Тема. Фонетика План

1. Предмет фонетики.

2. Загальна характеристика та класифікація мовних звуків;

а) голосні звуки, їх артикуляція;

б) зміни голосних звуків у потоці мовлення.

3. Приголосні звуки. Артикуляційна класифікація приголосних звуків.

4. Фонетична транскрипція.

Література

1. Сучасна українська літературна мова: в 5т. (За ред. акад. І. К.Білодіда). -К., 1969-1973.

2. Безпояско О. К., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Граматика украї­нської мови. Морфологія. -К., 1993.

3. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. -К., 1993.

4. Волох О. Т., Чемерисов Т. Т., Чернов Є. І. Сучасна українська літературна мова.-К., 1989.

5. Головашук С. І. Словник-довідник з правопису та слововживання (За ред. В. М.Русанівського). -К., 1989.

6. Грищенко А.П., Мацько Л.І. та ін. Сучасна українська літературна мова. -К, 1997.

7. Доленко М. Т., Пацюк І.І., Кащук А.Г. Сучасна українська мова. - К., 1987.

8. Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова. - К., Г984.

9. Шкуратяна Н. Г., Шевчук С. В. Сучасна українська літературна мова. - К.,2000.

10. Плющ М.Я., Леута О.І., Гальона Н.П. Сучасна українська літературна мова: 36. вправ. -К., 1995.

11. Сікорська З.С. Українсько-російський словотворчий словник. - К., 1985.

12. Словник української мови: в І Іт. - К., 1971-1981.

13. Тоцька Н.І. Сучасна українська літературна мова. - К., 1981.

14. Український правопис. - К., 1993.

Фонетика (від гр. phonetikos — звуковий) — це розділ мовознавства, в якому вивчається звуковий склад мови. Якщо у фонетиці взагалі вивчаються звуки людської мови, то у фонетиці сучасної української літературної мови — звуки сучасної української мови.

Звуки людської мови є явищем фізичним. Вони характеризуються загальними фізичними ознаками: мають свою силу (у фонетиці — звучність) та тембр.

У природі існує необмежена кількість звуків, серед яких невелику групу становлять звуки людської мови. Вони відрізняються від інших звуків особливостями творення і функціонування: у творенні їх беруть участь органи мовлення людини, що діють цілеспрямовано, а отже, творення звуків людської мови є процесом, осмисленим людською свідомістю.

Звичайно, мовні органи людини здатні творити багато різноманітних звуків і звукових комплексів. Одні з них творяться легко, для утворення ж інших необхідні спеціальні тренування. Це тому, що одні звуки і цілі звукові комплекси людина використовує повсякденно, а інші (хоча б звуки якоїсь чужої мови з іншими фонетичними особливостями) — спеціально, вряди-годи. З цього випливає, що в процесі спілкування тією чи іншою мовою використовуються чітко окреслені звуки мови, а не всі, що їх може творити мовний апарат людини.

Фонетика сучасної української літературної мови вивчає щуки української мови. Головним при цьому є мовний чи фонологічний аспект вивчення, що виступає на фоні фізично-акустичних та фізіологічно-артикуляційних особливостей звуків української мови.

Фонетика розглядає звуки не в їх ізоляції, а в процесі мовлення. Тому у фонетиці висвітлюються також деякі питання членування потоку мовлення на окремі одиниці, зокрема склади.

Звуки людської мови вивчаються в трьох аспектах: фізично-акустичному, фізіологічно-артикуляційному і лінгвістичному (фонологічному).

Перші два аспекти становлять основу вивчення того, які є мовні звуки, як ці звуки творяться, що і як впливає на акустичні особливості кожного звука.

Лінгвістичне вивчення звуків мови передбачає дослідження, які саме звуки виступають необхідними в спілкуванні тією чи іншою мовою, які зміни в якості звуків допускаються в процесі мовлення.

Отже, для складання описової характеристики звукової системи мови насамперед звертають увагу на акустичні особливості кожного звука та його артикуляцію.

У свою чергу, акустичні і артикуляційні особливості звуків тісно пов'язані між собою, бо якість звука залежить від форми резонатора і діяльності мовних органів.

До мовних органів людини належать: а) губи; б) зуби; в) верхні ясна; г) передня частина .твердого піднебіння; д) задня частина твердого піднебіння; є) м'яке піднебіння; є) язичок; ж) кінчик і вінце язика; з) передня частина спинки язика; й) середня частина спинки язика; і) задня частина спинки язика; ї) голосові зв'язки.

Одні з названих мовних органів є активними (рухомими): губи, язичок, голосові зв'язки (найактивнішим органом є язик); інші — зуби, ясна, тверде і м'яке піднебіння — належать до пасивних (нерухомих) мовних органів.

У ролі резонатора виступають ротова порожнина, носова порожнина, порожнина горла і незначною мірою гортань.

Якість звука (його сила, тембр тощо) залежать від об'єму і форми резонатора, в якому цей звук твориться.

Головними компонентами звуків людської мови є голос і шум. Одні звуки творяться за участю самого голосу (голосні звуки), інші — за участю голосу й шуму чи тільки шуму (приголосні звуки).

Поділ звуків на голосні і приголосні базується на ряді протиставлень.

По-перше, голосні звуки утворюються в гортані в результаті дрижання наближених одна до одної голосових зв'язок, тому на слух сприймаються насамперед музикальні тони з незначними домішками шумів, що виникають уже в ротовій порожнині. При вимові голосних звуків ротова порожнина відкрита досить широко, струмінь видихуваного повітря не зустрічає додаткових перепон, а тому відносно слабкий.

Приголосні звуки утворюються в ротовій порожнині (деякі — за участю носової порожнини), тому на слух сприймаються передусім шуми. При вимові приголосних ротова порожнина ледь відкрита, струмінь видихуваного повітря долає більш чи менш значні перепони, в результаті чого він силь­ніший, ніж при утворенні голосних.

По-друге, з погляду функціонування в мовленні голосні і приголосні звуки протиставлені й тим, що голосні виступають в українській мові складотворними, на них може падати наголос, а приголосні не бувають складотворчими і наголошеними. Це протиставлення чітко простежується між голосними і приголосними шумними. Що ж до сонорних приголосних, то вони колись були складотворними, а отже, близькими до голосних; у сучасних східнослов'янських мовах вони перейшли в розряд приголосних, хоч і зберігають свою звучність. При творенні їх, як і при творенні голосних звуків, голосові зв'язки дрижать (у російській мові за певних умов вони зберігають здатність творити склади: до-бр, во-пль; в деяких слов'янських мовах вони закономірно складотворні, наприклад у словацькій мові: (strc, prst, skrz, krk)

У сучасній українській літературній мові є шість голосних звуків: [а], [о], [у], [е] [и] [і] та кілька модифікацій їх, що виявляються в потоці мовлення.

Різниця між голосними, що сприймається на слух, залежить від зміни об'єму і форми ротової порожнини, зумовленої рухами (у мовознавстві ці рухи називаються артикуляціями) губ і язика, а також нижньої щелепи. Артикуляції цих органів покладені в основу загальноприйнятої артикуляційної класифікації, яка враховує такі фактори: а) участь губ; б) ступінь підняття спинки язика; в) місце підняття спинки язика.

За участю губ усі голосні сучасної української літературної мови поділяються на дві групи. При утворенні звуків [о] та [у] губи округлюються і витягуються вперед. При утворенні звуків [а], [е], [и], [і] губи активної участі не беруть. Тому утворювані за участю губ голосні [о], [у] називаються о г у б л є н и м и, або лабіалізованими (від лат. labium — губа), решта голосних — неогублені, або нелабіалізовані.

Звук [о] відрізняється від [у] меншим витягуванням і округленням губ. Це (а також відмінність [о] та [у] від неогублених) легко помічається за мускульними відчуттями при вимові підряд, наприклад, звуків [а] — [о] — [у] чи [у], [о], [а].

За ступенем піднесення спинки язика розрізняють три групи голосних: голосні високого, середнього і низького підняття.

При артикуляції голосних високого підняття (піднесення), до яких належать [і], [и], [у], язик високо піднімається вгору. Оскільки при творенні їх ротова порожнина ледь відкрита, голосні [і], [и], [у] називають ще закритими, вузькими. Утворення голосного низького підняття, яким у сучасній українській літературній мові виступає звук [а], характеризується мінімальним підняттям спинки язика. Оскільки при цьому порожнина рота широко відкрита, голосний [а] називають ще відкритим, широким (цю властивість [а] використовують співаки при тренуваннях голосу).

Голосні середнього підняття, до яких відносять звуки [е] та [о], за ступенем підняття язика, а отже, й за шириною відкриття рота, займають проміжне положення між голосними високого і низького піднесення. Різні ступені підняття тіла язика легко відчути, вимовляючи підряд голосні, наприклад, [у] — [о] — [а] чи [а] — [е — [і].

За місцем підняття язика виділяють три ряди: передній, середній і задній. У сучасній українській літературній мові голосних середнього ряду немає (в російській мові такими голосними є [а] та [ы]).

При утворенні голосних переднього ряду, до яких належать звуки [і], [и], [е], передня частина язикової спинки рухається до твердого піднебіння.

Утворення голосних заднього ряду (звуки [у], [о], [а]) здійснюється при рухові задньої частини спинки язика по твердого піднебіння.

Класифікуючи голосні української мови, можна помітити ще кілька особливостей їх.

По-перше, голосний [і] вживається виключно після м'яких чи пом'якшених приголосних, голосний [и] — тільки після твердих приголосних. Стосовно голосних [у], [о], [а], [е], то вони протиставляються названим, оскільки вживаються і після твердих, і після м'яких приголосних.

По-друге, голосні [у], [а] й переважно [і] не змінюють своєї якості в слабкій позиції. Інші ж голосні у потоці мовлення можуть модифікуватися, тобто дещо змінюватися, наближаючись у вимові до інших голосних.

По-третє, голосні, що вживаються як після твердих, так і після м'яких приголосних, можуть різнитися між собою також артикуляційними особливостями.

Артикуляція ізольованого голосного звука, як і вимова приголосного, складається з трьох фаз: екскурсії, витримки і рекурсії. У мовному потоці ці фази артикуляції виявляються по-різному: екскурсія і рекурсія властиві такту чи цілій фонетичній фразі, а не звукам; навіть витримка не залишається незмінною.

Зміни у вимові неізольованих голосних звуків сучасної української літературної мови зумовлюються кількома факторами, найважливішими серед яких виступають: консонантне оточення, наголошеність / ненаголошеність, темп мовлення тощо.

Консонантне оточення має неоднаковий вплив на окремо взятий голосний. Крім того, на артикуляцію голосного такий вплив, що сприймається не лише спеціальними технічними засобами, а й простежується тим, хто говорить, має лише артикуляційна характеристика попереднього і дальшого (меншою мірою) приголосного.