Соціалізація особистості

Однією з центральних задач соціології особистості є розробка типізації особистості. Вивчаючи різні групи людей та їх соціальні функції, соціологія не може абстрагуватися від індивідів, із яких ці групи складаються. Причому її цікавить не стільки конкретна поведінка окремої людини, яка зумовлена його індивідуальними якостями, скільки узагальнене, ТИПОВЕ, виражене в сумі окремих ознак, що притаманні більшості. Інакше кажучи, проблема полягає в тому, щоб визначити риси деякої абстрактної особистості, яка найбільш повно виявить сутність даної соціальної групи.

Людина народжується як біологічна і соціальна істота, а особистістю стає в результаті засвоєння певних знань, соціальних і культурних норм та цінностей того суспільства, до якого вона належить, тобто в процесі своєї соціалізації.

Соціалізація людини — це тривалий процес її входження в суспільство, включення в соціальні зв’язки і відносини, у різні типи соціальних спільностей, унаслідок чого відбувається становлення її соціальності.

Соціальність особи — це система її зв’язків з найрізноманітнішими спільностями (професіональними, соціально-демографіч­ними, етнічними, статусними тощо) та виконання нею певних соціальних ролей.

Соціалізація охоплює всі соціальні процеси і зв’язки, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, соціальний досвід, що дозволяє йому функціонувати як повноправ­ному члену суспільства, виконувати певні соціальні ролі.

Соціалізація — це процес впливу соціальних умов на життєдіяльність індивіда з метою включення його як дієздатного суб’єкта в систему суспільних відносин. На цей процес впливають різноманітні чинники, основ­ними з яких є такі: сукупність ролей, елементи соціального середовища, конкретні події, явища і процеси.

Соціалізація особи із своїм механізмом має дві форми:

1) соціальну адаптацію

2) інтеріоризацію

Існує два підходи до визначення суті і змісту адаптації. Швейцарський психолог Жан Піаже, англійський соціолог Роберт Мертон розглядають соціальну адаптацію як двосторонній процес і результат зустрічної активності суб’єкта і соціаль­ного середовища.

Другий підхід полягає насамперед у ствердженні того, що людина, включаючись у суспільне життя, зберігає свободу вибору — вибору соціальних ролей, соціальних спільностей, цінностей, форм і видів діяльності. Людина обирає своє майбутнє, свої варіанти реалізації соціальних ролей відповідно до своєї життєвої мети і амбіцій та умов своєї життєдіяльності. Суспільство завжди обмежує особі свободу вибору певними правовими та моральними нормами і традиціями, зразками культури тощо. Якраз тому необхідно використовувати певною мірою обидва підходи. Взагалі кожна людина адаптується, тобто пристосовується до соціальних умов, активізує діяльність у сфері політичного життя, всіляко прагне освоїти культурні зразки, соціальний досвід, норми моралі та поведінки, виявляючи соціальну творчість. Суспільство, з свого боку, створює механізм цілеспрямованого впливу на соціальну активність людини і насамперед на її ціннісні орієнтації, оскільки цінності і мотиви політичної і соціальної активності є основою свободи людини, її вільного вибору в житті, її активної діяльності.