2. 1. Віддієслівні іменники як синкретичні одиниці

Віддієслівні іменники характеризуються всіма частковими граматичними значеннями іменників, мають морфемний склад іменників, виконують їхні синтаксичні функції. У зону синкретизму (на периферію іменників) вони включені тому, що мають специфічне категорійне значення і зумовлену ним валентність (тобто сполучуваність, яка виявляється у властивості мати залежні керовані слова).

Віддієслівним іменникам властивий значеннєвий синкретизм, оскільки їхня семантика (опредмечена дія) є синкретичною: у категорійному значенні девербативів можна виокремити два компоненти – предметність і процесуальність. Предметний компонент у семантиці віддієслівних іменників зумовлює їхню сполучуваність з узгоджуваними формами прикметників, займенників, порядкових числівників, дієприкметників, а дієслівний компонент передбачає керовану форму залежного слова. Отже, синкретичний характер категорійного значення девербативів зумовлює подвійну поширюваність їх – ліву і праву інтенції. Напр.: порівняльне вивчення мов, детальний виклад матеріалу, підрядний зв’язок компонентів.

Посилення одного з компонентів синкретичної семантики можна пояснити в одних випадках часом утворення, в інших – послабленням словотворчих зв’язків із дієсловом і т.ін., ще в інших – лексичним значенням тощо, а виявляється це в сполучуваності. Чим слабший компонент процесуальності, тим легше реалізується лівобічна валентність – поєднання з узгоджуваними словами; чим сильніший компонент процесуальності, тим легше реалізується права інтенція – сполучуваність із керованими словами. Напр.: красива вишивка, ранкова зарядка, але організація виставки, переклад тексту тощо.

Синтаксичний контекст також визначає ступінь вияву диференційних ознак іменника й дієслова. Так, наявність обох поширювачів визначає проміжне розташування віддієслівного іменника в зоні перехідності (АБ), наявність лише керованого компонента (додатка, синкретичного члена речення, неузгодженого означення), що реалізує правобічну валентність віддієслівного іменника, свідчить про його периферійність – перевагу ознак дієслова (аБ), а поширюваність прикметниковою формою визначає периферійне розташування ближче до іменника (Аб).

Опозиційний аналіз конструкцій з іменником:

А – іменник із конкретно-предметним значенням.

Аб – віддієслівний іменник з атрибутивним поширювачем, напр.: тихий спів.

АБ – віддієслівний іменник з обома поширювачами, що реалізують лівобічну й правобічну інтенції, напр.: тихий спів пісні; або одиничний девербатив без поширювачів, напр.: спів.

аБ – віддієслівний іменник із керованим об’єктним чи атрибутивним поширювачем, напр.: спів пісні.

Б – дієвідмінюване дієслово, напр.: співає.

Напр.:

Аб А тиша яка: ні пташиного співу, ні людського голосу, ні єдиного шелесту – всюди велична тиша (Гр.).

АБ По хаті пройшов шелест (Панас Мирний).

аБ Коли чув над собою шелест крил, забував про свою згорблену спину...(Т. Шевченко)

2.2. Синкретизм інфінітива як фактор його поліфункціональності

Інфінітив належить до класу т.зв. синкретичних слів. Синкретизм його полягає в тому, що інфінітив, синтезуючи диференційні ознаки різних частин мови (дієслова й іменника), цим самим відображаючи взаємодію між ними, виявляє семантичну ємність, синтаксичну поліфункціональність і специфічні валентні особливості.

Наявність іменного та дієслівного компонентів у семантиці інфінітива виявляється в специфіці сполучуваності з іншими словами, у його синтаксичних функціях.

Яку б роль у реченні не виконував інфінітив, для нього завжди характерний синкретизм лексико-граматичних властивостей. Двоїста дієслівно-іменна природа інфінітива пояснює двоїстість його синтаксичного функціонування як у незалежній, так і в залежній позиції.

Субстантивний компонент у семантиці інфінітива домінує в ролі підмета, додатка, означення, обставини, іменної частини складеного іменного присудка. У функції підмета посилюється субстантивне значення інфінітива, хоч зберігається і значення дії, що становить його основну відмінність від субстантивного підмета. Напр.: Воно й спочити – щастя недолуге (Л. Костенко). У цьому реченні можлива заміна інфінітива іменником (див. трансформацію: Воно й спочинок – щастя недолуге). Саме тому, визнаючи функцію підмета первинною передусім для називного відмінка іменника, О. О. Потебня вважав, що інфінітив не може бути справжнім підметом, оскільки він не субстантивується, а лише заповнює позицію підмета. Замісником підмета вважав неозначену форму дієслова й О. М. Пєшковський.

Перевагою іменної семантики позначена функція інфінітива в ролі обставини. Пояснення цього містять посібники з історії мови: у давньоруській мові з інфінітивом злилася застигла форма знахідного відмінка окремих іменників, що вживалися після дієслів руху. Обставина мети, виражена суб’єктним чи об’єктним інфінітивом, відрізняється від обставини мети, вираженої іменником, тим, що, крім цільового значення, має додаткове значення процесу. Напр.: Прийшли до нас у сніговисту хугу розвіяти за літом сиву тугу (І. Дробний). Посилала мати на цілу ніч працювати, на хліб заробляти (Т. Шевченко).

Залежний інфінітив може виконувати роль неузгодженого означення, поєднуючи в собі два значення – атрибутивності й дії. У такій синтаксичній позиції також домінантним є субстантивний компонент, напр.: І вже з Петербурга будеш пити листами ту мрію – жити на рідній землі (Л. Костенко).

Оскільки інфінітив первісно був іменною частиною мови, окремі субстанціальні властивості виявляються в ньому й у ролі частини складеного іменного присудка за умови, що підмет виражений також інфінітивом, напр.: Валять – не будувать (Л. Костенко).

Субстантивний компонент особливо виразний в об’єктному інфінітиві, що виконує функцію додатка, напр.: Матінко свята! Чи я ж тебе примушую кохати? (Л. Костенко) Ще О. О. Потебня відзначив синкретизм об’єктного інфінітива, трактуючи його як другорядний присудок у сфері додатка.

Стосовно синтаксичної кваліфікації суб’єктного інфінітива думки мовознавців розійшлися, що можна пояснити різними підходами до функціонального синкретизму. Незаперечним є той факт, що і в складі такого присудка інфінітив задовольняє потребу допоміжного дієслова в об’єкті дії, що може реалізуватися прямим додатком або підрядною з’ясувальною частиною, які в тексті іноді чергуються з інфінітивом, напр.: Через тиждень обіцявся прийти за тобою (Т. Шевченко). Вона вас любила, рожевії квіти, І про вашу долю любила співать (М. Луків). Люблю очима тишу цілувати. (В останньому реченні синтаксичну функцію інфінітива цілувати при дієслові люблю можна кваліфікувати як частина складеного дієслівного присудка, бо опорне дієслово має модальне значення, або як додаток з огляду на те, що дієслово любила є повнозначним, а інфінітив відділений від нього іншими членами речення.)

Дієслівний компонент семантики інфінітива виявляється у валентних властивостях (сполучуваності з різними поширювачами) й актуалізується у функції присудка, зокрема:

а) простого дієслівного, напр.: Шумить тут батьківська тополя І буде правнукам шуміть (І. Дробний);

б) ускладнених форм простого дієслівного присудка, напр.: [Вони] убити не вбили, тільки мої довгі коси остригли (Т. Шевченко). А поганий Конецпольський дуже звеселився: зібрав шляхту всю до купи та й ну частувати (Т. Шевченко);

в) складеного дієслівного присудка, напр..: Чому ж ти не хочеш, Боже, на поміч мені поспішати? (Л. Костенко);

г) ускладнених форм складених присудків. Напр.: Чи ти питала свою долю, жінко, коли ти перестанеш бути гарною? (Л. Костенко)

та в ролі головного члена односкладного речення, напр.: Доведеться шукати гірське озеро (Л. Костенко). Скажи, зозуле, скільки мені жити? (Л. Костенко)