Суспільство як соціальна система

Першою спробою наукового визначення суспільства була концепція О. Конта, в якій він, проводячи аналогію походження суспільства не з організмом людини, як було раніше, а з біологічною організацією взагалі. Суспільство визначалося ним як сукупність окремих різнорідних елементів соціального організму.

Органістський підхід до виникнення та розвитку суспільства знаходить відображення у Г. Спенсера та його послідовників, які намагалися поєднати механічно-структурне та органічно-еволюційне пояснення суті суспільства.

Е. Дюркгейм розглядав суспільство як всеохоплюючу реальність, що має самоцінність та визначає всі інші цінності.

М. Вебер визначав суспільство як взаємодію людей, що є продуктом соціальних дій, орієнтованих на інших людей.

К. Маркс системоутворювальним елементом суспільства вважав соціальні відносини і тому розглядав суспільство як сукупність людей, класів, соціальних груп, що історично розвиваються, як відносини між людьми, що складаються в процесі їхньої розумової діяльності. Суспільство, проголошував він, складається не з індивідів, а відображає сукупність зв’язків та відносин, що існують між індивідами.

Т. Парсонс визначав суспільство як особливий вид соціальної системи, що досягає найвищого рівня самодостатності. Самодостатність полягає у здатності суспільства інституціонізувати певні компоненти, забезпечити необхідний спектр соціальних ролей та особисту мотивацію діяння індивідів.

В усіх цих визначеннях так чи інакше відбито підхід до суспільства як до цілісної системи елементів, що знаходяться в стані тісного взаємозв’язку. Такий підхід до суспільства називається системним.

Існує багато визначень суспільства, але, аналізуючи різні підходи, можна сформулювати таке визначення суспільства як соціальної системи: суспільство як соціальна система являє собою взятих у стійких, організованих взаємодіях людей, об'єднаних спільною територією, єдиною системою соціальних інститутів і норм, що регулюють їх життєдіяльність.

Суспільство як соціальна система має наступні ознаки:

1. наявність постійної території

2. відтворення соціальної спільності головним чином людьми, що представляють це суспільство

3. наявність системи культурних і морально-етичних норм

4. наявність самосвідомості, що характеризує якісну специфіку даного суспільства

5. сукупність локальних спеціалізованих структур, що регулюють соціальні відносини

6. економічна самозабезпеченість

7. політична незалежність

Е. Дюркгейм вважав, що основою стійкості та єдності суспільства є колективна свідомість, наявність спільної волі, які можуть стримати розвиток згубної сили людського егоїзму. Стійкість суспільства, на думку Р. Мертона, зберігається завдяки наявності фундаментальних цінностей, які засвоюються спільнотою індивідів, а на думку Е. Шилза, — завдяки владі, що забезпечує контроль над усією територією і нав’язує відповідну систему цінностей. Головною вимогою збереження суспільної цілісності є згода більшості суспільства з прийнятою в ньому системі цінностей.

Отже, у результаті суспільство стає цілісною системою з якостями, які відсутні у включених до нього елементів. Унаслідок своїх інтегральних якостей соціальна система набуває певної самостійності щодо елементів, що її складають, відносно самостійний спосіб свого розвитку. Соціологічне вивчення суспільства як соціальної системи розпочинається з виявлення його складових і принципів дії механізму, котрий їх пов’язує і забезпечує системну цілісність.

Суспільній системі притаманна багатоманітність зв’язків, взає­модій та відносин. Найбільш характерними є корелятивні зв’язки, що включають координацію і субординацію елементів.

Координація — це певна злагодженість елементів, той особливий характер їх взаємної залежності, який забезпечує збереження цілісної системи.

Субординація — це підлеглість і сопідлеглість, що вказує на особливе специфічне місце, неоднакове значення елементів у цілісній системі.