46. Острозький Костянтин (Василь) Костянтинович

Український політичний та культурний діяч

Народився 1526 р. в м. Дубно (нині Рівненська область). Походив з родини Острозьких, найбагатшого і найвпливовішого князівського роду України XVI — початку XVII ст. Здобув чудову освіту, про що свідчать його листування та промови в сенаті. Залишившись єдиним спадкоємцем свого багатого батька, у володіння отримав величезні маєтності на Волині, Київщині, Поділлі та Галичині, а також в Угорщині та Чехії. З середини 40-х років XVI ст. в офіційних документах Василь Острозький починає йменуватися батьковим ім’ям — Костянтин.Політичну кар’єру князь Острозький почав у 1550 р., отримавши від великого князя литовського посаду старости володимирського і маршалка волинського. У 1559 р, він став київським воєводою, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. К. Острозький проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновував нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей та неабиякий політичний вплив князя швидко зробили його »некоронованим королем Русі», що проводив відносно незалежну політику в руських землях. У 60-х роках XVI ст. він виступав за рівноправне входження Русі до складу Речі Посполитої. К. Острозький був одним із лідерів опозиції, що не підтримувала унію 1569 р. Того самого року став сенатором. У 1572 р. після смерті короля Сигізмунда II Августа претендував на польський престол. У 1574 р. переніс князівську резиденцію з Дубна до Острога. - Своєрідними були стосунки князя Острозького з козацтвом. Розуміючи важливе стратегічне значення Запорозької Січі як форпосту проти турецько-татарської небезпеки, він намагався підтримувати з козаками партнерські стосунки, приймав їх на службу. Однак на початку 90-х років вороже поставився до козацьких заворушень, що загрожували розгалуженим земельним володінням князівського роду. Під час козацького повстання під проводом К. Косинського (1591—1593) військо К. Острозького, незважаючи на низку невдач, у вирішальній битві під П’яткою завдало повстанцям нищівної поразки. Згодом він рішуче виступив проти повстання С. Наливайка (1549—1596).К. Острозький дбав про українське православ’я. За часів його княжіння м. Острог, один з двох титулярних центрів єпархії на сході Волині, стає центром православної духовності. Щодо актуального на той час питання про об’єднання католиків і православних, то князь спочатку підтримав його. Він волів тримати цей процес під повним власним контролем. Тому, коли в 1594—1596 рр. частина духівництва здійснила спробу укласти церковну унію, оминаючи князя, виступив її рішучим противником, різко засудивши рішення Берестейського собору.За часів княжіння К. Острозького руська культура й освіта набули неабиякого піднесення. Навколо князівської резиденції в Острозі утворився гурток (академія) слов’янських та грецьких учених, публіцистів, теологів та богословів, до якого входили Герасим Смотрицький, Василь Сурозький, Христофор Філалет (Мартин Броневський), Еммануїл Ахіллес, Лука Сербии, Кирило Лукарис (майбутній Олександрійський та Константинопольський патріарх), Никифор Парасхес-Кантакузен та ін. За сприяння князя в Острозі було зібрано велику бібліотеку. 1575 р. він запросив для організації друкарні в князівській резиденції Івана Федорова. Завдяки острозькій друкарні побачило світ понад 20 видань, у тому числі перший повний текст Біблії слов’янською мовою (1580). Близько 1578 р. при академії почала діяти острозька школа, де крім низки традиційних на той час точних та гуманітарних дисциплін уперше паралельно викладалися латинська, грецька та церковнослов’янська граматики. Згодом її досвід та програма були запозичені Львівською, Луцькою та іншими братськими школами.К. Острозький заснував школи у Турові (1572) та Володимирі-Волинському (1577). В Острозі сформувалася школа церковного співу, при Богоявленській замковій церкві, що мала статус кафедрального собору і була одним з найвизначніших православних храмів того часу, виникла власна іконописна традиція. Кілька острозьких ікон, написаних в той час, вважаються шедеврами православного іконописання.Поступово князь відійшов від політичного і культурного життя країни. Останні роки жив у Дубненському замку.

Помер у 1608 р. Був похований в крипті Богоявленської церкви в Острозі.

47. Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква ).

1. Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

2. Основні причини укладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;

б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

в) необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;

г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.

3. Основні причини укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:

а) необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;

б) можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.

в) майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

4. Таємні переговори. У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.

5. Розкол собору. Проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

6. Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

48. Повстання князя Михайла Глинського (1508) Останньою спробою вибороти права в межах Литовсько-Руської держави було повстання під проводом князя Михайла Глинського. Це була видатна постать. Він учився в Західній Европі, там перейшов на католицтво, служив у цісаря Максиміліяна, потім — у курфюрста Ольбрехта і здобув славу видатного знавця воєнної штуки. Наприкінці XV ст. повернувся він до Великого Князівства, став близькою особою Олександра, і в 1500 році вже був дворовим маршалком, себто міністром двору. Це викликало заздрість литовських магнатів і притягло до Глинського увагу, руських панів. Не зважаючи на зміну релігії, він підтримував українців і став їх визнаним керівником. Становище його скріпила перемога над татарами під Клецьком у 1506 році.Коли помер Олександер, литовські пани обвинуватили Глинського в його смерті з метою посісти престол. Він підняв повстання, але солідної підтримки не знайшов навіть на Волині, цій переважно українсько-панській землі. Коли прийшов з військом Сіґізмунд, до нього прилучився гетьман Костянтин Острозький. Завели Глинського й надії на зовнішню допомогу не прибули татари, Великий князь Василь Ш дав замало війська, яке до того ж почало діяти на власну руку — здобувати білоруські міста. Між Москвою та Польщею підписано «вічний мир», за яким Москва зреклася Овруча, Житомира, Турова. Сіґізмунд І дозволив Глинським та кільком княжим родам виїхати до Москви. Але після того багато шляхти заарештовано. У 1511 році Москва почала війну проти Сіґізмунда, здобула Смоленськ, але зазнала дошкульної поразки від Костянтина Острозького.Всі ці факти свідчать, як низько стояла тоді національна та політична свідомість білоруської і української еліти: не підтримала вона належним чином ні Свидригайла, ні повстання 1481 року і байдуже поставилася до спроб повстання Глинського. Доля самого Глинського була сумна. Спочатку Глинський мав у Москві успіх, і Великий князь Василій ІІІ обіцяв передати йому Смоленськ, але не виконав обіцянки, і Глинський почав нав'язувати зносини з Сіґізмундом. Тоді Глинського ув'язнено. Звільнено його з в'язниці лише завдяки шлюбові братаниці Анни-Олени Глинської з великим князем Василієм III. Після його смерти, під час регентства Олени, Глинський став першим її радником. Але знову викликав заздрість, був обвинувачений в отруєнні Василія III, ув'язнений і помер у в'язниці в 1534 році. Від шлюбу Василія III з Анною-Оленою народився син Іван, в майбутньому Іван Лютий.

Повстанням М. Глинського закінчилися спроби Литовсько-Руської держави вибороти волю з допомогою Москви.