§ 37. Згуртування сил агресії
1. Напад Італії на Ефіопію. Економічні проблеми, а також мрія про лаври Наполеона спонукали Б. Муссоліні до колоніальних завоювань в Африці. З 1934 р. Італія розпочала приготування до агресії проти Абіссінії (Ефіопії) — єдиної на континенті незалежної держави. Б. Муссоліні був свідомий того, що Ліга Націй не має реальних важелів припинення агресії, а Британія та Франція надто стурбовані діями А. Гітлера в Європі, щоб втрутитися у конфлікт.
Публічно перелічивши «91 приклад ефіопської агресії проти Італії» й зосередивши у Східній Африці найчисленнішу в історії колоніальних воєн 500-тисячну армію. Б. Муссоліні 2 жовтня 1935 р. розпочав війну проти Ефіопії. До Ліги Націй він направив повідомлення, що Італія стала жертвою ефіопської агресії, але в це ніхто не повірив — усі 56 країн — членів Ліги проголосували за визнання агресором Італії.
Італійські вояки прощаються зі своїми сім'ями перед відправленням в Абіссінію. Рим, 1935
Європейці були шоковані, а Ліга Націй наклала заборону на поставки до Італії військових матеріалів і озброєння. Щоправда, через невключення до переліку нафти, такі заходи Ліги не могли спинити війни. Крім того, для Англії та Франції дружба з Італією була важливішою і за долю Ефіопії, і за саму Лігу Націй. Поведінка під час війни міністрів закордонних справ, відповідно британського — Самуеля Ґора і французького — Пера Лаваля, була свідченням тому.
Війна виявила слабкість італійської армії. Зустрівши рішучий опір місцевих племен, вона застосувала заборонений міжнародним правом отруйний газ, але ціною великих втрат спромоглася лише на початку травня наступного року здобути столицю країни Аддис-Абебу. Ефіопія капітулювала, а її імператор Гайле Селласіє подався у вигнання. При цьому більшість території Ефіопії залишалася незавойованою.
2. Вторгнення Японії до Центрального Китаю. Під гаслом протистояння посиленню впливу Радянського Союзу в Китаї Японія у 1937 р. поширила інтервенцію на Центральний Китай. Приводом до поновлення воєнних дій Японії в Китаї став збройний інцидент біля Пекіна, що стався у липні 1937 р. Тоді японські солдати, які проводили навчання, потрапили під обстріл китайської артилерії. Чан Кайші відхилив японські вимоги визнати провину Китаю та покарати винуватців і закликав народ до боротьби. Долаючи опір китайців, японські війська до кінця 1938 р. окупували значну частину країни. Однак остаточної перемоги їм досягти не вдалося; опір партизанським діям китайців потребував збільшення чисельності японських військ. Китайська армія, попри півторамільйонні жертви Китаю, не була знищена. З-поміж великих країн лише СРСР, який наприкінці серпня 1937 р. підписав договір про ненапад з Китаєм, надав Китаю значну допомогу військовими фахівцями, насамперед льотчиками, та озброєнням. Як наслідок — у 1939 р. японці припинили наступ й висловили готовність до встановлення двосторонніх відносин шляхом переговорів.
3. «Вісь» Берлін — Рим — Токіо. Починаючи з 1936 р. Німеччина, Італія та Японія значно активізувалися на міжнародній арені. Незважаючи на наявність певних розходжень (зокрема, Німеччина не схвалювала дії Японії в Китаї, вважаючи, що вони підштовхнуть Пекін до альянсу з СРСР), ці країни поступово ставали союзниками. Перемога на виборах у Франції Народного фронту відвернула Б. Муссоліні від Парижа й штовхнула в обійми А. Гітлера. Улітку 1936 р. А. Гітлер ще вагався між перспективою налагодження добрих відносин з Англією та союзом з Італією, але все ж таки схилився до другого варіанту. Не останню роль у цьому відіграло досьє під назвою «Німецька загроза», складене британським дипломатом А. Іденом і передане А. Гітлеру зятем Б. Муссоліні графом Г. Чіано. 24 жовтня 1936 р. між Італією й Німеччиною було підписано таємний протокол про узгоджені дії. Так, за словами Б. Муссоліні, утворилася «вертикаль», або «вісь» Берлін — Рим.
У листопаді 1936 р. між Німеччиною та Японією було підписано угоду «проти Комуністичного Інтернаціоналу» та «Додаткову таємну військову угоду», що поклали початок Антикомінтернівському пакту. На початку листопада 1937 р. до нього приєдналася й Італія, завершивши формування «осі» Берлін — Рим — Токіо. Проте хоча Антикомінтернівський пакт формально був спрямований проти підривної міжнародної діяльності Комінтерну й СРСР. але він становив загрозу і для західних держав. Недаремно Й. Сталін у 1940 р. розглядав питання про прилучення до нього, а відразу після підписання радянсько-німець-кого пакту про-ненапад Й. фон Ріббентроп запевняв Й. Сталіна, що пакт був «загалом спрямований не проти Радянського Союзу, а проти західних демократій», і Берлін «знав і міг здогадатися з тональності російської преси, що радянський уряд це цілком усвідомлює». Й. Сталін до цього додав, що Антикомінтернівський пакт налякав головним чином «лондонське Сіті й дрібних англійських торговців».
4. Політика «умиротворення» агресорів. Антиверсальські акції Німеччини змушували європейські демократії визначити метод взаємин з Німеччиною.
Оскільки США самоізолювалися від втручання в європейські справи, а Велика Британія, з одного боку, почувалася у безпеці, а з іншого — практично не мала сухопутної армії, щоб припинити агресію Німеччини, Франція ставала залежною від поведінки Лондона. Було вирішено не застосовувати стосовно А. Гітлера силових методів, а піти на поступки, тим більше, що Гітлер щоразу заявляв, ніби після задоволення чергової його вимоги він більше ні на що не претендуватиме.
Чимало західних політиків вважали, що якщо А. Гітлер і зважиться на війну, то це буде війна не проти Англії чи Франції, а проти СРСР. Німецька пропаганда й дипломатія підігрівали такі сподівання, так само, як вони натякали Й. Сталіну, що Німеччина неодмінно воюватиме проти західних «плутократій».
Політика поступок керівництва Великої Британії та Франції експансіонізму А. Гітлера отримала назву політики «умиротворення». Її здійснення розпочалося з приходом нацистів до влади в Німеччині й закінчилося 15 березня 1939 р. окупацією Німеччиною Чехо-Словаччини. При цьому серед істориків є прихильники точки зору, що ініціатором політики був саме Радянський Союз, який, уклавши у 1922 р. Рапалльський договір з Німеччиною, активно сприяв переозброєнню німецької армії й вишколу її кадрів.
5. Захоплення Німеччиною Австрії. Першою жертвою нацистської Німеччини у Європі після ремілітаризації Райнської зони стала Австрія — батьківщина А. Гітлера. За Версальським договором Австрія повинна була бути невеликою й економічно слабкою країною, яка ніколи не могла об'єднатися з Німеччиною. Більшість австрійців була німецькомовною й прагла такого об'єднання. Ці їхні настрої підігрівала місцева нацистська партія, яка значно активізувалася після перемоги А. Гітлера в Німеччині.
У липні 1934 р. в Австрії провалилася спланована А. Гітлером спроба нацистського заколоту. Півтори сотні вояків з окремого австрійського батальйону СС захопили центральну радіостанцію й передали в ефір повідомлення про повалення уряду канцлера Енгельберта Дольфуса.Самого канцлера було застрелено в його резиденції — палаці Меттерніха. Проте поліції вдалося роззброїти й заарештувати більшість заколотників, семеро з яких були згодом засуджені до смертної кари. Щоб створити враження своєї непричетності до заколоту, А. Гітлер видав Австрії заколотників, які втекли до Німеччини, й висловив співчуття з приводу вбивства Е. Дольфуса. З цього моменту намітився серйозний розкол між А. Гітлером і Б. Муссоліні, який для захисту, у разі необхідності, австрійської незалежності зосередив італійські війська у Бреннерському проході. Та А. Гітлер не надав допомоги австрійським заколотникам й італійські війська не знадобилися. Загрозу війни між фашистами і нацистами було усунуто.
Взаємини між Італією й Німеччиною змінилися на краще з утворенням «осі» Берлін — Рим і початком італійської агресії в Ефіопії. Б. Муссоліні було вже не до Австрії, й спочатку Німеччина в 1936 р. нав'язала Відню кабальний договір, а згодом упритул зайнялася «австрійським питанням». Під керівництвом Г. Герінґа в Берліні був розроблений план загарбання Австрії — «план Отто».
У самій Австрії нацисти розгорнули шалену агітацію за об'єднання й провели по всій країні маніфестації. Тим самим перед А. Гітлером було запалено зелене світло. У лютому 1938 р. він викликав до себе нового австрійського канцлера Курта Шушнінґа й у брутальній формі наполіг на переданні двох міністерських портфелів в австрійському уряді, зокрема й міністра громадської безпеки, нацистам. В іншому разі, погрожував А. Гітлер. Австрія негайно буде окупована німецькими військами. Під час розмови К. Шушнінґу були продемонстровані авіаційні карти з позначеними на них австрійськими містами, що мали бути знищені авіацією Г. Герінґа. К. Шушнінґ погодився.
Австрійський канцлер пустив у хід останній свій козир — він призначив плебісцит з питання, чи хочуть австрійці об'єднатися з Німеччиною, чи Австрія повинна бути незалежною. Та невдовзі на вимогу А. Гітлера К. Шушнінґ відмовився від проведення референдуму.
Уже 13 березня 1938 р. німецькі війська, знехтувавши австрійським суверенітетом, вторглись у країну й здійснили «аншлюс» (приєднання) її до райху. В умовах фактичної окупації німецьке Гестапо скалічило, кинуло до в'язниць та вбило близько 80 тис. політичних опонентів аншлюсу.
Свідчення 1
З директиви А. Гітлера від 11 березня 1938 р. про вторгнення в Австрію: «... 2. Командування всією операцією в цілому я приймаю на себе... Сухопутним військам: вступити на територію Австрії.., швидко оволодіти Віднем і виставити заслон на австрійсько-чеському кордоні. Військово-повітряним силам: вести демонстративні дії й скидати пропагандистські матеріали; оволодіти австрійськими аеродромами для можливого приймання додаткових сил; надавати необхідну підтримку сухопутним військам...»
(Накануне. 1931-1939: Как мир был ввергнут в войну. — М., 1991. С. 156)
У такій обстановці на проведеному в квітні з метою надання окупації легітимності плебісциті на користь аншлюсу було подано 97 % голосів австрійців, які взяли участь в опитуванні.
Німеччина поглинула країну з 8-мільйонним населенням, а також її економічний та військовий потенціал. Геноцид[1] нацистів проти австрійських євреїв жахав громадську думку на Заході, але жодної конкретної дії проти цього не було вжито. Велика Британія й Франція досить помірковано зреагували на ліквідацію Австрійської республіки, Лондон взагалі цього «не помітив», а Париж обмежився формальною нотою протесту. З цього А. Гітлер зробив висновок, що вмілим комбінуванням дипломатичних і військових методів він зможе досягти бажаного.
6. Мюнхенська угода й розчленування Чехо-Словаччини.Наступною жертвою Німеччини стала Чехо-Словаччина. Використавши як привід «судетську проблему»[2], А. Гітлер поставив перед чехословацьким президентом Е. Бенешом та державами — гарантами Чехо-Словаччини — Великою Британією й Францією категоричну вимогу передати Німеччині Судетську область. Вкотре він заявляв, що це — «остання» його територіальна претензія в Європі. Чехо-Словаччина, маючи боєздатну армію, готова була воювати, але Лондон і Париж змусили Прагу погодитися на німецькі умови, щоб «врятувати мир». 19 вересня англійський і французький посли вручили Е. Бенешу ультиматум з вимогою поступитися на користь Німеччини районами, де німці становили понад 50 % населення.
Не зважившися звернутися по допомогу до СРСР, президент Е. Бенеш під тиском Англії та Франції прийняв німецькі умови. У разі відмови, погрожували чехам і словакам з Лондона і Парижа, ЧСР буде ізольовано на міжнародній арені як призвідницю війни.
1 Геноцид — винищення окремих груп населення за расовими, національно-етнічними, релігійними, політичними ознаками. 2 Див. § 21. «Чехо-Словаччина», пункт 5. «Судетська проблема».
Свідчення 2
Е. Бенеш: «Це велика драма, з якої ми вийдемо очищеними. Наша нація завжди може вбачати в наших діях велику моральну силу. Єдині з усіх народів, чехи під час цієї жахливої кризи нічим себе не заплямували.., нікого не образили, нікого не полишили, нікому не завдали шкоди власними помилками».
(Rothstein A. The Munich Conspiracy. — London, 1958. — P. 263)
Голова уряду Мілан Ґоджа подав у відставку, передавши портфель прем'єра генералу Я. Сирови, поклавши на нього гіркий обов'язок підкоритися диктату.
На пропозицію Б. Муссоліні 29 вересня 1938 р. у Мюнхені відкрилася конференція за участю керівників Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії: Н. Чемберлена, Е. Даладьє, А. Гітлера і Б. Муссоліні. Наполягання II Чемберлена на участі в ній делегації ЧСР було проігнороване. Угоду було підписано 30 вересня в 0 год 25 хв, хоча датовано її 29 вересня. В основу Мюнхенського пакту було покладено умови, висунуті Н. Чемберлену А. Гітлером під час їхньої зустрічі 22 вересня, і які тоді Велика Британія та Франція відхилили. Як відшкодування за фактичну зраду ЧСР, Н. Чемберлен і Е. Даладьє в додатку до угоди записали, що готові гарантувати нові кордони Чехо-Словаччини. Німеччина та Італія, за умови вирішення питання про долю польської та угорської меншин у ЧСР, пообіцяли те ж саме.
30 вересня 1938 р. Британія та Німеччина без консультацій з Францією підписали пакт про ненапад. Франції не залишалося нічого іншого, як укласти з Німеччиною аналогічну угоду.
Радянський Союз не було запрошено до участі в конференції у Мюнхені, хоча він заявляв про свою готовність стати на захист Праги і навіть розпочав підготовку до збройного захисту Чехо-Словаччини. Та зробити це було складно, адже Франція Чехо-Словаччину не захистила, а чехословацький уряд до Й. Сталіна по допомогу не звертався. До того ж практично не було можливості вступу Червоної армії на територію ЧСР, оскільки Польща та Румунія категорично заперечували проти пропуску її через свою територію, а Британія й Франція не бажали вплинути на них з цього питання. Тож питання про те, чи справді Й. Сталін готовий був воювати, є дискусійним.
Угода, укладена Німеччиною, Великою Британією, Францією й Італією в Мюнхені
|
|
Проте, природно, найболючіше Мюнхенський пакт вразив чехословацьке суспільство. Думки серед чехів і словаків розділилися: одні вважали, що уряд правильно вчинив, підкорившись диктату і уберігши країну від німецьких бомб, інші осуджували Е. Бенеша за нерішучість.
Ще нещодавно потужна держава розпадалася на очах Ліги Націй і всього світу. За Мюнхенським пактом ЧСР втратила третину своєї території, 5 млн населення, до 50 % виробничих ресурсів, першокласні, що переважали знамениту «лінію Мажино», укріплення, значну частину армії. Німеччина анексувала Судети, до Польщі відійшла територія площею у 1000 кв. км з населенням 230 тис. чоловік, Угорщині було передано територію в 12 тис. кв. км з населенням близько 1 млн чоловік.
Б. Муссоліні, А. Гітлер і Н. Чемберлен на зустрічі в Мюнхені. (Зліва від Гітлера — його перекладач)
Судетські німці зустрічають нацистські війська. Жовтень 1938 р. На транспаранті — подяка Гітлеру
