1. Теорії об’єкта злочину в кримінальному праві.

У кримінальному праві об’єктом злочину називають те, на що посягає злочин і завдає шкоди (чи створює загрозу її заподіяння). Вчення про нього є однією із найважливіших складових кримінально-правової доктрини не лише нашої держави, але й усіх країн, що утворилися після розпаду Радянського Союзу, а також деяких європейських країн. Значення об’єкта злочину важко переоцінити. Зазначений елемент складу злочину дозволяє, зокрема, усвідомити соціально-політичну і правову сутність злочину; саме об’єкт злочину є критерієм побудови системи Особливої частини кримінального закону та забезпечує розмежування злочинів; він має вагоме значення для кримінально-правової кваліфікації діянь особи.

Визначення поняття об’єкта злочину в Кримінальному кодексі України відсутнє, проте ознаки, що його характеризують (суспільні відносини, у сфері яких завдається шкода або створюється загроза її заподіяння; предмет злочину; потерпілий від злочину) відображені в окремих нормах Особливої частини КК.

Розвиток вчення про об’єкт злочину має досить “бурхливу” історію. У вітчизняній кримінально-правовій літературі з метою пояснення змісту поняття об’єкта були розроблені численні концепції: соціальних цінностей, благ, норм права, інтересів, правовідносин, суб’єктивних прав, суспільних відносин тощо. Суперечки щодо змісту об’єкта злочину не вщухають і сьогодні, тому з’ясування його поняття і структури залишаються вельми актуальними.

Отже, проведемо короткий екскурс у генезис поглядів на зміст аналізованої категорії.

1. Теорія суб’єктивних прав. Першим за часом виникнення в теорії кримінального права є пояснення об’єкта злочину як “суб’єктивного права”. Представники цієї концепції об’єктом злочину вважали суб’єктивні права людини. Виникнення теорії “суб’єктивного права” було зумовлено революційними подіями в Західній Європі у ХVIII ст., коли найвищою соціальною цінністю було оголошено людину та її природні (суб’єктивні) права. Найбільш послідовно це вчення знайшло своє відображення у працях німецького юриста Павла Іоагана Анзельма Фейєрбаха. Далі воно поступово розвивалося і змінювалося, а погляди науковців того часу на суб’єктивні права як об’єкт злочину було перенесено на саму особу.

Так, у працях його послідовників ми знаходимо перші погляди на об’єкт злочину з позицій теорії суб’єктивного права. Наприклад, професор В.Д. Спасович у своєму підручнику з кримінального права 1863 р. зазначав, що злочин є посяганням на чиєсь право, яке охороняється державою за допомогою покарань. З цього визначення він виводив такий важливий висновок: оскільки право належить комусь, а власниками чи суб’єктами прав можуть бути лише особи або групи осіб, то злочин може бути вчинений лише проти особи, тому предметом (об’єктом) злочину може бути тільки особа [1, с. 94]. У цьому В.Д. Спасовича підтримував П.Д. Калмиков, який зазначав, що об’єктом злочину можуть бути лише окремі особи чи групи осіб [2, с. 49].Таким чином обґрунтовувалося, що об’єктом злочину можуть бути лише люди, оскільки порушення суб’єктивних прав може завдати шкоди тільки групі осіб або окремій особі.

Очевидно, теорія суб’єктивного права ще не вичерпала своєї актуальності та знаходить своє почесне місце у працях сучасних юристів. Зокрема, Г.П. Новоселов вважає, що об’єктом будь-якого злочину (тобто не лише злочину, спрямованого проти особи) є люди, які в одних випадках мають статус фізичних осіб, а в інших – як певного роду множинність осіб, що мають або не мають статусу юридичної особи, в третіх випадках – як соціум (суспільство)  [4, с. 60].

На наш погляд, якщо дотримуватися запропонованої автором логіки, тобто об’єктом злочину визнавати людей, то неможливо буде відмежувати шкоду, яка заподіяна, наприклад, вбивством державного чи громадського діяча (ст. 112 КК), від шкоди, завданої вбивством будь-якого іншого громадянина (ст. 115 КК). Проте, ми вважаємо, що теорія Г.П. Новоселова має важливе значення для кримінально-правової доктрини, оскільки вона актуалізує проблему потерпілого від злочину в кримінальному праві.

2. Концепція нормативістів. Зазначена концепція об’єкта злочину бере свій початок з більш загальної теорії права, автором якої вважають Ганса Кельзена. Нормативна теорія права, як і відповідно до неї нормативна теорія об’єкта злочину, з’явилися вже під час існування теорії суб’єктивних прав. Зміст її полягає в тому, що норми права розглядаються відокремлено від тих суспільних відносин, що регулюються або охороняються ними. У зв’язку з цим сам злочин вважається лише порушенням певної норми, а сутністю злочину виступає його юридична форма. Прихильниками нормативної теорії об’єкта злочину були М.С. Таганцев [5], І.Я. Фойніцький [6], Л.С. Білогриць-Котляревський [7] та багато інших правників. Так, наприклад, М.С. Таганцев писав: “Злочин, як спеціальний вид правопорушення, є посяганням на юридичні норми, що визнаються та охороняються державою, і при цьому в їх окремому бутті, або в поєднанні, у формі юридичних інститутів. Тому, якщо йдеться про об’єкт, на який спрямовується злочин, під ним ми розуміємо саме ці норми чи інститути права, або юридичний порядок загалом, що існуює в даному суспільстві”[5, с. 175].

Недоліком нормативної теорії в кримінальному праві слід вважати те, що сутність злочину зводиться лише до заборони порушувати норму, незважаючи на характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння. Крадіжка олівця, за концепцією нормативістів, повинна прирівнюватися до крадіжки дорогоцінної речі, оскільки для притягнення до кримінальної відповідальності злодія має значення лише саме порушення норми “не вкради”, а не заподіяна цим шкода.

3. Теорія соціальних цінностей (благ). Точка зору щодо визнання цінностей або благ об’єктом злочину також не є новою. Одним з фундаторів зазначеної концепції був О.Ф. Кістяківський, який писав, що об’єктом злочину є предмет, на який спрямований і з приводу якого вчинений злочин, пояснюючи, що об’єктом злочину може бути лише людина зі всіма правами і установами, котрі нею створюються, як суспільною істотою. Тому, крім життя, здоров’я, свободи, честі, як більш-менш основних об’єктів злочину, так би мовити, створених самою природою, він вважав речі, тварин, установи і навіть певний склад думок. Останні, на його думку, стають об’єктом злочину лише тому, що є придбаними людиною благами, які необхідні для існування та захисту благ основних, наданих людині природою [3, с. 280–281]. Отже, вчений визнавав об’єктом посягання соціальні цінності хоча й був прибічником теорії суб’єктивного права, відповідно до якої об’єктом злочину є людина або їх сукупність. Його праці свідчать про поступовий перехід від теорії суб’єктивних прав до теорії соціальних цінностей, за якою речі (матеріальні блага) визнавалися об’єктом злочину. Окремі сучасні правники у своїх роботах намагаються відродити концепції, що існували у кримінально-правовій доктрині наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Зокрема, на думку Є.В. Фесенка, “…об’єкт злочину можна визначити як цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричиняє шкоду”[8, с. 51]. Автор пропонує своє бачення структури цінностей. Зокрема, зазначає, що до елементів цінностей як об’єкта злочинів слід відносити п’ять класів компонентів: 1) потерпілих; 2) їхні інтереси та права; 3) соціальні зв’язки; 4) предмети (матеріалізовані блага); 5) нематеріалізовані блага, які належать потерпілим [9, с. 75, 77; 8, с. 52].

Не важко помітити, що наведена Є.В. Фесенком структура цінностей дуже нагадує структуру суспільних відносин, які, однак, є більш широкою, всеохоплюючою, у контексті аналізованої проблеми, правовою категорією. Нагадаємо, що більшість криміналістів до структури суспільних відносин включають: суб’єктів суспільних відносин (особу, групу осіб, суспільство тощо), їх інтереси та права; об’єкт (предмет) суспільних відносин; соціальний зв’язок між вищевказаними елементами [10, 11, 12, 13].

Деякі вчені об’єктом злочину називають блага. Наприклад, на думку А.В. Наумова, об’єктом слід визнавати ті блага (інтереси), на які посягає злочинне діяння і які охороняються кримінальним законом [14, с. 146, 149]. Проте така позиція, на наш погляд, видається спірною, оскільки автор змішує різні за змістом категорії “блага” та “інтереси”. Крім того, така філософська категорія, як “благо” є вельми неконкретною – нею можна охопити усе, що людина вважає позитивним.

4. Концепція інтересу як об’єкта злочину. Вважаючи об’єктом найвищі соціальні блага (позитивні цінності), деякі юристи дійшли висновку, що одним з таких благ, які потребують захисту кримінального закону, є законні інтереси особи та держави [17]. Не можна не обминути того факту, що теорія об’єкта злочину як правового блага обґрунтовувалася з погляду реакційних позицій теорії права німецького юриста К. Іерінга, яка була започаткована ним у другій половині ХІХ століття. К. Іерінг визначав право як інтерес, що захищається державою. Інший видатний правник Ф. Ліст визначив об’єкт злочину як життєвий інтерес, що захищається правом [18, с. 143–144]. Як бачимо, думка назвати інтерес об’єктом злочину існує вже давно. Ще в 1960 р. Б.С. Нікіфоров писав: “Об’єкт злочину – це той суспільний інтерес, проти якого спрямований злочин і який бере під свій захист кримінальне право” [19, с. 4].

У радянській кримінально-правовій літературі поняття “інтерес” за своїм змістом та складом розглядалося як тотожне поняттю “суспільних відносин”. Наприклад, Є.К. Каіржанов зазначав: “Інтерес як соціальне благо не є якоюсь абстракцією… Інтерес, як певне соціальне благо, незалежно від свого зовнішнього прояву (речево-фізичного або духовно-ідеального), може бути об’єктом кримінально-правового захисту… Звідси є справедливим твердження, що інтерес – своєрідне “ядро” суспільних відносин. І як кінцевий результат, таке “ядро” суспільних відносин є тим об’єктом, на який здійснюється злочинне посягання”[20, с. 52–55].

У зв’язку з подальшим ототожненням понять суспільних відносин та інтересу, постала необхідність визначення структури останнього. Тоді ж Є.К. Каіржанов пропонував розглядати інтерес не як частину більш складного суспільного механізму, а намагався цим поняттям охопити всю сукупність елементів суспільних відносин. Вчений писав: “Нам видається, що цей інтерес складається з таких взаємопов’язаних елементів (сторін):

а) благо або цінність;

б) суб’єкт – носій такого блага (цінності); в) ставлення блага (цінності) до свого носія (суб’єкта), що проявляється в приналежності конкретного блага певному суб’єкту” [20, с. 50].

5. Концепція об’єкта злочину як суспільних відносин. Радянська теорія кримінального права з перших років її існування розглядала об’єкт злочину як суспільні відносини. Вже Керівні засади з кримінального права РСФРР, видані у 1919 р., прямо проголошували, що злочином визнається порушення порядку суспільних відносин, що охороняються кримінальним правом [22]. А далі – в одному з найперших підручників із Загальної частини радянського кримінального права, виданому у 1924 р., підкреслювалося, що об’єктом будь-якого злочину є суспільні відносини, що охороняються апаратом кримінально-правового примусу [23, с. 129–130]. Також, зважаючи на авторитетність поглядів А.А. Піонтковського, з тих часів ця точка зору ніким із радянських криміналістів не ставилася під сумнів, а тому цей погляд швидко став загальновизнаним. Він був підтриманий у працях А.Н. Трайніна [24], М.І. Загороднікова [25], В.М. Кудрявцева [26], Г.А. Кригера [27, с. 111] та багатьох інших вчених.

Категорія суспільних відносин використовується у багатьох науках, тому її називають універсальною. Кримінально-правова доктрина адаптувала цю категорію для своїх потреб. Звідси суспільні відносини набули дещо нового змісту, внутрішньої структури, інших властивостей.

Завдяки зазначеній категорії кримінально-правова доктрина була поповнена більш чітким уявленням про механізм заподіяння шкоди злочинцем, одержала вчення про суспільну небезпеку тих чи інших діянь, що визнаються злочинними. Поняття суспільних відносин допомогло визначити сутність взаємозв’язку об’єкта з іншими елементами складу злочину. В решті решт правильна кваліфікація суспільно небезпечних діянь можлива виключно за використання саме аналізованої категорії.

2. Суспільні відносини як об'єкт злочину.

 Ще у 1875 р. М.А. Нєклюдов зазначав, що злочином є завідомо протиправне посягання на самі об’єкти суспільних відносин (в оригіналі: «людскихъ отношений». – Є.Л.). Звідси випливає, зазначав автор, що для визнання діяння злочинним необхідна наявність, зокрема, суспільних відносин. Тому усе те, що не є предметом суспільних відносин, не може бути й предметом злочину (наприклад, атмосфера; речі, які нікому не належать).

Радянська теорія кримінального права, з перших років її існування, розглядала об’єктом злочину суспільні відносини, фактично успадкувавши відповідні положення дореволюційної доктрини. Вже у “Керівних началах з кримінального права РСФРР”, запроваджених у 1919 р., проголошувалось таке: злочином визнається порушення порядку суспільних відносин, що охороняються кримінальним правом. А далі – в одному з найперших підручників із Загальної частини радянського кримінального права, виданому у 1924 р., підкреслювалося, що об’єктом будь-якого злочину є суспільні відносини, що охороняються апаратом кримінально-правового примусу. Також, зважаючи на авторитетність поглядів А.А. Піонтковського, з тих часів його позиція ніким із радянських криміналістів не ставилася під сумнів, а тому швидко стала загальновизнаною. Вона була підтримана у працях О.М. Трайніна, М.І. Загороднікова, В.М. Кудрявцева, Г.А. Крігера та багатьох інших вчених.

А.А. Піонтковський писав, що будь-який злочин безпосередньо чи опосередковано посягає на суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом. При цьому він вважав, що безпосереднім об’єктом посягання при вчиненні низки злочинів можуть бути не самі суспільні відносини, а їх елементи, їх матеріальне вираження – при посяганні на соціалістичну і особисту власність, їх суб’єкти – при посяганні на особу.

Наведена позиція вченого видається щонайменше дивною. Він пропонує називати частину цілого (елемент суспільних відносин) самим цілим (суспільними відносинами). За такого розуміння об’єкта посягання останнім можна визнавати не лише суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, а й предмет злочину та потерпілого від злочину. Суперечності, що притаманні зазначеній теорії від часу її виникнння, ще й досі залишаються неподоланими. Окремі вчені намагалися обґрунтувати можливість існування “універсальної” теорії, пояснюючи сутність об’єкта злочину за допомогою усіх існуючих концепцій. Зокрема, Б.С. Утєвський під об’єктом злочину розумів “той інтерес, ті суспільні відносини, ті блага, що охороняються кримінальним законом”.

Серед радянських правників були й такі, хто пропонував відмовитися від поняття безпосереднього об’єкта злочину як матерільних цінностей (за нашою термінологією) і визнавати їх предметом посягання. Так, М.І. Федоров зазначав, що якщо загальним об’єктом всіх злочинів є суспільні відносини, то об’єктом кожного конкретного злочину повинні бути окремі види суспільних відносин, а не щось інше. Тому те, що не є суспільними відносинами, не може називатися об’єктом злочину. Визнання його об’єктом злочину, на думку вченого, є порушенням основних логічних правил співвідношення роду і виду. На цій підставі вчений вважав, що чуже майно при викраденні є не об’єктом, а предметом злочину; так само у злочинах проти особи – людина є не об’єктом, а предметом посягання.

Ми згодні з автором в частині його висновку щодо предмета злочину, однак спірним видається положення про те, що людина є предметом посягання. Відповідно до нашої позиції людина, з приводу якої та (або) шляхом безпосереднього впливу на яку вчиняється злочинне діяння, може визнаватися лише потерпілим від злочину, про що йтиметься далі. Значний внесок у розвиток аналізованої проблеми зробив М.А. Гельфер. Він також підкреслював, що об’єктом злочину є суспільні відносини, які охороняються нормами кримінального права від злочинного посягання на них. При цьому під суспільними відносинами вчений розумів відносини, що складаються між людьми у процесі суспільного виробництва, а не відносини між людьми та засобами чи продуктами виробництва, що їм належать. Суспільні відносини в тих випадках, коли йдеться, наприклад, про певні форми власності, відображуються у відносинах, діях, поведінці людей у зв’язку з тим чи іншим речовим предметом. Сам цей речовий предмет, на його думку, не охоплюється змістом суспільних відносин. З цього випливає, що М.А. Гельфер розглядав суспільні відносини у вузькому розумінні, тобто як соціальний зв’язок між суб’єктами суспільних відносин з приводу певного предмета, вважаючи, що предмет злочину та безпосередній об’єкт як суспільні відносини повинні бути чітко відмежовані один від одного.

Отже, в кримінально-правовій літературі вирізняються два концепта суспільних відносин. Один з них полягає в тому, що останні (як об’єкт злочину) є системою рівнозначних елементів, котрі її утворюють; інший – суспільні відносини суть соціальний зв’язок між зазначеними елементами (саме цей зв’язок визнається об’єктом посягання).

Були також прибічники поєднання обох концептів. Зокрема, позиція В.М. Кудрявцева полягає у визнанні того, що суспільні відносини можуть мати прояв у двох формах: у формі суспільного зв’язку, ставленні до інших людей (її можна розкрити як можливість або суспільну необхідність певної поведінки), чи у формі фактичної поведінки, практичної діяльності людей. До цього він додає, що у назві об’єкта можна вказати на ті головні суспільні відносини, заради охорони яких встановлена відповідна кримінально-правова норма. Тому, наприклад, коли кажуть, що об’єктом розкрадання чужого майна є власність, то таке формулювання, на його думку, є цілком достатнім, хоча в ньому нічого не сказано про порушення права власності, а також про предмет даного злочину. З іншого боку, визначення об’єкта через його другорядні сторони й умови існування не дає достатньої можливості правильно визначити соціальну сутність та юридичну природу відповідного злочину.

Більшість українських вчених об’єктом злочину визнають суспільні відносини, але при цьому під ним інколи розуміють певні елементи суспільних відносин. Зокрема, В.Я. Тацій, вважаючи об’єктом злочину суспільні відносини, зауважує, що у деяких статтях Кримінального кодексу України найчастіше містяться вказівки не на сам об’єкт злочину, а на окремі елементи суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, або на різноманітні правові норми, що регулюють відповідні суспільні відносини.

В юридичній літературі також трапляються випадки, коли при визначенні змісту об’єкта злочину автори поряд із суспільними відносинами називають соціальні цінності, тобто ототожнюють одне з іншим. Наприклад, П.П. Михайленко зазначав: об’єкт злочину – це ті суспільні відносини, ті соціальні цінності, на які посягає винуватий.

Одним із розробників теорії “об’єкт злочину – суспільні відносини” є М.Й. Коржанський, котрий наголошував: “Об’єкт злочину – це суспільні відносини, поставлені під охорону кримінального закону, порушенням яких заподіюється суспільно небезпечна шкода” . Проте в цій самій роботі написано й дещо інше: “Об’єктом злочину є забезпечувана суспільством поведінка, що відповідає його інтересам, або суспільний стан суб’єктів суспільних відносин. Тому об’єкт злочину можна визначити як забезпечену суспільством суб’єктам суспільних відносин можливість відповідно до інтересів суспільства поведінку його членів, груп, класів та їх стан. Ця можливість певної поведінки або стан є змістом, ядром суспільних відносин і основною ознакою об’єкта злочину”. Не реагуючи на редакційні вади цитованого тексту, об’єктом злочину автор, очевидно, все ж таки вважав суспільні відносини, а можливість певної поведінки їх суб’єктів або суспільний стан останніх – змістом суспільних відносин.

Суспільні відносини охороняються державою різними засобами. Ті суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом, є об’єктом злочину. Визнання суспільних відносин об’єктом злочину у кримінально-правовій доктрині підтримується більшістю науковців.

Із багатьох нормативно-правових актів випливає, що саме суспільні відносини є об’єктом злочину. Наприклад, у преамбулі Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. проголошено, що вони «… регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості». Кримінальна відповідальність за посягання на здоров’я особи (і населення в цілому) певною мірою забезпечує реалізацію зазначеної мети.

Категорія «суспільні відносини» використовується у багатьох науках, тому її називають універсальною. Кримінально-правова доктрина адаптувала цю категорію для своїх потреб – поняття “суспільні відносини” у науці кримінального права використовується, зокрема, для пояснення змісту об’єкта посягання.

3. Поняття і структура об'єкта злочину.

У сучасній вітчизняній кримінально-правовій доктрині домінує позиція, згідно з якою об’єктом злочину визнаються суспільні відносини, яким злочином завдається шкода або створюється загроза заподіяння такої шкоди [12, с. 89; 13, с. 98]. Такий погляд на об’єкт злочину висвітлений у переважній більшості підручників і навчальних посібників з кримінального права та коментарів КК України.

Однак не можна ставити знак рівності між категоріями “суспільні відносини” та “об’єкт злочину”. Об’єкт злочину не може бути зведеним лише до певних відносин у суспільстві (суто соціальної категорії), – він характеризує також певні об’єктивні ознаки злочину, що не можуть належати до жодного з елементів складу злочину, окрім об’єкта посягання. Такими об’єктивними ознаками є предмет злочину та потерпілий від злочину.

Попри деякі спроби окремих правників розглядати ці ознаки в структурі суспільних відносин чи в складі об’єктивної сторони, – предмет злочину і потерпілий від злочину завжди були притаманними об’єкту злочину як його факультативні ознаки. Саме поняття потерпілого від злочину використовується для позначення особи, на яку впливає злочинець, чим безпосередньо завдає шкоди або створює загрозу її заподіяння; і саме поняття предмета злочину потрібне для визначення того, з приводу чого (або впливаючи на що) вчиняється суспільно небезпечне діяння.

Ми вважаємо, що об’єкт злочину доцільно розглядати одночасно у двох площинах – у вузькому розумінні, що відображає його зміст, і в широкому – розкриває, окрім того, форму (структуру) цього поняття. Увузькому розумінні об’єктом злочину є суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, у сфері яких завдається шкода чи створюється загроза її заподіяння.

У широкому розумінні об’єкт злочину – це елемент складу злочину, що утворений суспільними відносинами, які охороняються кримінальним законом та у сфері яких завдається шкода чи створюється загроза її заподіяння (обов’язкова ознака), а також включає в себе предмет злочину і потерпілого від злочину (факультативні ознаки).

Об’єкт злочину слід відрізняти від об’єкта кримінально-правової охорони.

Об’єктом кримінально-правової охорони є будь-які суспільні відносини, що забезпечуються кримінально-правовою охороною. Про об’єкти кримінально-правової охорони, зокрема, йдеться у ст. 1 КК: права і свободи людини та громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир та безпека людства.

До структури об’єкта злочину належать такі ознаки:

1. Суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом та у сфері яких завдається шкода чи створюється загроза її заподіяння (обов’язкова ознака).

2. Предмет злочину (факультативна ознака).

3. Потерпілий від злочину (факультативна ознака). Категорія суспільних відносин достатньо висвітлена у працях, зокрема, В.К. Глістіна, М.Й. Коржанського,

С.Ф. Кравцова, Б.С. Нікіфорова, В.Я. Тація, присвяченим проблемам об’єкта і предмета злочину. Суспільні відносини як обов’язкова ознака об’єкта злочину характеризуються наявністю таких ознак: 1) вони перебувають під кримінально-правовою охороною; 2) у сфері цих відносин злочином завдається істотна шкода (чи створення загрози її заподіяння).

Обов’язкова ознака об’єкта злочину має власну структуру. В теорії кримінального права, як правило, використовується трьохчленна структура суспільних відносин. До її елементів належать: 1) суб’єкти (учасники) суспільних відносин; 2) предмет суспільних відносин; 3) соціальний зв’язок між учасниками суспільних відносин. Суб’єктами (учасниками) суспільних відносин можуть бути фізичні та юридичні особи, об’єднання громадян, суспільство, окремі державні органи, держава в цілому тощо.

Соціальний зв’язок виконує роль поєднання між собою двох інших елементів: учасників і предмета суспільних відносин. При цьому сам соціальних зв’язок, окремо від інших елементів суспільних відносин, на нашу думку, існувати не може.

Предметом суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, справедливо називають те, з приводу чого існують відносини між учасниками (суб’єктами) суспільних відносин.

Усі суспільні відносини залежно від властивостей їх предмета необхідно розділяти на дві групи – матеріальні і нематеріальні. Відносини, до складу яких входить матеріальний предмет (майно, ліс, дикі тварини, водоймища тощо), називають матеріальними. Інший предмет мають нематеріальні відносини. В таких відносинах його місце, а точніше функції предмета, виконують вже інші соціальні відносини (наприклад, державна влада або духовні блага).

До предметів суспільних відносин належать різноманітні матеріальні і нематеріальні блага, зокрема результати дій, продукти духовної творчості, особисті немайнові блага (ім’я, честь, гідність, авторитет тощо), недоторканність особи, здоров’я, свобода слова, тобто такі предмети матеріального і духовного світу, які здатні задовольнити інтереси суб’єктів цих відносин.

4. Факультативні ознаки об'єкта злочину.

Проблема предмета злочину, зокрема його місце у складі злочину та значення для кваліфікації злочинного посягання, має свою давню історію, вона дотепер викликає наукові дискусії.

Невизначеність у теорії кримінального права з питання щодо місця предмета злочину (так би мовити, його «прописки») зумовлює необхідність відповісти на таке: навіщо взагалі предмет злочину, яке його правове значення, чи можна без нього обійтися при юридичному аналізі складу злочину та кваліфікації діяння в цілому? Окреслений інтерес сприяв визначенню основних властивостей предмета злочину, що мають значення не лише для кримінально-правової доктрини, а й для інших правових наук. Зокрема, поняття предмета злочину використовується у кримінальному, кримінально-процесуальному праві, криміналістиці, оперативно-розшуковій діяльності, кримінології, філософії права, юридичній психології, соціології.

Предмет посягання відіграє важливу роль у з’ясуванні характеру вчиненого злочину. Його властивості нерідко дозволяють відмежувати злочин від адміністративного чи іншого правопорушення, оскільки оцінка багатьох дій значною мірою залежить від характеристики саме предмета злочину (зокрема, встановлення ознак предмета посягання є необхідною передумовою для з’ясування поняття продовжуваного злочину ). Ця ознака складу злочину слугує розмежуванню окремих посягань, характеризуючи їх індивідуальні особливості, а також значною мірою здатна визначати характер і ступінь суспільної небезпеки злочинних діянь.

Для кримінального процесу предмет злочину відіграє важливу роль при визначенні доказів та у процесі доказування у кримінальній справі, а також у вирішенні питання про речові докази відповідно до ст. 81 КПК. У криміналістиці аналізована ознака складу злочину використовується при криміналістичній ідентифікації та групофікації предметів злочинів; вивченні механізму вчинення злочину тощо.

Дослідниками проблеми предмета злочину було сформульовано низку концептів, пов’язаних із визначенням його місця у складі злочину.

1. Найбільш поширеним у цьому контексті є погляд, відповідно до якого предмет злочину визнається факультативною ознакою складу злочину. За такого підходу не конкретизується, яким елементом складу злочину охоплюється предмет посягання.

Предмет злочину як факультативну ознаку складу злочину розглядали, наприклад, М.І. Бажанов і П.С. Матишевський, аналогічної позиції дотримуються А.В. Наумов і В.Я. Тацій. Зокрема, В.Я. Тацій зазначає: предмет злочину, що існує поряд з об’єктом, – самостійна факультативна ознака складу злочину .

А.В. Наумов водночас пояснює: предметом злочину є матеріальні предмети зовнішнього світу, на які безпосередньо впливає злочинець, здійснюючи злочинне посягання на відповідний об’єкт . А на думку П.С. Матишевського, предметом злочину є речі матеріального світу, впливаючи на які, особа посягає на блага, що належать суб’єктам суспільних відносин . Отже, А.В. Наумов і П.С. Матишевський, хоча й визначають предмет злочину як факультативну ознаку складу злочину, проте насправді лише доводять його залежність від об’єкта посягання.

Оригінального висновку дійшов В.Д. Філімонов: предмет злочину – це сполучна ланка у взаємодії об’єкта з іншими ознаками складу злочину. Вчений вважає, що предмет злочину є складовою об’єкта злочину та водночас – його об’єктивної сторони .

2. Інший концепт полягає в тому, що предмет злочину слід відносити до ознак об’єктивної сторони складу злочину. Наприклад, П.П. Михайленко вважав, що предмет злочину – це обов’язкова ознака низки складів злочинів, але при цьому розглядав його поряд з факультативними ознаками об’єктивної сторони складу злочину .

М.П. Бікмурзін також визнає предмет злочину ознакою, що характеризує об’єктивну сторону складу злочину, а не його об’єкт. В іншому випадку, – на його думку, – залишається невизначеною роль у складі злочину тих предметів, що не є притаманними для об’єкта посягання, – небезпечні речі, недостовірна інформація, предмети підкупу. В сучасному кримінальному праві, – продовжує автор, – ці предмети без будь-якого обгрунтування охоплюються поняттям предмета злочину, що явно суперечить положенню про місце предмета злочину в об’єкті злочину. Автор вважає, що запропоноване ним «переміщення» предмета злочину до об’єктивної сторони злочину дозволить розв’язати це протиріччя . Доречно зазначити, що М.П. Бікмурзін вибудовує свої умовиводи без елементарного висвітлення об’єкта та об’єктивної сторони злочину.

Дослідник підтримує висунуту Б.А. Куріновим гіпотезу стосовно того, що різні форми «взаємодії» суб’єкта з предметом злочину – це лише спосіб злочинного впливу на безпосередній об’єкт злочину. Оскільки спосіб вчинення злочину є ознакою, що характеризує діяння із зовнішньої сторони й належить до об’єктивної сторони складу злочину, М.П. Бікмурзіним зроблено висновок: вбачається за доцільне включити предмет злочину до групи ознак складу, що характеризують об’єктивну сторону злочину .

У цьому аспекті нам імпонує критика В.Я. Тацієм поглядів В.К. Глістіна – останній відносить до об’єктивної сторони злочину предмети, що не входять до структури суспільних відносин. По-перше, зазначає В.Я. Тацій, виникає запитання: чому їх необхідно відносити до об’єктивної сторони, а не до об’єкта, з яким вони, беззаперечно, знаходяться у більш тісному зв’язку? По-друге, об’єктивна сторона як елемент складу злочину має власну структуру, свої, властиві їй системоутворюючі ознаки. Тому включення до її складу додаткових ознак навряд чи виправдано, тим більше, що вони будуть чимось стороннім для неї. А далі вчений наголошує, що в науці кримінального права і практиці стало традиційним розглядати предмет поряд з об’єктом злочину (ми не поділяємо такого традиційного погляду. – Є.Л.). З урахуванням викладеного немає потреби змінювати це, в основному стале, уявлення про місце предмета у складі злочину, тим більше, що предмет злочину і в основному пов’язаний безпосередньо з об’єктом злочину.

3. Згідно з давніми науковими поглядами предмет злочину є складовою об’єкта злочину (інколи їх навіть ототожнюють) чи виступає будь-яким структурним елементом суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.

З огляду на позиції “дореволюційних” правників, предмет злочину ототожнювався з об’єктом чи взагалі ними не розглядався. Згадки про нього можна знайти, зокрема, у працях О.Ф. Кістяківського, В.Д. Спасовича, М.С. Таганцева. Так, О.Ф. Кістяківський зазначав, що об’єктом злочину є предмет, на який спрямовано чи над яким вчиняється злочин . М.С. Таганцев, навпаки, вважав, що майно або речі самі по собі не мають значення для кримінального права, а входять до нього лише як складова права власності на майно будь-якої особи; при цьому юридичні властивості майна впливають на сутність злочину і особливо на його караність .

Повторимо, за концепцією А.А. Піонтковського, об’єкт і предмет злочину також ототожнюються. Про предмет злочину, вважав вчений, можна і треба говорити лише тоді, коли на відміну від об’єкта злочину на нього (предмет) не вчиняється посягання. У всіх інших випадках матеріальна річ є не предметом, а безпосереднім об’єктом посягання .

Визнаючи об’єктом злочину суспільні відносини, О.О. Герцензон відрізняв від них предмет злочину, в якому цей об’єкт знаходить своє конкретне та безпосереднє вираження. При цьому до визначення об’єкта він підходив шляхом узагальнення поняття предмета злочину .

Отже, ототожнення понять об’єкта і предмета злочину було притаманним періоду становлення вчення про склад злочину в кримінальному праві, проте здобутки наших попередників слугували підгрунтям для розвитку численних концепцій об’єкта і предмета злочину.

У кримінально-правовій доктрині існує також концепція предмета злочину як будь-якої структурної частини суспільних відносин, а скаме: речі, суб’єкти суспільних відносин та їх діяльність. Прихильники цієї концепції вважали, що предметом злочину може виступати і сам злочинець (наприклад, при дезертирстві чи втечі з місця позбавлення волі або з-під варти) .

Г.А. Крігер писав: предметом злочину слід вважати те, що зазнає безпосереднього впливу з боку злочинця при посяганні останнього на певні суспільні відносини. На думку автора, предметом злочину (в широкому розумінні цього поняття) є фізичні особи і їх дії, що виражають певні суспільні відносини, юридичні особи (підприємства, установи, організації), а також речі чи процеси, які слугують умовою існування або формою вираження чи закріплення конкретних суспільних відносин .

Багато років досліджуючи проблему об’єкта злочину, Б.С. Нікіфоров стверджував, що предмет є складовою об’єкта злочину, тому пропонував не виділяти його як окрему ознаку і взагалі зняти проблему самостійного дослідження предмета злочину . Можливо, сaме заперечення у такий спосіб предмета злочину як самостійної наукової проблеми, зважаючи на авторитет цього вченого, негативно вплинуло на стан вивчення аналізованого явища – багато років поспіль науковці не наважувалися виносити її на рівень самостійного дослідження. Лише у 1976 р. М.Й. Коржанський і С.Ф. Кравцов порушили це «табу» і ґрунтовно для того часу актуалізували зазначену проблему.

Погоджуючись з Б.С. Нікіфоровим у тому, що предмет злочину – це невід’ємна складова суспільних відносин, В.К. Глістін водночас мав своєрідну позицію: “… в одних відносинах структурним елементом є речі (тіла, фізичні предмети, а точніше їх соціальні властивості), а в інших – соціальні або духовні блага, цінності” .

Обґрунтовуючи думку про те, що для вступу в будь-які відносини людині потрібний предмет, який становить інтерес (як необхідність і мета зв’язку), В.К. Глістін стверджував: абстрактних, безпредметних суспільних відносин між суб’єктами не існує, а отже, і не буває “безпредметних” злочинів. Як предмет відносин, на його думку, можуть виступати й окремі “соціальні установлення” – державний устрій, влада, окремі галузі господарства тощо, якщо у зв’язку з цими “соціальними установленнями” існують відносини між суспільством і окремими громадянами .

Концепція, згідно з якою предмет злочину є частиною об’єкта посягання, видається цілком правильною. Але некоректним вважаємо намагання ототожнити предмет злочину з об’єктом злочину в цілому або з будь-яким його елементом.

Предмет злочину, на думку М.І. Панова, виступає у вигляді матеріального вираження (субстрата) суспільних відносин, який входить до їх структури як речовий компонент, або нерозривно пов’язаний із суспільними відносинами, є обов’язковою умовою, передумовою чи доказом їх існування і нормального функціонування й тому завжди належить до сфери об’єкта злочину . Такого бачення проблеми дотримується й І.В. Кузнєцов: предмет злочину є складовою суспільних відносин, на які спрямовано посягання .

З наведеним міркуванням можна погодитися лише частково. Насправді, предмет злочину (коли він – обов’язкова ознака відповідного складу злочину) нерозривно пов’язаний із суспільними відносинами та може бути передумовою чи доказом їх існування, однак не завжди він є матеріальним вираженням цих відносин. Наприклад, підроблена валюта (ст. 199 КК) аж ніяк не може бути вираженням тих відносин, що охороняє кримінальний закон.

На нашу думку, предмет злочину – це факультативна ознака об’єкта злочину, що співвідноситься з ним (об’єктом) як частина і ціле. Однак повторимо застереження: поряд із суспільними відносинами до складу об’єкта злочину ми відносимо предмет злочину і потерпілого від злочину. Характер цього зв’язку полягає в тому, що предмет злочину не входить до структури суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, однак предмет злочину знаходиться поряд з ними, переважно як зовнішній (фізичний) вираз таких відносин. Отже, предмет злочину є факультативною ознакою об’єкта злочину, відносити його до структури суспільних відносин чи об’єктивної сторони складу злочину видається некоректним.

Етимологічно слово «предмет» означає передусім будь-яке конкретне матеріальне явище, що сприймається органами чуття . Предмет – це категорія, що визначає певну цілісність, виділену зі світу об’єктів у процесі людської діяльності і пізнання .

Термін «предмет» безпосередньо вживається у Кримінальному кодексі України 48 разів, – наприклад, «предмети контрабанди» (ст. 201 КК), «предмети, що знаходяться в місці поховання або на трупі» (ст. 297 КК), «предмети технічного постачання» (ст. 413 КК), «предмети, що становлять підвищену небезпеку для оточення» (ст. 414 КК). Іноді законодавець використовує термін «об’єкт» з метою позначення певного предмета злочину (зокрема, «об’єкти, на яких виготовляються, зберігаються, використовуються або якими транспортуються радіоактивні, хімічні, біологічні чи вибухонебезпечні матеріали, речовини, предмети» – ст. 261 КК).

М.П. Бікмурзін влучно підмітив, що за допомогою терміна «предмет» законодавцем, як правило, позначені рухомі речі, а використання ним терміна «об’єкт» зазвичай вказує на нерухомі речі – будинки, споруди тощо. При цьому в обох випадках явища матеріального світу виступають у ролі предмета злочину. У такий спосіб законодавець використовує зазначені терміни для позначення двох видових понять, що належать до одного роду – речі. Але таке співвідношення цих понять не співпадає зі співвідношенням понять об’єкта і предмета злочину в науці кримінального права як цілого і частини . Окрім того, потрібно доповнити, зміст предмета злочину не обмежується такими матеріальними цінностями, як речі.

Визначення (розуміння) поняття предмета злочину вирізняється фундаментальним значенням для кримінально-правової доктрини, законотворення і юридичної практики. Зокрема, без правильного встановлення предмета злочину є проблематичним, а інколи й неможливим, вирішення питання про притягнення сособи до кримінальної відповідальності.

Отже, ми вважаємо, що при встановленні предмета будь-якого злочину необхідно мати на озброєнні визначення загального поняття предмета злочину . На нашу думку, при цьому варто керуватися таким його визначенням: предмет злочину – це факультативна ознака об’єкта злочину, що знаходить свій прояв у матеріальних цінностях (котрі людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами), з приводу яких та шляхом безпосереднього впливу на які (або без такого впливу) вчиняється злочинне діяння.

З’ясовуючи сутність запропонованого визначення, предмет злочину ми розглядаємо передусім як кримінально-правове поняття. У цьому значенні для будь-якого предмета злочину є притаманними численні ознаки – зокрема, матеріальність, структура, стан, кількість, якість предмета злочину, його соціальне значення, вартість, характер зв’язку з іншими ознаками складу злочину.

Перелічені ознаки предмета злочину в сукупності складають систему ознак, що нами зведені у три групи: 1) фізичні ознаки, 2) соціальні ознаки, 3) юридичні ознаки.

1. Фізичні ознаки предмета злочину відображають його природні властивості. До них, зокрема, належать: матеріальність, кількість, якість, форма, стан, структура.

Таке розуміння фізичної ознаки предмета злочину є новітнім для кримінального права як науки та здатне замінити застарілі погляди на матеріальність предмета злочину. Проблема насамперед полягає в самій категорії “матеріальність” – у філософії її визначають по-різному. Ми вважаємо, що матеріальність потрібно визначати емпірично: матеріальними (фізичними) слід вважати цінності, що можуть, повторюємо, сприйматися органами чуття людини або спеціальними технічними засобами. На нашу думку, визначення у такий спосіб поняття матеріальності дає змогу визнавати предметом злочину ті цінності, фізичність яких категорично заперечувалася, або до якоїсь пори вони були невідомі людині, а також надає можливість чітко відмежовувати ці предмети від тих явищ, які можуть лише усвідомлюватися людиною.

Зазначене дає підстави зробити висновок про те, що предметом злочину не можуть бути нематеріальні цінності (життя, здоров’я, авторитет, соціальний статус особи, її суб’єктивні права, честь і гідність, соціальні норми, ідеї, поняття тощо). Предметом злочину також не можна визнавати певні процеси, дії, діяльність, функції, стани. І, навпаки, предметом злочину можна і слід визнавати, зокрема, інформацію (ст. 330 КК), електричну, теплову та інші види енергії (п. 39 ст. 1 Митного кодексу України і ст. 201 КК), органи або тканини людини (ст. 143 КК), кров людини (ст. 144 КК).

У цьому зв’язку видається слушним звернутися до судової практики. Так, у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 12 “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” зазначалося: “ Предметом шахрайства і вимагательства є не тільки майно, а й право на нього (надання права вимагати виконання зобов’язань, документи, які надають право на отримання майна, тощо), а вимагательства – і будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод або відмова від них, відмова від прав на майно тощо)” . У новій постанові – «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10 Пленум Верховного Суду України поширив аналізоване положення на всі посягання, передбачені розділом VI КК України: «Предметом злочинів проти власності є майно, яке має певну вартість і є чужим для винної особи: речі (рухомі й нерухомі), грошові кошти, цінні метали, цінні папери тощо, а також право на майно та дії майнового характеру, електрична та теплова енергія» (п. 2) .

Отже, у постанові предметом злочину визнається суб’єктивне право (право на майно), а також дії майнового характеру. Це, на нашу думку, неприпустимо, оскільки вказані у постанові псевдопредмети не лише не відповідають основним юридичним критеріям поняття предмета злочину, а й змішують такі кримінально-правові поняття, як предмет суспільних відносин, злочинне діяння і предмет злочину. Право на майно позбавлене матеріальності і тому не може виступати предметом злочину. На наш погляд, предметом злочину в цьому випадку слід визнавати те, що є матеріальним виразом права на майно – офіційні документи, які засвідчують таке право (довіреність, акція, облігація, вексель, боргова розписка, чек тощо), а також – чуже майно, з приводу якого вчиняються суспільно небезпечні діяння. І хоча, за Цивільним кодексом України, поняттям «майно» охоплюються не лише матеріальні, а й нематеріальні цінності, таке розуміння майна вважаємо неприйнятним для кримінального права (про це йтиметься далі).

Окрім того, за логікою аналізованого роз’яснення закону, предметом, наприклад, крадіжки, грабежу, розбою може бути електрична і теплова енергія, нерухоме майно. Тобто таке тлумачення є некоректним.

У деяких працях з кримінального права пропонується розширити поняття предмета злочину, проте за рахунок нехтування при його визначенні ознакою матеріальності. Наприклад, А.Г. Безверхов зауважує, що предметом майнових злочинів в умовах ринкової економіки виступають не лише речі (res corporales), а й інші об’єкти майнових відносин (res incorporales) у тій частині, в якій вони становлять економічну цінність, мають вартісне вираження й підлягають грошовій оцінці. До “інших об’єктів майнових відносин”, – стверджує автор, – належать майнові права, інтелектуальні цінності тощо .

Така наукова позиція видається доволі спірною. На наш погляд, розширення поняття предмета злочину насправді є викликом часу, але це потрібно робити не шляхом ігнорування ознаки матеріальності, а навпаки – відповідально досліджуючи її зміст. Якщо визнавати предметом злочину не лише матеріальні, а й нематеріальні цінності, то встановлення предмета у певному складі злочину буде суттєво ускладнено. У цьому разі можливе ототожнення предмета й об’єкта злочину, що є так само неприпустим, як і їх протиставлення. Окрім того – зруйнується обов’язкове для будь-якого предмета злочину його прикладне навантаження (бути речовим доказом у справі, можливість його експертного дослідження, належати до предмета доказування, в окремих випадках – бути предметом спеціальної конфіскації тощо).

За розширення обсягу поняття предмета злочину висловлюється також О.Є. Спірідонова, проте робить це, на нашу думку, некоректно. Вона зауважує, що класичне розуміння предмета злочину як речей та інших предметів матеріального світу вимагає вдосконалення через наявність у кримінальному законі таких предметів злочинного впливу, як електрична енергія, атмосфера, авторські й суміжні права тощо. На її думку, енергія, інтелектуальні цінності, різні права та блага становлять реальність, тобто вони матеріальні, оскільки існують тут і зараз, у цьому світі . Як бачимо, автор називає авторські й суміжні права матеріальними цінностями, а це означає, що вона “змішує” категорії матеріальності та нематеріальності, що вважаємо некоректним.

На нашу думку, подібної помилки припускається також С.І. Улезько, яка вважає за доцільне розширити обсяг поняття предмета злочину, включивши до нього, крім речей, також матеріалізовані результати людської діяльності – роботи, послуги, майнові права .

Ми позитивно ставимося до усвідомлення науковою спільнотою необхідності розширення поняття предмета злочину (зокрема, визнання ним інформації, електроенергії). Насправді, вже давно стало зрозумілим, що предмет злочину – це не лише речі. Однак, як не прикро, змушені засвідчити слабку методологічну базу деяких досліджень, і як результат, – зроблені окремими авторами необгрунтовані висновки. На наш погляд, суттєвою вадою багатьох сучасних кримінально-правових досліджень є недостатнє врахування їх авторами положень загальної теорії права, надбань філософської доктрини (а подекуди – цілковите нехтування положеннями цих наук). Це відображається, наприклад, в окремих «дослідженнях» об’єкта посягання – яким бракує з’ясування структури цього елемента складу злочину, або у «дослідженнях» предмета посягання, що здійснюються поза межами вчення про об’єкт та об’єктивну сторону складу злочину.

Фізичні ознаки предмета злочину знаходять свій прояв у тому, що будь-який предмет характеризується наявністю якісних і кількісних властивостей. В окремих випадках законодавець спеціально виділяє ту чи іншу властивість предмета як обов’язкову для певного складу злочину. Зокрема, кількість предмета (кошти у великих розмірах) є кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч. 2 ст. 212 КК; якість предмета – вогнепальна зброя (а не будь-яка зброя) – конститутивна ознака злочину, передбаченого ст. 262 КК.

Форма предмета злочину має значення, наприклад, для кваліфікації суспільно небезпечних діянь особи за ст. 3612 КК (несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації), – тобто предмет цього злочину (інформація з обмеженим доступом) може бути лише у формі комп’ютерної інформації. При цьому варто зазначити, що поняття комп’ютерної інформації не існує в законодавстві, у тому числі – і в Кримінальному кодексі України.

Стан предмета може бути твердий, рідкий, газоподібний, несправний, підроблений (змінений) тощо. Зокрема, предметом злочину, передбаченого ст. 199 КК, є підроблена валюта, державні цінні папери чи білети державної лотереї; предметом посягання, передбаченого ст. 241 КК, – атмосферне повітря.

Структура як фізична ознака матеріальних цінностей притаманна переважній більшості предметів злочинів, що може суттєво впливати на кримінально-правову кваліфікацію. Наприклад, відсутність певної складової пістолета унеможливлює визнання останнього вогнепальною зброєю (ст. 263 КК).

2. Соціальні ознаки предмета злочину відображають його значення для людини, суспільства, є результатом оцінювання такого предмета останніми. До соціальних ознак предмета злочину ми відносимо, зокрема, його: вартість, безпечність або небезпечність для людини, функціональне призначення (культурне, історичне, економічне, політичне тощо), позитивне чи негативне значення для людини, приналежність окремій особі (в аспекті відповідної форми власності).

Предметом злочину ми називаємо цінності (лише матеріальні) – те, що оцінюється, тобто включено у систему відносин між людьми – пов’язане із життям і стосунками людей у суспільстві. Цінність виступає зовнішньою властивістю предмета, однак вона притаманна йому не від природи (вона не є внутрішньою складовою самого предмета), а завдяки тому, що цей предмет введений у сферу суспільного буття людини і став носієм певних суспільних відносин. Наразі для кримінального права не мають значення ті природні явища, які не належать до сфери суспільного буття людини. Наприклад, до відкриття електричної та ядерної енергії ці фізичні явища не були предметами суспільних відносин, а тому вони не могли бути і предметами будь-яких злочинів.

Критерії оцінки матеріальних цінностей можуть бути різними, серед них – корисність, безпека, соціальне значення, шкідливість для здоров’я. Вони дають підстави виділяти: цінності позитивні (блага) і цінності негативні (антиблага). Предмет злочину належить до цінностей, що мають певні властивості (кількісні і якісні, позитивні й негативні), тому ним можуть бути не лише позитивні цінності (матеріальні блага), а й цінності негативні – матеріальні антиблага. Зокрема, матеріальними антиблагами (цінностями, які мають небезпечні чи шкідливі властивості) є предмети, що пропагують культ насильства і жорстокості, порнографічні предмети, радіоактивно забруднені продукти харчування. Окремі властивості таких предметів законодавець спеціально виділяє як обов’язкові (у тому числі кваліфікуючі) ознаки певних складів злочинів (наприклад, особливо небезпечні наркотичні засоби або психотропні речовини – у ч. 2 ст. 305 КК).

3. Юридичні ознаки предмета злочину характеризують його в кримінально-правовому аспекті. Це такі ознаки, як: 1) наявність злочинного діяння, вчиненого з приводу відповідних матеріальних цінностей та шляхом безпосереднього впливу на них (або без такого впливу); 2) наявність мети впливу на бажаний для винуватого предмет; 3) форма законодавчого визначення (як саме – безпосередньо чи опосередковано предмет злочину визначений у кримінально-правовій нормі); 4) факультативність (предмет не є обов’язковим для всіх складів злочинів) та 5) «підпорядкованість» предмета об’єкту злочину.

Предмет злочину завжди пов’язаний з об’єктивною стороною, що нерідко знаходить свій прояв у безпосередньому впливі на нього шляхом злочинного діяння (дії або бездіяльності). Однак злочинного впливу на предмет може й не бути. Це трапляється у багатьох випадках готування до злочину або ж при вчиненні незакінченого замаху на злочин. Злочинні діяння, у зазначених випадках, вчиняються з приводу відповідного предмета злочину. Те саме спостерігаємо і в деяких закінчених злочинах – зокрема, при вимаганні, а також у діях окремих співучасників.

Предмет злочину у багатьох випадках (зокрема, в умисних злочинах) безпосередньо пов’язаний з метою злочинця певним чином на нього вплинути. Тобто злочинець не просто на нього впливає, а з приводу саме цього (а не іншого) предмета спрямовує свій вплив. Це, так би мовити, обрана винуватим матеріальна “мішень”, на яку він спрямовує свою злочинну дію (бездіяльність).

Предмет посягання має бути визначеним у кримінальному законі. Лише у випадках, коли предмет визначений (безпосередньо чи опосередковано – логічно випливає з його змісту) у диспозиції певної кримінально-правової норми (чи додатково конкретизується у примітці до норми), він виступає обов’язковою ознакою конкретного об’єкта злочину.

Предмет злочину – це факультативна ознака об’єкта посягання, тобто предмет не є обов’язковим для всіх складів злочинів. Факультативність предмета злочину слугує відмежуванню його від предмета суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, адже предмет суспільних відносин – це обов’язковий елемент суспільних відносин, який не може бути факультативною ознакою.

О.Є. Спірідонова пропонує ввести у кримінально-правовий обіг поняття “факультативний предмет злочину” для характеристики “символа-предмета злочину”. Факультативним предметом злочину вона називає той предмет, що визначений у тексті кримінального закону не безпосередньо, а опосередковано – коли наявність цього предмета припускається. Вона вважає, що такий факультативний предмет не має самостійного кримінально-правового значення, його виділення іноді є необхідним для додаткової характеристики особи потерпілого (наприклад, форменний одяг при посяганні на представника влади) .

На наш погляд, введення у науковий обіг подібного поняття є зайвим. Будь-якого значення для кримінально-правової кваліфікації “факультативний предмет злочину” не має і, відповідно, його не можна називати предметом злочину. Крім того, слово “факультативний” стосовно предмета злочину сприймається як певна тавтологія – адже предмет злочину сам по собі є факультативною ознакою об’єкта посягання. Варто наголосити й на іншому: такі речі, як, наприклад, форменний одяг, при посяганні на життя представника влади, може бути речовим доказом у кримінальній справі, що характеризуватиме потерпілого від злочину, а не предмет посягання.

Нарешті, предмет злочину підпорядкований об’єкту злочину. Мається на увазі те, що на відміну від поширеного бачення місця предмета злочину як факультативної ознаки складу злочину (чи об’єктивної сторони злочину), нами обґрунтовується необхідність розглядати його як факультативну ознаку об’єкта злочину, але не в структурі суспільних відносин, а у вигляді самостійної факультативної ознаки об’єкта посягання. Предмет злочину є складовою об’єкта злочину та нерозривно пов’язаний із суспільними відносинами, що охороняються кримінальним законом. Ознаки, що характеризують предмет злочину (фізичні, соціальні та юридичні), нами поділені на окремі види залежно від таких критеріїв: 1) за значенням предмета для кваліфікації; 2) за способом висвітлення предмета у кримінальному законі; 3) за наявністю ознак (властивостей) предмета злочину; 4) за плинністю (змінами) властивостей предмета; 5) за структурою предмета; 6) за походженням предмета злочину.

1. За значенням для кваліфікації ознаки предмета злочину поділяються на такі:

а) обов’язкові;

б) факультативні (основна та додаткові).

2. За способом висвітлення предмета у кримінальному законі ознаки предметів поділяються на:

а) конкретизовані;

б) оціночні.

3. За наявністю ознак (властивостей):

а) наявні;

б) відсутні.

4. За плинністю (змінами) властивостей ознаки бувають:

а) постійні;

б) змінні.

5. За структурою предмета:

а) внутрішні;

б) зовнішні.

6. За походженням ознаки предметів можуть бути:

а) природні;

б) штучні.

Для з’ясування змісту кожної з наведених ознак предмета злочину визначимо їх поняття.

1. Суттєве значення для кримінально-правової кваліфікації є поділ ознак предмета злочину на обов’язкові та факультативні.

Обов’язкові ознаки предмета злочину – це фізичні, соціальні чи юридичні властивості матеріальних цінностей, що є необхідними (обов’язковими) для встановлення конкретного предмета злочину. Обов’язковими ознаками предмета є такі: 1) матеріальність предмета; 2) цінність предмета (позитивна чи негативна); 3) мета винуватого вплинути на бажаний для нього предмет – злочин вчиняється саме з приводу певних матеріальних цінностей; 4) визначення предмета у кримінальному законі; 6) факультативність предмета у складі злочину; 5) підпорядкованість предмета об’єкту злочину.

Факультативні ознаки предмета злочину – другорядні (допоміжні) властивості матеріальних цінностей, що використовуються для встановлення предмета злочину. Серед факультативних ознак предмета ми виділяємо основну та додаткові. До основної факультативної ознаки предмета злочину належить безпосередній злочинний вплив на предмет посягання. Додаткові факультативні ознаки предмета посягання не визначені в його понятті, проте вони відображають окремі властивості матеріальних цінностей, що визнаються нами предметом злочину. Такими додатковими факультативними ознаками матеріальних цінностей можуть бути: кількість і якість предмета злочину, його форма, структура, фізичний стан, вартість, функціональне призначення, приналежність певній особі (в аспекті відповідної форми власності) тощо.

Якщо додаткова факультативна ознака предмета злочину використовується законодавцем для побудови кримінально-правової норми (тобто визначена у кримінальному законі), – вона набуває статусу обов’язкової ознаки предмета злочину. Наприклад, обов’язковими ознаками предмета злочину, передбаченого ст. 162 КК, є “житло” або “інше володіння особи”.

2. За способом висвітлення предмета у кримінальному законі ознаки поділяються на конкретизовані та оціночні. Конкретизованими ознаками предмета злочину визнаються ті ознаки, що виділяють окремі матеріальні цінності з групи однорідних предметів. Наприклад, предметом злочину, передбаченого ст. 263 КК, є, зокрема, не будь-яка зброя, а лише вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської).

Оціночні ознаки предмета злочину – це невизначені (неконкретизовані) у законі властивості (ознаки) предмета злочину, зміст яких встановлюється у процесі правозастосування, на підставі конкретних обставин справи. Зокрема, оціночною ознакою, що вказує на предмет злочину, є “інше місце поховання” (ст. 297 КК).

3. Вказуючи на наявність або відсутність певної ознаки (властивості) предмета злочину, законодавець формулює відповідну кримінально-правову норму.

Наявні ознаки предмета злочину – це властивості матеріальних цінностей, наявність яких є необхідною для встановлення конкретного предмета злочину. Зокрема, предметом злочину, передбаченого ст. 239 КК, є землі, що забруднені або зіпсовані речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров’я людей або довкілля. Тобто наявною ознакою предмета злочину – земель, виступає їх забруднення або зіпсованість відповідними речовинами, відходами чи іншими матеріалами.

Відсутні ознаки предмета злочину – це ті властивості матеріальних цінностей, відсутність яких необхідно встановити для того, щоб визнати певні матеріальні цінності предметом посягання. Наприклад, предметом злочину, передбаченого ст. 253 КК, є проекти й інша аналогічна документація, що не містять обов’язкових інженерних систем захисту довкілля; споруди, що не мають такого захисту. Тобто для визнання проекту, іншої документації або споруди предметом зазначеного злочину необхідно передусім установити відсутність обов’язкових інженерних систем захисту довкілля, що передбачені у проекті та фактично відсутні у відповідній споруді.

4. Ознаки (властивості) предмета посягання можуть бути постійними і змінними.

Постійні ознаки предмета злочину – це властивості матеріальних цінностей, зміст яких залишається незмінним протягом дії кримінального закону і суттєво не залежать від конкретних обставин вчиненого злочину. Зокрема, майно як предмет крадіжки, грабежу (ст.ст. 185, 186 КК) має постійну ознаку “чуже”. Зміст цієї ознаки не змінюється протягом дії відповідних норм, передбачених кримінальним законом.

Змінними ознаками предмета злочину слід визнавати ті властивості, що мають мінливий характер, тобто їх зміст може змінюватися протягом дії кримінально-правової норми, якою вона (ця ознака) передбачена. При цьому текст норми кримінального закону залишається незмінним. Наприклад, змінною ознакою предмета контрабанди (ст. 201 КК) є його “великі розміри”. Зміст аналізованої ознаки предмета злочину змінюється відповідно до п. 22.5 ст. 22 Закону України “Про податок з доходів фізичних осіб” від 22 травня 2003 р .

5. Про внутрішні і зовнішні ознаки предмета йдеться тоді, коли необхідно з’ясувати структуру останнього.

Внутрішні ознаки предмета злочину – це властивості матеріальних цінностей, що є складовими її структури. Такі ознаки відображають будову, форму, стан, кількість і якість предмета (переважно йдеться про фізичні ознаки предмета злочину). Наприклад, технічно несправний транспортний засіб (ст. 287 КК) – ознакою предмета цього злочину є технічна несправність транспортного засобу.

Зовнішні ознаки предмета злочину – будь-які «набуті» властивості матеріальних цінностей. Як правило, це «соціальні ознаки предметів»: вартість, функціональне значення, сфера використання речі тощо. Зокрема, предметом злочину, передбаченого ст. 313 КК, є обладнання, призначене для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, – відповідне призначення цього обладнання є зовнішньою ознакою предмета злочину. 6. Внутрішні та зовнішні ознаки предмета тісно пов’язані з його природними і штучними ознаками.

Природними ознаками предмета злочину є ті, що належать матеріальним цінностям від природи (за походженням). Йдеться, зокрема, про фізичний стан речі (твердий, рідкий, газоподібний), молекулярну структуру (наркотичного засобу, газу, радіоактивних матеріалів тощо). Так, природною ознакою одного з предметів злочину, передбаченого ст. 310 КК, є те, що ним визнається не будь-який мак, а лише мак снотворний (Рapaver somniferum L.). Тому треба визнати некоректним вживання якихось інших назв цього предмета злочину – наприклад, мак олійний. На цю обставину, до речі, звернули увагу іноземні експерти у 1995 р., під час розробки законопроектів, спрямованих на протидію незаконному обігу наркотиків .

Штучні ознаки предмета злочину – це властивості матеріальних цінностей, які надала їм людина. Зокрема, недоброякісність продукції чи товарів, тобто ознака, що визначає їх невідповідність встановленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам (ст. 227 КК) – це властивість (ознака) предмета злочину, що вироблена у суспільстві для певної категорії матеріальних цінностей.

Потерпілий від злочину. Ще однією факультативною ознакою об’єкта злочину є потерпілий від злочину. Фактично кримінально-правове поняття потерпілого від злочину, за більшістю ознак, що його характеризують, нагадує поняття предмета злочину, – різниця між ними полягає лише в тому, що предмет – це матеріальна цінність, а потерпілий від злочину – це людина. Проте, на наш погляд, організм людини, її органи і тканини – якщо саме з приводу них вчиняється злочин (зокрема, трансплантація – ст. 143 КК) – не охоплюються поняттям потерпілого від злочину, – зазначені матеріальні цінності слід визнавати предметом злочину.

Кримінально-правове і кримінально-процесуальне поняття потерпілого слід відрізняти від поняття суб’єкта суспільних відносин. Ця відмінність полягає в тому, що учасникам суспільних відносин не завжди завдається шкода.

Ми вважаємо, що “потерпілий” є суто процесуальною категорією, найбільш наближеним до кримінального права видається кримінологічний термін “жертва злочину”. Кримінально-правове поняття «потерпілого від злочину» є відмінним від поняття «потерпілого» в кримінальному процесі. Зокрема, дискусійним видається питання про суб’єктний зміст аналізованого поняття. Так, наприклад, одні автори вважають ним лише фізичну особу [32, с. 40], другі – фізичних і юридичних осіб [33, с. 9–10], треті визнають потерпілим від злочину як фізичних і юридичних осіб, так і різноманітні соціальні об’єднання, державу та суспільство в цілому [34, с. 210].

Так, на думку М. В. Сенаторова, потерпілий від злочину – це соціальний суб’єкт (фізична чи юридична особа, держава, інше соціальне утворення або ж суспільство в цілому) благу або праву якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода або створюється загроза такої. [34, с. 210].

Однак ми не погоджуємося із наведеною вище позицією автора. Потерпілий у кримінальному процесі – це лише фізична особа, якій завдається моральна, фізична чи майнова шкода (ч. 1 ст. 49 КПК). Не може бути потерпілим група людей, юридична особа, нація тощо. При цьому потерпілий повинен усвідомлювати заподіювану йому шкоду, тоді як для жертви злочину (кримінально-правового поняття потерпілого) така ознака не є обов’язковою. Тобто визнання людини жертвою злочину не залежить від наявності завданої шкоди чи можливості її заподіяння. Зокрема, доказом наведеної позиції може слугувати те, що жертвою злочину, передбаченого ст. 148 КК України, є чужа дитина, тоді як потерпілим слід визнавати її батька чи матір. Потерпілого може взагалі не бути, наприклад, якщо людина бажає щоб її продали – тобто шкода жертві злочину не завдається (ст. 149 КК). Національна, етнічна, расова чи релігійна група (у складі геноциду – ст. 442 КК) також не може бути визнана потерпілим, – групи людей, щодо яких здійснюється подібне знищення слід називати жертвами геноциду.

Упродовж тривалого часу дискутується проблема щодо можливості визнання потерпілого (фізичної особи), а також окремих органів, тканин і крові людини предметом злочину. З цього приводу існують протилежні точки зору. Одна з них полягає в тому, що людина (а також її органи, тканини, тіло, організм тощо) не може бути предметом злочину; відповідно до іншої – людина може визнаватися предметом злочину.

В юридичній літературі існує й інша, «компромісна» думка. Деякі вчені вважають, що люди, на яких спрямовано злочинний вплив, охоплюються поняттям предмета злочину. Однак при цьому термін “предмет злочину” вони заміняють терміном “потерпілий” лише з етичних міркувань . Такої позиції дотримується і М.П. Бікмурзін. Він стверджує, що потерпілий у кримінальному праві є різновидом предмета злочину. Проте, зазначає автор, аби підкреслити особливе значення людини як соціальної цінності, а також з урахуванням сформованої у кримінально-правовій доктрині традиції, людина, яка піддалася безпосередньому злочинному впливу з боку винного, у кримінальному праві називається не предметом злочину, а потерпілим. Він також погоджується з тим, що кримінально-правове поняття потерпілого істотно відрізняється від кримінально-процесуального поняття за обсягом і змістом . Для низки підручників з кримінального права характерним є такий прийом: про потерпілого пишуть у параграфі (підрозділі) “Предмет злочину”, проте ніяк не аргументують віднесення людини до предмета злочину . Вказуючи на необхідність розмежування понять предмета злочину і потерпілого (очевидно, йдеться про кримінально-процесуальне поняття), М.Й. Коржанський зазначав, що визнавати потерпілого предметом злочину немає підстав, оскільки ці поняття не є тотожними. Хоча предмет і потерпілий часто співпадають в одній особі, однак потерпілий – це поняття більш процесуальне. Неважко побачити, що при вчиненні багатьох злочинів предмет і потерпілий не співпадають в одній особі. Потерпілими можуть бути визнані і ті особи, на яких винуватий безпосередньо не впливав. Наприклад, на власника майна при крадіжці, на родичів або близьких убитого. Поняття “потерпілий” і “предмет” є перехресними, а не збіжними, і тому вони – не взаємозамінні. В людині, зазначав учений, слід розрізняти її соціальну й біологічну сторони. Біологічна сутність полягає в її фізичному стані, у стані і функціонуванні її тіла та окремих органів. З цього випливає предметна, природна сутність людини. Соціальна сутність знаходить свій прояв у її соціальному становищі, йдеться про її освіту, рід діяльності, місце проживання і роботи, сімейний стан, суспільну поведінку тощо. Заподіяти шкоду особі можна лише впливаючи на предмет – на тіло людини або на її психіку .

У подальшому М.Й. Коржанський дещо змінив свою позицію і пропонував визнавати людину предметом вбивства, підміни дитини, захоплення заручників, викрадення людини, торгівлі людьми тощо; аналогічної позиції дотримуються О. Дмитрієв, А.М. Орлеан, деякі інші науковці .

В.М. Смітієнко наголошував на тому, що предмет злочину у сфері здоров’я населення (народного здоров’я) характеризується також певними фізичними (натурально-речовими) властивостями і може розглядатися як матеріальне явище. Саме така властивість, на його думку, дозволяє підтримати позицію вчених, які до предмета злочину відносять людей . Як тут не пригадати образний вираз Леніна: здоров’я – це казенне майно.

Інколи в кримінально-правовій літературі можна знайти твердження про те, що предметом злочину є життя та здоров’я людини. Зокрема, на думку Г.А. Крігера, людина, її життя, здоров’я, честь, гідність не можуть як такі розглядатися об’єктами злочинів, а мають бути віднесені до поняття предмета злочину (в широкому розумінні цього слова) . Таку позицію вважаємо спірною. Життя, здоров’я, честь і гідність особи – це поняття, що в контексті кримінального права розглядаються як нематеріальні предмети суспільних відносин і тому не можуть визнаватися предметами злочину. У зв’язку з цим цілком правильною видається позиція В.К. Грищука стосовно безпосереднього об’єкта злочинів проти життя людини – ним є конкретні суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом, щодо забезпечення життя іншої людини. Аналогічний підхід реалізовано автором і при визначенні безпосереднього об’єкта злочинів проти здоров’я людини .

Ми також погоджуємося з І.А. Фаргієвим у тому, що об’єкт злочину і потерпілий у кримінальному праві – це відносно самостійні правові явища. Аналізовані правові явища тісно пов’язані між собою, однак наявний зв’язок не є достатньою підставою для їх повного ототожнення або повного відриву одного від іншого .

У своїй праці М.В. Сенаторов визнає потерпілого факультативною ознакою у складі злочину і водночас зазначає, що у структурі об’єкта злочину потерпілий є учасником суспільних відносин, котрі охороняються кримінальним законом . Наведена позиція автора є суперечливою, оскільки учасник (суб’єкт) суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, – обов’язкова складова таких суспільних відносин. У свою чергу, самі суспільні відносини є обов’язковою ознакою об’єкта будь-якого складу злочину, а тому, на нашу думку, не можна називати учасника суспільних відносин факультативною ознакою складу злочину. Зазначене свідчить про те, що М.В. Сенаторов ототожнює суб’єктів суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, і потерпілого від злочину, – а це вже ставить під сумнів саму доцільність існування самостійного поняття потерпілого від злочину в кримінальному праві. Ототожнення учасника суспільних відносин і потерпілого від злочину надає останньому статусу обов’язкової ознаки у будь-якому складі злочину.

Ми вважаємо, що учасник суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, набуває статусу потерпілого від злочину (у кримінально-правовому значенні) лише з моменту вчинення щодо нього злочину. Однак це не означає, що така особа перестає бути учасником суспільних відносин, які виступають об’єктом кримінально-правової охорони. Тобто одна й та сама людина є учасником суспільних відносин (у структурі об’єкта кримінально-правової охорони) і водночас – потерпілим від злочину (в структурі об’єкта злочину).

У кримінальному праві є декілька концепцій стосовно місця потерпілого у складі злочину. Відповідно до першої з них, потерпілий від злочину не виділяться як самостійна ознака складу злочину. До кола вчених, які дотримувались такого бачення, належать А.А. Піонтковський, А.Н. Трайнін, П.С. Дагель. Зокрема, на думку П.С. Дагеля, ознаки потерпілого можуть характеризувати різні елементи складу злочину – питання про потерпілого виникає при аналізі й об’єкта, об’єктивної і суб’єктивної сторін складу злочину .

Подібне трактування не викликало б заперечень, якби не брати до уваги умовний поділ складу злочину на чотири елемента. Насправді склад злочину є одним цілим, “живим організмом” – у ньому все пов’язане і взаємозалежне. Відповідні його елементи мають певний “набір” ознак, кожна з яких надзвичайно “чутлива” до будь-яких змін, що зазнають інші ознаки. І тому, за такої ситуації, не буде великим “гріхом” аналогічно (за П.С. Дагелем) стверджувати про «невизначеність» місця предмета злочину, наслідків злочину, вини, суб’єкта злочину тощо – питання про них закономірно виникає у процесі аналізу всіх складових об’єктивної і суб’єктивної сторін складу злочину. Однак загалом усталена структура складу злочину визначена за правилами логіки і з цим треба рахуватися (про взаємозв’язок предмета з іншими ознаками складу злочину див. підрозділ 2.4.).

Інша точка зору полягає в тому, що потерпілий від злочину належить до об’єкта посягання. Так, на думку С.Ф. Кравцова, потерпілий – це фізична особа – суб’єкт суспільних відносин, якому злочином заподіюється шкода . Зазначена позиція підтримуються також у багатьох новітніх працях (їх розділах), що присвячені аналізованій проблематиці .

Ми вважаємо, що потерпілий від злочину є факультативною ознакою об’єкта злочину, – його місце (автономне) не в структурі суспільних відносин, а поряд з ними.

На наш погляд, у кримінально-правовому розумінні потерпілий від злочину – це факультативна ознака об’єкта злочину, що характеризує людину, з приводу якої вчиняється злочин та (або) якій, відповідно до кримінально-правової норми, злочином завдається істотна шкода (чи створюєтья загроза її заподіяння).

При цьому маємо зробити важливе застереження: у контексті сформульованого визначення під істотною шкодою (чи створенням загрози її заподіяння) слід розуміти суспільно небезпечні наслідки діяння, що передбачені у відповідній кримінально-правовій нормі.

Тобто наведена дефініція охоплює три варіанти розвитку подій, за яких людину можна визнати потерпілим від злочину:

1. З приводу людини вчиняється злочин і при цьому їй завдається істотна шкода (чи створюєтья загроза її заподіяння). Це, зокрема, вбивства і тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості.

2. Злочин вчиняється з приводу певної людини (істотна шкода їй при цьому не завдається і не створюєтья загроза заподіяння такої шкоди). Наприклад, експлуатація дітей, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку (ч. 1 ст. 150 КК); у разі, якщо такі дії спричинили істотну шкоду для здоров’я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини, вони кваліфікуються за ч. 2 цієї статті. Так само, істотна шкода не є обов’язковою ознакою складу насильницького донорства (ст. 144 КК), якщо вилучення крові у людини вчиняється шляхом обману.

3. Людині завдається істотна шкода (чи створюєтья загроза її заподіяння), однак злочин вчиняється не з приводу цієї людини. Цей варіант стосується складів злочинів проти власності (наприклад, крадіжка – ст. 185 КК, ненасильницький грабіж – ч.ч. 1, 3–5 ст. 186, шахрайство – ст. 190 КК), якщо предметом посягання є приватне майно фізичної особи; інші приклади: обман покупців та замовників – ст. 225 КК, використання опіки чи піклування з корисливою метою на шкоду підопічному (зайняття житлової площі, використання майна тощо) – ст. 167 КК.

Фактично поняття «потерпілий від злочину» – за багатьма ознаками, що його характеризують, подібне до поняття предмета злочину – відмінність між ними полягає лише в тому, що предметом посягання є матеріальні цінності, а потерпілий від злочину – це людина. Проте, на наш погляд, органи і тканини людини – якщо саме з приводу них вчиняється злочин (зокрема, їх незаконна трансплантація – ст. 143 КК), не охоплюються поняттям потерпілого від злочину – зазначені матеріальні цінності слід визнавати предметом злочину.

Предмет злочину і потерпілий від злочину можуть бути одночасно обов’язковими ознаками одного й того самого складу злочину. Зокрема, предметом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 162 КК, є житло чи інше володіння особи. Водночас потерпілим від цього злочину слід визнавати фізичну особу, – власника або користувача житлом, щодо якої винним застосовано насильство. Іншим прикладом може бути склад злочину, передбачений ст. 347 КК. Предметом цього посягання є майно, що належить працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам, а потерпілим від злочину – сам працівник правоохоронного органу чи його близькі родичі.

Ознаки потерпілого від злочину. У кримінально-правовій доктрині виділяють сукупність різних ознак, що характеризують потерпілого від злочину.

П.С. Дагель, наприклад, вважав, що потерпілий у кримінальному праві характеризується такими ознаками: а) потерпілий – це фізична або юридична особа; б) потерпілий – це особа, якій завдана фізична, майнова (матеріальна) чи моральна шкода; в) потерпілий – це особа, якій шкода завдана злочином .

Схожий погляд на це питання міститься і в працях М.В. Сенаторова. Він зазначає, що потерпілого від злочину в кримінальному праві характеризують три істотні ознаки. Умовно їх автор позначає як соціальна ознака, ознака заподіяння потерпілому шкоди та ознака вчиненого щодо нього злочину . Єдиною із наведених авторами ознак, з існуванням якої можна погодитися, є остання – потерпілий набуває свого статусу лише після вчинення злочину. До настання цього юридичного факту така особа є учасником суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.

На думку Т.І. Присяжнюк, суттєвими ознаками потерпілого у кримінальному праві треба визнавати: 1) стан фізичної особи; 2) властивість бути об’єктом загальнопревентивної дії кримінального закону; 3) здатність відчувати власну захищеність кримінальним законом та її втрату; 4) безпосереднє спричинення шкоди (або загроза заподіяння такої) як зв’язок конкретного потерпілого із конкретним злочином; 5) здатність свідомо чи несвідомо сприймати органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживати з цього приводу; 6) здатність потерпілого впливати на кримінально-правові наслідки вчинення злочину (наприклад, в окремих випадках попередньо вирішувати питання про звільнення від кримінальної відповідальності чи призначення покарання).

У порядку de lege ferenda автор пропонує таке нормативне визначення аналізованого поняття: “… 1. Потерпілим від злочину визнається фізична особа, безпосередньо якій злочином заподіяно шкоду (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину в межах, визначених цим Кодексом” .

На нашу думку, запропоноване Т.І. Присяжнюк визначення є неприйнятним для кримінального законодавства. Автор фактично визнає потерпілими від злочину і псевдопотерпілих – яким не завдана шкода (в юридичному сенсі) внаслідок злочинного посягання (йдеться про особу, яка бажала вчинення щодо неї злочину) та/або не визнає осіб, які не набувають права вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину (наприклад, у разі смерті чи психічного захворювання постраждалого).

Ми пропонуємо ознаки потерпілого від злочину (як загального кримінально-правового поняття) об’єднати у три групи: 1) біологічні; 2) соціальні; 3) юридичні.

1. Біологічні ознаки потерпілого від злочину характеризують його як людину – йдеться про певний вік (зокрема, малолітня чи неповнолітня особа); стать (жіноча або чоловіча); стан здоров’я тощо. Наприклад, потерпілим від злочину, передбаченого ст. 304 КК, може бути лише неповнолітній, а потерпілим, відповідно до ст. 133 КК, – лише особа, яка заражена винуватим венеричною хворобою.

2. Соціальні ознаки потерпілого від злочину визначають його соціальний статус (зокрема – суддя, державний діяч, працівник правоохоронного органу), національність, ставлення до релігії, політичні переконання, освіту тощо. Наприклад, потерпілим від злочину, передбаченого ст. 379 КК, є не будь-яка особа, а лише суддя, народний засідатель чи присяжний або їх близькі родичі.

3. Юридичні ознаки потерпілого від злочину характеризують його у кримінально-правовому аспекті. До них належать:

1) наявність злочинного діяння, вчиненого з приводу певної людини та (або) якій цим діянням, відповідно до кримінально-правової норми, завдається істотна шкода (чи створюєтья загроза її заподіяння);

2) наявність мети вчинення злочину саме з приводу певної людини;

3) форма законодавчого визначення аналізованого поняття (як саме – безпосередньо чи опосередковано (як, наприклад, у ст. 129 КК) потерпілий від злочину визначений у кримінально-правовій нормі);

4) факультативність ознаки «потерпілий від злочину» – вона не є обов’язковою для всіх складів злочинів;

5) «підпорядкованість» потерпілого від злочину об’єкту посягання.

5. Класифікація об’єктів та її правове значення.

У науці кримінального права широкого поширення набула тричленна класифікація об’єктів злочину на загальний, родовий і безпосередній. Це так звана класифікація “по вертикалі”. Вона була запропонована в 1938 р. професором В. Меньшагіним і нині підтримується більшістю юристів.

Загальним об’єктом злочинів визнається вся сукупність суспільних відносин, які охороняє кримінальне законодавство.

Кримінальним законодавством охороняють далеко не всі суспільні відносини. Законодавець поставив під охорону кримінальних законів лише деякі, найбільш важливі суспільні відносини.

Виділення загального об’єкта злочинів має важливе значення:

? для відмежування злочинів від інших правопорушень: ті суспільні відносини, що не перебувають під охороною кримінального закону, не можуть бути об’єктом злочину. Посягання саме на ці суспільні відносини не може бути злочином;

? для визначення соціально–політичної суті злочину: злочин по­сягає на найбільш суттєві суспільні відносини;

? дає змогу визначити суспільні відносини, що потребують кримінально-правової охорони, або навпаки, визначають ті суспільні відносини, потреби в кримінально-правовій охороні котрих вже немає.

? для визначення родового та безпосереднього об’єктів злочинів.

Під родовим об’єктом злочинів звичайно розуміють суспільні відносини, на які посягає певна група злочинів.

Це можуть бути тотожні чи однорідні суспільні відносини, що охороняються комплексом пов’язаних кримінально-правових норм.

Родовий об’єкт злочинів найчастіше вказується в назвах розділів КК. Наприклад, розділ VI має назву “Злочини проти власності”; розділ ІІ – “Злочини проти життя та здоров’я особи”.

Деколи родовий об’єкт описано в нормі кримінального закону. Наприклад, у ст. 401 КК України родовий об’єкт вказано при описанні поняття військового злочину.

Значення родового об’єкта:

1) дозволяє провести класифікацію всіх злочинів і кримінально-право­вих норм. Власне цю властивість і покладено в основу побудови КК за розділами;

2) допомагає встановити характер і ступінь суспільної небезпечності злочину;

3) сприяє правильній кваліфікації злочину;

4) правильне встановлення родового об’єкта допомагає визначити безпосередній об’єкт злочину.

Безпосередній об’єкт –– це суспільні відносини, на які посягає конкретне злочинне діяння. Це суспільні відносини, поставлені під охорону певного кримінального закону.

Питання про те, які суспільні відносини можуть бути об’єктом злочину, вирішує законодавець прийняттям або відміною кримінального закону.

Безпосередній об’єкт злочину вказується лише в деяких статтях КК. Наприклад, у ст. 111 КК, що передбачає відповідальність за державну зраду, вказується безпосередній об’єкт – суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпеки України.

Якщо безпосередній об’єкт не вказаний у статті КК, він визначається аналізом складу злочину та структури суспільних відносин, а також суті змін, які відбиваються в суспільних відносинах при скоєнні злочину.

Наприклад, родовий об’єкт злочинів, відповідальність за котрі встанов­лено статтями КК, розташованими в IV розділі, є відносини власності. Та безпосередні об’єкти деяких злочинів цього розділу КК відрізняються один від одного.

У науці кримінального права є й інші погляди на класифікацію об’єктів злочину.

Так, М. Коржанський вважає, що всі об’єкти необхідно розділити на чотири групи: загальний, родовий, видовий, безпосередній. Відповідно до таких поглядів, під родовим об’єктом слід розуміти окрему групу однорідних суспільних відносин, які складають певну галузь суспільного життя (власність, особа). Видовий об’єкт – це суспільні відносини одного виду (життя, приватна, державна власність). Безпосереднім об’єктом злочину слід вважати об’єкт конкретного злочинного посягання (життя Петро­ва, здоров’я Сидорова та ін.). Тобто безпосередній об’єкт – це суспільні відносини, що порушенні певним злочином, а не ті суспільні відносини, котрі перебувають під охороною кримінально-правової норми.

Безпосередній об’єкт злочину та його види.

Низка злочинів мають не один, а декілька безпосередніх об’єктів. У теорії кримінального права досить поширена триступенева класифікація багатооб’єктних злочинів “по горизонталі”. Суть цієї класифікації полягає в тому, що на рівні безпосереднього об’єкта виділяють основний, додатковий і факультативний безпосередні об’єкти злочину. На нашу думку, виділення окремо факультативного об’єкта має певні недоліки. Визначаючи поняття цього об’єкта, фактично, ми отримуємо різновид додаткового об’єк­та. Тож вважається прийнятною класифікація за якої безпосередній об’єкт поділяється на: 1) основний; 2) додат­ковий, котрий у свою чергу поділяється на: а) обов’язковий та б) факультативний.

Основний безпосередній об’єкт – це суспільні відносини, порушення яких становить соціальну сутність злочину. Основний безпосередній об’єкт визначає суспільну небезпечність певного злочину, місце кримінально-правової норми в системі Особливої частини КК.

Основний безпосередній об’єкт – це суспільні відносини, котрі переважно законодавець поставив під охорону, приймаючи кримінальний закон.

Визначення основного безпосереднього об’єкта дозволяє встановити кримінально-правову норму, за якою необхідно кваліфікувати суспільно небезпечне діяння.

Так, наприклад, злочини проти довкілля: незаконна порубка лісу (ст. 246), незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добув­ним промислом (ст. 249), незаконне полювання (ст. 248) спричиняють шкоду не тільки природоохоронним відносинам, але й відносинам вла­сності та системі господарювання. Та законодавець поставив під охоро­ну насамперед суспільні відносини у сфері довкілля. При цьому також мають на меті охорону власності й системи господарювання.

Отож при незаконній порубці лісу (ст. 246) основним безпосереднім об’єктом будуть суспільні відносини, спрямовані на охорону лісу. Суспільні відносини власності в такому разі будуть додатковим безпосереднім об’єктом.

Додатковий обов’язковий безпосередній об’єкт злочину – це суспільні відносини, посягання на які не є суттю цього злочину, та вони порушуються або ставляться під загрозу порушення поряд з основним безпосереднім об’єктом.

Таким об’єктом можуть бути тільки ті суспільні відносини, що поставлені під охорону кримінального закону. Наприклад, основним безпосереднім об’єктом при скоєнні злочину, передбаченого ст. 392 КК України (дії, що дезорганізують роботу виправ­них установ), є відносини, котрі забезпечують нормальну роботу ви­правних установ. Додатковим безпосереднім об’єктом цього злочину є здоров’я людей.

Додатковий безпосередній об’єкт має важливе значення для встановлення соціально-політичної суті злочину, визначення тяжкості наслідків, які настали чи могли настати.

Установлення додаткового безпосереднього об’єкта сприяє правильній кваліфікації злочинів і відмежуванню одного злочину від іншого.

Наприклад, аналіз ч. 4 ст. 152 КК України (зґвалтування, що спричини­ло тяжкі наслідки, як і зґвалтування малолітньої чи малолітнього) по­казує, що основним безпосереднім об’єктом цього злочину є статева недоторканість малолітньої чи малолітнього, додатковим обов’язковим – здоров’я потерпілої особи. Тож Пленум ВС України в постанові “Про судо­ву практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини” від 27 березня 1992 р. № 4 вказав, що заподіяння при зґвалтуванні тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть потерпілої, слід розглядати як настання особливо тяжких наслідків, передбачених ч. 4 ст. 152 КК, тому додаткова кваліфікація за ч. 2 ст. 121 КК не потрібна.

Характерною ознакою додаткового безпосереднього об’єкта є те, що в багатьох випадках він самостійний і завжди потребує  кримінально-правової охорони.

Додатковим факультативним безпосереднім об’єктом зло­чину визнаються суспільні відносини, що їх цей злочин в деяких випадках порушує, а в інших не порушує.

Наприклад, при скоєнні хуліганства в одних випадках спричиняється шкода і здоров’ю особи, і відносинам власності, а в інших випадках хуліганство не спричиняє такої шкоди. Те ж можна сказати й при спричиненні шкоди життю при зґвалтуванні.

Дії особи, що в процесі зґвалтування чи замаху на цей злочин або після цього вчинила вбивство потерпілого, потрібно кваліфікувати за п. 9 ч. 2 ст. 115 і відповідно ч. 4 ст. 152 чи ст. 15 і ч. 4 ст. 152 КК.

Установлення факультативного безпосереднього об’єкта допо­магає правильно кваліфікувати злочин.

Так, Пленум ВС України в постанові “Про судову практику в справах про хуліганство” від 28 червня 1991 р. № 3 зазначив: “Злісним хуліганством за ознакою особливої зухвалості може бути визначене таке злочинне порушення громадського порядку, яке виражало явну неповагу до суспільства, супроводжувалось, наприклад, насильством із заподіянням тілесних ушкоджень або знущанням над особою, яке тривалий час і вперто не припинялось, або було пов’язане зі знищенням чи пошкодженням майна”.

Значення встановлення безпосереднього об’єкта злочину: встанов­лення безпосереднього об’єкта злочину має важливе значення для встановлення характеру та ступеня суспільної небезпечності злочину; безпосередній об’єкт є необхідним елементом складу злочину. Його встановлення обов’язкове в усіх випадках; за безпосереднім об’єк­том найчастіше проводиться розмежування злочинів. Саме безпосередній об’єкт злочину дає змогу найбільш точно провести розмежування злочинів, адже в більшості випадків об’єкт злочину є тим елементом складу злочину, котрий притаманний тільки одному злочину; безпосередній об’єкт злочину, як і родовий, необхідний для систематизації злочинів; правильне встановлення об’єкта злочину забезпечує правильну класифікацію злочинів.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Назвіть основні теорії об’єкта злочину.

2. Надайте структуру суспільних відносин як об’єкта злочину.

3. Відмежуйте поняття предмета суспільних відносин від поняття предмета злочину.

4. Визначте структуру об’єкта злочину.

5. Надайте визначення поняття предмета злочину.

6. Назвіть ознаки предмета злочину.

7. Надайте визначення поняття потерпілого від злочину.

8. Назвіть ознаки потерпілого від злочину.

9. Розмежуйте предмет злочину і потерпілого від злочину.

10. Надайте класифікацію об’єкта злочину.

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України . К.: Юрінком, 1996. – 80 с.Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. – М., 1957. – 361 с.

2. Таций В.Я. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. М., 1980 г.

3. Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений (объект и квалификация преступлений). – Л., 1979. – 127 с.

4. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М., 1960. – 228 с.

5. Каиржанов Е.К. Интересы трудящихся и уголовный закон. Алма-Ата, 1973 г.

6. Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 208 с.

7. Сенаторов М.  Поняття потерпілого від злочину в кримінальному праві // Академія правових наук / Вісник. – Харків, 2003. – № 1. – С. 202–210.

8. Лащук Є.В. Предмет злочину в кримінальному праві України: Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.08. – К., 2005. – 20 с.

9. Панов Н.И. Понятие предмета преступления по советскому уголовному праву // Проблемы правоведения, 1984 г., Вып. 45, C. 67–73.

10. Коржанський М.Й. Об’єкт і предмет злочину.  Лекція.  – К. – 1997. – 112 с.

Тема 7. Об'єктивна сторона складу злочину

1. Поняття та ознаки об’єктивної сторони складу злочину; 2. Поняття та ознаки діяння в кримінальному праві України; 3. Поняття і види суспільно небезпечних наслідків злочину; 4. Поняття і значення причинного зв’язку в кримінальному праві; 5. Спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину.     Контрольні питання     Рекомендована література