3. Невласне пряма мова як перехідне утворення

У процесі спілкування часто виникає потреба передати чуже мовлення, тобто висловлювання іншої особи, уведене в авторську розповідь. Для цього використовують засоби передавання чужого мовлення, які можна поділити на дві групи: конструкції дослівного (прямого) відтворення чужого мовлення (пряма мова, діалог, полілог, цитата) та конструкції приблизного (непрямого) передавання (непряма мова).

Пряма мова як різновид чужої мови, переданої від тієї особи, якій вона належить, – це дослівно відтворене мовлення самого автора або іншої особи зі збереженням його змісту і форми. Речення з непрямою мовою призначені для передавання лише змісту чужого мовлення і введені в текст здебільшого з різним ступенем змін (лексичних, інтонаційних, структурних).

Взаємозв’язок різновидів чужої мови є причиною їхніх взаємопереходів, що зазвичай породжує нові, перехідні форми синтаксичної організації мовлення. До таких засобів передавання чужого мовлення зараховують тематичну мову, невласне-пряму мову, напівпряму мову та вільну пряму мову.

Виявом синтаксичного й текстового синкретизму О. О. Селіванова вважає невласне-пряму мову. Зазвичай її кваліфікують як проміжну ланку між прямою і непрямою мовою, особливим стилістичним прийомом, що допомагає авторові глибоко розкривати внутрішні почуття героїв. Г. А. Рустамова вважає невласне-пряму мову третьою формою передавання чужої мови, що посідає проміжне місце між авторською й чужою мовою, адже створює двоплановість висловлення: у ній відтворено внутрішнє мовлення персонажа, але замість нього постає сам автор. Водночас невласне пряма мова поєднує елементи прямої й непрямої мови.

Невласне пряму мову кваліфікують і як важливий стилістичний засіб художнього твору, що дає авторові змогу створювати текст перехідного характеру – не повністю авторський і одночасно непрямого цитування мови персонажів (А. Й. Багмут). Невласне-пряма мова зберігає особливості живої мови, але без цитування і специфічної пунктуації. Як і пряма мова, вона зберігає лексико-фразеологічні, синтаксичні, емоційно-оцінні особливості мови того, хто говорить. Невласне-пряма мова допомагає розкрити внутрішній світ героя, його думки, почуття, переживання. Автор може або солідаризуватися зі своїми героями, пройматися їхніми думками, настроями або, навпаки, виражати своє іронічне чи різко негативне ставлення до них.

Невласне-пряма мова нерідко становить значний за обсягом монолог (роздум), оповідь особи, про яку мовиться, де збережено порядок слів, інтонацію прямої мови, широко використані питальні, окличні, неповні, еліптичні, незавершені речення, емоційно-експресивні конструкції тощо, які надають їй характеру прямої мови.

Напр.: Скринька продовжує бубоніти, а вона дивиться у вікно і намагається не слухати його, хоча так хочеться пояснити щось, а може, просто висловити те, що пояснила собі: люди залежні не прощають вільнолюбства нікому. Але бути іншою вона не вміє, та й хто, народжений у степу, любить тиранів? Розораний, понищений, вбитий степ поволі, десятиліттями, заростає землею, але тирани у нім безслідно зникають, такі вони, наші терени, терновища, тирлища, тернівники… (Л. Голота)

Невласне пряму мову використовують як для передавання безпосередніх висловів персонажів (звернені монологи, діалоги і колективні багатоголосі висловлення, або полілоги), так і для розкриття внутрішнього світу героїв, їхніх думок, прагнень і переживань (внутрішні монологи).

Отже, перехідний статус невласне-прямої мови (як і інших засобів передавання чужої мови) зумовлений поєднанням у ній ознак прямої мови (за змістом) і непрямої (за формою). Вона посідає проміжне місце між авторською й чужою мовою, створюючи двоплановість висловлення.