Конвенція про захист прав людини та основних свобод – складова частина національної системи права

Мотрюк О. В. – Студент 2 курсу Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова

(Науковий керівник: Єщук О. М. – доцент кафедри адміністративного і господарського права Херсонського державного університету, к.ю.н. )

Уряди держав - членів Ради Європи, які підписали Конвенцію про захист прав людини та основних свобод [1], беручи до уваги Загальну декларацію прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року [2], беручи до уваги те, що зазначена вище Декларація має на меті забезпечити загальне та ефективне визнання і додержання проголошених у ній прав, беручи до уваги те, що метою Ради Європи є досягнення тіснішого єднання між її членами і що одним із засобів досягнення цієї мети є забезпечення і розвиток прав людини та основоположних свобод, знову підтверджуючи свою глибоку віру в ті основоположні свободи, які становлять підвалини справедливості та миру в усьому світі і які найкращим чином забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки спільному розумінню і додержанню прав людини, від яких вони залежать, сповнені рішучості, як уряди європейських держав, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права, зробити перші кроки для забезпечення колективного гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації [1].

У відповідності зі ст. 24 Конвенції, кожна держава-учасниця могла передати до Комісії через Генерального секретаря Ради Європи скаргу про будь-яке порушення положень Конвенції іншою державою-учасницею. Повноваження Комісії щодо прийому та розгляду індивідуальних скарг закріплені в ст. 25 Конвенції. Згідно з цією нормою, Комісія могла отримувати скарги, направлені на адресу Генерального секретаря Ради Європи від будь-якої особи, неурядової організації чи групи осіб, які стверджують про порушення однією з держав-учасниць їхніх прав, що захищаються Конвенцією. Ці повноваження виникали у Комісії лише відносно того учасника Конвенції, котрий зробив заяву про те, що він визнає компетенцію Комісії отримувати подібні скарги [1].

Текст Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також факультативні протоколи до неї не містять жодного прямого посилання на юридичні обов’язки Європейського Суду з прав людини. Однак, на думку Л.М. Липачової виходячи з аксіоми про те, що суб’єктивному праву однієї сторони правовідносин завжди кореспондує юридичний обов’язок іншої сторони правовідносин, ми можемо зробити логічне припущення про те, що в разі надходження до вищезазначеної міжнародної інстанції звернення фізичної особи, пов’язаного з порушенням її конвенційних прав і свобод, Європейський Суд з прав людини повинен належним чином відреагувати на це звернення, що й буде юридичним обов’язком зобов’язаної сторони [3, с. 35].

У своїх наукових працях Л.М. Липачова досліджує можливість застосування в цьому ракурсі у разі необхідності механізму державного примусу. Якщо вимога, звернена до зобов’язаної сторони, добровільно не виконується, то вступає в дію третій структурний елемент змісту суб’єктивного права – можливість застосування механізму державного примусу. Суб’єктивне право – це міра гарантованої можливості, а ця гарантованість саме і забезпечує належний захист та реалізацію суб’єктивного права. Уповноважений у разі порушення його права чи невиконання зобов’язаною особою покладеного на неї обов’язку завжди може звернутися за допомогою до держави, яка в будь-якому випадку покликана поновити справедливість. Отже, зазначеній можливості уповноваженої сторони відповідає обов’язок зобов’язаної сторони, який виявляється у необхідності нести юридичну відповідальність за невиконання законних вимог уповноваженої сторони [3, с. 35].

На погляд Л.М. Липачової і ми з нею повністю погоджуємося, центр тяжіння змісту конституційного права на звернення до Європейського Суду з прав людини переміщується на можливість використання у разі необхідності механізму міжнародного захисту конвенційних прав і свобод, яка пов’язана із застосуванням заходів міжнародного впливу до держави-відповідача, порушника конвенційних прав і свобод людини [3, с. 40–45].

У контексті питання, що розглядається нами, слід зважити і на той факт, що Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод, на думку деяких авторів , забезпечує лише “мінімальні стандарти” прав людини в межах Ради Європи.

Отже, Конвенція про захист прав людини та основних свобод – складова частина національної системи права уряди держав - членів Ради Європи, які підписали цю Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, мають основну мету: забезпечення і розвиток прав людини та основоположних свобод, знову підтверджуючи свою глибоку віру в ті основоположні свободи, які становлять підвалини справедливості та миру в усьому світі і які найкращим чином забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки спільному розумінню і додержанню прав людини, від яких вони залежать, сповнені рішучості, як уряди європейських держав, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права.

Використана література:

1. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної ради України. – 3 грудня 2012.- Режим доступу до Законодавство України : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 – Назва з екрану.

2. Загальна декларації прав людини : [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної ради України. – 25 листопада 2012.- Режим доступу до Законодавство України : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 – Назва з екрану.

3. Липачова Л.М. Реалізація конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського суду з прав людини : дис. … кандидата юридичних наук: 12.00.02 – конституційне право / Лілія Миколаївна Липачова – Дніпропетровськ., 2002. – 191 с.