Стилістична роль звуковідтворення в художніх текстах.
У всі часи в усіх літературах письменники вживають спеціальні засоби звукового забарвлення тих чи інших уривків. Такими засобами є звукові повтори – алітерації та асонанси.
Асонанс – це повторення голосного звука для художнього забарвлення, алітерація — повторення приголосного звука (або кількох звуків).
І асонанси, і алітерації вживають з певною метою — для надання висловлюванню художньої експресії. Наприклад, у Т. Г. Шевченка в описі весняного вечора читаємо: «Хрущі над вишнями гудуть...» [у-у-у]. Звичайно, явище тут відтворюється не тільки завдяки звукові [у], а насамперед за допомогою слів, але асонанс допомагає змалювати явище зі звукового боку.
Або: «Серед степу широкого...» [о-о-о]; «Щоб лани широкополі...» [о-о-о-о]. Ці асонанси посилюють звучання слів про широчінь степів. Широчінь відтворювана, звичайно, не тільки повторами [о], а насамперед змістом слів, але такі повтори за відповідного читання підсилюють враження.
У вірші «У Бога за дверима лежала сокира» Т. Г. Шевченко розповідає, як сокира сім літ рубала ліс, але настала зміна: На восьме літо у неділю, Неначе ляля в льолі білій, Святеє сонечко зійшло. Дитячі слова ляля, льоля надають вислову ніжності, але алітерація – повтор звука [л'] – посилює емоційність звучання твору.
Алітерація — повторення певних приголосних звуків у словах, що складають речення, для підсилення звучності тексту і через нього створення художнього образу:
Тиша у лісі,
тиша, вітер кущі колише (О. Кононенко)
Асонанс — повторення голосного звука для художнього забарвлення, посилення звучання того чи іншого звукосполучення задля створення художнього образу:
Ти вчиш любити все, що перемінне і що незмінне, як незмінний світ... (П. Тичина).
Звукова анафора – повторення початкових звуків – першого звука рядка у вірші або першого звука в слові: Шиємо шовковий шуму шарм (Д. Кремінь).
Звукова епіфора – повторення кінцевих звуків чи звукосполучень у закінченнях слів віршованого рядка:
На камені сіють,
На камені жнуть.
Та не в тім суть.
(Б. Базилевський).
Рима – співзвуччя кінцевих частин слів у поетичних рядках: Пречиста Мати, діва Марія, Цілує Сина в Святій Софії (Т. Майданович).
Звуковідтворення – наповнення тексту звуками, характерними для певних об'єктів природи, задля створення слухової картини стихії – потопу, пожежі тощо: На річці скрегоче крига (М. Коцюбинський).
Звуконаслідування – відображення звуків навколишньої дійсності через використання мовцем спеціально дібраних звуків: «Кру-кру!» — у пітьмі тугу журавлі несли мені так боляче, так сумно (І. Гнатюк).
Стилістичні засоби фонетики впливають на довершеність і поглиблення змісту висловлювання, посилюють його емоційність, експресивність і виразність, естетичний вплив тексту та сприяють його комунікативній привабливості.
Милозвучність української мови – характерна ознака всіх її стилів.
Мова – це скарбниця духовних надбань нації, досвіду багатьох поколінь. У її глибинах – філософський роздум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи.
Разом із тим мова – це своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою та поступу народу в загальноосвітньому житті.
Те, що українська мова відзначається особливою милозвучністю відомо здавна, i, здається, ніхто не сумнівається в цьому тепер, хоч найменше можуть про це судити самі носії української мови, оскільки для них мова – знаряддя щоденного спілкування, а не об’єкт для спостереження. Але про красу й приємність звучання української мови є більш ніж достатньо усних i писемних свідчень, у тому числі загальновідомих, i звичайних іномовців, i видатних діячів i фахівців, а з їхніх слів і українців.
Ще в середині минулого століття видатний російський мовознавець-славіст І.І. Срезневський звернув увагу на високу музикальність української мови. Він писав: «Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов’янських, що вона навряд чи уважить богемській щодо рясноти слів та виразів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть i у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю i багатством синтаксичним, мова поетична, музикальна, мальовнича».
Подібно оцінив українську мову за її звучанням тогочасний поет i перекладач українських пісень німецькою мовою В. Боденштедт, який довго жив у Pociї i багато подорожував по Україні «Українська мова наймелодійніша і найголосніша поміж усіма слов’янськими мовами, з великими музикальними можливостями».
Перелік захоплених відгуків про красу української мови взагалі, i передусім її звукової вишуканості звучності, музикальної, можна продовжити. Але нагадаємо ще тільки один факт. На конкурсі краси мов у 1934 р. у Парижі українська мова зайняла трете місце після французької i перської. Більшого поширення набула думка, що наша мова за милозвучністю йде після італійської.
І все-таки поняття «милозвучність» у мовознавстві по-справжньому не визначене й не вивчене. У словниках і наукових працях милозвучність, що ототожнюється з евфонією, має, по суті, два термінологічних значення. По-перше вона визначається як «добре, приємне з погляду фонетичних і лексико-стилістичних норм певної мови, звучання окремих мовних елементів – звукосполучень, слів і словосполучень». З другого боку, милозвучність – це звукові засоби «підсилення виразності мови художнього твору внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті. Цій меті служать звукові повтори різних видів, алітерації, асонанси, ритмічність мови, а також уникнення важких для мови чи неприємних для слуху сполучень звуків у фразі».
В.А.Чабаненко вважає, що головний чинник милозвучності української мови –закон урівноваження кількості голосних i приголосних звуків у мовленнєвому потоці.
Отже, формальним вираженням милозвучності української мови є передусім чергування голосних i приголосних. Це особливо характерне для української мови явище виражається, зокрема, в:
вapiативності «префіксів-прийменників» в/у, i/и, до/д, під/піді, над/наді, перед/переді, від/віді, од/оді, о/об (о шостій – об одинадцятій), також діалекти к/ік/ку, коби/коб тощо;
чергуванні і/й, у/в (що належать до кореня) на початку складу, який збігається з початком слова (імовірний/ймовірний, учити/вчити),
чергуванні і/й, у/в на межі префікса і кореня (іменування/найменування, научати/навчати),
варіюванні зворотної частки (постфікса) ся/сь, часток – же/ж, б/би, лише /лиш, хоча /хоч;
наявності чи відсутності протетичного приголосного (вулик/улик – «Микола Джеря» І .С. Нечуя-Левицького);
варіюванні дієслівних форм робимо/робим, ходити/ходить (що теж відноситься до милозвучності;
варіюванні прикметникових форм, а також i займенникових та числівникових прикметникового оформлення у червоному / у червонім, у тому / у тім, в одному / в однім;
варіюванні форм гуляє /гуля, білії / білі (стилістично забарвлене).
Для української мови характерна милозвучність, або евфонічність, тобто уникання складного для вимови нагромадження звуків.
Милозвучності української мови досягають доречним уживанням фонетичних варіантів слів, до яких належать:
• позиційне чергування голосних і приголосних (прийменників у-в; сполучників і-й на початку слів: указати — вказати, Іван — Йван);
• уставляння голосних [о], [е] між приголосними (вих[о]р. віт[е]р);
• приставляння звука на початку слова ([і]мла, [в]угілля, [в]ирій);
• позиційне вставляння [і] у прийменниках (під[і], над[і], з[і]), у кінці деяких префіксів (під[і]гнути, над[і]слати, з[і]ставити), [и], [е] в частках (б[и], ж[е]);
• позиційне вживання дієслівного постфікси ся/-сь (зійшлися люди, зійшлись учні); часток же/ж, б/би, лише/лиш, хоча/хоч (хоча він, хоч Іван);
• уживання дієслівних форм підемо/підем, ходити/ходить та прислівникових форм знов/знову, позад/позаду, поперед/попереду.
Засобами милозвучності української мови також є:
• спрощення в групах приголосних (радість — радісний);
• чергування окремих голосних і приголосних звуків (ріг — на розі; козак — козацький).
Евфонічність характерна для всіх стилів української мови.
Деякі слова зі звуковими відмінностями стилістично марковані, тобто вживаються в певних стилях мови.
Евфонія (від грецького – милозвучність) – галузь фоностилістики. Вона вивчає здатність фонетичної організації мови до мелодійного звучання, створення звукозображення у висловлюванні відповідно до його змісту й художнього призначення.
Евфонічність (милозвучність) – здатність фонетичної системи мови до мелодійного звучання, а також до створення звукових образів у висловлюванні.
Більшість фонетичних варіантів стилістично нейтральні й вживаються в будь-якому стилі мовлення з метою милозвучності. Іноді на їх вибір впливає темп мовлення: при швидкому темпі (розмовний стиль вимови) вживаються коротші варіанти, а при повільному (книжний стиль вимови) – повні. Але найголовніше – фонетичні варіанти забезпечують рівномірне чергування голосних і приголосних звуків та уникнення нагромадження однакових звуків.
Чимало слів зі звуковими відмінностями стилістично марковані, тобто вживаються в окремих стилях мовлення: форма робити – загальновживана, а робить властива переважно розмовному й художньому стилям; Єлизавета (літературна) – Лисавета (розмовне, просторічне), ходім, пишім (нейтральні) – ходімо, пишіте (експресивно забарвлені). Такі слова виступають як фонетичні синоніми. Отже, фонетичними синонімами називаються звукові варіанти слів, однакових за значенням, але відмінних за емоційно-експресивним забарвленням і стилістичним вживанням.
Серед фонетичних синонімів виділяються такі групи:
пари слів, що відрізняються кінцевими звуками: на білому – на білім, та – тая, відтіля – відтіль, гуляє – гуля;
варіанти власних імен: Фекла – Векла – Текля, Євгенія – Ївга, Тимофій – Тишко, Варвара – Варка, Оксана – Ксеня;
ряди слів, які включають літературні й діалектні форми: огірок – гурок – гірок, отрута – трута, до одного – до’дного, орати – горати, може – мо, шафа – шахва, в – ві – ув – уві;
евфонічні повтори: добрий-добрий-добрий, ген-ген-ген, ледве-ледве-ледве;
співвідносні слова з повноголоссям і неповноголоссям: порох – прах, ворота – врата, сторож – страж, володар – владар.