕМИР’Я) 1667 — договір між Рос. д-вою і Річчю Посполитою про припинення війни 1654— 67 за право володіння Україною. Підписаний 30(20) січ. 1667 терміном на 13,5 років у с. Андрусов біля Смоленська (нині місто в РФ). Укладений всупереч укр.-рос. договорам, підписаним з царським урядом гетьманами Б.Хмельницьким, Ю.Хмельницьким та І.Брюховецьким. До миру з росіянами поляків змусив рокош (заколот) Ю.Любомирського (див. Любомирські), що охопив значну тер. Речі Посполитої. А.д.(п.) визначив місце Росії, Польщі та України в системі міжнар. відносин 60—70-х рр. 18 ст. Його статті встановлювали розподіл сфер впливу польс. короля і моск. царя на Укр. козац. д-ву. ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, Лівобережжя відходила до Росії, а Правобережна Україна — до Речі Посполитої. Влада царя стала поширюватися на Смоленськ, Дорогобуж (нині місто Смоленської обл., РФ), Білу, Невель (нині міста Псковської обл., РФ), Красний Веліж (нині м. Веліж Смоленської обл., РФ), а також Сіверщину. Київ повинен був відійти до Польщі 1669. Запорозька Січ потрапляла у спільне володіння обох д-в. Царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польс. ЗЛОТИЙ (бл. 200 000 Рубль). Укладання рос.-польс. перемир’я викликало велике невдоволення серед усіх верств укр. народу. Проти А.д.(п.) рішуче виступали гетьман. уряди П.Дорошенка, І.Брюховецького, П.Суховієнка, а згодом і Д.Многогрішного та І.Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу тер. козац. д-ви спричинило зростання політ. впливу в укр. сусп-ві козац. старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та КРИМСЬКЕ ХАНСТВО. Після 1667 поглибився внутрішньополіт. розкол в Україні. Внаслідок зайнятої гетьман. урядами позиції більшість із статей А.д.(п.) не було виконано, а рос.-польс. переговори щодо сфер впливу на Укр. козац. д-ву відразу продовжилися укладанням додаткових до А.д.(п.) постанов — т. зв. Моск. пунктів. Згідно з першими Моск. пунктами (14 (04) груд. 1667), Росія надавала Речі Посполитій військ. допомогу для боротьби з П.Дорошенком. За другими Моск. пунктами (9 квіт. (30 берез.) 1672) передбачалося, зокрема, відкладення спірного питання про передачу Києва Польщі до 1674. Треті Моск. пункти (13(03) серп. 1678) передбачали продовжити А.д.(п.) ще на 13 років, починаючи з 1 черв. 1680. Статті А.д.(п.) підтверджувалися і під час спец. зустрічей («з’їздів») рос. і польс. дипломатів у Андрусові 17(07) берез. 1670, 10 січ. 1675 (31 груд. 1674).

А.д.(п.) був спрямований також проти військ. могутності Османської імперії, відображав вимушений компроміс сторін і засвідчував наявність геополіт. рівноваги у Сх. Європі. Уряд Туреччини негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома д-вами. Водночас А.д.(п.) започаткував процес поступової втрати Укр. козац. д-вою статусу суб’єкта міжнар.-правових відносин. Проте договір 1667 не означав зникнення з карти Європи Укр. козац. д-ви, яка, незважаючи на існування двох політ. центрів (Правобереж. та Лівобереж.), продовжувала існувати як єдиний держ. організм.

64. ГЛУХІВСЬКІ СТАТТІ 1669 – угода між Гетьманщиною і Рос. д-вою, укладена 16 берез. 1669 у м. Глухів гетьманом Д.Многогрішним і воєводою рос. військ в Україні кн. Г.Ромодановським. Потреба в новій угоді була зумовлена тим, що попередня угода – Московські статті 1665 – втратила свою чинність унаслідок укр.-рос. війни 1668–69. Лівобереж. козацька старшина, погоджуючись під тиском обставин на повернення під зверхність рос. царя, прагнула не допустити відновлення правомочності Моск. статей, зберегти за собою права і вільності, закріплені за всіма учасниками антимоск. виступів. Підписанню Г.с. передували гострі дебати сторін 13–16 берез., особливо навколо вимоги укр. делегації щодо виведення з України рос. гарнізонів та воєводських адміністрацій. Спираючись на фактор присутності рос. військ у Глухові, Ромодановський змусив гетьман. уряд піти на поступки в цій справі, погодившися, зі свого боку, на зменшення кількості рос. воєвод в Україні (відтепер вони мали право перебувати в містах Київ, Переяслав (нині м. Переяслав-Хмельницький), Ніжин, Чернігів та Остер). Крім того, їм заборонялося втручатися у справи місц. самоврядування і судочинства, а їхні функції зводилися до суто військових. Г.с. гарантували дотримання традиційних козац. прав і вільностей, а також проголошували амністію укр. учасникам війни. Рос. сторона підтвердила право Укр. д-ви на вільний вибір гетьмана (див. Гетьманату інститут). Водночас було зроблено застереження стосовно того, що обраний гетьман міг бути позбавлений влади лише за дозволом царського уряду, як це раніше було зафіксовано Переяславськими статтями 1659 (за винятком випадків, коли він звинувачувався в держ. зраді). Гетьман позбавлявся права на зовн.-політ. діяльність; передбачалася лише обов’язкова присутність укр. представників на переговорах рос. сторони з іноз. дипломатами, якщо на них розглядалися питання, що безпосередньо стосувалися України. Г.с. вперше законодавчо закріплювали право гетьманів утримувати 1 тис. найманого війська. Вони стали базовим документом при виробленні укр.-рос. угод 1672, 1674 та 1687.

65. Корсунська угода1669 — договір, підписаний у м. Корсуні між гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком і турецьким урядом. Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко восени 1669 року уклав союзний договір із Османською імперією. Цей союз був затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12 березня 1669 року в Корсуні.1669 року Дорошенко отримав від турецького султана Мехмеда IV титул бея українського санджаку.На думку історика Наталії Яковенко основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана 18 років тому (у 1651) між Богданом Хмельницьким і турецьким султаном. За цим старим договором:

територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля, підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно; українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату; українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь турецької казни; на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир; Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана; султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами.Відсутністю Дорошенка в Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана. В середині березня 1669 році в Глухові вони проголосили гетьманом Дем'яна Многогрішного, який уклав з Росією новий договір — Глухівські статті. Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко восени 1669 року уклав союзний договір із Османською імперією. Цей союз був затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12 березня 1669 року в Корсуні.1669 року Дорошенко отримав від турецького султана Мехмеда ІV титул бея українського санджаку.На думку історика Наталії Яковенко основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана 18 років тому (у 1651) між Богданом Хмельницьким і турецьким султаном. За цим старим договором:

територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля;

підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно;

українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату;

українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь турецької казни;

на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир;

Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана;

султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами.

66. ОСТРОЗЬКА УГОДА 1670 — договір політ. характеру між гетьманом частини Правобережної України й одночасно кошовим отаманом Запорозької Січі М.Ханенком та представниками короля Речі Посполитої Міхала-Корибута Вишневецького, який був укладений 12 (2) вересня 1670 в м. Острог. Переговорний процес між Чигирином та Варшавою розпочався під тиском гетьман. уряду П.Дорошенка, але був прискорений польс. стороною через укладення П.Дорошенком українсько-турец. угоди 1669. Дипломатичні перемовини беруть початок від часу відсилки на елекційні сейми Речі Посполитої 1666 та 1669 послів П.Дорошенка зі спец. «інструкціями», які містили оперті на положення Гадяцького договору 1658 вимоги до королів. влади. На початку березня 1670 Міхал-Корибут Вишневецький дав доручення коронному підканцлерові А.Ольшевському скликати спец. комісію для укладення відповідної угоди з Військом Запорозьким. У відповідь на черговий варшавський вальний сейм 1670 прибуло укр. посольство на чолі із С.Білоцерківським і П.Смардовським. Воно мало повторити попередні вимоги, а також просити короля й сейм відмовитися від Андрусівського договору (перемир’я) 1667 з Моск. царством і допомогти в боротьбі з росіянами за повернення Лівобережної України. У травні 1670 на спільну Острозьку комісію (місцем її проведення було визначене м. Острог) прибули представники гетьмана П.Дорошенка на чолі з генеральним писарем М.Вуяхевичем і колиш. генеральним суддею Г.Гапановичем. Вони запропонували проект програми українсько-польс. примирення на основі широкої автономії України у складі Речі Посполитої. У 24-х пунктах спец. «інструкції козацьким комісарам» від 20 (10) травня 1670 йшлося про забезпечення прав вільного віросповідання православних на землях, «поки язик народу Руського засягає», держ. урядів, проблеми освіти, визначення території для Війська Запорозького в межах Київського воєводства, Брацлавського воєводства та Чернігівського воєводства (із прилученням частини Поділля, Пд. Білорусі та Полісся з кордонами по р. Горинь (прит. Прип’яті, бас. Дніпра)), право засідати в польс. сеймі правосл. ієрархів, «привілеї» для гетьмана, старшини, козаків і міщан та ін., що передбачало відновлення Гадяцької угоди 1658. Ґрунтовний проект-«інструкцію» з 31-го пункту мали й представники Корони Польської. Їхні вимоги до П.Дорошенка орієнтувалися на текст Гадяцької угоди, який був ратифікований на сеймі 1659 і з якого були вилучені найбільш важливі для українців положення. Різні підходи (козаки вважали її чинною, а поляки — навпаки) й затягування Варшавою укладення вигідної для П.Дорошенка угоди в Острозі змусили гетьмана нарешті узаконити стосунки з Османською імперією — на старшинській раді в грудні 1670 було ухвалено рішення про остаточний перехід правобереж. частини Укр. козац. д-ви під сюзеренітет султана Мегмеда IV. У відповідь Варшава ініціювала обрання на гетьманство від частини правобереж. полків та Запороз. Січі уманського полк. М.Ханенка. Процес мирних переговорів із польс. боку мали контролювати: від сенату — катол. біскупи С.Сарновський та Т.Уейський; від короля — гетьман великий коронний Я.Собеський (див. Ян III Собеський). Посередником між Варшавою та урядом М.Ханенка був колиш. правобереж. гетьман, полоцький стольник П.Тетеря, а між поляками та урядом П.Дорошенка — львів. православний єпископ Й.Шумлянський. 10 вересня (31 серпня) 1670 до Острога, де перебували польс. комісари волин. каштелян Ф.Любовицький, холмський каштелян Я.Пясочинський, київ. стольник Є.Манецький, брацлавський староста С.Пясочинський на чолі з черніг. воєводою С.-К.Беневським, прибуло посольство від кошового отамана М.Ханенка (в Острозі він був затверджений на «альтернативне» гетьманство) на чолі з козац. полк. С.Богаченком у складі військ. старшин Запороз. Січі Я.Ярошенка, Р.Малюка, І.Полтавця-Остряниці, І.Завіши, С.Білого та В.Олексієнка. Вони одразу ж почали погоджуватися з усіма запропонованими пунктами (стали «щиріше трактувати»), а також заявили про укладення договору від імені «усієї України». Уже 12 (2) вересня було ухвалено О.у., хоча перед тим переговори з послами П.Дорошенка тривали з перервами бл. 4-х місяців. Її положення передбачали: 1) на укр. землях мала залишатися унія; 2) шляхта поверталася до своїх маєтків в Україні без усіляких обмежень; 3) гетьман. уряд відмовлявся від усіх чужоземних протекцій та не мав права зноситися з ін. д-вами; 4) новообраний гетьман Війська Запорозького повинен був обов’язково затверджуватися королів. привілеєм; 5) гетьманові та генеральній старшині мали вручатися з рук короля клейноди, після чого вони складатимуть йому присягу; 6) під час військ. походів Речі Посполитої укр. гетьман мав підпорядковуватися великому коронному гетьманові тощо. Угода була скріплена двохсторонньою присягою в місц. костьолі отців єзуїтів. О.у. поступалася Острозькому проекту П.Дорошенка у визначенні політико-правового статусу Правобереж. України. Політ., екон. і реліг. права українців, порівняно з попередніми договорами в Гадячі (1658), Чуднові (1660) та Підгайцях (1667), значно обмежувалися, але в боротьбі з гетьманом П.Дорошенком М.Ханенко отримував перевагу. О.у. затверджено конституцією сеймовою Речі Посполитої 22 грудня 1670 у Варшаві, а її текст внесено до актів Метрики Коронної. Друковані примірники угоди розсилалися в усі правобережні полки. Одночасно до Чигирина відправили королів. лист із викладенням причин відмови представникам П.Дорошенка, в якому зазначалося: скасування унії в Україні не залежить від світської влади, а виокремлення Війську Запорозькому окремої території є неможливим, адже тоді б знову постало Рус. князівство, від якого козаки начебто відмовилися згідно з Чуднівським договором 1660. П.Дорошенко продовжував спроби змусити урядові кола Речі Посполитої до «переукладення» Острозької угоди, але на запропонованих укр. стороною умовах. Спочатку до Варшави з Чигирина виїхали посли Я.Петрановський та М.Харлан, які мали чергову дипломатичну «інструкцію» від гетьмана. На початку квітня (у кінці березня) 1671 гетьман П.Дорошенко знову вислав до Польщі пропозиції примирення. Вони складалися із 7-ми пунктів і базувалися на положеннях українсько-польс. угод у Гадячі та Чуднові й незатверджених «травневих» положеннях Острозького проекту. Отримавши чергову відмову, П.Дорошенко в липні 1671 за сприяння татарсько-турец. сил розпочав облогу польс. гарнізону Білої Церкви. Одночасно Корона Польська організувала військ. похід у Правобережну Україну. З огляду на політику Речі Посполитої щодо України, протистояння між прихильниками П.Дорошенка та М.Ханенка, вступ 1672 на Правобережжя армії Осман. імперії та постійні воєнні дії положення. Острозька угода 1670 — договір, підписаний 2 вересня 1670 у м. Острозі між гетьманом Правобережної України Михайлом Ханенком і польським урядом.Умови:Проголошувалася «безпека, вольності й поваги на вічні часи» до православного духовенства

Непорушність стародавніх військових вольностей стосовно будьяких козацьких маєтків .Збереження козацьких вольностей за вдовами померлих козаків Повна амністія тим козакам, які повертаються на службу до польського короля Вільне обрання козаками гетьмана із наступним його затвердженням королем. Заборона довічного гетьманства Відмова козацтва від будьяких протекцій монархів інших держав Військо Запорозьке за розпорядженням коронного гетьмана повинно негайно вирушати на відсіч ворога Заборона козакам приймати і відправляти будьякі посольства без дозволу короля Шляхта і духовенство мали право вільно і безперешкодно повернутися до своїх володінь Військо Запорозьке зобов’язувалося власними силами придушувати виступи проти підданства Речі Посполитої, карати і страчувати винних.

67. Коното́пські статті́ (17 червня 1672) — договір між Військом Запорозьким і Московським царством, підписаний у Козачій Діброві поблизу Конотопа (тепер Сумська область, Україна). Договір визначав основні принципи відносин між козацькою автономією Гетьманщини та Московською державою.

Зміст Статті укладені після обрання на загальній козацькій раді гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича. При підписанні статей було присутнє московське посольство на чолі з Григорієм Ромодановським, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Лазар Баранович, генеральна і полкова старшина Війська Запорозького, 4 тисячі козацького війська і делегація ніжинських міщан.

Конотопські статті були складені на основі Глухівських статей 1669 року. До нового договору додавалося 10 статей, які обмежували автономію Війська Запорозького.Загальний зміст статтейПро підданство Запорозького війська. Про мир з Короною Польською і про Київ.Щоб гетьман без відома всього війська нікого не судив і не карав. Щоб гетьман без відома царської величності і всього Запорозького війська ні про що не листувався з жодним стороннім монархом і з гетьманом Дорошенком та не чинив усних змовлянь. Про розмову польських послів у Москві, що гетьман Дем'ян Ігнатов наїжджав на численні міста у Мстиславському воєводстві по річку Сож. Про Дорошенкову зраду польському королю і щоб йому не допомагали. Про служивих і всіляких людей, що втікають з Великої Росії в Малу Росію, щоб їх не приймати, а прийнятих раніше щоб висилати назад. Про повноважних послів і комісарів московських і польських чи якихось інших, щоб при тих договорах і комісіях бути послам Запорозького війська. Про нову розкату (земляний вал) в Чернігові і про нову греблю на річці Стрижі, щоб обидві були знесені. Про тисячний охоцький полк компанійців Новицького, щоб його не було.

Статті урізали політичні права гетьманського уряду, особливо в галузі зовнішньої політики. Новообраному гетьману заборонялось без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з правобережним гетьманом Петром Дорошенком. Козацькі посли не мали права брати участь у переговорах з представниками польського уряду у Москві в справах, які стосувалися Війська Запорізького. Лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу Петру Дорошенку в його боротьбі проти Речі Посполитої.За Конотопськими статтями гетьманська виконавча вертикаль була ослаблена. Гетьман не мав права позбавити старшину урядів і посад або покарати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду. Скасувавши компанійські полки як реальну військову силу, на яку міг опертися гетьман, статті обмежили його виконавчу владу на користь старшин, а також створили передумови для посилення впливів московського уряду на території Гетьманщини.

68. БУЧАЦЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1672– договір, підписаний 28(18) жовт. 1672 між Османською імперією і Річчю Посполитою у м. Бучач після зайняття турец. військами Поділля. У ході переговорів на боці турец. сторони намагалися взяти участь представники гетьмана П. Дорошенка. Стосовно укр. земель Брацлавщини та Правобереж. Київщини (де існував козац. устрій), польс. сторона вперше на міжнар.-правовому рівні вжила термін «Українська держава». Тер. Зх. Поділля переходила до Туреччини у складі Кам’янецького ейялету (1672–99). Під владою Дорошенка перебували Правобереж. Київщина та Сх. Поділля (Брацлавщина). Решта укр. земель залишалася за Польщею. Представники України під час польс.-турец. комісії вимагали включити до Б.м.д. пункт щодо встановлення зх. кордону Війська Запорозького, який мав проходити по річках Горинь (прит. Прип’яті, бас. Дніпра) і Лабунь. За Б.м.д., усі попередні договори між двома країнами залишалися в силі. Польща мала сплатити 80 тис. талерів контрибуції, а також щорічно давати турец. султану 22 тис. злотих данини. Внаслідок поразки Речі Посполитої у війні з Осман. імперією і укладення Б.м.д. ставало неможливим возз’єднання Правобережної України і Західної України, що перекреслювало політ. плани П.Дорошенка домогтися створення незалежної соборної д-ви. У квіт. 1673 польс. сейм відмовився ратифікувати Б.м.д.

69. Бахчисарайський мирний договір 1681 - угода про перемир'я 13 ( 23 січня) 1681 в Бахчисараї між Туреччиною, Кримським ханством і Росією, обумовлене перемогами російських військ і частинами українського козацтва над кримсько-турецькою армією в війні 1676-1681 років. 1. Переговори У грудні 1678 в Константинополь був посланий дворянин Даудов з пропозицією відновити дружні відносини. Гетьман Самойлович, з яких знесли з цього приводу, також співчутливо ставився до думки про укладення миру з Османською імперією та Кримом. Співчували світу і в самому Османській державі.

Восени 1679 Даудов повернувся назад з грамотою від великого візира, який вимагав для переговорів про укладення миру присилання особливого посла і пропонував, зі свого боку, відправити посланця в Крим для ведення мирних переговорів. В кінці 1679 в Крим до хана Мураду Гірею були відправлені з Москви Сухотін і дяк Михайлов, але це посольство скінчилося нічим, так як дяк Михайлов свавільно залишив Сухотина і поїхав до Москви. У серпні 1680 для укладення перемир'я в Крим були направлені російські посли - резидент у Польщі стольник і полковник В. М. Тяпкін, дяк Микита Зотов і генеральний писар Війська Запорізького Семен Ракович. Мирний договір, укладений в Криму, потребував затвердження турецьким султаном. З цією метою в 1681 році в Константинополь відправився дяк Возніцин. У Туреччині не погодилися тільки внести в договір пункт, за яким Запоріжжя вважалося що належить царю московському. Возніцин не хотів було визнавати договору без цього пункту, але в кінці кінців, за порадою патріарха константинопольського, визнав, і в Москві були дуже задоволені цим мирним договором. Договір був укладений строком на 20 років і завершив війни 70-х років XVII століття між цими державами за володіння Правобережної України.

За договором: межа між Туреччиною і Росією встановлюється за Дніпру, султан і хан зобов'язалися не допомагати ворогам Росії; Росія приєднує Лівобережну Україну, Запоріжжя і Київ з містами Васильків, Стайки, Трипілля, Радомишль, Дідівщина. Росія погодилася на щорічне надання ханові "страти"; протягом 20 років територія між Дніпром і Бугом залишається нейтральною і незаселеною, на ній обидві сторони не мали права будувати і оновлювати зміцнення; козаки отримують право на рибну ловлю, видобуток солі та вільного плавання по Дніпру та його притоках до Чорного моря; кримці і ногайці мають право кочувати і промишляти на обох берегах Дніпра Бахчисарайський мирний договір в черговий раз перерозподілив українські землі між сусідніми державами і значно посилив позиції Росії на півдні. Також договір мав велике міжнародне значення і зумовив підписання " Вічного миру "в 1686 між Росією і Польщею.

70. Вічний мир— мирний договір між Річчю Посполитою і Московською державою, підписаний 6 травня 1686 р. у Москві. В переговорах, які тривали сім тижнів, з польської сторони брали участь посли Кшиштоф Гжимултовський і Марціан Огінський, з московської — канцлер і начальник Посольського приказу князь Василій Голіцин. Текст договору складався з преамбули і 33 статей. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир'я (1667).Оскільки турецькі набіги загрожували не тільки Україні і Росії, а й іншим державам Європи, європейські держави: Австрія, Польща та Венеція — створили «Священну лігу», війська якої під Віднем розгромили велику турецько-татарську армію. Внаслідок цієї перемоги Польща відновила свою владу над більшою частиною Правобережної України і стала шукати шляхи до укладення з Росією тривалого миру замість тимчасового Андрусівського миру.Умови договоруРіч Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смоленськ.Річ Посполита отримувала 146 тис. крб. компенсації за відмову від претензій на Київ.Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі.Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по річці Тясмин, де лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та інші, дуже спустошена турецько-татарськими і польсько-шляхетськими нападами, мала стати «пусткою», нейтральною територією між Московією і Річчю Посполитою. Польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати. Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було приєднано до Польщі).Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької Священної ліги, а також зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і 1689).Хоча умови Вічного миру набували чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710. Вічний мир остаточно затвердив насильницький поділ українських земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні.