Особисте немайнове право поваги до людини, яка померла у контексті нового кпк

Васильчук А.І. – курсант 3-го курсу факультету підготовки слідчих Одеського державного університету внутрішніх справ

(Науковий керівник: Маковій В. П. – начальник кафедри цивільного права та процесу Одеського державного університету внутрішніх справ кандидат юридичних наук, доцент)

У сучасний період розвитку українського суспільства виникла необхідність у формуванні правового механізму, який би забезпечував ефективне регулювання існуючих у ньому відносин відповідно до вимог соціального прогресу, основою якого є гармонійний розвиток особи із системою її суб’єктивних прав та інтересів. Україна є демократичною, правовою державою, в якій визнається й діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав та свобод людини є її головним обов’язком. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (ст. 1, ч. 2 ст. 3, ч. 2 ст. 6 та ч. 1 ст. 8 Основного Закону держави)[1].

Стаття 298 ЦК України закріплює обов’язок поважного ставлення кожного до померлої людини. Ця норма є нормою-принципом, яка сприяє ствердженню в Україні моральних засад суспільства і спрямована на забезпечення поваги до гідності людини. Проте ця стаття не закріплює конкретного особистого немайнового права. Насамперед вона закріплює певні особисті немайнові обов’язки, до яких слід віднести: а) обов’язок шанобливо ставитися до тіла померлої людини. При цьому під поняттям «тіло померлої людини» слід розуміти не тільки труп людини, але й його частини (останки) чи прах; б) обов’язок шанобливо ставитися до місця поховання людини[2]. Невиконання цих обов’язків породжує у членів сім’ї померлої особи, її близьких родичів право на відшкодування майнової та моральної шкоди в порядку, передбаченому чинним законодавством (статті 22–23, 1166–1168 ЦК України). Певною гарантією виконання покладеного на осіб згідно з ч. 1 та 2 ст. 298 ЦК України обов’язку є кримінальна відповідальність за ст. 297 Кримінального кодексу України[3]. У літературі виділяють право на пам’ять як частину змісту права на життя, що реалізується у таких формах: шанобливе ставлення до тіла після смерті; шанобливе ставлення до волі померлого щодо способу та місця його поховання, якщо не виникли обставини, за яких виконання волевиявлення померлого неможливе; шанобливе ставлення до волі померлого щодо форми закріплення пам’яті про нього; збереження імені померлого та сформованих ним самим (способом життя та результатами діяльності) і суспільством уявлень про нього .

Такі випадки здійснення окремих особистих немайнових прав та інших нематеріальних благ, які належали померлому, можуть відображатися у спадковому договорі, договорі довічного утримання, у заповідальному розпорядженні. Заповідач має право зробити розпорядження, які стосуються порядку поховання, увічнення його пам’яті. Так, волевиявлення про належне ставлення до тіла після смерті, яке може бути виражене у: згоді чи незгоді на проведення патолого-анатомічного розтину; згоді чи незгоді на вилучення органів та/або тканин тіла; побажанні бути похованим у певному місці, за певними звичаями, поруч із певними раніше померлими чи бути підданим кремації; дорученні виконати своє волевиявлення певній особі; іншому дорученні, що не суперечить законодавству (ст. 6 Закону України «Про поховання та похоронну справу»). Така воля (згода чи незгода, побажання, доручення) мають бути зроблені покійним заздалегідь, ще за життя. [4].

Новий Кримінально-процесуальний кодекс, який набрав чинності 19 листопада, ускладнив процедуру видачі померлої людини родичам для поховання, що сутево порушує вище зазначені права. «У кодексі є ст.238 – «Огляд трупа»[5]. Який відтепер проводиться обов’язково слідчим або прокурором та судмедекспертом. Після огляду труп підлягає обов’язковому направленню на судмедекспертизу для встановлення причини смерті. Померлого видають родичам тільки з письмового дозволу прокурора і тільки після проведення експертизи та встановлення причини смерті. За інформацією Держкомстату, за вісім місяців в Україні померло близько 500 тис. людей. «Штат судмедекспертів складає 1623 чоловіки (це десь 70% від передбаченого штату). Кількість слідчих в Україні - 12 тисяч при некомплекті 10%. Як при такій кількості судмедекспертів і слідчих можна оглянути кожен труп, після цього провести судмедекспертизу, встановити причину смерті, потім написати акт, який необхідно направити прокурору, а той уже має видати письмовий дозвіл на видачу померлого родичам, уточнення причини смерті іноді може зайняти близько місяця. Раніше довідки для поховання видавали лікарі, а судмедекспертиза проводилася тільки в тих випадках, коли були ознаки насильницької (неприродної) смерті. При цьому експертиза могла тривати скільки завгодно, а тіло видавали родичам одразу після розтину. Тепер дотримання букви нового КПК призведе до повного колапсу. Кількість судмедекспертів та слідчих необхідно збільшити в десять разів. Крім того, нова процедура видачі тіла родичам викличе протест мусульманської громади, яка за своїми релігійними звичаями має поховати померлого протягом 24 годин із моменту смерті, ще до заходу сонця[6] . Як наслідок, у моргах уже почали скаржитися на нестачу місць, а близьким доводиться чекати видачі тіла більше тижня. Такимчином у моргах може не вистачити ані місць, ані фахівців. Чи не кожен новоприбулий підлягає обов'язковому розтину, який в державному морзі зараз в середньому коштує тисячу гривень.Як не прикро про це говорити, з констатації смерті людини скоро почнеться бізнес.

На мою думку, сьогодні норми нового КПК повною мірою порушують немайнові права людини на повагу, яка померла. Духовні цінності людини, які свідчать про її значущість як члена певного соціуму не повині бути порушені. Тому соціальне буття людини повинно мати забезпечувальний характер і мати суб’єктивне право фізичної особи на повагу, що перш за все відповідає потребам її нормального функціонування.

Використана література:

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. - ст.141.

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. №435-ІV // Офіційний вісник України. – 2003. - №11. – ст.461.

3. Кримінальний кодекс України, прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради. - 2001.- № 25 – 26. - ст.131.(із змінами.).

4. http://studrada.com.ua/content.

5. Кримінально процесуальний кодекс України від 19.11.2012р. // Відомості Верховної Ради України. -2012.- ст.304 .

6. http://tyzhden.ua/News.