Тема 5:Загальна характеристика імпресіонізму як напрямку в мистецтві кінця 19- поч.20ст. К.Дебюссі(1862-1918) Творчий портрет. Прелюдії для фортепіано.

Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці — котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, але також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872).

Одним із натхненників музичного імпресіонізму вважається французький композитор Ерік Саті.Композитори-імпресіоністи вчилися «чути світло», передавати у звуках рух води, коливання листя, подув вітру й переломлення сонячних променів у вечірнім повітрі.

Найяскравіше музичний імпресіонізм знайшов своє втілення у творчості К. Дебюcсі та М. Равеля. Музику імпресіонізму зближує з імпресіонізмом у живописі барвистість, прагнення до втілення швидкоплинних вражень, до одухотвореної пейзажності (наприклад «Післяполуденний відпочинок фавна», «Море» для оркестру, «Острів радості» для фортепіано К. Дебюссі, «Гра води», «Відображення» для фортепіано М. Равеля й ін.), до створення колоритних жанрових замальовок і музичних портретів («Перервана серенада», «Менестрелі», «Дівчина з волоссям кольору льону» для фортепіано Дебюссі).

Імпресіонізм повязаний з художньою течією — літературним символізмом, творчістю Поля Верлена, Стефана Малларме, П’єра Луї, Моріса Метерлінка, твори яких знайшли перетворення в музиці К. Дебюссі і його послідовників.

При всій новизні музичної мови в імпресіонізмі нерідко відтворюються деякі прийоми, характерні для мистецтва попереднього часу, зокрема музики французьких клавесиністів XVIII століття. У сфері барвистої фантастики й екзотики (інтерес до Іспанії, країн Сходу) імпресіоністи продовжили традиції романтизму, відмовившись при цьому гострих драматичних соціальних тем. Сильний вплив на музику Дебюссі і Равеля справила також творчість М. П. Мусоргського.

У жанровому відношенні імпресіоністи віддавали перевагу програмним мініатюрам та сюїтним циклам, в яких панувало мальовниче начало. Гармонія імпресіоністів характеризується підвищенням колористичності, зокрема під впливом французького музичного фольклору й нових для Європи 19 століття систем музичного мислення (вплив російської музики, григоріанського хорала і ренесансної поліфонії, музики країн Сходу, негритянського менестрельного театру США). Це виявилося, зокрема у використанні натуральних й ангемітонних ладів, елементів модальної гармонії, в акордових параллелизмах. Інструментовці імпресіоністів властиві диференційованість оркестрового звучання, деталізації фактури, використання чистих тембрів.

Крім Франції, де послідовниками Дебюссі були М. Равель, Поль Дюка, Флоран Шмітт та інші, на рубежі XIX–XX століть елементи імпресіонізму отримали розвиток й в інших композиторських школах, своєрідно поєднавшись з національними особливостями (М. де Фалья в Іспанії, О. Респігі в Італії, С. Скотт у Великій Британії, К. Шимановський у Польщі, рання творчість І. Ф. Стравінського в Росії).

КЛОД АШИЛЬ ДЕБЮССІ ( 22 серпня 1862 — 25 березня 1918) — французький композитор, піаніст, диригент, критик.

Писав в стилі, який часто називають імпресіонізмом, терміном, який він ніколи не любив. Дебюссі був не тільки одним з найзначніших французьких композиторів, але також одною з найзначніших фігур в музиці на рубежі XIX і XX століть; його музика є перехідною формою від пізньої романтичної музики до модернізму в музиці XX сторіччя.

Народився в містечку Сен-Жермен-ан-Ле, поблизу Парижа. Музичну освіту здобув в Паризькій консерваторії (1872—84), де займався у А. Ф. Мармонтеля (клас фортепіано), Е. Гіро (клас композиції). У 1881 і 1882 відвідав Росію. Після закінчення консерваторії отримав Римську премію (за кантату «Блудний син»), в 1885—86 як стипендіат жив в Римі. У 1887 повернувся до Парижа, зближувався з гуртом поетів і художників — представників символізму і імпресіонізму, очолюваним C. Малларме. Дебюссі виступав як піаніст і диригент з виконання власних творів, а також як музичний критик (з 1901). Останніми роками життю багато концертував в Англії, Італії, Росії (у 1913 — в Петербурзі і Москві) переважно з власними творами. Помер в Парижі.

Дебюссі — основоположник музичного імпресіонізму. У своїй творчості спирався на французькі музичні традиції: музика французьких клавесиністів (Ф. Куперен, Ж. Ф. Рамо), лірична опера і романс (Ш. Гуно, Ж. Массне). Значним був вплив російської музики (М. П. Мусоргський, М. А. Римський-Корсаков), а також французької символістської поезії та імпресіоністського живопису. Дебюссі втілив у музиці швидкоплинні враження, якнайтонші відтінки людських емоцій і явищ природи. Свого роду маніфестом музичного імпресіонізму вважали сучасники оркестрову «Прелюдію до „Післяполуденного відпочинку фавна“» (по еклозі З. Малларме; 1894), в якій проявилися характерні для музики Дебюссі хиткість настроїв, витонченість, вишуканість, примхливість мелодики, колористичність гармонії.

Один з найбільш значних творів Дебюссі — опера «Пеллеас і Мелізанда» (по драмі М. Метерлінка; 1902), в якій досягнуте повне злиття музики з дією. Дебюссі відтворює суть неясного, символічно-туманного поетичного тексту. Цьому твору разом із загальним імпресіоністським забарвленням, недомовленістю символіста властиві тонкий психологізм, яскрава емоційність у виразі відчуттів героїв. Відгомони цього твору виявляються в операх Дж. Пуччіні, Б. Бартока, Ф. Пуленка, І.Ф. Стравінського, C.C. Прокоф'єва. Блискучістю і в той же час прозорістю оркестрової палітри відмічені 3 симфонічних ескізи «Море» (1905) — найкрупніший симфонічний твір Дебюссі. Композитор збагатив засоби музичної виразності, оркестрову і фортепіанну палітру. Він створив імпресіоністську мелодику, що відрізняється гнучкістю нюансів і в той же час розпливчатістю.

У деяких творах — «Бергамаська сюїта» для фортепіано (1890), музика до містерії Р. Д'аннунцио «Мучеництво св. Себастьяна» (1911), балет «Гри» (1912) та ін. — виявляються риси, властиві згодом неокласицизму, вони демонструють подальші пошуки Дебюссі в області тембрових фарб, колористичних зіставлень. Дебюссі створив новий фортепіанний стиль (етюди, прелюдії). Його 24 прелюдії для фортепіано (1-й зошит — 1910, 2-а — 1913), з поетичними назвами («Дельфійські танцівниці», «Звуки й аромати розвіваються у вечірньому повітрі», «Дівчина з волоссям барви льону» і ін.), створюють образи м'яких, деколи нереальних пейзажів, імітують пластику танцювальних рухів, навівають поетичні бачення, жанрові картини. Творчість Дебюссі, одного з найбільших майстрів 20 століття, зробило істотний вплив на композиторів багатьох країн.