1. Германськi мови в колі індоєвропейських мов

1.1. Германське мовознавство і предмет його вивчення

Германське мовознавтство, або германiстика, це наука, предметом якої є германськi мови. Вона вивчає походження, розвиток i структуру мов цiєї групи, їх взаємнi зв’язки, спiльнi закономiрностi й тенденцiї в їхньому розвитку й структурi та спiввiдношення цих мов з мовами iнших груп iндоєвропейської сiм’ї. Одним з важливих завдань германiстики є також реконструкцiя давнiх германських мовних форм i структурних одиниць, якi iснували в дописемний час. Велика увага, яка придiляється германським мовознавством давнiм епохам мовного розвитку, пояснюється тим, що цiлий ряд важливих процесiв вiдбувається в мовах протягом дуже довгого часу i через це в багатьох випадках тi чи iншi особливостi сучасної будови германських мов не можна пояснити, якщо не вивчити їх в iсторичнiй перспективi.

Германське мовознавство грунтується на засадах i положеннях загального мовознавства. Воно також тiсно пов’язане з такими лiнгвiстичними науками, як порiвняльне мовознавство, дiалектологiя, лiнгвiстична географiя. У своїх дослiдженнях германiстика постiйно користується здобутками сумiжних з мовознавством наук - iсторiї, археологiї, етнографiї, iсторiї мистецтва тощо.

1.2. Порiвняльно-iсторичний метод

Це науковий прийом вiдтворення (реконструкцiї) тих мовних явищ минулого, якi не дiйшли до нас зафiксованими в писемних пам’ятках. Таку реконструкцiю здiйснюють, планомiрно порiвнюючи пiзнiшi факти двох або кiлькох мов, факти вiдомі чи то з писемних пам’ток, чи безпосередньо з живого мовлення. До рекострукцiї мовних явищ минулого мовознавство вдається тому, що в багатьох випадках тiльки таким способом можна пояснити тi або iншi вiдношення, якi iснують мiж порiвнюваними мовами, або вiдношення мiж окремими явищами в межах тiєї самої мови.

За допомогою порiвняльно-iсторичного методу вiдтворюються окремi факти, але вони реконструються не як розрiзненнi, а як певним чином взаємопов’язанi явища, як складовi частини системи. Це дає змогу складати порiвняльнi граматики спорiднених мов.

Застосування порiвняльно-iсторичного методу є процес, що складається з кiлькох операцiй:

• зiставлення звукiв i морфем (коренiв, афiксiв словотвору й словозмiни) в спорiднених мовах на основi зiставлення значущих одиниць. При цьому гiпотетично припускається, що цi одиницi мають спiльне походження;

• визначення закономiрних вiдповiдностей мiж зiставлюваними елементами;

• визначення приблизних хронологiчних спiввiдношень мiж порiвнюваними явищами;

• реконструкцiї первiсної форми - так званого “архетипу”.

У застосуваннi порiвняльно-iсторичного методу обов’язковими є такi принципи:

• генетична спiльнiсть порiвнюваних одиниць. Мовнi одиницi, якi порiвнюються, розглядаються як наслiдки неоднакового розвитку однiєї й тiєї ж первiсної одиницi в рiзних мовах;

• значущiсть порiвнюваних одиниць (порiвнюються не самi звуки iзольовано, а значущi слова або морфеми, до складу яких вони входять) та їх семантична близькiсть;

• наявнiсть фонетичних закономiрностей в порiвнюваних формах.

Порiвняльно-iсторичний метод має деякi недолiки:

• цей метод не дає змоги точно датувати вiдтворюване явище;

• вiн не охоплює бiльш - менш повно дослiджувану мову;

• за цим методом аналiзують тiльки тi явища, якi в порiвнюваних мовах є спiльними, але вiн не придатний для аналiзу тих явищ, якi в них є рiзними, та iншi.

Проте ця обмеженiсть порiвняльно-iсторичного методу не означає, що вiн взагалi не дає користi. Його потрiбно вдосконалювати, доповнювати iншими прийомами та засобами.

Як приклад використання порiвняльно-iсторичного методу можна розглянути процес реконструкцiї архетипу (початкового елементу, з якого розвинулися порiвнювані елементи). Порiвняймо слав. “дымъ”, лит. “dūmai”, скр. “dhūmah”, лат. “fūmus”. Перша фонема була не “d”, тому що початкове “d” у всiх iндоєвропейських мовах зберiглося як “d” (за винятком германських мов, де воно перейшло в “t”). Санскритське “dh” та латинське “f” на початку слова дають пiдставу зробити висновок, що початкова фонема була “dh”. Друга фонема у всiх мовах “u”, за винятком слов’янського “ы”, яке могло виникнути з “u”. Третя фонема однакова у всiх мовах - “m”. Четверта фонема (тематичний голосний) бере початок з “о”, а закiнчення називного вiдмiнка однини було “s”. Таким чином, маємо архетип “*dhūmos”. Зiрка перед ним означає, що це теоретично вiдновлена форма.