Територіально-адміністративний устрій Румунії (1925)
3. Внутрішньополітичне становище країни. Конституційна реформа 1923 р. Нову Конституцію Румунії було прийнято у березні 1923 р. Відповідно до неї країна проголошувалася конституційною монархією, запроваджувалося загальне виборче право, яке враховувало ценз осілості, закріплювалися свобода слова, мітингів, зборів та інших політичних і соціальних прав. Згідно з Конституцією особи без постійних занять, до яких, наприклад, відносили циган, деякі національні меншини, сільськогосподарські робітники та жінки виборчих прав не отримали.
Чи не найголовнішою проблемою Румунії було те, що близько 500 тис. селян зовсім не мали земельних наділів. Нерозв'язаність земельного питання прирікала цих людей на зубожіння, становила загрозу розвитку країни.
Через це однією з перших проведених реформ була саме земельна. Вона проходила у кілька етапів: у так званій старій Румунії декрет про неї було оприлюднено наприкінці 1918 p., для Буковини — у 1919 p., а для Трансільванії — у 1921 р. Зокрема, у «старій Румунії» на користь селян передавалися 2 млн га поміщицьких земель, а також королівські, державні й частина церковних земель. У Бессарабії реформа мала послідовніший характер, оскільки окупаційна влада намагалася таким чином привернути на свій бік українське селянство. У результаті реформи в Румунії значно зросла кількість селян з високим і середнім достатком, розширився внутрішній ринок, активізувався грошовий обіг.
Розподіл влади в Румунії за конституцією 1923 р.
Чинники, що перешкоджали розвитку сільського господарства
Чинники |
Наслідки |
Перенаселеність села |
|
Король Кароль II
Посилення правих політичних сил у Румунії збіглося з «династичною кризою» в країні. У липні 1927 р. помер Фердинанд і його місце мав посісти старший син Кароль. Проте ні для кого не становили таємниці диктаторські наміри та вади принца, а тому Фердинанд Заповів трон своєму шестирічному онуку, сину Кароля Міхаю. Через малолітство короля при ньому було створено регентську раду.
Саме у цей час посилили тиск на уряд організації фашистської орієнтації. Обстановка ще більше дестабілізувалася у зв'язку з поверненням до Румунії у 1930 р. Кароля. Він, позбавивши корони власного сина і присвоївши титул «Великого воєводи», проголосив себе королем — Каролем II. Деякі праві партій, зокрема «цараністи», суттєво посприяли приходу Кароля до влади. Проте невдовзі вони відчули на собі авторитарні методи керівництва короля.
Тим часом румунські послідовники Б. Муссоліні та А. Гітлера у 1931 р. об'єдналися у партію — Залізну гвардію на чолі з князем Кантакузеном й почали реально претендувати на владу. Наприкінці грудня 1933 р. у результаті терористичного акту залізногвардійців загинув прем'єр-міністр І. Дука, який дотримувався проантантівської орієнтації. Це стало сигналом до посилення авторитарної влади.
За цих умов Кароль II діяв рішуче: Залізну гвардію було розпущено, а Кантакузена, якого не можна було заарештувати через його аристократичне походження, запроторено до божевільні. З часом, у 1937 р., Кароль до певної міри «амністував» фашистів і навіть дозволив їм відкрито носити свастику, оскільки, на думку короля, його позиції були сильні як ніколи, а також потрібна була противага комуністам. 10 лютого 1938 р. у країні встановився режим особистої влади Кароля II.
Проте Залізна гвардія, що продовжувала діяти під зміненою назвою, не полишала спроб повторити італійський сценарій приходу до влади. У квітні вона знову організувала змову, але її було викрито. Керівника партії було засуджено до 10 років каторги, але наприкінці вересня 1939 р. залізногвардійці здійснили чергову спробу перевороту, вбивши при цьому прем'єра А. Калінеску. Заколот знову було придушено, однак він засвідчив, що Кароль II ситуацію в країні не контролює.
4. Встановлення режиму Й. Антонеску. На внутрішню ситуацію в Румунії значний вплив справляла міжнародна ситуація в Європі. Країна була багата нафтою, а відтак становила інтерес для держав, що форсовано готували свої армії до майбутніх баталій, зокрема Німеччини та СРСР. До того ж Бухарест постійно перебував під тиском СРСР, який вважав Північну Буковину та Бессарабію «споконвічними російськими землями». Роль арбітра у розрахунках румунської дипломати відводилася Б. Муссоліні. Проте зі зближенням СРСР та Німеччини шанси Румунії на те, щоб зберегти і нафту, і Північну Буковину та Бессарабію, ставали примарними. Румунія зважилася на зближення з Німеччиною, проте за радянсько-німецьким договором, підписаним у серпні 1939 р., Німеччина визнала права СРСР на Бессарабію й у червні 1940 р. Румунія змушена була змиритися з приєднанням до СРСР не лише Бессарабії, а й Північної Буковини[2]. До того ж у 1940 р. за рішенням Віденського арбітражу Угорщині було передано Північну Трансільванію, а за Крайовським договором до Болгарії відійшла Південна Добруджа.
Оскільки курс Кароля II на зближення з Німеччиною не убезпечив країну від територіальних втрат, то монарх був змушений звернутися по допомогу до генерала И. Антонеску. Останній через своє негативне ставлення до^короля перебував на той час у засланні в одному з монастирів. Й. Антонеску висунув вимогу — зречення Кароля, яку було прийнято, і його було призначено прем'єр-міністром з надзвичайними повноваженнями.
На початку вересня 1940 р. Кароль II зрікся престолу на користь свого сина Міхая й залишив межі Румунії.
2 Детально про ці події йтиметься у темі 8. «Міжнародні відносини».
Йон Антонеску (1882-1946) — румунський диктатор у 194001944 рр. Народився в Пітешті. Був професійним військовим, брав участь у Першій світовій війні. Після війни продовжував стрімко просуватися драбиною військової кар'єри. У 1933 р. його було призначено начальником генерального штабу румунської армії. У 1937-1938 рр. обіймав посаду міністра оборони. Після Другої світової війни був засуджений як воєнний злочинець.
Й. Антонеску та А. Гітлер
Запитання і завдання
1. Використовуючи Свідчення 1, 2, З та матеріали пункту 3 § 4, розкрийте обставини і дайте оцінку розширення території Румунії після Першої світової війни.
2. Які основні заходи передбачала політика «уніфікації» та у чому, на Вашу думку, полягала її мета?
3. Схарактеризуйте найважливіші положення конституції 1923 р. Як Ви вважаєте, чи можна її вважати демократичною у тогочасному розумінні?
4. Чи вважаєте Ви, що проведення аграрної реформи було одним із першочергових завдань румунської влади? Якими доказами Ви можете підтвердити свій висновок?
5. Посилення впливу профашистських організацій в Румунії у 20-30-х рр,: закономірність чи випадковість? Чи існував, на Вашу думку, зв'язок між таким розвитком подій і «династичною кризою» у країні?
6. Порівняйте обставини встановлення фашистської диктатури в Італії й нацистського режиму в Німеччині зі встановленням диктатури Й. Антонеску. Що, на Вашу думку, споріднює ці події, а чим вони відрізняються?
7. Порівняйте на підставі вміщеної схеми ознаки німецького нацизму й італійського фашизму з діяльністю Залізної гвардії. Чи є, на Ваш погляд, підстави вважати Залізну гвардію фашистською організацією?
Ознаки німецького націонал-соціалізму й італійського фашизму |
Засади діяльності Залізної гвардії |
|
|
Головні події:
1918 р.— приєднання Бессарабії та Північної Буковини до Румунії 1923 р.— прийняття Конституції Румунії 1940 р., вересень— вступ на престол короля Міхая І 1940 р.— встановлення диктатури Й. Антонеску
§ 24. БОЛГАРІЯ. ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНО- ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ в 20-30-х РОКАХ 1. Наслідки Першої світової війни для Болгарії. Вступ країни у 1915 р. у війну на боці Центральних держав обернувся для неї національною катастрофою. Війна на два фронти — проти Антанти на Південному Заході й проти румун та росіян на Південному Сході — по суті паралізувала економіку. Після поразки болгарської армії на Салонікському фронті у середині вересня 1918 р. країна опинилася у вирі революційних подій антимонархічної та антивоєнної спрямованості. Рятуючи ситуацію, Фердинанд випустив із в'язниці лідера партії Болгарський землеробський народний союз (БЗНС) Олександра Стамболійського, кинутого туди ще у 1915 р. за антимонархічні виступи. Тим часом невдоволення охопило армію й флот. Скориставшись з цього, О. Стамболійський зі своїм соратником Райком Даскаловим проголосив Болгарію республікою. 28 вересня повсталі військові частини підійшли до Софії, але загаялися зі штурмом, що дало змогу монарху, уклавши 29 вересня в Салоніках перемир'я з Антантою, 30 вересня за допомогою німецьких військ придушити виступ. Та долю самого Фердинанда вже було вирішено — 3 жовтня 1918 р. він підписав зречення на користь свого 24-річного сина Бориса й відправився доживати віку у Баварію, де й помер у 1948 р. на 88-му році життя.
Свідчення 1
О. Стамболійський: «Проект мирного договору є одним із найжахливіших. Ми знали і очікували, що будемо осуджені, і нам, болгарам, буде винесено вирок, але ніколи не припускали, що той вирок буде таким несправедливим і жорстоким». (В. Гюзелев, К. Косев, М. Лалков, Л. Огнянов, М. Радева. История. — София: Просвета, 1998. — С. 369) Війна завдала великих втрат Болгарії: 150 тис. болгар загинуло, 200 тис. дістали поранення. За Нейїським мирним договором 1919 р. від Болгарії до Румунії відійшла Південна Добруджа; Югославії було передано частину Македонії, Босилеград, Цариброд, Тимок; Греції — Східну Фракію з портом Дедеагач — єдиним виходом Болгарії до Егейського моря. Загалом країна втратила 11 тис. кв. км (1/10) території і 1/7 населення. Болгарську армію було обмежено до 33 тис. вояків, а сума накладеної на країну контрибуції становила 2, 25 млрд франків золотом (А її національного багатства).
Свідчення 2
«Територіальні втрати і матеріальні збитки на виконання мирного договору — не єдиний найтяжчий удар по існуванню й розвитку народу після суворих випробувань Першої світової війни. Втрата території була тяжкою... Але болгарський народ продовжив свій розвиток і зробив свій внесок у культурне життя Південно-Східної Європи, маючи зменшену територію». (Хр. Христов. Бьлтария, Балканите и мирьт 1919. — София, 1984. — С. 348) 2. Особливості політики уряду О. Стамболійського. На виборах до Народних зборів, що відбулися у серпні 1919 р., переміг БЗНС, і його керівник О. Стамболійський очолив коаліційний (крім «землеробів» до нього увійшли представники Народної та Прогресивно-ліберальної партій) уряд. У Болгарії встановилося жорстке правління, спрямоване на стабілізацію становища, яке спричинило спротив лівих радикалів, зокрема комуністів. Для отримання вотуму довіри народу наприкінці березня 1920 р. було проведено дострокові вибори до Народних зборів. За їх результатами БЗНС сформував однопартійний уряд, доручивши очолити його тому ж таки О. Стамболійському. Опираючись на масову підтримку селянства, уряд провів низку важливих реформ. Так, було прийнято закони про трудову повинність та про трудову поземельну власність, запроваджено прогресивний прибутковий податок, зменшено податки на землю та худобу, створено земельний фонд з монастирських та державних земель, обмежено спекулятивні операції, націоналізовано великі житлові будинки та ін. Безземельні та малоземельні селяни отримали змогу купувати землю на пільгових умовах. Завдяки гнучкій зовнішній політиці, зорієнтованій на Францію, О. Стамболійському вдалося досягти значного послаблення репараційного тиску. Успіхи уряду БЗНС серйозно занепокоїли їхніх політичних опонентів як у таборі правих, так і в лівому русі. Праві вважали, що О. Стамболійський веде країну до комунізму. Комуністи ж закидали йому, що він, навпаки, своїми реформами відволікає трудящих від боротьби за комунізм. У 1922 р. праві утворили Конституційний блок, а праві діячі на чолі з професором Софійського університету О. Цанковим об'єдналися у «Народний зговор». Активно втручалася у політику й армія — частина офіцерів утворила Військову лігу. За цих умов молодий цар Борис змушений був зображувати «слухняного монарха» й перебував, як він сам стверджував, у ролі «господаря магазину з продажу скляних виробів, до якого увірвався слон. Доводиться постійно прибирати скалки скла, постійно зазнавати збитків». Упродовж 1921-1922 рр. БЗНС намагався співпрацювати з комуністами, але після того, як останні почали створювати власні збройні формування, це співробітництво припинилося. Незважаючи на те що «Селянська диктатура» О. Стамболійського мала широку підтримку серед більшості болгар (свідчення тому — результати виборів у квітні 1923 р., які завершилися беззастережною перемогою БЗНС), комуністи виступили проти аграрників. 3. Державний переворот 1923 р. Успіхи уряду О. Стамболійського прискорили виступ правих, які за «нейтралітету» царя вже давно готувалися до захоплення влади. У Болгарії визріла змова (її притягальним центром був О. Цанков), до якої долучилися македонські націоналісти, Військова ліга, Спілка унтер-офіцерів, «Родна защита», «Кубрат», що об'єдналися під егідою «Народного зговору». У ніч на 9 червня вони здійснили державний переворот, убивши О. Стамболійського, й поставили на чолі виконавчої влади О. Цанкова. Вияви протесту, що подекуди набрали форми воєнних акцій проти заколотників, були розрізненими і зазнали поразки.
Свідчення 3
«Насильницьке втручання армії в політику засвідчило, що вона є відстороненою. Допомога надана Народному зговору проти БЗНС, занурила країну у міжпартійну боротьбу. Але у жодному разі Спілку (військові) не варто уявляти «інструментом» в руках Зговору, оскільки Зговір був необхідний як політичний фасад. На Балканах найголовніше мати владу управляти, питання як і через кого є другорядним». (Г. Марков. Парола «сабя». Заговорите и превратите на ВОЄННИЙ СЪЮЗ 1919-1936 София. 1992. — С. 50) 4. Переворот 1934 р. Після придушення виступу лівих роль армії в політичному житті Болгарії різко зросла. Вищі офіцери вже не погоджувалися на роль «обслуги» при традиційних політиках і претендували на встановлення військової диктатури. На шляху до своєї мети вони готові були усунути будь-яку перешкоду, зокрема й царя, який мав необережність не завжди схвально відгукуватися про генералітет. «Військові таких речей не вибачають», — згадував ВІРІ ЗГОДОМ. Натомість уряд О. Цанкова продовжував пожинати плоди вересневого погрому. Наприкінці 1923 р. на виборах до Народних зборів проурядова партія «Демократичний зговір» здобула більшість місць у болгарському парламенті, провівши ряд антидемократичних законів, як, наприклад, закон «Про захист держави». Проте у «Демократичному зговорі» посилилися внутрішні чвари, які призвели до його розколу. Уряд втрачав опору.
Свідчення 4
«До 1930 р. загальна зневіра настільки поширилась і настільки поглибилась, що навіть річний бюджет обговорювався на засіданні без кворуму. Партійна політика і Збори втратили будь-який сенс». (Р. Крамптън. Кратка история на България. — София, 1994. — С. 154) На початку 1926 р. Борис здійснив переміщення у вищих ешелонах влади — уряд О. Цанкова було відправлено у відставку і призначено новий на чолі з Андрієм Ляпчевим. Цей уряд став урядом Народного блоку. Зміни сприяли демократизації країни: було дозволено діяльність заборонених раніше опозиційних партій, оголошено часткову амністію, заявлено про повернення до парламентаризму тощо. Відбулися зміни на краще й у фінансово-економічному житті країни. Але період піднесення тривав недовго — світова економічна криза 1929-1932 рр. відчутно позначилася й на Болгарії: при зниженні реальної заробітної плати робочий день у більшості галузей промисловості став тривалішим, близько 25 % робітників втратили роботу, розорювалися дрібні та середні селянські господарства. 19 травня 1934 р. Військова ліга та «Звено» здійснили військовий переворот, поваливши уряд Народного блоку. Серйозна загроза нависла й над Борисом — представники заколотників, які прибули до царя зі списком нового уряду на чолі з Кімоном Георгієвим, мали при собі заготовлений указ про відречення на той випадок, якби Борис відмовився затвердити нових міністрів. Заколотники фактично скасували в країні Тирновську конституцію 1879 р., розпустили політичні партії, обмежили громадянські права та свободи. Але більшість військових не підтримала офіцерську верхівку й поступово, завдяки витонченим маневрам Бориса, армія стала надійною опорою монарха. Напередодні Другої світової війни Борису вдалося вийти з політичного затінку й посісти чільне місце на болгарському політичному олімпі.
Свідчення 5
З Маніфесту до болгарського народу уряду Кімона Георгієва (19 травня): «Болгари! Партійна політична система, що існувала до сьогодні, остаточно провалилася... Тому партійна влада буде замінена непартійною — національною владою. Унаслідок загального занепаду лише армія залишилася незасміченою процесом розпаду...»
Свідчення 6
«Історія того перевороту заслуговує на те, щоб бути розглянутою детально. Вона була рідкісним випадком, коли цар, керівник держави, його прем'єр-міністр Мушанов, міністр внутрішніх справ Гиргінов, військовий міністр Ватєв, видатні діячі урядових і опозиційних партій (Гічев і Цанков) знали про планований переворот, і все ж він був здійснений». (Ст. Попов. Българската идея Исторически очерци. — София: ИК «Летописи», 1994. — С. 40) Запитання і завдання
1. Наведіть конкретні приклади на користь тези, що Перша світова війна завдала Болгарії тяжких втрат. 2. Проаналізуйте Свідчення 1. На чому ґрунтується наведена в ньому оцінка Нейїського мирного договору? 3. Чи вважаєте Ви, що умови Нейїського договору суперечили міжнародним принципам, проголошеним після Першої світової війни? Якщо суперечили, то яким саме? 4. Чому, на Вашу думку, уряд БЗНС не зміг утриматися при владі та здійснити свою програму реформ? 5. Проблема переворотів у болгарській історії та їхніх негативних наслідків для країни належить до найбільш дискусійних. Ознайомтеся зі Свідченнями З і 6 (висловлюваннями болгарського історика Георгія Маркова й відомого публіциста Стефана Попова). Чим за їхніми оцінками відрізнялися перевороти 1923 і 1934 рр.?
Головні події:
1919 р., листопад— О. Стамболійський підписав Нейїський договір 1923 р., 9 червня— державний переворот 1940 р., вересень— державний переворот, повалення уряду Народного блоку |
|