3. Структура адміністративно-процесуального статусу громадянина

Структура адміністративно-процесуального статусу громадянина включає низку елементів, які, органічно взаємодіючи між собою, утворюють єдину, цілісну конструкцію.

Розглянемо ці елементи докладніше.

Адміністративно-процесуальна правоздатність є самостійним і необхідним елементом адміністративно-процесуального стану громадян. Вона виникає з народженням громадянина.

Процесуальна правоздатність тісно пов'язана з адміністративною і є похідною від неї.

Адміністративно-процесуальна правоздатність зазвичай пов'язана з реалізацією процесуальних прав громадян у конкретних правовідносинах.

Загальна правоздатність є властивістю всіх громадян. Це здатність мати загальні процесуальні права і нести загальні процесуальні обов'язки. Спеціальна адміністративно-процесуальна правоздатність — це здатність мати специфічні процесуальні права й обов'язки, їх комплекси, зумовлена специфічним станом окремих груп громадян (наприклад, громадяни — адміністративні правопорушники тощо), конкретними обставинами й умовами. Як на загальну, так і на спеціальну адміністративно-процесуальну правоздатність громадянина можуть впливати певні фактори, наприклад, вихід із громадянства.

Адміністративно-процесуальна правоздатність громадян характеризується зв'язком прав і обов'язків, припускає різні умови й характер у взаємодії з системою виконавчої влади. Вона може бути реалізована у сфері взаємодії як із державною системою виконавчої влади та системою органів місцевого самоврядування, так і з судом.

Метою встановлення адміністративно-процесуальної правоздатності є повне, гармонійне забезпечення дотримання і захисту прав і свобод людини й громадянина, а також забезпечення державних та суспільних інтересів.

Адміністративно-процесуальна правоздатність (як і в інших видах процесуальної діяльності: цивільно-процесуальній, кримінально-процесуальній) припиняється зі смертю громадянина.

Наявність такого важливого елемента адміністративно-процесуального статусу громадянина, як адміністративно-процесуальна дієздатність, дозволяє розглядати його як логічно завершену конструкцію.

Адміністративно-процесуальна дієздатність — це опосередкована нормами адміністративно-процесуального права здатність громадян реалізовувати, виконувати й набувати своїми діями права й обов’язки адміністративно-процесуального характеру при здійсненні адміністративно-процесуальної діяльності у конкретних адміністративних справах.

На адміністративну дієздатність загалом і на адміністративно-процесуальну дієздатність зокрема впливає низка факторів, наприклад, вік і стан здоров'я громадянина.

Згідно з загальним правилом адміністративна й адміністративно-процесуальна дієздатність громадян настає з досягненням ними 18-річного віку. Проте не виключено, що вона можлива вже з початку навчання в школі, адже учень вступає в конкретні правовідносини з школою, у зв'язку з чим на нього покладаються певні обов'язки — дотримуватися громадського порядку й навчальної дисципліни.

У більшому обсязі адміністративно-процесуальна дієздатність виникає з 16-річного віку, оскільки істотно розширюється сфера адміністративно-процесуальних правовідносин. Громадяни вступають у такі відносини у зв'язку з одержанням паспорта, виконанням трудових функцій, а також якщо стають учасниками провадження у справах про адміністративні правопорушення і т. ін.

Отже, цілком доречним є виділення категорій повної і часткової адміністративно-процесуальної дієздатності громадянина.

Істотний вплив на адміністративно-процесуальну дієздатність громадянина справляє і стан його здоров'я. У низці випадків психічне захворювання громадянина є підставою для визнання його цілком недієздатним. Відповідно це поширюється й на його адміністративно-процесуальну дієздатність. Проте визнання громадянина недієздатним унаслідок психічного захворювання відбувається з дотриманням відповідної процедури в рамках цивільного процесу і здійснюється тільки в судовому порядку. Це загальне обмеження, звичайно, поширюється й на адміністративно-процесуальний статус громадянина.

На обмеження адміністративно-процесуальної дієздатності впливає й такий фактор, як позбавлення громадянина волі (у меншому ступені короткочасне за вчинення адміністративної провини) та пов'язані з ним обмеження. Так, засуджений до позбавлення волі громадянин обмежується в можливості стати суб'єктом і, отже, реалізувати властиві такому суб'єкту права в деяких адміністративних провадженнях, наприклад, у провадженні з одержання дозволу на придбання мисливської і газової зброї, провадженні з одержання права на керування транспортним засобом і т. ін.

Адміністративно-процесуальний статус цієї категорії громадян деякою мірою розширюється за рахунок набуття нових специфічних адміністративно-процесуальних прав і обов'язків, викликаних регламентацією стосунків з адміністрацією місць позбавлення волі. Подібна ситуація виникає й у громадян, стосовно яких установлюється адміністративний нагляд.

Адміністративно-процесуальні права належать до виду суб'єктивних прав громадян. Через механізм суб'єктивних прав реалізується ширша за змістом категорія прав людини та громадянина.

Адміністративно-процесуальні права громадян можуть бути поділені на такі групи:

а) права, пов'язані з можливістю порушення адміністративного процесу з ініціативи громадянина. Зокрема, до таких прав можна віднести право на одержання конкретної інформації в компетентних органах, право на подання заяви тощо;

б) права, пов'язані з поінформованістю громадянина про причини та цілі залучення його до сфери адміністративного процесу, порушеного з ініціативи інших суб'єктів. Зокрема, це права на ознайомлення з матеріалами справи, на отримання роз'яснення підстав застосування до нього примусових чи адміністративно-попереджувальних заходів;

в) права, які дозволяють громадянину впливати на хід і результати адміністративного процесу. Як найчисленніша група, адміністративно-процесуальні права найбільш повно закріплені законодавцем, хоча більшою мірою це стосується юрисдикційних проваджень. Наприклад, права давати пояснення, представляти докази, заявляти клопотання і т. ін/,

г) права, пов'язані з можливістю оскарження громадянином дій і рішень компетентних органів та посадових осіб.

Ця класифікація виходить із стадійності адміністративного процесу. За рівнем законодавчого регулювання можна виділити адміністративно-процесуальні права громадян, закріплені в Конституції України, законах, різного рівня підзаконних актах, відомчих інструкціях.

Оскільки в адміністративному процесі припустима участь як суб'єкта неформальних груп громадян (наприклад, при поданні колективного звернення), адміністративно-процесуальні права за суб'єктивним складом здійснення можуть бути поділені на індивідуальні й колективні.

Залежно від можливості особистого здійснення громадянином адміністративно-процесуальних прав можна виділити: а) права, які громадянин реалізує самостійно; б) права, реалізацію яких згідно з законом громадянин делегує іншим особам (законним представникам).

Нарешті, за способом дії слід виділити: а) адміністративно-процесуальні права, для реалізації яких громадянину треба зробити певні дії, наприклад, заявити клопотання про надання йому перекладача; б) адміністративно-процесуальні права, для реалізації яких громадянину немає необхідності реально діяти (наприклад, право на розгляд заяви в установлений законом конкретний термін).

З урахуванням викладеного можна зробити висновок, що суб'єктивне адміністративно-процесуальне право громадянина — це закріплена в адміністративно-процесуальних нормах можливість робити в установлених ними межах конкретні дії, реальність яких гарантується суб'єктами, котрі несуть стосовно громадян певні процесуальні обов'язки, а також можливість вимагати від зазначених суб'єктів здійснення необхідних дій з метою користування соціальними благами для задоволення особистих чи суспільних інтересів.

Адміністративно-процесуальні свободи. Одним із найважливіших спеціальних правових питань є питання про юридичні свободи громадян. Адміністративно-процесуальні свободи забезпечують громадянам свободу вибору дій, поведінки в рамках наданих їм прав (зокрема, реалізуючі право на використання юридичної допомоги адвоката, громадянин, притягуваний до адміністративної відповідальності, реалізує й адміністративно-процесуальну свободу вибору і звернення до конкретного адвоката).

З цього погляду адміністративно-процесуальну свободу можна визначити як гарантовану державою можливість вибору громадянином певної поведінки й реалізацію такого, вибору в рамках закріплених законодавцем прав та обов'язків громадян в адміністративному процесі, як забезпечену законодавцем недоторканність сфер діяльності й особистого життя громадянина з боку державних органів, посадових осіб та інших суб'єктів адміністративного процесу.

Адміністративно-процесуальні обов'язки громадян є найважливішою складовою їхнього правового статусу. Вони тісно пов'язані з суб'єктивними правами громадян, проте є самостійною правовою категорією.

З урахуванням тієї обставини, що адміністративно-процесуальні обов'язки можуть установлюватися не тільки державою, її органами, а й іншими уповноваженими на те суб'єктами, видається правильним таке їх визначення.

Адміністративно-процесуальні обов'язки — це встановлювана державою, органами місцевого самоврядування, а у визначених законодавством випадках — й іншими суб'єктами фіксована в джерелах адміністративно-процесуального права міра необхідної, належної поведінки громадян в інтересах держави, суспільства й особистих інтересів громадян.

Спільним для всіх цих осіб обов'язком є явка на виклик органу, який здійснює провадження справи. Інші процесуальні обов'язки передбачено для свідка, експерта, перекладача й зумовлено їх роллю в процесі. Деякі адміністративно-процесуальні обов'язки формулюються законодавцем у вигляді різного роду умов. На обсяг адміністративно-процесуальних обов'язків громадян впливає низка факторів, через які вони стають учасниками адміністративно-процесуальних проваджень і, відповідно, носіями специфічних адміністративно-процесуальних обов'язків.

До таких факторів, наприклад, належать:

а) наявність підопічних. Виступаючи як опікуни або піклувальники, громадяни набувають адміністративно-процесуальні обов'язки, пов'язані з виконанням специфічних функцій у цій ролі;

б) володіння або користування в установленому законом порядку об'єктами власності (житловим будинком, автомобілем, катером тощо). Так, власник автомобіля або особа, котра користується автомобілем за дорученням, повинні виконувати конкретні адміністративно-процесуальні обов'язки при реєстрації автомобіля в ДАІ, проходженні технічного огляду тощо;

в) проведення певного роду діяльності. Так, громадяни, котрі виступають як приватні підприємці, несуть адміністративно-процесу-альні обов'язки у сфері одержання ліцензій на проведення підприємницької діяльності, у сфері стосунків із податковими органами.

Адміністративно-процесуальні законні інтереси закріплено в різного роду законодавчих актах.

Законний інтерес — це юридично значимий інтерес, заснований на законі, випливає з нього, схвалюється й захищається ним, хоча й не закріплений у конкретних правових нормах.

Відзначимо низку положень, які стосуються характеристики законних інтересів у адміністративно-процесуальній сфері.

Насамперед зауважимо, що адміністративно-процесуальні інтереси громадянина виникають у зв'язку з адміністративно-процесуальною діяльністю. Іншими словами, законні інтереси — це своєрідні перед права, які можуть трансформуватися в суб'єктивні права, коли для цього є необхідні умови.

Існують різні рівні законних інтересів громадян. Так, можна говорити про загальні законні інтереси громадян — учасників адміністративного процесу (досягнення юридичне значимого результату, ухвалення законного й обґрунтованого рішення в справі) і часткові, або персоніфіковані (інтерес громадянина у встановленні конкретних фактів, які доводять його невинуватість у вчиненні адміністративного правопорушення або обґрунтовують його позицію в зв'язку із зверненням у компетентний державний орган).

Адміністративно-процесуальні законні інтереси можна визначити як дозволене прагнення громадянина до певної користі в межах його суб'єктивних адміністративно-процесуальних прав, обов'язків і свобод, а також процесуальних обов'язків інших суб'єктів процесу та процесуальної регламентації його ходу.

Отже, адміністративно-процесуальний статус громадянина, який включає в себе адміністративно-процесуальні права, адміністративно-процесуальну правоздатність, адміністративно-процесуальну дієздатність, адміністративно-процесуальні свободи, адміністративно-процесуальні обов'язки й адміністративно-процесуальні законні інтереси, завдяки такій структурі і кожній її складовій дозволяє йому реалізувати норми матеріального права.

4. Система суб’єктів адміністративно-управлінської процесуальної діяльності

До суб’єктів адміністративно-юрисдикційної процесуальної діяльності, слід віднести:

Виконавчо-розпорядчі органи. Ця група суб'єктів відіграє визначну роль у вирішенні індивідуально-конкретних справ. Разом з тим, адміністративно-процесуальна правосуб'єктність виконавчо-розпорядчих органів неоднакова. Вона поділяється на загальну, галузеву та спеціальну.

Загальну правосуб'єктність мають ті органи, до компетенції яких входить вирішення широкого кола справ, незалежно від їх галузевої компетенції. До них належать, наприклад, місцеві адміністрації, міські виконкоми рад депутатів.

Галузеву - мають органи, до завдань яких входить вирішення справ у межах галузі. Це відділи та служби міністерств.

Спеціальну - мають органи, створені спеціально для вирішення вузького кола справ. Наприклад, адміністративна комісія районної державної адміністрації.

Слід зазначити, що виконавчо-розпорядчі органи, як правило, є обов'язковою стороною, обов'язковим учасником адміністративного процесу.

Посадові особи і державні службовці, їх адміністративно-процесуальна правосуб'єктність зумовлена двома обставинами:

• по-перше, важливе значення має належність державних службовців до певної категорії керівників або спеціалістів. Зрозуміло, що правосуб'єктність керівника ширша, ніж спеціаліста;

• по-друге, значну роль відіграє зміст посадових прав та обов'язків. Так, голова районної держадміністрації і начальник управління міністерства належать до однієї категорії, але зрозуміло, що їх правосуб'єктність різна.

Інші державні органи та їх посадові особи. Спеціальною адміністративно-процесуальною правосуб'єктністю володіють і деякі інші передбачені законом державні органи та посадові особи. Так, районні (міські) судді одноосібно розглядають низку справ про адміністративні правопорушення (ст. 221 КУпАП), в органах прокуратури ведеться провадження за скаргами та заявами громадян, порушується дисциплінарне переслідування (дисциплінарне провадження) щодо посадових осіб тощо.

Слід зазначити, що лише цієї класифікації суб'єктів адміністративного процесу явно недостатньо для з'ясування специфіки їх адміністративно-процесуального становища.

Для визначення їх адміністративно-процесуального статусу важлива і та роль, яку кожен із суб'єктів виконує у процесі. За характером процесуального статусу всі суб'єкти поділяються на три групи:

• суб'єкти, що вирішують справу;

• суб'єкти, стосовно яких вирішується справа;

• допоміжні учасники процесу.

До першої групи завжди належать державні органи, їх посадові особи, до другої - практично будь-які суб'єкти, як органи, так і особи, до третьої - свідки, потерпілі, експерти, перекладачі, адвокати.

Конкретний перелік учасників адміністративно-процесуальних відносин залежить від виду адміністративного провадження.

7