§ 30. Країни африки

Відтоді, як нога першого європейця ступила на Африканський континент, розпочалася його колонізація. Після Першої світової війни колоніальні володіння великих держав у Європі та Азії зазнали значних потрясінь, результатом яких стало піднесення визвольних змагань. Африка, розподілена в основному між Великою Британією (Єгипет, Судан) та Францією (Алжир, Туніс, Марокко, Французька Західна Африка, Французька Екваторіальна Африка, Мадаґаскар), також пробуджувалася, народи прагли створення незалежних держав.

Африканський континент був основою Французької імперії. На 1914 р. колонії становили 95 % французької території й 54 % населення імперії. Нова фаза французької колоніальної експансії розпочалася після Першої світової війни, коли колишні колонії Німеччини, як-то Камерун і Тоґо, перейшли до Франції. Бельгії в Африці належали Бельгійське Конґо, підмандатні території Руанда й Бурунді: Італії — Італійське Сомалі, Еритрея та Ефіопія (після окупації в 1936 р.^[1]); Іспанії — частина Марокко, Португалії — Ангола, Мозамбік, Португальська Ґвінея).

¹ Див. § 37. «Згуртування сил агресії», п. 1. «Напад Італії на Ефіопію»

Свідчення 1

К. Аннан, Генеральний секретар ООН: «... Великим державам бракувало адекватних засобів для здійснення міжнародного політичного врегулювання та мирних змін. Так, наприклад, щоб стабілізувати співвідношення сил в Європі, ці держави розділили Африканський континент».

(Аннан А. Кофі. Ми — народи. — С. 14)

1. Національно-визвольний рух у Північній Африці. До найбільших країн Північної Африки належать Єгипет, Судан. Алжир, Туніс і Марокко. У період після війни перші дві з них входили до складу Британської колоніальної імперії, а решта — до Французької.

Єгипет, що з початку XVI ст. був складовою Османської імперії, наприкінці XIX ст. був окупований британськими військами для захисту англійських інтересів на Суецькому каналі. Після того як у 1914 р. над Єгиптом було встановлено протекторат Великої Британії, там активізувався націоналістичний опір, що в 1923 р. політично втілився в націоналістичній партії «Вафд» (аль-Вафд аль-Місрі), очолюванійСайфулою Саадом. У 1922 р. Велика Британія зголосилася надати Єгипту незалежність за умови збереження в країні британської військової присутності та англійського комісара.

У 1923 р. Єгипет став конституційною монархією й одержав внутрішню автономію, хоча за конституцією зберігалася британська військова присутність. До того ж Лондон зберіг за собою і право вето в єгипетських справах, що стало приводом до антибританської націоналістичної агітації з боку нового лідера партії «Вафд» Нахаза.

Відповідно до англо-єгипетського договору 1936 р. британська окупація Єгипту формально припинялася, але військова присутність Британії зберігалася вздовж Суецького каналу. Договір також передбачав введення до Єгипту британських військ у разі війни^[2].

Король Фуад І Ахмед всіляко протидіяв формуванню вафдистського уряду в країні, тим не менше партія «Вафд» завдяки підтримці виборців продовжувала досягати значних успіхів. У 1929 р. вона нарешті прийшла до влади. Проте радість перемоги була затьмарена труднощами, які спричинилися «Великою депресією», що не обійшла й Єгипет. У 1937 р. в партії стався розкол — частина партійців на чолі з Ахмедом Маґіром звинуватила вафдистів у тому, що вони зрадили принципам засновника партії С. Саада й утворили Саадистську партію, що у свою чергу очолила антивафдистську коаліцію.

Алжир — друга за розмірами африканська країна. Його колонізація Францією розпочалася з окупації в 1830 р. Хоча з кінця XIX ст. Алжир формально став частиною Франції, його населення було позбавлене громадянських і політичних прав.

Починаючи з 1919 р. представники алжирської національної еліти стали отримувати французьке громадянство за умови відмови від мусульманської віри і звичаїв. Такий крок французької влади був спрямований на інтеграцію країни у французьку культуру і звичаї. Французькі колоністи дістали в Алжирі земельні наділи для ведення сільського господарства, а місцеві селяни за мінімальну плату працювали на їхніх фермах.

² Велика Британія скористалася цією статтею договору в роки Другої світової війни, коли для зупинення наступу німецького генерала Роммеля під час Північноафриканської кампанії ввела до Єгипту британські дивізії.

Свідчення 2

Ахмед Бен Белла. Президент Алжиру в 1963-1965 рр.: «У Марнії, де я провів дитинство, я не відчував так, як потім у Тлемсені, різницю між французами й алжирцями. Європейців там була лише жменька, в основному — колоністи. Було багато євреїв, але всі три громади жили в мирі».

(Merle R. Ahmed Ben Bella. Le Mesnil-sur-L 'Estree. — 1965. — P. 23)

Судан перебував під спільним англо-єгипетським «непрямим» управлінням. Суверенітет над Суданом належав Британії, а адміністрація була єгипетською. Розвиток національного руху в Єгипті неминуче порушував питання про майбутню адміністрацію Судану. У націоналістичному русі Судану існували дві головні течії. Партія Умма (магдисти^[3]) виступала за негайне надання країні незалежності, більш помірковані націоналісти вважали за можливе добиватися незалежності поступово, через освіту населення, підготовку національної еліти тощо.

Туніс, який з середини XVI ст. був частиною Османської імперії, у 1881 р. став французьким протекторатом. Після Першої світової війни в Тунісі сформувалася націоналістична опозиція проти туніської інтелектуальної еліти, що здобула освіту у Франції. Націоналісти вимагали розширення повноважень тунісців у вирішенні їхніх справ. Від 1934 р. нова Дестурська (соціалістична) партія, отримувала дедалі більшу підтримку в боротьбі проти французького колоніального панування. Під керівництвом партії більшість алжирців схилялася до поступового здобуття незалежності.

³ Магдизм був релігійним і політичним рухом, заснованим у XIX ст. Мухамедом Ахмедом аль-Магді, який поставив за мету звільнення Судану від османського та єгипетського панування й створення ісламської держави.

Британські колонії

Панно, виготовлене в 1778 р. для Лондонської центральної східноіндійської компанії. Британія приймає дарунки: від річкового бога, який символізує Ганг — води; бога Меркурія — землі Сходу, Персії — шовк та благовоння; Китаю — чай, порцеляну; Індії — дорогоцінні камені.

2. Країни й території Тропічної та Південної Африки. У Тропічній Африці Франція володіла Французькою Західною Африкою (Французьким Суданом, Сенегалом, Даґомеєю, Ніґером, Французькою Гвінеєю, Верхньою Вольтою, Мавританією, Берегом Слонової Кості), Французькою Екваторіальною Африкою — територією в Центрально-Західній Африці, яка підпала під управління Франції в 1910 р. З них потім постали нові держави; Центрально-Африканська Республіка, Ґабон, Чад, Конґо, Камерун, а також Мадагаскар.

Наприклад, Камерун, який населяли близько 200 етнічних груп, у 1911 р. став колонією Німеччини, а в 1916 р. був окупований англійськими і французькими військами. Відповідно до мандата Ліги Націй, західна частина Камеруну управлялася Британією, а східна — Францією. З часом Британія включила західну частину країни до складу іншої своєї колонії — Ніґерії, а Франція виокремила «свою» частину Камеруну в окрему колонію.

У південній частині Африки ще в 1910 р. постав британський домініон — Південно-Африканський Союз, населення якого становили нащадки голландських переселенців — бури та місцеві чорношкірі африканці. Попри те, що свого часу у ході війни 1899 — 1902 рр. проти Британії бури пізнали ціну свободи, вони, утім, здійснювали політику расової дискримінації щодо африканців, позбавляючи їх землі та виокремлюючи в закриті поселення — резервації. Така політика роздільного, окремого проживання населення однієї країни на підставі раси отримала в Південній Африці мовою африкаанс (мова бурів) назву апархейду, абоапартеїду.

У 1923 р. в результаті реорганізації Південно-Африканського Тубільного Національного Конгресу, створеного в 1912 р., постав Африканський Національний Конгрес — організація, що добивалася більшої незалежності Союзу від Великої Британії.

Африканський континент ще тривалий час залишався сировинним додатком до європейських колоніальних імперій і лише на початку 60-х рр. XX ст. розірвав пута колоніалізму.

Запитання і завдання

1. Використовуючи історичну карту, покажіть найбільші колоніальні імперії в Африці.

2. Чому Велика Британія наполегливо захищала своє право на володіння Частинного Суецького каналу?

3. Які риси, притаманні національно-визвольному руху в Азії, проявлялися й на Африканському континенті; чи вважаєте Ви, що африканський національний рух мав деякі своєрідні ознаки?

4. На прикладі однієї з африканських країн (на Ваш вибір) простежте її шлях до незалежності.

5. Поясніть значення терміна «апартеїд».

Головні події:

1923 р.— проголошення Єгипту конституційною монархією — створення Африканського Національного Конгресу 1936 р.— англо-єгипетський договір про припинення британської окупації Єгипту