Обов’язковість судових рішень

(ч. 5 ст. 124, п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 14 ЦПК України, ст. 4⁵ ГПК України, ст. 14 КАС України)

Відповідно до частини п'ятої статті 124 і частини третьої статті 129 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України, а обов'язковість рішень суду визнано однією з основних засад судочинства.

Обов'язковість судових рішень гарантована, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Право на судовий захист було б примарним, якщо б правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове судове рішення залишалося недіючим на шкоду одній зі сторін. Якщо органи влади відмовляються виконувати чи затримують виконання судових рішень, гарантії, зазначені у статті 6 Конвенції, якими користується особа на час судової стадії розгляду своїх вимог, втрачають зміст⁸.

Невиконання судового рішення є підставою для:

- відповідальності, яку встановлено Законом України "Про виконавче провадження" (штраф);

- адміністративної відповідальності відповідно до частини першої статті 185⁶ Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року (штраф) - за залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду або невжиття заходів до усунення зазначених в них порушень закону, а так само за несвоєчасну відповідь на окрему ухвалу суду;

- кримінальної відповідальності відповідно до статті 382 Кримінального кодексу України (штраф, позбавлення волі, у т.ч. з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю) - за умисне невиконання судового рішення, що набрало законної сили, або перешкоджання його виконанню.

Крім того, якщо невиконання судового рішення є порушенням трудових (службових) обов'язків, це є підставою для дисциплінарної відповідальності.

Невиконання судового рішення, якщо цим особі завдано шкоду, є підставою для цивільної відповідальності. Шкоду, яку завдано невиконанням судового рішення, належить відшкодовувати за загальними правилами глави 82 ЦК України.

Державна мова судочинства

(ст. 10 Конституції України, ст. 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 21 Закону України «Про мови в Українській РСР», ст. 7 ЦПК України, ст. 3 ГПК України, ст. 15 КАС України, ст. 19 КПК України)

Судочинство здійснюється державною мовою. Особи, які беруть участь у справі та не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача.

У судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" в порядку, встановленому процесуальним законом. Використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

У кримінальному процесі особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача. Слідчі і судові документи вручаються обвинуваченому в перекладі на його рідну мову або іншу мову, якою він володіє.