Система індикаторів боргової безпеки, розроблена Світовим банком

Показник	Формула,%	Економічний зміст
Відношення валового зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг	EDT/XGS	Демонструє відносну довгострокову спроможність держави акумулювати валютні надходження без додаткового пресингу на сальдо платіжного балансу
Відношення валового зовнішнього боргу до ВНП	EDT/GNP	Показує загальний рівень боргової складової економіки
Відношення загальних платежів щодо обслуговування боргу до експорту товарів і послуг	TDS/XGS	Коефіцієнт обслуговування боргу, що показує, яка частина валютних надходжень спрямовується у сферу погашення боргу
Відношення відсоткових платежів до ВНП	INT/GNP	Визначає можливість обслуговування зовнішнього боргу
Відношення відсоткових платежів до експорту товарів і послуг	INT / XGS	Визначає частину валютних надходжень, які використовуються на обслуговування боргу
Відношення міжнародних резервів до валового зовнішнього боргу	RES / EDT	Показує, чи може країна використовувати свої резерви (і яку їх частину) для погашення зовнішнього боргу)
Відношення міжнародних резервів до імпорту товарів і послуг	RES / MGS	Відображає запас фінансової міцності держави
Відношення короткострокового боргу до валового зовнішнього боргу	Short-term / EDT	Показує, яку частку становить короткостроковий борг у загальній сумі зовнішнього боргу
Відношення боргу міжнародним організаціям до валового зовнішнього боргу	Multilateral / EDT	Відображає частку заборгованості міжнародним фінансовим організаціям у загальній сумі зовнішнього боргу або свого роду залежність держави від фінансування цими організаціями

Індикатори економічної безпеки (розроблені Міністерством економіки України)

№ з/п	Показник	Нормативне значення
1	Відношення загального обсягу зовнішнього боргу до ВВП	≤25%
2	Рівень зовнішньої заборгованості на 1 особу	≤200 дол. США
3	Відношення державного зовнішнього боргу до річного експорту товарів і послуг	≤70%
4	Відношення сукупних платежів з обслуговування зовнішнього боргу до доходів державного бюджету	≤20%
5	Відношення відсоткових платежів з обслуговування зовнішнього боргу до річного експорту товарів і послуг	≤12%

6. Шляхи реструктуризації боргових зобов'язань

Історія має приклади досить різноманітних шляхів вирішення боргових питань. Наприклад, у Середньовіччя суверену Франції, яка утопала в боргах, Генріху IV було достатньо здійснити мезальянс з винятково багатою особою, але не королівської крові, представницею торгового і банкірського будинку Марією Медичі, тобто одружитися з нею і скористатися її приданим для вирішення внутрішніх проблем держави. По-воєнному просто вирішив проблему бюджетного дефіци­ту і зовнішньої заборгованості Наполеон Бонапарт, продавши за борги Північноамериканським Сполученим Штатам, які щойно утворилися, Луїзіану, мотивувавши свій вчинок словами: «Через кілька років до­велося б віддати безкоштовно». Існує ще один приклад кардинального вирішення проблеми іноземного боргу. Як відомо, кредитна історія Росії почалася з XVIII ст., коли Катерина Друга здійснила перше зо­внішнє позичання в Голландії. Але найбільша царська позика мала місце в 1906 р. Тоді прем'єр-міністр Росії писав: «Позика ця була най­більша, яка будь-коли укладалася в іноземних державах в історії життя народів». Прийшовши після Жовтневого перевороту 1917 р. до влади, більшовики просто відмовилися платити за рахунками царської Росії, пояснивши це рішення зміною політичного устрою в країні.

Сьогодні ситуація дещо складніша. На жаль або на щастя, непри­йнятними є способи ані Генріха IV, ані Наполеона Бонапарта, ані прибічників революційно-марксистських поглядів. Вирішення про­блеми зовнішнього боргу не може бути результатом одномоментного суверенного волевиявлення. Наприкінці XX ст. склалася досить роз­галужена система врегулювання зовнішньої заборгованості. Спектр підходів досить широкий: від «плану Бейкера», який передбачає про­довження фінансування боргу без перегляду або зміни умов кредиту­вання, до «плану Брейді», автори якого наголошували на необхідності списання більшої частини боргу. Це, на їхню думку, надасть поштовх до нормального функціонування економіки країни-позичальника, що підвищує імовірність повернення решти позичкових коштів. Між цими двома «планами» міститься ціла низка проміжних, які перед­бачають безліч варіантів урегулювання: коригування процентів та їх переміщення в розряд капітальних сум боргів; додаткові кредити чи послаблення вимог залежно від кон'юнктури світової економіки; конвертація боргів в акції підприємств тощо.

Проте проблема боргу не є перманентною, вона повсякчас змі­нюється, що потребує своєчасного коригування старих і вироблення нових підходів. Один з останніх представлений теорією «боргового

навісу», за якою країна-кредитор, раз почавши надавати кредити, по­трапляє в об'єктивну пастку, будучи вже не в змозі зупинитися. Відо­мо, що в разі неплатоспроможності звичайного боржника (фізичної або юридичної особи) його банкрутство для кредиторів вигідніше, ніж пролонгація боргу. Державний борг фактично не забезпечений нічим (може виплачуватися лише з експортної виручки та ВВП у порядку пріоритетності з іншими цілями держави, зокрема фінансуванням власного економічного розвитку). Позикодавець може розраховувати лише на суму так званого потенційного трансферу, тобто частину державних доходів, яка буде спрямована дебітором на по­гашення свого боргу. Тож оптимальною стратегією кредиторів є про­ведення реструктуризації боргу з продовженням кредитування.

Реструктуризація боргу — одна з форм реорганізації умов боргу, у процесі якої боржники та кредитори домовляються про відстрочення виплат заборгованостей за основною сумою кредиту та за процентами, сплата яких повинна настати у певний час, а також про новий графік таких платежів.

Існує ціла низка проблем, що виникають у процесі регулювання бор­гів. Суверенна держава може змінювати свої закони в односторонньо­му порядку, користуватися імунітетом щодо громадянських позовів. На практиці немає механізму, який визначає неспроможність держави. Ви­конання рішень або постанов стосовно держави часто є неможливим. У деяких країнах заборонено, щоб державні установи та контракти, які вони укладають, перебували під юрисдикцією іноземних судів.

Документація кредитів суверенних позичальників схожа на докумен­тацію комерційних кредитів. Офіційні кредити та кредити, гарантовані урядом, повинна сплачувати держава, за інші кредити держава не несе відповідальності. Правову основу кредиту—повноваження на отриман­ня кредиту — викладено в конституції, у парламентському акті. На прак­тиці більшість угод має стандарту форму, іншими словами, положення та умови угоди визначені раніше, і позичальнику вельми рідко вдається висловити свою думку щодо змісту цієї угоди.

З усвідомленням цієї думки в 1990-ті роки було розроблено цілу низку схем такої реструктуризації. Основними шляхами конвертації проблемних боргових зобов'язань є такі: списання боргу, викуп бор­гу, сек'юритизація, конверсія боргу.

Міжнародна практика у сфері боргової політики передбачає застосування таких основних методів управління державним боргом [1; С. 227-228]:

• конверсія – зміна дохідності позики;

• консолідація (рефінансування) – збільшення строків випущеної раніше позики;

• уніфікація – об’єднання декількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики;

• обмін облігацій за регресивним співвідношенням [3; С. 16] – прирівнювання кількох раніше випущених облігацій до однієї нової;

• відстрочення погашення позики проводиться, як правило, з метою фінансування раніше випущених позик. На відміну від консолідації, коли власники облігацій продовжують отримувати свій дохід, при відстроченні переносяться не тільки строки погашення позики, але й припиняється виплата доходів;

• анулювання боргів – повна відмова держави від своїх боргових зобов’язань, причиною якої може бути її фінансова неспроможність (банкрутство або політичні мотиви).

Списання боргу застосовується лише в крайньому випадку. Такий випадок виникає лише тоді, коли іноземні зобов'язання перевищують платоспроможність певної країни. У такій ситуації держава-позичальник змушена відволікати частину власного ВВП, необхідного для національ­ного господарського розвитку, на погашення зовнішньої заборгованості, яка, по суті, стає додатковим податком на громадян даної країни. Така ситуація не стимулює економічного зростання, і додатковий «борговий навіс» знижує доходи громадян і гальмує національні інвестиції. Ця ситу­ація добре ілюструється теорією «боргової кривої Лаффера», яка визна­чає взаємозалежність вартості іноземного боргу (очікуваний обсяг вра­хованого потоку трансферів) та загального обсягу боргових зобов'язань країни-позичальника. При невеликому розмірі іноземного боргу обсяг виплат практично збігається з обсягом зобов'язань, тобто зовнішній борг має шанси бути виплаченим повністю. Але чим більший борг, тим мен­шими стають виплати за ним (така ситуація виникає після певної кри­тичної точки, що є суб'єктивною економічною величиною і залежить від багатьох господарських показників країни-дебітора). Зі збільшенням запозичень падає і ринкова ціна іноземного боргу. У цьому випадку ви­никає необхідність списання частини боргу. Щоправда, слід зробити за­стереження, що, якщо кредитори мають змогу раціоналізувати процес видачі нових та обслуговування старих кредитів, то позичальник може і не опинитися в ситуації об'єктивної необхідності списання боргу.

Наступним шляхом реструктуризації зовнішньої заборгованості є викуп боргу, що являє собою купівлю країною-позичальником своїх боргових зобов'язань на відкритому ринку зі значним дисконтом. Річ у тім, що тут окремі боржники мають суттєві золотовалютні резерви або можуть без особливих зусиль їх наростити за рахунок експор­ту, а борги цих країн відносяться кредиторами до числа сумнівних і продаються на відкритому ринку з великим дисконтом. Тоді виникає ситуація, за якої дебітору вигідно викупити свої борги з цим дискон­том, іншими словами — за їх часткову вартість. Для позичальників це означало б, що частину боргу кредитори їм простили.

Оскільки зворотні закупівлі мають на увазі платежі паушальної суми в конвертованій валюті, ці платежі не повинні здійснюватися, якщо вони можуть завдати шкоди здатності боржника обслуговува­ти заборгованість, що залишається. Таким чином, зворотні закупівлі мають здійснюватися тільки в тому разі, якщо країна не стикається з труднощами у виплаті своєї заборгованості і має добру репутацію серед кредиторів Паризького клубу. Платежі, пов'язані зі зворотною закупівлею, погоджуються з умовами програм МВФ для країни, якщо ці програми існують.

Таке врегулювання проблеми зовнішнього боргу утруднено дво­ма об'єктивними обставинами. По-перше, в цьому разі порушуєть­ся принцип черговості, тобто переваги на погашення більш давніх боргів, оскільки позичальник, звісно ж, буде намагатися викупити зобов'язання з найбільшою знижкою. По-друге, виникає ефект «зво­ротного відбору», коли найвищі переваги отримують найгірші пози­чальники, борги яких торгуються з найвищими знижками.

Третьою схемою регулювання проблеми іноземного боргу є сек'юритизація боргів. Річ у тім, що при достроковому викупі боргу виникає щонайменше два обмеження: розмір валютних резервів країни-дебітора і позиція кредиторів з питань викупу окремих боргів. Сек'юритизація дозволяє долати ці обмеження, оскільки являє собою механізм емісії дебітором нових зобов'язань у вигляді облігацій, які або обмінюються на старий борг, або продаються на відкритому рин­ку. Будь-який кредитор (боржник) має змогу сек'юритизувати свої активи (або борги), а успіх операції залежатиме від: 1) готовності ринку взяти додатковий ризик; 2) стану фінансів боржника з погляду обслуговування нових зобов'язань, джерелом погашення яких є старі борги; 3) політичних мотивів.

Серед основних видів цінних паперів, у які переоформлено дер­жавний борг, виділяють дві основні групи: іноземні облігації (випус­каються нерезидентами на внутрішньому ринку іноземної держави) та єврооблігації (середньо- і довгострокові зобов'язання в євровалюті, які випускаються для розміщення на євроринку серед зарубіжних інвесторів).

Нарешті, четверта схема реструктуризації зовнішнього боргу — конверсія. Конверсія боргу являє собою перетворення боргових зо­бов'язань, за якими або не виплачуються відсотки, або занадто об­тяжливі боргові зобов'язання у нові зобов'язання, які поліпшують стан позичальника у фінансовому плані або з точки зору перспекти­ви. Технічно такі операції не призводять до зміни структури існуючих зобов'язань чи до отримання нових позик. Кредитні корпорації, які стикаються зі списанням значної частини активів, часто обмінюють їх на боргові зобов'язання меншої номінальної вартості, імовірність виконання яких вища, або на цінні папери позичальників із числа ак­ціонерних компаній. За своїм функціональним змістом конверсія по­діляється на три типи:

• переведення боргу в місцеву валюту (свопи борг/акції, борг/ борг, борг/ресурси на цілі розвитку);

• прямий обмін на активи (свопи борг/несплачені боргові вимоги, борг/місцевий борг/фінансова реструктуризація);

• прямий обмін на товари (свопи борг/товари, борг/експорт).

Конверсія боргу виконує такі функції: управління заборгованіс­тю та стимулювання інвестицій. Функція управління заборгованістю знижує загальний тягар боргу в країнах, які більш зацікавлені у ве­личині конвертованого боргу, ніж у використанні місцевих коштів.

Отже, сьогодні не існує якого-небудь однозначного вирішення проблеми «боргового навісу». Усі розроблені схеми реструктуриза­ції зовнішньої заборгованості мають цілий ряд недоліків, тому при

регулюванні іноземного боргу необхідно всебічно вивчити кожен конкретний випадок, зводячи до мінімуму дію негативних наслідків і враховуючи не тільки економічні, а й політичні фактори.