Розділ VIII методика використання народних джерел у розвитку українського мовлення

1. Етнопедагогіка і виховання дітей

Народ з покоління в покоління передає свій соціальний досвід, своє духовне багатство, своє історичне надбання, створюючи тим самим свою, тільки йому притаманну культуру. Народ — це перший історик, перший письменник, перший поет, перший вихователь, перший педагог. Образно про народну мудрість написав видатний український поет М. Рильський:

Нема мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово — це перлина.

Це праця, це натхнення, це людина...

Народ завжди піклувався про своїх дітей, виховував їх, передавав їм життєвий досвід, навчав мудрості життя. Тому й виник термін «народна педагогіка». Корені народної педагогіки закладено в глибокій сивій давнині. Створена генієм народу, педагогіка сімейного виховання — це основа загальнолюдської педагогічної культури. Саме народну сімейну педагогіку використовували в своїх працях Я. А. Коменський, Г. Песталоцці, К.Д.Ушинський, який і обґрунтував принцип народності. На думку К.Д.Ушинського, «народ без народності — це тіло без душі», тому він був глибоко переконаний, що «мудрість предків — це дзеркало для нащадків» і відстоював виховання дітей засобами народної педагогіки.

У середині XIX ст. багато вчених зверталось до народної педагогіки. Так, у 1861 р. В. І. Водовозов пише статтю «Російська народна педагогіка», в якій дає аналіз книг для народного читання. В 1890 р. Д. Булгаковський та Г.Пінчук зібрали пам'ятки народної педагогіки — прислів'я, пісні, загадки, обряди й обґрунтували їх виховне значення М. Я. Нікіфоровський зібрав серед народу Білорусії легенди, обряди, повір'я, прикмети, звичаї, описав їх та видав книгу. Є. А. Покровський та А. Соболєв у кінці XVIII ст. зібрали й проаналізували дитячі ігри та пісні. Відомий лінгвіст, педагог, методист І.І.Срезневський зібрав перлини народної мудрості й видав книгу «Запо­розька давнина».

Значний внесок у популяризацію народної педагогіки в Україні зробили Г. С. Сковорода, О. В. Духнович, І. П. Котляревський, Т. Г. Шевченко, П.А.Грабовський. На сучасному етапі, починаючи з 20—30-х рр. XX ст. й до наших днів проблеми народної педагогіки досліджува­ли Г. С. Виноградов, А.Ф. Хінтибідзе, Г. Н. Волков, В. Ф. Афанасьєв, Ш. А. Мірзоєв, А.Е.Ізмайлов та ін. Одним із перших дав наукове визначення народної педагогіки Г.С.Виноградов: «Народна педагогіка — це не стільки система, скільки сума знань, умінь і навичок»¹. Це не стільки педагогічна теорія, скільки педагогічна практика. З точки зору Г. С. Виноградова, народна педаго­гіка— це сукупність навичок та прийомів, які використову­вав народ з метою формування особистості в певному на­прямі. Це сукупність народних поглядів, народних засобів впливу на молоде покоління з метою його навчання і ви­ховання.

Г. Н. Волков уперше в педагогічній літературі ввів поняття «етнопедагогіка», пов'язуючи її з народним етно­сом, національним характером, який склався у того чи Ін­шого народу під впливом історичних умов. Він пише, що етнопедагогіка — це наука «про досвід народних мас у ви­хованні підростаючого покоління, про їхні педагогічні погляди, наука про педагогіку побуту, педагогіку сім'ї, роду, племені, народності та нації»². Автор розглядає народну педагогіку в нерозривному зв'язку з педагогічною практикою.

А. Е. Ізмайлов дає своє, ширше визначення народної педагогіки. За його словами, «народна педагогіка — це сукупність нагромаджених та перевірених практикою ем­піричних знань, умінь, відомостей, навичок, що передають­ся з покоління в покоління переважно в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народних мас»¹. Автор робить спробу визначити своєрідність та характерні особливості народної педагогіки.

Народна педагогіка — це колиска наукової педагогіки, їй стільки років, скільки років народу. Вона значно впливає на розвиток і формування сучасної наукової педагогіки.

Народна педагогіка сьогодні виступає об’єктом багатьох наукових досліджень, і в той самий час вона сама певним чином впливає на розвиток теорії і практики педагогіки та сімейного виховання.

Мова народної педагогіки проста й доступна широким масам, в ній відсутні наукові терміни, але зберігається колорит місцевих діалектів і говорів.

Епітети, метафори, гіперболи, алегорії і риторичні запитання надають творам народної педагогіки образності, емоційності й переконливості.

Народна педагогіка — це колективна творчість народу. Вона має надзвичайно широку аудиторію й доступна кожній простій людині, де б вона не жила і яку б освіту не мала. Народна педагогіка «замінювала молоді театр, якого вона не знала, школу, куди її не впускали, книгу, якої вона була позбавлена»² .

Народна педагогіка високогуманна і моральна. Вона виховує повагу до старших, чемність, скромністю працьовитість, гостинність, правдивість, чесність.

Народна педагогіка різних національностей піддається взаємовпливу та взаємозбагаченню. Однакові умови життя, схожі звичаї, традиції сприяють створенню близьких як за змістом, так і за формою казок та малих жанрів фольклору. Скажімо, є як українські, так і російські народні казки «Ріпка», «Колобок», «Вовк та семеро козенят», близькі за змістом колисанки, пісні, прислів'я.

Народна педагогіка — це і суто національні творіння, які відбивають специфіку нації, народу. Такими є українські народні казки «Язиката Хвеська», «Солом'яний бичок», «Кривенька качечка», «Пан Коцький», «Іван-Побіван», «Гай-гай», «Бідний гуцул і старий опришок» та ін. Разом з тим, народній педагогіці властиві нерозвинутість, недиференційованість різних за значенням понять, суджень про виховання й навчання.

Емпіричний характер народних уявлень і знань часом призводить до прагматизму, коли окремі явища сприймаються не як відображення реального життя, а оцінюються з позиції практичної корисності.

Поряд з науково обґрунтованими достовірними знан­ий окремі твори народної педагогіки вміщують й спотворені, неточні, іноді навіть шкідливі ідеї. Це покірність со­ціальним кривдам, фізичні покарання дітей у сім'ї тощо. Тому твори народної педагогіки, на думку А. Е. Ізмайлова, потребують критичного ставлення до них.

Проблеми народної педагогіки займали одне з цент­ральних місць у педагогічній діяльності нашого співвітчиз­ника В. О. Сухомлинського. Він неодноразово підкреслю­вав необхідність наукового вивчення народних поглядів. «Про народну педагогіку ніхто до цього часу серйозно не думав, і це, напевно, принесло великої шкоди педагогіці,— писав він у листі до Г.Н.Волкова.— Я впевнений, що на­родна педагогіка — це зосередження духовного життя на­роду. В народній педагогіці розкриваються особливості національного характеру, обличчя народу»¹.

На сучасному етапі проблеми української етнопедагогіки та її місце у вихованні і навчанні дітей досліджує М. Г. Стельмахович². За його визначенням, народна педа­гогіка — це галузь емпіричних педагогічних знань і досвіду трудящих мас, що виробляється в домінуючих серед наро­ду поглядах на мету і завдання виховання, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання³. Мету, завдання, зміст української народної педагогіки відображено у фольклорі (казках, легендах, прислів'ях, приказках, піснях), в іграх і танцях, у музиці, прикладно­му мистецтві, святкових обрядах, традиціях сімейного й трудового виховання.

Народна педагогіка мудріша, тому що вона створюва­лася протягом століть, шліфувалася, перевірялася досві­дом мільйонів людей багатьох поколінь. її називають шко­лою, яка завжди з нами,— школою сім'ї і навколишнього, материною й батьковою наукою, першим університетом життя, через який проходить кожна людина.

М. Г. Стельмахович образно розшифровує термін «на­родна педагогіка».

Це ніжна й щира мамина пісня над колискою немовляти, яка заспокоює дитину, зігріває її теплом і ласкою.

Це приваблива іграшка, яку дарує дитині батько.

Це чарівна бабусина казка, яка вчить жити й працювати, боротися й перемагати, захищати добро й ненавидіти зло.

Це цікава дідусева бувальщина, скоромовка чи загадка, які будять кмітливість і розум.

Це захоплююча прогулянка зі старшим братиком на околицю рідного села чи міста, на лоно різнобарвної природи, яка відкриває веселкову красу навколишнього світу.

Це запальний народний танець, якого навчила старша сестричка.

Це веселі іграшки і забави, які винайшов народ, щоб виховувати спритність і витривалість, винахідливість і товариську взаємодопомогу.

Це праця — найдбайливіша і найпевніша нянька, що вимогливіша і найдобріша.

Це народні свята й обряди, музика і прикладне мистецтво, які веселять душу і радують серце, стверджують найкраще на землі.

Це відповіді на "тисячі «чому?», які дитина одержує від рідних, близьких і знайомих, задовольняючи свою природну допитливість і потяг до заглиблення в суть природних і суспільних явищ.

Це мудре застереження від необачного вчинку, виражене нерідко через народний гумор чи жарт, а то й сатиру мудре прислів'я чи приказку¹.

Народна педагогіка виховує пошанне ставлення до рідні, до свого роду. Про це йдеться в приказках (наприклад, «Хоч і по коліна в воду, аби до свого роду»), піснях («Ой роде ж мій, роде», «Соловейку»), приповідках.

Рід — це ряд поколінь, що походять від одного предка.

Родина — це група людей, яка складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом.

Родинні відносини — родичі, свояки часто зустрічаються, спілкуються, радяться, допомагають один одному, діляться радістю і горем; влаштовують традиційні сімейні свята.

Сім'я — це чоловік, жінка, діти. Основна функція сім'ї у суспільстві—відтворення людського роду, виховання дітей, організація господарської діяльності, побуту і дозвілля.

Основою сім'ї є шлюб. Шлюб — це союз чоловіка й жін­ки з метою створення сім'ї.

Ідеал народної педагогіки — повна сім'я: чоловік, жінка, діти. Це відображено в народному фольклорі.

Народна педагогіка покладає на батьків (батька й матір) відповідальність за виховання дітей.

М. Г. Стельмахович уперше в сучасній етнопедагогіці дослідив і таку її галузь, як народна дидактика. За його словами, народна дидактика — це відображення здобут­ків народу в галузі освіти й навчання, що виражається у його поглядах на принципи, зміст і методи навчання та втілення в народній практиці форм і методів озброєння під­ростаючих поколінь знаннями, вміннями й навичками, роз­витку їхніх пізнавальних сил і здібностей¹.

У родинному спілкуванні немовля засвоює перші усві­домлені слова, що позначають поняття навколишнього світу.

Проте це не просто слова, а специфічна народна, на­ціонально-традиційна дитяча лексика. Це всім відомі слова українського родинного побуту: моньо, льоля, гава, жижа, гам, киця, зюзя, папа (хліб, до побачення), коло, тюпа та ін., які, наче естафета, передаються з покоління в поко­ління, це так звана ще материнська мова.

Народна дидактика дуже тонко відчуває наукові лінгводидактичні закономірності засвоєння звуків дитиною. Материнська мова пропонує малечі такі слова, які склада­ються з найлегших для засвоєння, для артикуляції звуків. Наукова лінгводидактика лише констатує неминучість та­кого етапу мовленнєвого розвитку дитини, називаючи його «автономним», «малим» дитячим мовленням (С. Л. Рубінштейн, Л. С. Виготський)..

Та ось маля підростає. Друга половина другого року життя — це найінтенсивніший етап збагачення словника дітей рідною мовою. Якщо в 1 рік і 6 місяців у словнику дитини нараховується лише 30—40 «материнських» слів, то в 1 рік і 7 місяців дитя опановує вже 100 слів, в 1 рік 8 місяців — 175 слів, а до трьох років — 300 слів. Це вже етап засвоєння «дорослої» національної мови. Саме в цей час в нагоді стане дитячий фольклор, з особливою емоцій­но-дійовою насиченістю (колисанки, забавлянки, небилиці, билиці, бувальщини, пісні, казки), зі звуконаслідуванням. Зміст дитячого фольклору спрямовано на розвиток дрібних м'язів руки. І знову багаторічний народний досвід лише в останні роки знайшов цьому наукове пояснення, Йдеться про результати наукового дослідження М. М. Кольцової, яка довела, що діти, в яких цілеспрямовано розвивають дрібні м'язи пальців руки, значно раніше починають говорити.

Дорослі стимулюють дітей до створення свого особливого дитячого фольклору: закличок, примовок, приспівок, лічилок, ігрових пісень.

Так, діти пішли в ліс чи гай збирати гриби й закликають:

Гайку, гайку,

Дай гриба й бабку,

Сироїжку з добру діжку,

Красноголовця з доброго молодця.

Дитячий фольклор стимулює мовленнєву активність дітей, збагачує їхню мову народними образними виразами.

Народна педагогіка піклується про розвиток різних сторін мовлення, має вдалі засоби виправлення мовних вад. Це народні скоромовки — чудовий витвір народної логопедії, спрямовані як на вдосконалення звуковимови («Хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок — сорок морок»), так і на розвиток діалогічного мовлення:

Когут каже: Квочка каже:

— Вовки ідуть. — Клопіт мій,

Баран каже: Клопіт мій,

— Де? Де курятка подіти?

А пес каже: А качка каже:

— Онде, онде. — Так і треба.

Так, так.

Частина скоромовок пропонується народною дидакти­кою як ігровий жартівливий засіб. Наприклад: «Був собі цебер, перецербився, мав діти цебренята перецебренята».

Справжньою школою життя, школою моралі й етики можна назвати пропоновані народом приказки та при­слів'я: «Ластівки низько літають — дощ обіцяють», «По­дарунки назад не беруть», «Все любить міру».

Народна дидактика, як зазначає М. Г. Стельмахович, застосовує тонкий психологічний підхід до людини, щоб сформувати в неї почуття прихильності до рідних місць, виховати патріотичні почуття, які полонять серце й душу, змалку, а потім тримають у своїх благородних обіймах протягом усього життя¹.

Отже, народна педагогіка — це сукупне педагогічне знання, це навчально-виховний досвід народу. Тому, навчаючи дітей некорінної національності, які проживають території України, української мови, слід широко ви­користовувати українську етнопедагогіку, казки, малі жанри фольклору, народне мистецтво.