Тема 7:Авангард як сукупність найновіших напрямків у мистецтві 20століття.

Еспресіонізм у музиці розвивався на початку 20 століття в руслі трагічного світосприйняття у переддень першої світової війни, воєнні та повоєнні роки. З усіх напрямків нового мистецтва 20 століття експресіонізм найгостріше виразив конфлікт людини з реальністю. В одних випадках він вів до загостреного вираження трагічного, в інших — до художньої утопії, що здавалася порятунком духовних цінностей. Цей конфлікт вів до радикальності художніх рішень, до вибуху традицій.

Витоками музичного експрессіонізму вважаються опера Вагнера «Тристан і Ізольда», пізні симфонії Малера і деякі твори Рихарда Штрауса. Найяскравіше втілення напрямок отримав у композиторів нововіденської школи: її засновника — Арнольда Шенберга і його учнів — Альбана Берга і Антона Веберна. У 1910-ті роки були створені найвідоміші взірці експресіонізму — монодрами «Очікування», «Щастлива рука», П'ять п'єс для оркестру і вокальний цикл «Місячний П'єро» Шенберга, а також «Симфонія» ор.21 Веберна. Альбан Берг створив єдине у своєму роді експресіоністський твір, відзначений духом соціального критицизму, — оперу «Воццек», яку іноді вважають найвищим досягненням музичного експресіонізму. Експресіонізм відбився у творах раннього Бартока (опера «Замок герцога Синя Борода», балет «Зачарований мандарин»).

У руслі експресіонізму виникла ідея духовності мистецтва, вища чистота якого вимагає повного звільнення від світу чуттєво-конкретного. У музиці хотіли бачити ідеальний приклад художньої абстракції, гри «чистих форм», які говорять про духовний, не опускається до реального. Шлях музики до духовності був зрозумілий як процес витиснення всіх засобів ліричної виразності. Центральним моментом реформи Шенберга стала відмова від тональної системи (атональність) і винайдення додекафонії.

Найповніше ідеал духовності без почуттів втілився у музиці А. Веберна, а принцип уникнення тональності і техніка додекафонії — найпослідовніше. В той же час вже у 1920-ті роки Шенберг і Берг трактують гостродисонантну сферу уже як засіб втілення нелюдських сил, що загрожують миру (опери «Лулу» Берга й «Мойсей й Аарон» Шенберга), а в роки другої світової війни ряд експерсіоністичних творів мали антифашистську спрямованість («Вцілілий з Варшави»).

Звільнення від чуттєво-конкретного і разом з тим невгамовна емоційність стають рушієм внутрішньої суперечливості, внаслідок у пізніших творах Берга і Шенберга спостерігається відхід від принципів уникнення тональності, використання додекафонічної техніки стає більш вільним.

Впливи експресіонізму простежуються і в творчості молодих С.Прокоф'єва та Д.Шостаковича, а також і ряду сучасних композиторів (напр. опера "Чорна маска" К. Пендерецького).

Урбанізм - тематика в мистецтві XX століття, зображення життя великих міст.

Сонористика (лат. sonorus - звучний, галасливий) - один з видів сучасної композиційної техніки в академічній, джазової, авангардної, рок-музиці. Використовуються головним чином барвисті звучання і практично ігноруються точні звукові зв'язку. Виник у 40-х рр.. XX ст. у Франції. Термін введений Ю. Хоміньскім. Окремі сонористичний прийоми (всілякого роду музичні кластери, шуми, темброві "нашарування", барвисті співзвуччя) широко використовуються в т. н. прикладній музиці, особливо в кіно і драматичному театрі. Сучасні музичні синтезатори (генерує звуки електронні пристрої) розширили сферу сонорного звучання до безмежності.Прослушать

Начало формы

Введите текст или адрес веб-сайта или переведите документ.

Сонористика,алеаторика,конкретна музика,електронна музика.

Виникши на хвилі технологічної революції, ці види музичного мистецтва характеризуються використанням нетрадиційних засобів виразності, включаючи звуки, що не мають визначеної висоти (сонористика), індустріальні шуми (конкретна музика), принцип випадкового поєднання звуків, використання математичних методів при творі, перестановку в процесі виконання окремих уривків твору (алеаторика), комп'ютерні програми, електронну апаратуру для створення й виконання. Найбільшими представниками цих напрямків у музиці XX століття стали П. Булез, К. Штокгаузен, Д. Кейдж, В. Лютославський, К. Пендерецький. Ця музика - своєрідна реакція на "тотальну організованість» серійної музики. Вона завоювала велику популярність в Європі та Америці. Щорічно проводяться міжнародні фестивалі в Кельні та інших містах.

Неофольклори́зм (від грецьк. новий і фольклор) — течія в європейській музиці 20 століття, у якій відновлення засобів музичного письма органічно пов'язане з опорою на фольклор. Неофольклоризм розвився в рамках загальної тенденції до відмови від романтичної суб'єктивності у першій третині XX століття і теоретично був пояснений у статтях і виступах М де Фальї та Б. Бартока.

Найяскравішими представниками неофольклоризму вважаються Б.Барток і І.Ф. Стравінський. Для музики неофольклоризму характерна концентрація тих або інших особливостей фольклору, наприклад нерегулярний метр («Байка» Стравінського), «згущення» ладоінтонаційних особливостей фольклору тих народів, музичне мислення яких відрізняється від класичної європейської традиції (наприклад «15 угорських танців», «2 румунських танці», араб. фольклор в 3-й частини фортепіанної сюїти ор. 14 Бартока). Ряду творів властиві активність, енергійність ритміки («Allegro bаrbаrо» Бартока, 1911; «Весна священна» Стравінського, 1913), перетворення властивих фольклору принципів формоутворення. У музичних творах цього напрямку, крім відтворення зовнішньої барвистості народного життя («Провансальская сюита» Мійо), одержують узагальнене втілення національний характер («7 іспанських пісень» ДЕ Фальи), мова, мислення («Свадебка» Стравінського, «Енуфа» Яначека) і етика («Угорський псалом» Кодая).

В радянській музиці неофольклоризм розвивався у 1960-1980-x роках. Яскраві зразки творчого переломлення фольклорних джерел створили Г. В. Свірідов, В. А. Гаврілін, в Україні - Є. Станкович, М.Скорик. Щоправда в радянській літературі більш поширеним був термін «нова фольклорна хвиля».

Неокласици́зм (від грецьк. νέος — молодий, новий і лат. classicus — зразковий) — загальна назва ряду художніх течій 2-ї половини 19—20 ст., які зверталися до традицій античності, відродження та класицизму. У своїх творах представники-неокласицисти протиставляли суперечностям життя вічні «естетичні норми минулого».

В архітектурі неокласицизм виявився на початку. 20 ст. як реакція проти декоративних надмірностей і конструктивних невизначеностей модерну (П. Андреєв, М. Верьовкін — в Україні, І. Жолтовський, І. Фомін — в Росії, О. Перре — у Франції, Е. Саарінен — у США).

В образотворчому мистецтві неокласицизм поширювався як реакція на імпресіонізм і орієнтувався на античну архаїку, раннє Відродження та класицизм (скульптори П. Війтович, А Попель — в Україні, С. Меркулов — V Росії, живописці Ф. Годлер — у Швейцарії, М. Дені — у Франції, В. Сєров, К. Петров-Водкін — у Росії).

В музиці неокласицизм протиставляв романтизму, імпресіонізму й експресіонізму ясність конструкції і стриманість, урівноваженість музичної мови. Найповніше представлений у музичній культурі Франції у творчості представників французької шістки, в творчості І.Стравінського у його роботи у Франції, а також італійців І. Піццетті, А. Казеллі.

В літературі умовна назва для позначення тих тенденцій у поезії на межі 19 — 20 століть, що брали за основу «класичну норму», яка передбачала досконалість форми і ясність поетичної мови, пошук шляхів до гармонії духу, засередженість на вічних, непроминущих засадах буття, настанову на успадкування культурної та літературної традицій, орієнтацію на кращі взірці мистецтва, створені у попередні епохи. Поети, що належали до неокласичної тенденції, широко використовували античні сюжети та образи.

Серед літераторів, у яких спостерігаються неокласичні тенденції — Т.С. Еліот, П. Валері, Р.М. Рільке, О. Мандельштам. До українських неокласиків традиційно відносять Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Павла Филиповича, Юрія Клена (О. Бургардта), Максима Рильського. Окрім того, В. Домонтовича (В. Петрова), М. Могилянського, Андрія Ніковського, Бориса Тена, Григорія Кочура та ін.