РОЗДІЛ 17.

ЕКОНОМІКА ТА УПРАВЛІННЯ ЗНАННЯМИ

ТЕМИ РОЗДІЛУ

• Методологічні засади економіки знань

• Знання як інформація

• Знання в сучасних організаціях

• Інтелектуальний капітал

• Управління знаннями й інновації

• Менеджмент знань у практиці менеджменту організації

• Науково-технологічний розвиток як об`єкт дослідження економіки знань

• Організація трансферу знань

• Організація наукової роботи і освіти в Україні

Тема 17.1 . Методологічні засади економіки знань

Передумови розвитку економіки знань як нової парадигми третього тисячоліття. Сучасний аспект прояву суспільно-економічного розвитку у світовому масштабі спрямовує розвинені країни до переусвідомлення процесів і механізмів економічної діяльності, й переходу до нового соціально-економічного устрою, реалізація якого можлива за умови переорієнтації управління економічними процесами на використання інноваційно-інтелектуальних ресурсів.

На сьогодні більшість країн зайняли стратегічну позицію розвитку економіки знань, основою якої є не матеріальна, а інтелектуальна складова. Вступ світової економіки в новий етап розвитку – економіку знань – істотно змінив умови конкуренції країн [19]. Різниця в рівні економічного розвитку значно менше визначається наявністю природних ресурсів. Роль знання в економічному розвитку зростає, випереджуючи значимість засобів виробництва та природні ресурси [70]. На перший план виходить здатність нації підвищувати якість людського капіталу, створювати нові знання і втілювати їх у виробничих системах [60]. Так, за оцінками Світового банку деяких країнах частка людського капіталу становить до 80% національного багатства. На сьогодні цінності створюються за ра­хунок підвищення продуктивності та використання нововведень, тобто застосування знання на практиці. Економічне зростання де­далі більше залежить від здатності отримувати нові знання і засто­совувати їх в усіх сферах життя [70].

Тільки знання залишаються умовно невичерпним ресурсом і набувають значення не як рівень інтелектуальних можливостей, а як економічний ресурс, що стає базисом, супровідною силою та аналітично-контрольним засобом створення і впровадження інновацій. Отже, перехід до концепції економіки знань є стратегічно важливим питанням для розвитку України. Умови сьогодення потребують удосконалення процесів, які відбуваються під час становлення економіки, заснованої на знаннях, та виявлення ключових чинників формування в Україні нового типу економіки, де основними пріоритетами були б нагромадження, розвиток і використання інтелектуального потенціалу в єдиному симбіозі – «когнітивної економіки» [19].

Дослідженням знань як джерела розвитку займались такі вчені, як: У. Петі, Г. Беккер, М. Блауг, К. Гріффін, Е. Денісон, Р. Кроуфорд, Ф. Махлуп, Т. Стюарт, У. Хадсон, Т. Шульц, Л. Сміт, Д. Рікардо, Дж.С. Мілль, К. Маркс, Л.І. Федулова, Єфремов та інші, які у своїх роботах від розгляду окремих аспектів продуктивних чинників працівника, перейшли до цілісного дослідження та розроблення концепції людського капіталу, його інтелектуальної складової, а також виявлення соціально-економічних умов формування концепції економіки знань.

Можна виокремити зміни в економіці, які стимулювали інтерес до управління знаннями:

• Знання стають основним ресурсом економічного розвитку й зростання.

• Галузі, що базуються на знаннях стають провідними галузями.

• Знання займають все більшу питому вагу в структурі вартості продуктів і послуг.

Нові знання, що генеруються наукою, підготовка високоякісного людського капіталу на базі якісної освіти, створення додаткових цінностей виробничим сектором і бізнесом - невід’ємні компоненти сучасного суспільства, побудованого на знаннях. У такому суспільстві відбувається поступове заміщення традиційних індустріальних засобів виробництва новими, які продукують прогресивні знання, за допомогою яких створюються додаткові цінності [39].

Примітка:

Багато галузей сьогодні – це галузі, що ґрунтуються на знанні. Так, наприклад, метою фармацевтики є не стільки виробництво таблеток, скільки виробництво й тиражування знань у вигляді нових властивостей нових хімічних сполук, а також нових способів тестування нових ліків, їхнього патентного захисту й просування на ринку.

Кіно, телебачення, консалтинг, аудит, медичні й освітні послуги – приклади галузей, які провадять і віддають інформацію. У багатьох галузях вироблений продукт значною мірою є результатом переробки інформації (комп’ютери, мобільні телефони, програмне забезпечення).

Сутність та основні риси економіки знань. Для переходу економічної системи на новий етап розвитку необхідні нові напрями, які б базувалися на симбіозі гуманітарного і інженерного підходів, що потребує когнітивних технологій розвитку економіки. Це дозволить отримати синергетичний ефект від взаємодоповнюючого використання бізнес-технологій, а саме: концепцій систем якості, інформаційних бізнес-технологій та когнітивної складової.

Визначення «нова економіка» з часом трансформувалось в поняття «економіка знань», дослідження якої дозволило науковим колам світу відкрити шлях новому напряму, а саме – «когнітивній економіці», тобто системі управління базами знань. Головними особливостями такого типу економіки є:

– спрямованість не тільки на управління і застосування знань, а й на забезпечення їх перетворення та зберігання;

– конгломеративність знань;

– створення цінностей ґрунтується на групуванні знань різних галузей;

– адаптація знань до нових сфер застосування.

Когнітологія як наука вивчає процеси сприйняття, пізнання, усвідомлення, мислення і навчання, моделюючи принципи організації і роботи звичайних і штучних інтелектуальних систем. Саме поєднання когнітивного напрямку із економічними, інформаційними та інженерно-технічними знаннями визначає стратегічні орієнтири впровадження «когнітивної економіки», а саме:

– урахування важливості інтелектуального капіталу як інструменту і продукту із можливістю інтенсивного використання і швидкого реагування на процеси, які відбуваються в зовнішньому середовищі;

– створення зони вільного переміщення знань, дослідників і технологій з метою посилення співробітництва та стимулювання конкуренції;

– перехід від «енергоємних» до «інформаційноємних» виробництв і процесів;

– швидке реагування на зміни, які виникають в макросередовищі;

– використання симбіозу гуманітарного й інженерного підходів до розвитку економіки [19].

Найбільш виразними ознаками створення інформаційної цивілізації або ширше – цивілізації знань – є:

• зростання ролі науки та освіти: науку починають трактувати як надзвичайно ефективну виробничу діяльність, що полягає в генеруванні знань. Одночасно надається велике значення системі освіти як місцю створення інтелектуального потенціалу, необхідного для використання знань;

• перетворення знань у виробничий ресурс: вони стають основним показником економічного розвитку й суспільного добробуту. Уміння відповідного використання цього ресурсу стає все більш істотним фактором конкурентної переваги в міжнародному масштабі;

• розвиток інформаційних технологій (у тому числі інформаційних і телекомунікаційних), які стають необхідною складовою всіх інших технологій;

• зміни у виробничій діяльності всіх секторів економіки. Традиційні сектори все ширше використовують робототехніку, автоматизацію й інформаційні технології у виробничих процесах та інших сферах діяльності, діаметрально змінюючи методи функціонування й структуру економіки [45, 57];

• інформаціє стає предметом масового споживання [23].

Існує тісна взаємопов’язаність процесів глобалізації та інформатизації суспільного життя. Така взаємообумовленість є очевидною, адже з одного боку, інформаційні технології спричиняють «стискання» простору, надають можливість швидкої взаємодії між різними точками земної кулі, а, з іншого, – глобальні процеси лібералізації, транснаціоналізації, інтернаціоналізації виробництва і капіталу дозволяють повсюдно поширювати новітні технології [64]. Безперечним є той факт, що саме глобалізація й інформатизація стали важливими передумовами виникнення економіки знань, сформували основні чинники, які викликали її виникнення, зумовивши її характерні особливості [79].

Складові економіки знань:

• якісна і безперервна освіта для всього населення країни;

• економічні стимули та інституційний режим, що заохочують до ефективного використання національних і глобальних знань в усіх секторах економіки;

• ефективна інноваційна система, що об'єднує в єдиний ком­плекс економіку (бізнес), наукові та різного роду дослідницькі центри і навчальні заклади;

• динамічна інформаційна інфраструктура, яка надає інформа­ційні та комунікаційні послуги суб'єктам ринку, державним установам та всім прошаркам населення;

• держава як ініціатор та координатор становлення й розвитку економіки знань [70].

Основні поняття економіки знань. В економічній теорії категорія «економіка знань» має багато значень. Насамперед вона містить у собі елементи, що належать до одного із секторів народного господарства, у якому відбуваються виробництво, обробка знань і керування ними. Таким цей термін зародився в часи досліджень, що проводилися трьома випускниками Віденського університету, які заклали основи вивчення економіки знань, – Йозефа Шумпетера, Фрідріха Хайєка й Фріца Махлупа [1, 40].

Засновником економіки знань як дисципліни вважається Ф. Махлуп, автор книги «Виробництво й поширення знань у США», що вийшла в 1962 р. (адаптована російською в 1966 р.) [1]. Однак із збільшенням «сектора знань» в умовах найбільшого економічного зростання, що досягається за рахунок наукових досліджень і інновацій, із зростанням освіченості населення, термін «економіка знань» набув другого значення, що стало згодом більш вживаним.

Під «економікою знань», або «економікою, заснованою на знаннях», стали розуміти такий тип економіки, у якому знання відіграють вирішальну роль. У такому значенні термін був популяризований Пітером Друкером. Використання знань для виробництва економічних благ стало темою глави його книги The Age of Discontinuity (1968) [21].

У галузі макроекономіки, на стику політики й економічної науки, термін «економіка знань» застосовується в загальносвітовому масштабі для позначення суспільства майбутнього, до якого сьогодні прямує цивілізація розвинених країн.

Нові методи управління, які пропонуються теоретиками, і тестуються практиками, тісно пов’язані з поняттям «економіка знань». Вони називаються методами «управління знаннями», а також інструментами нової «економіки знань». Сьогодні у літературі й Інтернеті можна зустріти безліч праць з управління знаннями й іншими аспектами поводження керівника в новій економіці. Серед них роботи таких авторів, як Роберт Бакмен, Білл Гейтс, Бернд Шміт, Лаура Браун, Джеймс Брайен Куінн, Лендрі Чарлі, Ричард Флорида й багатьох інших. Наприклад, витримка з книги Роберта Бакмена (Robert H. Buckman «Building a Knowledge-Driven Organization». – McGraw-Hill, 2004): «Настала епоха компаній, орієнтованих на знання (knowledge-driven). І в цій ситуації попереду виявляється той, хто зумів сконцентрувати в рамках своєї організації неформалізований інтелектуальний досвід і зрозумів, як передавати його від одного співробітника іншому».

Із проблем управління знаннями й економіки знань можна знайти безліч статей на таких інформаційних ресурсах російськомовного Інтернету: «Креативная экономика» (www.creativeconomy.ru), «Портал iTeam» (www.iteam.ru), «Сообщество менеджеров E-xecutive» (www.e-xecutive.ru), «Корпоративный менеджмент» (www.cfin.ru). Наприклад,

Тихомирова Е.В, вважає [68], що економіка знань має на увазі вміння країни чи компанії працювати зі своїми знаннями, а точніше управляти ними. Під управлінням знаннями розуміється вміння збирати, структурувати, зберігати, розвивати (у тому числі в заданому напрямку) і продавати знання» [53].

На сьогодні не існує чітко визнаного всіма визначення економіки знань. Тому необхідно уважно стежити за контекстом, у якому вживається цей термін. Під «економікою знань» мають на увазі як соціально-економічну систему, що ґрунтується на отриманні знань (поняття тотожне до інформаційної економіки), так і економічні відносини, що виникають в галузі отримання знань [42]. Також в літературі використовуються такі варіанти термінології: економіка знань (економіка, що базується на знаннях, суспільство знань), нова економіка, інформаційна економіка (інформаційне суспільство), постіндустріальне суспільство, суспільство навчання упродовж життя, цифрове суспільство, суспільство мережевого інтелекту, глобальне суспільство та ін. [71, 70].

На основі проведеного аналізу понять, можна навести деякі визначення:

Знання (англ. «knowledge») – необхідна людям інформація, використовувана ними за певними правилами й відповідно до певних процедур і з урахуванням ставлення/відношення (розуміння, схвалення, ігнорування, згода, заперечення й т.д.) людей до цієї інформації [37].

Формалізовані знання (англ. «explicit knowledge») – знання, що містяться в листах, доповідях, звітах і т.д., ті знання, які можна задокументувати, відобразити у вигляді документів; близько 20% знань у співтоваристві/компанії можна формалізувати.

Неформальні знання (англ. «tacit knowledge») – знання, які важко або неможливо формалізувати; інтуїтивні знання, відчуття, враження, думки; близько 80% всіх знань співтовариства; ці знання залишаються в членів співтовариства/співробітників компанії, якщо вони полишають співтовариство або компанію.

Управління знаннями (англ. «knowledge management») – процес створення умов для виявлення, збереження й ефективного використання знань і інформації в організації.

Інструменти управління знаннями (англ. «knowledge tools») – сукупність технологічних рішень для виявлення, зберігання, передачі, структуризації, обробки, перетворення, поширення й здійснення інших операцій зі знаннями й інформацією, якщо це необхідно для ефективної діяльності співтовариства; сукупність організаційних методів і рішень, що дозволяють створити умови для ефективного обміну знаннями й інформацією.

Обмін знаннями (англ. «knowledge sharing») – процес постійної циркуляції знань у організації, здійснюваний різними способами, за певними правилами й відповідно до певних процедур з використанням технологічних рішень і/або за допомогою організаційних методів [37].

Економіка знань – економіка, що створює, розповсюджує та використовує знання для забезпечення свого зростання та конкурентоспроможності [70].

Еволюція концепцій і моделей. Існують різні підходи до визначення етапів розвитку економічних систем у світі. Найпопулярнішим підходом є поділ розвитку на такі етапи: сільськогосподарський, індустріальний або промисловий, постіндустріальний або інформаційний.

Спочатку була «перша хвиля», яку Тоффлер називає «сільськогосподарчою». Земля всюди була основою економіки, життя, політики, родинної організації. Скрізь панував простий розподіл праці та існувало декілька каст та класів. Влада була авторитарною, соціальне походження людини визначало його місце у житті. Економіка була децентралізованою: кожна община виробляла більшу частину того, у чому відчувала необхідність [69].

Сільськогосподарська революція пройшла близько десяти тисяч років тому назад і фактично створила сучасну цивілізацію. Вона поширювалась по світу протягом 8 тисяч років, змінивши умови життя людини, але до стабільного зростання економіки не призвела.

Приблизно триста років тому назад запанувала «друга хвиля», відбулася промислова революція. Саме тоді було здійснено стрибок, що охопив всю технічну сторону життя людини в цілому. Головна причина, яка призвела до виникнення особливої «технологічної» цивілізації сучасності і такої різкої зміни цивілізацій, криється у виникненні машин як заключної ланки між людиною і природою. Те, що раніше робив ремісник, тепер робить машина. Так на заході почався технічний та економічний бум підприємців, під час якого попереднє ремесло зникло за невеликим винятком. Таким чином, у виникненні сучасного технічного світу брали участь розвиток науки та винахідництва. Ні одне з них не могло б самостійно створити сучасну техніку. Ці фактори діяли об’єднано.

До середини ХХ століття сили «першої хвилі» були знищені і на землі «запанувала індустріальна цивілізація». Однак влада її була не довгою, оскільки одночасно з нею на світ почала напливати нова хвиля, яка несла з собою нові інститути, відносини, цінності [69].

Зниження темпів економічного зростання призвело до того, що виникають нові, неекономічні типи діяльності та інтереси. Ця фаза розвитку суспільства називається «постіндустріальною», оскільки у суспільстві знижується інтерес до промислової та сільськогосподарської діяльності (але зовсім не до товарів), тому ця фаза означає «третю хвилю» та перехід до інформаційної економіки.

Як що раніше, центр тяжіння економіки став зміщуватись від сільського господарства до промисловості, так і сьогодні він зміщується від промисловості до інформації. І подібно до того як у кінці вісімнадцятого на початку дев’ятнадцятого століття склалась індустріальна економіка, так сьогодні технологічно передові сектори глобального суспільства переходять на стадію постіндустріальної або інформаційної економіки.

В аграрній економіці господарська діяльність була пов’язана переважно з виробництвом достатньої кількості продуктів харчування, а обмежуючим фактором, звичайно, була доступність гарної землі. В індустріальній економіці господарська діяльність була переважаючою у виробництві товарів, а обмежувальним фактором найчастіше був капітал. В інформаційній економіці господарська діяльність – це головним чином виробництво та застосування інформації з метою зробити всі інші форми виробництва більш ефективними, тим самим створюючи більше матеріальне багатство. Обмежувальним фактором тут є знання [18, 69].

Примітка:

США – перша країна, яка здійснила перехід від аграрного суспільства до індустріального та від нього до такого суспільства, яке навіть важко однозначно визначити; зрозуміла лише одна його характеристика: головним видом його економічної діяльності стає виробництво, зберігання та поширення інформації. Зайнятість у сфері промисловості та будівництва залишається, як завжди, переважно без змін, у той час коли робоча сила зросла. Тенденції показують, що найбільш динамічними в минулому столітті були сфери, пов’язані з інформацією.

Законодавче та нормативно-правове забезпечення економіки знань. Правовою основою економіки знань є комплекс законів щодо захисту об’єктів інтелектуальної власності та прав їх власників, яка в цілому забезпечує нагальні потреби суспільства в цій сфері.

Чинне на сьогодні законодавство України включає значний перелік нормативних актів у сфері інтелектуальної власності, в тому числі закони України «Про авторське право і суміжні права» (1993), «Про поширення екземплярів аудіовізуальних творів і фонограм» (2000), «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (1992), «Про видавничу справу» (1997), «Про телебачення і радіомовлення» (1993), «Про охорону прав на промислові зразки» (1993), «Про науково-технічну інформацію» (1993), «Про захист від недобросовісної конкуренції» (1996), «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» (1993), «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (1993), «Про охорону прав на вказівки походження товарів» (1999), «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» (1997), «Про охорону прав на сорти рослин» (1993), «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» (2000). 16 січня 2003 р. Верховна Рада України прийняла новий Цивільний кодекс, який містить окрему книгу «Право інтелектуальної власності», положення якої покликані врегулювати основоположні відносини у сфері інтелектуальної власності відповідно до сучасних міжнародних стандартів [2].

Державно-правове регулювання суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності спрямоване на вирішення трьох основних завдань: примноження науково-технічного потенціалу країни, захист національних інтересів у царині економіки, забезпечення технологічної безпеки держави [65].

Водночас, на думку багатьох вітчизняних фахівців, законодавство України з питань інтелектуальної власності лише продекларувало перетворення інтелектуальних продуктів на товари, що мають споживну вартість та суспільну потребу, але не запровадило ефективного механізму комерціалізації відносин інтелектуальної власності, чітких «правил гри» у цій сфері, що робить встановлені на сьогодні норми фактично недієздатними. На думку вітчизняних фахівців, серйозною проблемою, є відсутність дійового захисту майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності та належної виконавчої інфраструктури щодо реалізації наявного законодавства.

Становлення інституту інтелектуальної власності в Україні нерозривно пов’язане з функціонуванням Державного департаменту інтелектуальної власності, Українського інституту промислової власності (Укрпатенту), Українського агентства з авторських і суміжних прав та інших спеціалізованих установ та закладів.

Питаннями розвитку інституту інтелектуальної власності в Україні займаються також такі громадські організації, як Всеукраїнська асоціація патентних повірених, Всеукраїнська асоціація інтелектуальної власності; Всеукраїнська асоціація авторських і суміжних прав, Товариство винахідників і раціоналізаторів України, Українська асоціація власників товарних знаків України тощо.

У книзі 4 Цивільного кодексу України, присвяченій проблемам регулювання відносин інтелектуальної власності, право інтелектуальної власності трактується як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або інший об’єкт інтелектуальної власності. Згідно зі ст. 420 цього Кодексу до об’єктів права інтелектуальної власності належать: літературні та художні твори; комп’ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні позначення; комерційні таємниці.

У Цивільному кодексі України визначений правовий режим майнових прав щодо відносин інтелектуальної власності. Згідно зі ст. 424 майновими правами інтелектуальної власності є такі: право на використання об’єкта права інтелектуальної власності; виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності; виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності; інші майнові права, встановлені законом [92].

Відповідно до новітніх тенденцій розвитку відносин інтелектуальної власності законодавство України дає змогу формувати статутний фонд підприємств за рахунок майнових прав інтелектуальної власності.

Згідно із законодавством України право власності на будь-який об’єкт інтелектуальної власності документується договорами між замовником і виконавцем; патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, сорти рослин; свідоцтвами на знаки для товарів і послуг, на твори науки, літератури і мистецтва, у тому числі на програмний продукт та інформаційну базу даних, науково-технічну інформацію; ліцензійними договорами на часткову або повну передачу прав на об’єкти інтелектуальної власності; часткою статутного фонду у вигляді об’єктів права інтелектуальної власності певної юридичної особи; статтею «Нематеріальні активи» балансу юридичної особи тощо [2].