1. Що таке філософія і навіщо вона? платон

...У рід богів не дозволено перейти нікому, хто не був філософом і не очистився до кінця, - нікому, хто не прагнув до пізнання. Через те, милі мої Симмий і Кебет, істинні філософи женуть від себе усі бажання тіла, кріпляться і ні за що їм не поступаються, не боячись розорення і бідності, на відміну від більшості, яка користолюбна, і хоча вони, на відміну від владолюбних і честолюбних, не страшаться безчестя і безславності, що доставляються поганим життям, вони від бажань утримуються.

– Але ж інше було б і негідно їх, Сократ!¹ - вигукнув Кебет.

– Так, негідно, присягаюся Зевсом. Хто піклується про свою душу, а не пестить тіло, той розлучається з усіма цими бажаннями. Інші йдуть, самі не знаючи куди, а вони слідують своїм шляхом :

у упевненості, що не можна суперечити філософії і опиратися звільненню і очищенню, які вона несе, вони йдуть за нею, куди б вона не повела.

– Як це, Сократ?

– Зараз поясню. Тим, хто прагне до пізнання, добре відомий ось що : коли філософія приймає під опіку їх душу, душа туго-натуго пов'язана в тілі і приліплена до нього, вона вимушена розглядати і осягати суще не сама по собі, але через тіло, немов би через грати в'язниці, і грузне, в якнайглибшому неуцтві. Бачить філософія і усю грізну силу цієї в'язниці : підкоряючись пристрастям, в'язень сам міцніше за будь-якого охоронця вартує власну темницю. Так, прагне до пізнання відомо, в якому положенні буває їх душа, коли філософія бере її під своє заступництво і з тихими умовляннями починає звільняти, виявляючи, до якої міри оманливий зір, оманливий слух і інші почуття, переконуючи віддалятися від них, не користуватися їх службою, наскільки лише це можливо, і радячи душі зосереджуватися і збиратися в собі самій, вірити тільки собі, коли, сама в собі, вона мислить про те, що існує саме по собі, і не вважає істинний ніщо з те, що вона за допомогою інший досліджує з інший річ, інакше кажучи, з відчутний і видимий, бо те, що бачить душа, умопостигаемо і безвидно. Ось те звільнення, якому не вважає потрібним опиратися душа істинного філософа, і тому вона біжить від радощів, бажань, печалей і страхів, наскільки це в її силах, розуміючи, що, якщо хто сильно обрадуваний, або засмучений, або переляканий, або охоплений сильним бажанням, він терпить тільки звичайне зло, якого і міг би чекати,— наприклад, захворює або марнотратиться, потураючи своїм пристрастям,— але і найбільше, саме крайнє з усіх зол і навіть не віддає собі в цьому звіту.

— Яке ж це зло, Сократ? — запитав Кебет.

— А ось яке: немає людини, чия душа, переживаючи сильну радість або сильну печаль, не рахувала б те, чим викликаний такий її стан, гранично ясним і гранично справжнім, хоча це і не так. Ти, я думаю, зі мною погодишся, що, в першу чергу, це відноситься до речей видимих.

— Охоче погоджуся.

— А чи погодишся ти, що саме в такому стані тіло сковує душу особливо міцно?

— Тобто як?

— А ось як: у будь-якої радості або печалі є як би цвях, яким вона пригвождает душу до тіла, пронизує її і робить як би тілесною, примушуючи вважати істиною усе, що скаже тіло. А розділяючи представлення і смаки тіла, душа, мені здається, неминуче переймає його правила і звички, і вже ніколи не прийти їй в Аид чистою — вона завжди відходить, обтяжена тілом, і тому незабаром знову потрапляє в інше тіло і, точно посіяне зерно, пускає паростки. Так вона втрачає свою долю в спілкуванні з божественним, чистим і однаковим.

— Вірно, Сократ, цілком вірно,— сказав Кебет.

— З цієї якраз причини, Кебет, стримані і мужні ті, хто гідним чином прагне до пізнання, а зовсім не ті, про які любить говорити більшість. Чи, може, ти іншої думки?

— Ні, що ти!

— Так, душа філософа міркує приблизно так, як ми говорили, і не думає, ніби справа філософії — звільняти її, а вона, коли ця справа зроблена, може знову вдатися до радощів і печалей і надіти колишні окови, на кшталт Пенелопы2, без кінця що розпускає свою тканину. Вносячи в усе заспокоєння, наслідуючи розум і постійно в нім перебуваючи, споглядаючи істинне, божественне і непорушне і в нім набуваючи для себе їжі, душа вважає, що так саме повинне жити, поки вона жива, а після смерті відійти до того, що на неї схоже, і назавжди позбавитися від людських лих. На завершення такого життя, Симмий і Кебет, їй немає чого боятися нічого поганого, немає чого тривожитися, як би при розлученні з тілом вона не розпалася, не розсіялася за вітром, не помчала невідомо куди, щоб вже ніде більше і ніяк не існувати.

Після цих слів Сократа настало довге мовчання. Видно було, що і сам він роздумує над тільки що сказаним, і більшість з нас теж. Потім Кебет і Симмий про щось коротко перемовилися один з одним. Сократ примітив це і запитав:

— Що таке? Ви, вірно, вважаєте, що сказаного недостатньо? Так, правда, залишається ще немало сумнівних і слабких місць, якщо проглянути усе від початку до кінця з потрібною увагою. Звичайно, якщо у вас на розумі що-небудь інше, я мовчу. Але якщо ви в утрудненні через це, не соромтеся, відкрийте свої міркування, якщо вони здаються вам переконливішими, нарешті, прийміть у свою розмову і мене, якщо знаходите, що з моєю допомогою справа піде краще.

На це Симмий відгукнувся так:

— Я скажу тобі, Сократ, усе як є. Ми вже давно обоє в зніяковінні і усе тільки підштовхуємо один одного, щоб тебе запитати, тому що дуже хочемо почути, що ти відповіси, та боїмося заподіяти тобі прикрість — як би наші питання не були тобі в тягар із-за нинішньої біди.

Платон. Федон / / Сочинения. В 3 т. М., 1970. Т. 2.

С. 48-51

...Людина повинна осягати [її] відповідно до ідеї, витікаючої від багатьох чуттєвих сприйнятті, але що зводиться розумом воєдино. А це є припоминание3 того, що колись бачила наша душа, коли вона супроводила бога, звисока дивилася на те, що ми тепер називаємо буттям, і піднімалася до справжнього буття. Тому по справедливості окриляється тільки розум філософа : у нього завжди у міру його сил пам'ять обернена на те, чим божествен бог. Тільки людина, що правильно користується такими спогадами, завжди посвячувана в досконалі таїнства, стає достовірно досконалим.

Платон. Федр / / Сочинения. В 3 т. М., 1970. Т. 2.