2. Ознайомлення дітей з малими формами українського фольклору

Усна народна творчість є невичерпним джерелом вихо­вання і навчання підростаючого покоління. У ній відбива­ється життя народу, його історія, мова, мораль, народна мудрість. Серед величезного багатства усної народної творчості в роботі з дітьми раннього та дошкільного віку використовують колисанки, забавлянки, пестушки, потішки, небилиці, заклички, примовки, голосилки, мовчанки, лічилки, прислів'я, загадки, дражнилки, мирилки.

Уже на першому році життя дитині співають на­родні колисанки. Народні колискові пісні, як відмічає М. Г. Стельмахович, вчать любити рідну землю, батьків, працю, захищати правду, поважати старших.

Мова колискових пісень барвиста, соковита, при­ваблива, сюжети прості й зрозумілі, насичені яскравими образами рідних і близьких для дитини людей — матері, батька, братиків і сестричок. Вони належать до поезії пестування. Колисанки розвивають слух та чуття мови, відчуття мелодики української мови, створеної народом. Колискові пісні глибоко гуманні й зворушливі, бо йдуть від щирого материнського серця¹. Вони збагачують слов­ник дітей пестливою лексикою: голівонька, віченька, ру­ченьки, ніженька, дитятко, хлоп'ятко, малесенька, хати­нонька.

У колискових піснях присутні чарівні образи сну, дрі­моти.

У дошкільному закладі колискові пісні заучують на музичних заняттях, використовують у дидактичних іграх: «Покладемо Ганю спати», «Покличемо сонка Ганусі», «Катруся хоче спати», «Оксанчине ліжко». Діти разом з вихователькою, вкладаючи ляльку спати, співають укра­їнські народні колискові пісні. З дітьми старшої групи до­цільно організувати вечір українських колискових пісень «Колисковий віночок», у ході якого діти вкладають спати Ляльок, ведмедиків, зайчиків, інсценують зміст різних колисанок.

Потішки, пестушки, забавлянки супроводжують перші рухи дитини. Це елементарні словесно-рухові ігри дітей з пальчиками, ручками, ніжками, іграшками, різними предметами, їх мета — розвиток дрібних м'язів дитини, ознайомлення з трудовими процесами, побутом народу. Український фольклор зберіг забавлянки — ігри з пальцями на руках («Ладусі — ладусі», «Наш хлопчик», «Печу, печу хлібчик», «Тосі-тосі» та ін.), з різними частина­ми тіла («Іде коза рогатая», «Біжить зайчик дорогою», «Водичко, водичко»).

Народ створив забавлянки, які знайомлять дітей з трудовими процесами: «Сорока-ворона», «Гу-ту-ту, гу-ту-ту», «Два півники», «Столярки - молодці», «Куєм, куєм ніжки», «Гандзуню - мадзуню».

Є також забавлянки на розвиток уваги і зосередже­ності. Вони побудовані «ланцюжком» у розмовній, діалогічній, дотепній формі: «Прослужив я в пана рік», «Задумала бабусенька», «Війна грибів», «Ой, загадав комарик», «Скажу вам байку».

У забавлянках широко використовуються звуконаслідування: «Дир-дир-дир, диркач, загубив плескач...».

Близькі до забавлянок народні заклички, примовки. Заклички походять від слова закликати — звати, просити, запрошувати; примовки — примовляти, приговорювати. Вони спрямовані до явищ природи: сонця, дощу, вітру. Це короткі, переважно віршовані звертання до тварин, птахів, комах, наслідування пташиних голосів. Форми використання забавлянок, закличок, примовок, пісень різноманіти. Це залежить від віку, мовного розвитку дітей, рівня володіння українською мовою. Народні забавлянки використовуються в таких формах: розігрування їх змісту, інсценування та драматизація, заучування, прослуховування в записах.

Розігрування потішок проводять у групах раннього віку (переважно індивідуально чи з двома-трьома дітьми та в другій молодшій групі з підгрупками дітей. Розігрування потішок супроводжується наочністю й активною діяльністю дітей. Одну й ту саму потішку розігрують кілька-разів (три-чотири). В перший раз вихователька сама читає і показує іграшки чи дії на ляльці. Потім поступово залучає дітей до виконання окремих дій, повторення окре­мих слів. Коли потішка розігрується в останній раз, дитина повністю виконує всі дії, повторює слова, вирази або навіть увесь текст. Наводимо приклади розігрування потішок.

Наприклад, розігрування забавлянки «Кую-кую чобіток» На столі сидить лялька, взута в чобітки, лежить молоточок. За столом сидять троє четверо дітей і вихователька. Вихователька знімає чобіток з ляльки, дії супроводжує словами рідної мови: «Ой, какие красивые у куклы сапожки, но их нужно починить, вот и молоток лежит, Послушайте как об этом говорится в украинской народной песенке». Читає потішку, тримаючи в одній руці чобіток:

Кую-кую чобіток,

Подай, бабо, молоток,

[Бере сама молоток

й імітує підбивання чобітка.]

Не подаси молоток —

Не підкую чобіток.

При повторному читанні замість слова бабо вихова­телька називає ім'я дитини. При повторному розігруванні забавлянки (через день-два) діти можуть виконувати всі дії на слова і прохання дорослого: зняти з ляльки чобіток, узяти молоток і підбивати чобіток. Вихователька стимулює дітей (рідною мовою) до промовляння слів за­бавлянки.

Інсценування та драматизація творів усної народної творчості проводяться в старших групах дитячого садка за змістом знайомих дітям творів у години розваг у другу половину дня. Всі діти сидять на стільчиках півколом. Одну потішку драматизують чи інсценують три-чотири рази. Наприклад, забавлянка «Зайчику, зайчику».

— Зайчику, зайчику, Ледве я втік

Де ти бував? Через бабин тік,

— У млині, у млині. Та через колоду,

— Що ти чував? Та хвостиком у воду —

— Там були кравчики, Щубовсть.

Перебили пальчики,

Потішку драматизують двоє дітей: один запитує, а дру­гий (у шапочці зайчика і з хвостиком) відповідає. На ос­таннє слово шубовсть зайчик сідає на стільчик.

З дітьми старшого дошкільного віку влаштовують вечори розваг за мотивами творів українського народного фольклору. Наприклад, сценарій дозвілля «В гостях у май­стрів».

Оформлення майданчика імітує сільську вулицю. Вдовж неї — затинки майстрів (столярів, шевця, бондаря, коваля, гончара, вишивальниці, ткалі) і млинок мірошника. Біля них — знаряддя праці. У кожній хатинці — діти-майстри у відповідному вбранні.

Звучить весела музика. Ведуча вітає дітей і пропонує їм здогадатися, де вони знаходяться і хто живе на цій вулиці. Діти відгадують. Майстри, яких вони називають, виглядають у віконечка і запрошують до себе в гості. Потім майстри непомітно виходять і вливаються в гурт дітей, де знаходяться до свого виступу. Столярики, вийшовши з будиночка з молоточками і маленьким ослінчиком у руках, співають народну пісеньку «Столярики-молодці», імітуючи дії, про які йдеться.

На прохання ведучої і дітей столярики розповідають про своє ремесло і показують інструменти. Вони кажуть, що зробили для своїх друзів ослінчик, але поки що тільки один. А ведуча каже, щоб майстри не засмучувалися. Це навіть цікавіше, що ослінчик — один, тому що він допомо­же перевірити, хто з дітей найспритніший.

Гра «Хто найспритніший?». Діти стають у коло, в центрі якого ослін і двоє гравців. Діти беруться за руки і йдуть по колу, співаючи пісню «Столярики-молодці». А гравці у колі імітують столяриків. Закінчивши співати, діти при­мовляють: «Раз, два, три, біжи!» При цьому двоє дітей (яким на початку гри ведуча непомітно дала вказівки) піднімають руки, утворюючи ворітця. Двоє, що змагають­ся, повинні вибігти з кола й один — справа, другий — зліва оббігти його і сісти на ослін. Перемагає той, хто сяде першим. Гра повторюється кілька разів.

Ведуча і діти дякують столярикам і разом з ними йдуть у гості до гончарів. З їхнього будиночка долинають звуки глиняних свищиків. Діти з ведучою розглядають гончарний круг і вироби, що е на подвір'ї. Гончарі при­носять дітям свищики.

Після цього — інсценівка народної пісні «Чорнобривий корольок».

Далі разом із гончарами всі йдуть у гості до Шевчика. Він виходить з дерев'яним молотком і чобітками, роз­повідає про своє ремесло і показує знаряддя. Діти співають З пісню «Шевчик».

Шевчик імітує рухи, про які йдеться. На останні слова пісні взуває черевики і довільно танцює разом з кількома дітьми.

Шевчик: А чи були ви в Бондаря? Діти: Ні, ще не були. Шевчик: Тоді ходімо до нього.

Усі підходять до хатинки Бондаря, який сидить на подвір'ї та ладнає невеличку бочечку.

Шевчик (заглядаючи через паркан): А чи вдома Бондар?

Бондар: Вдома, заходьте. (Вітаються.)

Ведуча: Бондарю, знаєте, у нас дуже допитливі діти.

Бондар імітує рухи, про які йдеться. Потім закриває отвір у бочці чопочком і каже: «Тиць». Далі маленьким відерцем начебто наливає воду.

Ведуча: Не тече? Бондар і діти: Не тече.

(Бондар довільно танцює.)

Ведуча: Гарна в тебе бочечка, Бондарю. А от нам цікаво, чи зумієш ти і нашу бочечку полагодити?

Гра «Бочечка». Діти стають у коло, в центрі якого Бондар. Діти:

Котилася велика бочка

Із маленького горбочка.

Та об землю— трісь,

Та об землю — трах,

Розбилася так...

Відповідно до слів діти розширюють коло, присідають, плескають два рази в долоні, розбігаються в різні боки. Під веселу музику Бондар наздоганяє їх. Ті, до кого він до­торкнувся, мають розважати гурт, виконуючи завдання Бондаря (прокукурікати, проплигати зайчиком, оббігти навколо бочечки тощо).

Потім діти йдуть у гості до Мірошника. Він зустрічає їх разом зі своїм помічником — Чорним бараном (дитина у шапочці з крученими ріжками).— Діти співають пісню «Чорний баран».

Діти: А борошно добре?

Мірошник: Добре.

Діти: А що ти з нього робитимеш?

Мірошник: Та наліплю вареників.

Діти: А з чим?

Мірошник: Та з усякою всячиною.

Ведуча: А з чим же бувають вареники?

Діти відповідають, допомагають Мірошнику ліпити вареники (імітують рухи, тримаючи бутафорні вареники). Укладають їх у велику макітру, оздоблену у традиціях української кераміки, несуть начебто варити і повер­таються.

Гра «Вареники». Грають хлопчик і дівчинка. Під веселу музику вони повинні перенести дерев'яною ложкою по одному варенику з великої макітри у свій полумисок, що стоїть на певній відстані. Виграє той, хто перенесе більше вареників для своїх подруг і товаришів.

Вишивальниця і Ткаля запрошують дітей до себе в гості, показують рушники, скатертини, серветочки, роздають дівчаткам рушники. Дівчатка виконують «Таночок з рушниками» під музику народної пісні «Подоляночка» Ведуча: Які гарні рушники виготовили Ткаля і Вишивальниця, і так чудово з ними танцювали дівчатка:

Вишивальниця і Ткаля: А у нас є ще й сорочки. Дивіться, які. Ось ця — для Івасика, а ця — для Тарасика (Показують дві широкі сорочки.)

Ведуча: Гарні сорочки, та які ж вони великі. Де ж ми-знайдемо таких хлопчиків? (Підзиває до себе хлопчиків і одягає на них дві сорочки так, що в кожній опиняється по двоє дітей.)

Гра «Івасик та Тарасик». Під веселу музику обидві пари довільно танцюють. Виграє та пара, котра придумає кращий танок.

Ведуча говорить про славні умілі руки майстрів, які роблять для нас такі необхідні та красиві речі, даруючи нам радість. Діти, називаючи кожного майстра, запрошують їх у центр кола, вклоняються їм і разом танцюють.

З метою розваги у вільні години використовують небилиці — жартівливі, дотепні вірші, в яких передається начебто реальне життя, типу «Миша книш проточила».

Люблять діти й народні голосилки та мовчанки¹.

Голосилки — це змагання в тривалості тягнення певних звуків чи звуконаслідувань. Мовчанки — змагання в мовчанні після тривалих бурхливих ігор для заспокоєння та відпочинку.

Кожна дитина знає лічилки, без них не може бути дитячої гри. Мета лічилок — навчання лічбі, засвоєння математичної лексики. Лічилки можуть використовуватись і у вигляді перегукувань дітей. Це такі, як «Звідки ти?», «На чім стоїш?».

— Звідки ти?

— З Явора.

— Чия ж ти?

— Ковальова.

— Бувай здорова, Ковальова!

Народ склав і словесні дотепи, кепкування, дражнилки. Це специфічно дитячий фольклор. Наприклад, «Дотеп-пастка»:

Ведучий: Я піду в ліс..

Слїхач: І я.

Ведучий: Зрублю дуба.

Слухач: І я.

Ведучий: Зроблю корито.

Слухач: І я.

Ведучий: Свині будуть їсти.

Слухач: І я.

Дражнилки побудовано на римуванні останніх слів: «Іван-побиван», «Юлька-цибулька», «Михайло-попихайло». Це своєрідний вияв словесної творчості дітей. Завжди в нагоді в повсякденній роботі з дітьми стануть мирилки. Наприклад:

Мир — миром, пироги з сиром.

Вареники в маслі, ми подружечки красні,

Поцілуємося!