3. Становлення козацтва як суспільного чинника українського життя

Спершу воно мало побутовий відтінок і означало «одинока людина», «нежонатий». З початку XIV ст. - у значенні «вартовий», до якого згодом додалися нега­тивне «розбійник», «пройдисвіт». Десь у другій половині XV ст. слово «козак» стало вживатися і щодо представ­ників східного слов'янства. У російській мові слово «козак» спочатку оз­начало людину, що не мала сім'ї та майна.

Колискою козацтва стала Південна Україна, що відігравала роль буфера між Кримським ханством та володіннями литовських і польських правителів. Саме цей регіон не мав політичного контролю і постійного населення. Природні багатства краю вабили до себе людність. Для тих, хто прийшов сюди на промисел, уходництво часто ставало засобом до існування. Багата здобич, вільне життя мали особливу привабливість для тих, зто за висловом королівського секретаря Р. Гейденштейна „терпів тяжкі злидні чи був засуджений за карні злочини; кого гнали з насиджених місць „обставини або закони”. „Козакування” перетворювалось на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею.

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: со­ціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого Поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучати козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив полі­тиці полонізації та окатоличення українського населення), стра­тегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Появу українського козацтва на історичній арені більшість вчених датують кінцем XVст. Однак, фактично майже до кінця XVIст. коза­кування було скоріше родом занять, ніж соціальним станом, тим більше, що через нього пішли вихідці з різних верств населення.

Питання виникнення козацтва в історіографії:

Парадоксальним чином у питанні походження козацтва ближчими до історичної дійсності виявилися польські шляхетські хроністи та історики, які вороже ставилися до козаків (М.Бєльський, П.П‘ясецький, С.Грондський...) „Ті з руського народу, хто не хотів ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, ішли в далекі краї, тоді ще не залюднені, й здобували собі право на свободу...засновували нові селища і, щоб вирізнятися від селян, що належали панам, стали називати себе козаками” (Грондський)

Розкриваючи й наголошуючи селянське „хлопське” походження козаків, польські хроністи об‘єктивно виражали історичну реальність, бо козацтво справді формувалось передусім з українського простолюду, який втікав на вільні землі Придніпров‘я від зростаючого феодального гніту.

Польські історики XIX ст. вважали, що «козаки були злочинцями, засудженими у Польщі, звідкіля вони втікали від кари на Україну, і тут склали вільний козацький стан». Ф. Равіта-Гавронський зазначає, що козаки — наступники грабіжницьких інстинктів норманів. За слова­ми цього автора, «Це фаланга невдоволених будь-якими державними відносинами ...Скрізь — і в Польщі, і в Московській Русі — козаки були протидержавними елементами, виявились нездатними для самостійного політичного організму, хоч і запозичили в Польщі деякі ознаки державної ідеї... В жадобі безкрайньої свободи козаччина стала противником уся­кої серйозної роботи, вийшовши з народу, зробилась його гнобителькою, навіть знівечила долю свого народу». Тадеуш Корзон так само прихо­дить до висновку, що козацтво - «шкідливий і болючий наріст на тілах Польщі і Москви, небезпечний для цивілізації».

Українські автори, які брали на себе функції ідеологів козацтва, виводили його походження від відомих народів минулого з метою утвердження його авторитету і його визнання в тій же системі тогочасних соціально-ідеологічних понять і цінностей. Зокрема в українського письменника С. Оріховського, який у своїх генеалогічних побудовах доводив еллінське походження русичів, їх мови, віри й культури. Виникли версії скіфського, сарматського, хозарського походження козаків. З легкої руки Г.Грабянки найбільшого поширення набула „хозарська версія”.

Серед російських істориків (М.Карамзін, М.Погодін) популярною була версія походження українських козаків від черкесів, заснована на тому, що в 16-17 ст. козаків називали в Москві „Черкасами”, співзвучно з етнонімом „черкеси”. Більш серйозна версія татарського походження козаків, яку поділяв і М.Костомаров. Він писав, що «козацтво, безсумнівно, татарського по­ходження, як і сама назва «козак», і був переконаний, що козацька вер­ства була сформована із міщан старостами прикордонних міст.

Перший український дослідник історії козацтва В. Антонович розглядав «общинну теорію» походження козацтва. Він вважав, що «козак — місцевий стан без усякої ініціативи державної влади».

Домінуючою в історичній науці стала соціально-історична концепція походження козацтва як породження характерних обставин і процесів життя України в 16-17 ст., як наслідку масової втечі селян та міщан на незаселені землі пристепової і степової смуги. Остаточного утвердження ця концепція набула у авторитетних істориків України й українського козацтва М.Грушевського, Д.Яворницького.

М. Грушевський пише: «Козацтво в українських землях - це суто народне явище... склавшись зрештою у певний суспільний клас, воно з по­бутового явища, по суті руйнівного, навіть антикультурного, стало пред­ставником національних інтересів свого народу і взяло на себе державне будівництво України...».

Названа концепція була повністю прийнята радянською історичною наукою, яка підвела під неї економічну базу. Радянська історіографія категорично відстоювала тезу про вик­лючно селянський характер походження козацтва. Джерелом такої однозначної думки став розгляд «класичного» вже з початку XVII ст. козацтва і перенесення його, значною мірою селянського, характеру поповнення у цей час на XVI ст.

Козацтво як специфічне суспільно-політичне явище, виникло не одномоментно — його станов­лення і організаційне формування охоплювало тривалий проміжок часу ХУІ-ХУІІ ст. До того ж цей процес мав і своєрідну періодизацію.

I етап — зародження (з кінця XV — до середини XVI ст). Головним джерелом формування українського козацтва у цей період були уходники та вихідці з міст і містечок, городові (міські) козаки. Поряд з окремими ватаж­ками козаків-уходників на та­тарські улуси ходили загони, очо­лювані прикордонними староста­ми. До другої половини XVI ст. ми бачимо в основному друже­любне ставлення знаті до козаків, як спільників у боротьбі проти та­тар і турків. Козаків і шляхту на цьому етапі об'єднував військо­вий характер їхньої діяльності, а князі і пани з їх організаційними можливостями становили ніби офіцерський корпус козацтва.