6.1. Безсполучниково-сурядні складні речення

Безсполучниково-сурядним вважаємо такий різновид складного речення, предикативні частини якого поєднані сурядним зв’язком за допомогою сполучників-часток (аналогів сполучників), що дає змогу реалізувати семантико-синтаксичні відношення, характерні для складносурядного речення.

Базовим аргументом на користь визнання безсполучниковості таких конструкцій слугує відсутність типового показника сполучникового зв’язку – семантичного чи асемантичного сурядного сполучника.

В. В. Бабайцева виокремлює чотири типи складних речень, що репрезентують опозицію „складносурядне речення / безсполучникове речення”: 1) із частками-сполучниками только, лишь, даже та ін.; 2) із часткою-сполучником ни – ни та сполучником-часткою и – и; 3) із частками-сполучниками же, тоже, также; 4) із часткою-сполучником так.

О. Є. Вержбицький зауважує, що в українській мові, як і в інших слов’янських, спостерігається тісний зв’язок між сполучниками й модальними словами і частками та звертає увагу на специфіку функціонування в ролі сполучників-часток лексем тільки, лиш (лише), таки, слів займенникового походження проте, зате, поєднань займенника із часткою все ж, все ж таки та ін.

Аналіз теоретичного матеріалу та дібрані лінгвофакти дають змогу констатувати, що в українській мові перехідні конструкції безсполучниково-сурядного типу становлять численний пласт досліджуваного матеріалу. Перш ніж представити структурно-семантичні різновиди цих речень, доцільно окреслити обсяг сполучних засобів, що функціонують як аналоги сполучників.

Стосовно кваліфікації лексико-граматичного статусу окремих слів, що потенційно можуть функціонувати в ролі сполучних засобів, маємо дискусійні моменти. Так, у підручниках із морфології та в лексикографічних працях до протиставних сполучників зараховано проте, зате, однак, тільки, а тому складні речення із цими сполучними засобами логічно потрактовані як складносурядні. Однак урахування сучасних підходів до поділу сполучних засобів на власне сполучники, сполучникові поєднання та аналоги сполучників дає змогу внести певні корективи й стосовно кваліфікації сполучних засобів. Нам імпонує думка авторів „Синтаксису сучасної української мови. Проблемні питання” про те, що ще один ряд парадигматичних форм протиставних речень створюють аналоги сполучників, тобто прийменниково-займенникові, прислівникові утворення та модальні слова, уживані в значенні сполучників, – це однак, одначе, проте, все ж, все-таки, між тим, зате, тільки, лише, навпаки, не те що. Підставою для такого твердження є той факт, що всі названі лексеми можуть бути конкретизаторами в сполучникових поєднаннях (напр.: але все ж, та проте, але однак тощо). Сполучники сурядності поєднуватися один з одним не можуть (напр.: а але*), що і є основним аргументом для кваліфікації аналізованих сполучних засобів як аналогів сполучників та зарахування складних конструкцій із ними до безсполучниково-сурядного типу (виняток становить лише приєднувальний сполучник та й, який, однак, не утворений унаслідок поєднання двох сполучників, а є самостійним засобом зв’язку).

Стосовно так погоджуємося із визначенням його функціонального статусу К. Г. Городенською: сполучник сурядності, протиставний, виразник протиставних семантико-синтаксичних відношень із відтінком протилежності чи невідповідності та з відтінком компенсації чогось, а також як сполучник сурядності-підрядності, протиставно-допустовий, виразник протиставно-допустових семантико-синтаксичних відношень із відтінком перешкоди. Доречним з огляду на це є зауваження О. Є. Вержбицького про те, що так є варіантом протиставного сполучника та і поширений він у фольклорі, рідше – у мові письменників ХІХ ст.. Стосовно інших лексем, що можуть функціонувати в ролі засобів зв’язку, але не є власне сурядними сполучниками, логічним є зарахування їх до аналогів сполучників. Така мотивація убезпечить нас від потенційних труднощів при визначенні різновиду складних речень.

Дотримуючись основного принципу класифікації складносурядних речень за типом семантико-синтаксичних відношень між предикативними частинами, логічно, на нашу думку, екстраполювати його і в сферу перехідних одиниць. З огляду на це, доцільно виокремлювати серед безсполучниково-сурядних складних речень кілька структурно-семантичних типів, специфіку яких ми і з’ясуємо далі.

Найбільший спектр семантико-синтаксичних відношень репрезентовано в єднальних конструкціях, оскільки єднальні сполучники виражають найбільш широке й абстрактне значення при сурядному зв’язку. Перехідні безсполучниково-сурядні одиниці, попри відсутність формантів сурядного зв’язку, передають той же обсяг відтінків невласне-єднального значення, адже і в складносурядних реченнях маркерами семантико-синтаксичних відношень найчастіше є ці ж конкретизатори, які, поєднуючись із сурядним сполучником, утворюють сполучникові поєднання. Нам імпонує позиція авторів „Русской грамматики” 1980 року, які запропонували розрізняти власне-єднальне (одночасності) та невласне-єднальне значення, ускладнене різними відтінками – різночасності, зіставлення, приєднання, зумовленості тощо.

Вважаємо за доцільне виокремити кілька різновидів безсполучниково-сурядних речень із невласне-єднальним значенням, про що і йтиметься далі.

1. Обмеження (аналогами сполучників є лише, лишень, тільки, хіба , хіба що), напр.: Всі інші погрішності суперечать гідності, лише гордість дотична до неї (Ф. Бекон). Щось у цьому раю вже нічого не родить, вже нічого не родить, тільки родять запретні плоди (Л. Костенко). ... а жіночки позавмирали за своїм столом, трохи злякані й присмирілі, хіба що наймолодша з-поміж них ще дужче зарум’янилася... (В. Шевчук)

Наголошено на домінуванні показників частки за умови вживання лексеми тільки (аналогічно і лише) не на початку предикативної частини, напр.: Це – сонячне сяйво; прочини тільки двері у свою душу (Г. Сковорода). Для нас, письменників, критика нічого не значить, ми живемо для того, щоб про нас кричали; одне лише мовчання губить нас (Б. Джонсон).

2. Доповнення, або поширення – формантом такого типу відношень є частка-сполучник навіть, напр.: З усіх втрат утрата часу найтяжча; навіть одна мить цих ангельських днів така цінна, що перевищує все, що ми маємо (Г. Сковорода).

3. Приєднання (аналоги сполучників також, теж, точніше, ще, до того, крім того, на додаток, причому, притому, причім, притім, при тому, при цьому, принаймні), напр.: Бути батьком для нього означало інколи виводити дитину на прогулянку, причому донька в його уяві ходила вже з першого тижня, а з другого починала розмовляти (О. Компанієць). Ось про це й хочу розповісти, притому міг би зовсім не згадувати свого премудрого і дивачного дядька, коли б він не став дійовцем і цього пережиття (В. Шевчук). Відтак знову загомоніла громада, бо це й справді диво-дивезне, оцей чудний чоловік, принаймні такого ще в своєму містечку не бачили (В. Шевчук).

Інші відтінки невласне-єднального значення передають аналоги сполучників, співвідносні за походженням із прислівниками, займенниками тощо, а тому такі речення характеризуються синтезом безсполучниковості, сурядності та підрядності.

Різноманітністю засобів вираження і багатством семантики характеризується протиставне значення. Формальними показниками протиставних відношень є аналоги сполучників проте, зате, однак, все ж, все ж таки, все-таки, між тим, так, таки, же, ж, тільки, лише, навпаки, не те що, які виражають різні відтінки: обмежувальний, компенсаційний, протиставності тощо. Напр.: Жінка пробачає все, однак часто нагадує, що пробачила (С. де Бовуар). Перша жінка виказала свою науку й замовкла, підтисши почервонілі вуста бантиком, очі ж її продовжували все так само горіти (В. Шевчук). Діана відчувала, що Павло понад усе любить свою родину, тільки з певних причин приховує це почуття (О. Компанієць). Мода ніколи не буває красивою, проте вона спотворює все, що їй передувало (Ф. Жиро).

Домінування ознак частки у ж, же зумовлює і їхню інтерпозицію в реченні, що, як зауважує В. В. Бабайцева, є свідченням вторинності сполучникової функції.

До перехідних безсполучниково-сурядних речень варто зарахувати й розділові конструкції зі зазначенням чергування, засобами зв’язку в яких є аналоги сполучників може... може, можливо... можливо, іноді... а іноді, напр.: Може, ця торговельна марка завоює ринок, може, українці і сприймуть такі новації (Із газети). Іноді хочеться просто поплакати: Альтер-его жіночне з тенет випинається, а іноді хочеться просто поплавати Дельфіном, що з моря душею грається (Р. Коляда).

Як було зазначено раніше, здебільшого роль сполучного засобу виконують частки, рідше – модальні слова, прислівники, займенники. Однак трапляються випадки, коли сполучники набувають ознак частки. Це має місце тоді, коли сполучник повторюваний або вживається не на початку предикативної частини. Проілюструвати сформульоване твердження можна реченнями зі сполучником-часткою і – і та одиничним і, напр.: І вицвітами писані тарелі, і плакав батько, і пливли роки... (Л. Костенко). Виникає лихе – це і є засторога чи вимір її [людини] добродіяння... (В. Шевчук)

Поєднання функції сполучника й частки в і можливе тоді, коли воно вживається для вираження ототожнювально-єднальних відношень. У реченні зі сполучниковою часткою йдеться про те, що одночасно з явищем першої частини існує подібне до нього або тотожне йому в другій частині. Сполучник-частка і стоїть перед тим словом, яке виділене, або ототожнюється зі словом попередньої частини, на якому закцентовано увагу, напр.: Але від мого наміру не відмовляв, так само й Сурта, який вийшов мене провести (В. Шевчук).

Власне-єднальне значення одночасності репрезентують і перехідні конструкції із часткою-сполучником ні – ні, що може мати варіанти ані – ані, ні – ані, не... – ані, напр.: Ні листя не шелестить, ні пташки не щебечуть (Марко Вовчок). ...але не Юстина нею [тінню] є, ані я – хтось третій (В. Шевчук).

Отже, прокоментований мовний матеріал засвідчив існування перехідності безсполучниково-cурядного типу. Основним чинником, що зумовлює такий статус складних речень, є синкретизм, гібридність сполучного засобу, що функціонує як аналог сполучника.