Всесвітня конвенція про авторське право (Всесвітня конвенція)

Загальні положення. Всесвітня конвенція про авторське право була Прийнята 1952 р. у Женеві на Міжурядовій конференції з авторського права. Нову редакцію Конвенції ухвалили 1971р. у Парижі на Міжурядовій конференції держав - членів ЮНЕСКО.

Колишній СРСР приєднався до Всесвітньої конвенції про авторське право 27 травня 1973 р. З цього часу учасником Всесвітньої конвенції є Україна, яка оголосила про своє правонаступництво зобов'язань СРСР відповідно до Всесвітньої конвенції.

Об'єкти охорони. Коло творів, які в принципі можуть бути об'єктами охорони відповідно до норм Всесвітньої конвенції, має загальний вигляд. Відповідно до ст. 1 Конвенції охорона поширюється на літературні, наукові та художні твори, як-от: твори письмові, музичні, драматичні та кінематографічні, твори живо­пису, графіки та скульптури.

Принцип національного режиму. Суть Всесвітньої конвенції про авторське право полягає в застосуванні до творів іноземних авторів, що підпадають під дію Конвенції, національного режиму охорони. Принцип національного режиму доповнює обов'язок усіх держав-учасниць застосовувати такі матеріальні норми, як встановлений Конвенцією мінімальний строк охорони авторського права та забезпечення права автора на переклад. Крім того, прин­цип застосування національного режиму згідно із Всесвітньою конвенцією доповнює механізм подолання формальностей, якщо їх вимагає національне законодавство держав-учасниць.

Принцип застосування національного режиму закріплений у ст. II Конвенції, яка встановлює, що випущені у світ твори громадян будь-якої держави-учасниці, як і твори, вперше випущені у світ на території такої держави (незалежно від громадянства автора), користуються в кожній державі-учасниці охороною, яку така держава надає творам своїх громадян, випущеним у світ на її власній території. Не випущені у світ твори громадян держави-учасниці користуються в кожній іншій державі-учасниці охороною, яку ця держава надає не випущеним у світ творам своїх громадян.

Суб'єкти охорони. Суб'єктами охорони відповідно до ст. 1 Конвенції є не тільки автори, а й інші володільці авторських прав. Це означає, що її положення мають однаковою мірою поширюватися і на інших осіб, яких законодавство деяких країн визнає володільцями первинного авторського права (юридичних осіб щодо творів, створених найманими працівниками, продюсерів кінофільмів тощо), а також на тих, хто набуває авторське право у спадщину або за договором.

При вирішенні питання про надання охорони авторам, які не є громадянами держав - учасниць Конвенції, застосовують критерій випуску твору у світ, під яким розуміють відтворення в будь-якій матеріальній формі та надання невизначеному колу осіб примірників твору для читання або ознайомлення шляхом зорового сприйняття (ст. VI Конвенції). Використовуваний у тексті Конвенції термін «випуск у світ», по-перше, виключає твори, не втілені в матеріальній формі (наприклад, усні твори), по-друге, обмежується тільки тими творами, примірники яких можуть бути прочитані, або доступні для зорового сприйняття, по-третє, не може поширюватися на випадки звукозапису.

Строк охорони. Всесвітня конвенція містить мінімум обов'язкових норм матеріального права. Відповідно до норм ст. IV Конвенції строк охорони авторського права не може бути меншим за 25 років після смерті автора.

Конвенція не зобов'язує охороняти фотографічні твори. Проте якщо в державі-учасниці такі твори охороняють відповідно до внутрішнього законодавства, то в цій державі мають охороняти всі фотографічні твори іноземних авторів, які підпадають під дію Конвенції, при цьому строк охорони не може бути меншим за 10 років.

Такі самі правила поширюються і на твори прикладного мистецтва, проте з застереженням "оскільки їх охороняють як художні твори". У такий спосіб Конвенція намагається врахувати особливості законодавства деяких держав, які охороняли такі ро­боти тільки як промислові зразки, послуговуючись нормами па­тентного права.

Принцип застосування національного режиму щодо тривалості охорони обмежує ст. IV Конвенції, яка встановлює, що жодна з держав-учасниць не зобов'язана забезпечувати охорону твору протягом більшого строку, ніж той, що встановив для творів цієї категорії закон держави-учасниці, громадянином якої є автор, (якщо йдеться про твір, не випущений у світ), або, якщо йдеться про випущений у світ твір, - закон держави-учасниці, у якій твір вперше побачив світ.

Виключне право на переклад. Відповідно до норми ст. V Кон­венції автори охоронюваних на основі Конвенції творів мають виключне право перекладати свій твір, оприлюднювати цей пе­реклад і використовувати його.

Виключне право на переклад може бути обмежене в тих ви­падках, коли внутрішнє законодавство держави-учасниці, скориставшись можливістю, яку містить ст. V, передбачає процедуру надання уповноваженим державним органом зацікавленій особі, яка виконала передбачені Конвенцією формальності, ліцензії на право видання охоронюваного твору іноземного автора без його згоди (але з виплатою винагороди) національною мовою цієї дер­жави.

Знак охорони авторського права. До матеріально-правових норм Всесвітньої конвенції можна віднести передбачений нею механізм подолання існуючих у деяких країнах формальностей, які необхідно виконати для визнання авторських прав (депонування примірника твору, реєстрації уповноваженим органом, нотаріального засвідчення тощо), що є частиною національного ре­жиму охорони.

Стаття ІІІ Конвенції містить компромісне рішення, згідно з яким усі формальності матеріально-правового характеру вважають виконаними, якщо всі примірники твору іноземного автора мають знак охорони авторського права - символ © із зазначенням імені володільця авторського права і року першого випуску твору у світ.

Решту питань, пов'язаних із визначенням обсягу надаваної на підставі Всесвітньої конвенції охорони, вирішують відповідно до законодавства держави, у якій запитують охорону.

Відповідно до ст. VII Конвенція не поширюється на твори, охорона яких на момент введення Конвенції в дію для договірної держави, у якій запитують охорону, остаточно припинена або ніколи не існувала.