1. Поняття порівняльного кримінального права та загальна характеристика основних сучасних правових сімей.

Політико-правове становище держав сучасного світу є надзвичайно різноманітним, що зумовлюється специфікою форм правління та територіального устрою, видами державно-правового режиму, звичая­ми, історико-культурними традиціями та релігійними течіями, си­стемами права й законодавства, належністю до певної правової сім’ї тощо. Поряд із міжнародним правом діє право окремих континентів і регіонів (право європейське, Британської Співдружності, міжамериканське, СНД). Окрім того, в будь-якій державі існує своє національне право, але й воно має власні особливості. Наприклад, Великобританія на­лежить до унітарних держав, хоча адміністративно включає чотири  окремі країни – Англію, Шотландію, Уельс і Північну Ірландію, правові системи яких неоднакові. Право Франції відрізняється від права Німеччини так, як і право Італії не схоже на право Польщі. Єдиного все­світнього права не існує. Право ж кожної держави є неповторним, унікальним і самобутнім, із притаманними йому визначальними рисами.  Виважений і послідовний курс України на інтеграцію до європейського та світового співтовариства, створення надійної системи національної безпеки разом з провідними країнами світу, боротьба з навалою організованої злочинності та тероризму висувають перед нашою державою високі вимоги щодо відповідності наявної в ній системи законодавства не тільки міжнародним нормам, а й найкращим зразкам демократичної нормотворчості, виробленим у розвинених державах. Важливе місце при цьому має належати порівняльному правознавству, особли­во такому його напрямку, як порівняльне кримінальне право. Цей ви­сновок випливає з таких тверджень: по-перше, сьогодні в Україні прийня­те та діє нове кримінальне законодавство, що потребує подаль­шо­го розвитку й удосконалення через вивчення та запро­вад­ження дієвих кримінально-правових стандартів, які існують за кордоном; по-друге, після трагічних вересневих подій 2001 р. в Америці проблемою номер один для світової спільноти стала боротьба з тероризмом та іншими формами злочинності, а отже й у нашій країні є нагальна потреба  пошуку єдиного механізму кримінально-правового регулювання цих питань; по-третє, створення міжнародно-правових норм у боротьбі зі злочинністю неможливе без попереднього порівняльного аналізу чинного в кожній конкретній державі внутрішнього кримінального законодавства. Ці й інші чинники показали актуальність проведення порівняльних кримінально-правових досліджень. Усе це орієнтує на ретельне вивчення положень Загальної частини кримінального законодавства зарубіжних країн. Відомо, що порівняльне (компаративне) право, відтак і порівняльне кримінальне право, сформувалися на рубежі ХХ століття, спричинивши палкі дискусії щодо сутності, предмета та методів, місця серед  інших галузей правової науки, можливої сфери застосування по­рів­няль­ного вивчення права, цілей такого вивчення. Перші праці з порівняльного права окреслили коло ключових питань: 1) порівняльне право – це самостійна галузь науки права чи метод, що вико­ри­сто­вується цією наукою; 2) як розмежувати порівняльне право та порівняльну історію права, загальну теорію права, соціологію права; 3) у якій галузі права порівняння особливо ефективне, які системи права корисно, доцільно чи просто можливо порівнювати між собою; 4) яка небезпека очікує  юристів на шляху вивчення порівняльного права? Деякі з перелічених питань були настільки складними, що залишилися невирішеними й досі, хоча це й не заважає сьогодні порівняльному праву здійснювати головну місію – пояснювати юристам роль і значення права, використовуючи для цього досвід усіх народів, сприяти розвиткові міжнародних відносин, удосконалювати національне право. За сучасних умов порівняльне право – це радше цілком сформована, відносно самостійна юридична наука та навчальна дисципліна, що має власний предмет, метод і сферу застосування, а також певне місце в системі юридичних знань і юридичної освіти. Звідси випливає, що порівняльне кримінальне право – це окремий напрям науки порівняльного права, що використовує порівняльний метод для пізнання кримінального права інших держав, визначає в ньому спільні та відмінні риси, недоліки й позитивні приклади розв’язання певних проблем, що, зрештою, дозволяє досконаліше розуміти своє національне кримінальне право. У той же час порівняльне кримінальне право – це і структурована, концептуально-визна­чальна система правових знань та уявлень щодо основ­них кримінально-правових систем сучасності й теорії застосування порівняльно-правового методу як у науково-пізнаваль­ному, так і в практико-прикладному аспектах. Завдяки таким стрижневим рисам порівняльного кримінального права як метод порівняльного аналізу, комплексність, між системний і міжнаціональний характер, слід наголосити на принциповій можливості та необхідності проведення порівняльних досліджень між різними правовими системами та правовими сім’ями, що відкриває шлях для компаративного аналізу на рівні мікро- та макросистем, “по-вертикалі” (історично) та “по-горизонталі” (догматично), між унітарними та федеративними державами, між республіками та монархіями тощо. Навіть якщо вивчення права іноземних держав не має порівняльно-правового характеру, все одно воно надає необхідний матеріал для подальших власне порівняльно-правових досліджень. Рівні порівняльного кримінального права: 1) мікрорівневе (емпіричне, прикладне, практичне) – має об’єктом не загальні проблеми, а галузі кримінального права в кожній окремій державі, їх інститути та норми спеціальні інститути, а також пов’язані з цим проблеми, тобто правила, що використовуються для рішення повсякденних конкретних проблем і конфліктів інтересів) та макрорівневе (загальнотеоретичне, глобальне) – порівняння законодавчої техніки, стилю кодифікації, способів тлумачення різних законодавчихї актів в галузі кримінального права, обговорення правової ролі прецедентів, значення методології для розвитку права, методики підготовки судових рішень, тобто цей рівень передбачає вивчення різних правових систем у цілому, їх розвитку й змін в контексті кримінального права); 2) рівень “по-вертикалі” (історичний) та “по-горизонталі” (догматичний); 3) рівень бінарний (порівнюються тільки дві паралельно існуючі системи, чи окремі галузі права в них, котрі різними шляхами досягають подібних результатів, наприклад, Японія і США, Німеччина і СРСР), рівень аналітичний (порівняння супроводжується висновками, які зроблені конкретним автором) рівень паралельний (порівняння, а точніше співставлення, здійснюється без будь-яких висновків, які мають зробити інші дослідники); 4) рівень діахронічний (порівняння одного чи кількох об’єктів у різний час, у розвитку) та синхронічний (порівняння не менше двох об’єктів одночасно). Порівняння також можливе між унітарними та федеративними державами, між республіками та монархіями тощо. Навіть якщо вивчення права іноземних держав не має порівняльно-правового характеру, все одно воно надає необхідний матеріал для подальших власне порівняльно-правових досліджень. Предмет порівняльного кримінального права утворює коло таких питань: а) методологічні проблеми порівняння в кримінальному праві; б) співставлене вивчення основних правових систем сучасності в контексті звернення до їх кримінально-правових галузей (при цьому важливого значення набуває питання класифікації цих систем); в) традиційне   “порівняльне   кримінальне законодавство”,  тобто порівняння нормативних джерел з проблем кримінального права; г) так зване “функціональне” порівняння в межах кримінального права й деякі інші соціологічно зорієнтовані види порівняльних кримінально-правових досліджень; ґ) історико-порівняльне вивчення кримінального права іноземних держав тощо. Наведений перелік проблем, що становлять предмет сучасного порівняльного кримінального права не є вичерпним, його можна доповнювати та розширювати, окремі про­блеми можуть формулюватися інакше. Найголовніші цілі порівняльного кримінального права: 1) більш глибоке пізнання національного кримінального права через формування відповідних висновків, що спираються на досвід інших країн; 2) вивчення кримінального права зарубіжних країн, виходячи з практич­них цілей, у зв’язку з численними міжнародними конвенціями та договорами у сфері протидії злочинності;   3) уніфікація, гармонізація та адаптація права. Розширений підхід до тлумачення цілей порівняльного кримінального права, дозволяє дійти висновку, що його конкретними цілями є: а)  пізнавальна, оскільки порівняльне кримінальне право завжди є зорієнтованим на глибоке вивчення правових явищ; б)  інформаційна, оскільки воно забезпечує матеріалами щодо розвитку й функціонування зарубіжних систем кримінального права; в)  аналітична, спрямована на пошук коренів і витоків кримінально-правових феноменів у зарубіжних правових системах і тенденцій їхнього розвитку; г)  інтегративна, спрямована на пошук способів гар­монізації й збереження правових систем держав, що інтегруються; д)  критична, що забезпечує об’єктивний і суб’єктивний аналіз правових систем і законодавств певних країн; е)  пропагандистська, спрямована на аргументований захист національної кримінально-правової системи та її гідності. Основні функції порівняльного кримінального права: 1) воно є інструментом для вдосконалення національного кримінального права й будь-якого з його інститутів; 2) воно сприяє кращому розумінню іноземного кримінального права, при цьому порівняльне кримінальне право стає допоміжною наукою щодо міжнародного кримінального права (у цьому зв’язку зауважимо, що порівняльне кримінальне право є осередком, центральною ланкою міжсистемних і міжструктурних зв’язків між національним кримінальним правом різних держав, з одного боку, та міжнародним кримінальним правом – з іншого боку, адже не знаючи специфіку національних кримінально-правових норм, пізнання яких здійснює порівняльне кримінальне право, не можна створити ефективні норми міжнародного кримінального права); 3) воно забезпечує пошук загальних компонентів кримінального права в різних народів, різних країн. Порівняльне кримінальне право може використовувати  широкий спектр  методів, поділяючи  їх  на основні  та  допоміжні, однак усі  вони тісно пов’язані між собою, доповнюють один одного. Методами порівняльного кримінального права як науки є:  1) порівняльно-правовий метод (“компаративний метод”, “порівняльний метод”, “метод порівняльного правознавства” тощо); 2) історико-правовий метод; 3) догматичний (формально-логічний) метод; 4) системний метод (метод системного аналізу); 5)  соціологічний; 6) статистичний; 7) моделювання; 8) правового прогнозування; 9) математичний; 10)  кібернетичний тощо.   Провідним методом будь-якого порівняльного дослідження, в тому числі й у сфері кримінального права, є порівняльно-правовий метод. Це – метод:                          а) визначення невідомого шляхом порівняння з відомим; б) з’ясування якостей або властивостей явища шляхом порівняння з іншими його якостями чи властивостями або з якостями чи властивостями іншого явища; в) встановлення закономірностей шляхом порівняння об’єктів у різний час, порівняння їх якостей у минулому з тими самими якостями у сучасному стані для встановлення змін чи тенденцій розвитку. У сучасному кримінальному праві України метод порівняльного правознавства стає одним із провідних й універсальних у системі методологічної бази наукових досліджень1, даючи змогу адекватно співставляти систему міжнародного кримінального права з системою національного кримінального права конкретної держави, краще виявляти соціальну та правову природу українського кримінального права, а також пропонувати напрями використання зарубіжного досвіду правотворення для вдосконалення вітчизняного кримінального законодавства. Як справедливо стверджує В.О. Туляков, “порівняння різних режимів кримінально-правового впливу, попередження злочинності та суспільної інтеграції  у   їхньому  динамічному   взаємозв’язку   надає   можливість  з’ясувати найбільш ефективні утилітарні практики обмеження злочинності”. Більше того, за переконанням О.О. Малиновського, без порівняльно-правового методу аналіз будь-якого явища чи процесу кримінально-правової дійсності не буде всебічним, а, отже, об’єктивним, через це пізнавальна цінність наукової роботи буде мінімальна. Тому сам порівняльний аналіз слід розглядати в двох значеннях: 1) по-перше, як наукова діяльність щодо відображення та фіксації спільного і відмінного у правових явищах різних держав; 2) по-друге, процедура пізнання об’єктивної реальності за допомогою порівняльно-правового та інших методів дослідження. Через це порівняльний (юридичний) аналіз акумулює чимало інтелектуальних методів і прийомів пізнання правових реалій. Щодо інших методів, то до них слід віднести такі: – діалектичний (філософський). Він полягав у використанні законів і категорій діалектики при дослідженні конкретних інституцій та положень кримінального права. Відомо, що цей метод включає важливі та суттєві етапи підняття від абстрактного до конкретного і надалі – від конкретного до абстрактного. Загалом, за допомогою цього методу дослідження положень іноземного кримінального права проводиться в їхньому розвитку і взаємозв’язку, що сприяє формулюванню важливих висновків і пропозицій; – історико-правовий.. Цей метод сприяє розкриттю генезису, закономірностей і тенденцій ключових етапів формування кримінального права іноземних держав, визначає критерії зближення їх окремих кримінально-правових положень; – догматичний (формально-логічний). За допомогою цього методу, який передбачає використання правил формальної логіки та граматики (синтаксису), відбувається систематизація кримінально-правових інститутів і норм, що підлягають порівнянню, визначається зміст певних юридичних термінів, здійснюється тлумачення кримінально-правових положень. Цей метод також дозволяє встановити позитивні та негативні риси у порівняному кримінальному законодавстві й доктрині різних держав; – системний (системного аналізу). Цей метод допомагає з’ясуванню внутрішньої побудови систем порівнюваного кримінального законодавства, виявленню взаємозумовленості різних елементів як всередині цих систем, так і з іншими правовими поняттями й категоріями. Саме цей метод припускає вивчення кримінально-правових явищ як “цілісної системи, що складається з кількох підсистем, структурні елементи яких перебувають між собою в тісній єдності та інтеграції”. Звідси випливає, що системність властива як всьому кримінальному законодавству кожної порівнюваної країни, так й інститутам і нормам, включеним до відповідних частин, розділів, статей тощо. Такий підхід також впливає на ефективність порівняння між собою одиничного, особливого і загального у кримінально-правових явищах, що існують у порівнювальному законодавстві різних держав;   – соціологічний.  Цей метод передбачає проведення власних конкретно-соціологічних досліджень (анкетування, інтерв’ювання, вивчення матеріалів судової практики тощо) з метою виявлення соціального змісту та соціальної характеристики низки кримінально-правових явищ, що дає змогу оцінити ефективність кримінального закону й розробити пропозиції щодо його вдосконалення;  – статистичний. Цей метод використовується при вивченні структури і динаміки злочинності. Завдяки йому встановлюються та аналізуються (в аспекті їх порівняння) статистичні відомості про кількість вчинених злочинів та осіб, що їх вчинили, структуру і рівень злочинності, критерії визначення злочинності, кількість засуджених осіб в кожній порівнюваній державі тощо; – моделювання. Цей метод дозволяє використати позитивний іноземний досвід у формі обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення положень національної кримінально-правової доктрини, а також створення моделі (проекту) змін і доповнень до чинного КК України; – правового прогнозування. Цей метод дозволяє визначити перспективні кроки щодо вдосконалення національного кримінального законодавства, передбачити тенденції криміналізації та декриміналізації діянь у КК України та встановити фактори, які впливатимуть на ці процеси; – математичний. Цей метод використовується приздійсненні підрахунків у процесі власне емпіричних досліджень, аналізі відповідних показників тощо; – кібернетичний. Цей метод використовується при використанні можливостей комп’ютерної техніки для обробки й аналізу різних масивів інформації правового характеру, створенні відповідних схем, таблиць, графіків тощо.   Беручи до уваги географічні та політико-правові особливості України й те, що наша держава є членом Ради Європи та ОБСЄ, а також те, що вона належить до романо-германської правової сім’ї, не викликає сумнівів той факт, що найперспективнішим і найактуальнішим у порівняльних дослідженнях нині є вивчення кримінального права європейських держав (насамперед держав Європейського Союзу) та здійснення, у цьому зв’язку, процесу  адаптації кримінального за­конодавства України до кримінального законодавства Європейського Союзу. Однак не менш важливим завданням, на нашу думку, слід вважати здійснення порівняльного аналізу кримінального права та законодавства України й держав загального права (англо-американ­ської сім’ї), мусульманського права та держав Далекого Сходу. У зв’язку з переліченими вище положеннями, уваги потребує проведення загальної характеристики основних правових сімей сучасності, що дасть змогу з’ясувати основні риси, які об’єднують різні типи правових систем, а також виділити специфіку створення певних норм і способи їх систематизації в різних країнах. При цьому критеріями класифікації правових сімей можуть бути самі різні обставини (зокрема, політичні режими держав, релігійна приналежність, роль кримінально-правового примусу у політиці держави тощо). До того ж вказаними критеріями можуть виступати: по-перше, ідеологія (включає релігію, філософію, економічні та соціальні структури) та юридична техніка (включає джерела права як основний елемент); по-друге, правовий стиль (включає такі чинники: походження та еволюцію системи; своєрідність юридичного мислення; специфічні правові інститути; природа джерел права та засоби їх тлумачення; ідеологія); по-третє, історія правових систем, система джерел права та структура правової системи. Однією з найпоширеніших класифікацій основних правових сімей у наш час є та, що була запропонована відомими французькими компаративістами Рене Давідом і Каміллою Жоффре-Спінозі – романо-германська, сім’я загального права та сім’я соціалістичного права (при цьому зазначені вчені виділяли й “незахідні” країни – держави мусульманського, індійського та іудейського права, Далекого Сходу, Африки та Мадагаскару). Інші дослідники наводять зовсім інші переліки (щодо кількості та змісту) правових сімей. Зокрема, О.М. Ведерникова сучасні кримінально-правові системи класифікує на такі типи: романо-германський, англо-американський, мусульманський, соціалістичний і постсоціалістичний. С.П. Коталейчук аргументує, що основні правові сім’ї – це: романо-німецька, англо-саксонська, соціалістична, релігійна та традиційного й звичаєвого права. Х. Бехруз виділяє такі правові сім’ї: 1) романо-германська (континентальна); 2) правові сім’ї, що примикають до романо-германського права (скандинавські та латиноамериканські правові сім’ї); 3) сім’я загального права;  4) релігійно-традиційні правові сім’ї (мусульманська, індуська та сім’я звичаєвого права);                          5) далекосхідну правову сім’ю. Не поглиблюючись у наукову дискусію з приводу диференціації правових сімей, за нашим переконанням, слід підтримати позицію професора В.Л. Чубарєва, який здійснює ретельну розробку цього питання та пропонує виділити чотири типи правових сімей (всіх їх, як обґрунтовує цей автор, певною мірою, а інколи навіть безумовно, можна віднести до категорії правових сімей):  а) романо-германська (континентальна); б) так званого загального права (англо-американська, англосаксонська); в) держав мусульманського права; г) держав Далекого Сходу. Відтак, надалі будемо виходити саме з такої класифікації правових сімей. До романо-германської правової сім’ї заведено відносити держа­ви, право яких сформувалося на основі римського права. Основна ідея цієї правової сім’ї полягає в тому, що норми права розглядаються як норми поведінки, котрі відповідають вимогам справедливості та моралі. Саме тому в правових системах, які належать до цієї сім’ї, провідну роль відіграють закони, й у них, зазвичай, існують відповідні кодекси. До цієї сім’ї належить велика кількість європейських (континентальних) держав і деякі держави інших континентів, які реципіювали європейське право. Сім’я загального права (Common Law) охоплює право Англії та тих держав, які обрали його за взірець для створення чи розвитку своєї національної правової системи (зокрема, США, Канада). Загальне право було вироблено суддями, що розглядали спори між особами, внаслідок чого його норми є менш загальними та спрямовані на те, щоб вирішити конкретну проблему, не ставлячи за мету сформу­лю­вати певне правило поведінки людини надалі. Власне тому в загаль­но­му праві майже немає кодифікації та воно характеризується значною розпорошеністю норм. Мусульманське право найтісніше пов’язане з ісламом, у якому, як вважають, міститься ідеальна система побудови та функціонування суспільства. Відповідно до цього й ідеал права слід шукати в Корані. За такими поглядами місцеві звичаї існують лише як певні фактичні явища, а закони – як управлінські заходи, проте ні ті, ні ті не варті того, щоб називатися правом.

У державах Далекого Сходу (зокрема, Японія, Китай) панує зовсім інший підхід до права. Якщо на Заході, в ісламських країнах до права ставляться як до основи суспільства, тобто необхідного засобу за­хисту соціального устрою, внаслідок чого будь-яка особа повинна жити відповідно до права, то на Далекому Сході традиційно вва­жається, що право є прийнятним лише для варварів. За переваж­ними уявленнями мешканців цього регіону, порядний громадянин не зобов’язаний поважати це право. Більше того, він повинен жити так, щоб унеможливити навіть звернення до правосуддя. Примирні процедури, на їхню думку, мають перевагу над судовим розглядом, а отже суперечки та спори слід вирішувати за допомогою посередництва, а не через звернення до органів влади.

2.1. Загальна частина кримінального законодавства держав романо-германської сім’ї. До репрезентантів романо-германської правової сім’ї належить велика кількість європейських (континентальних) держав – Франція, ФРН, Австрія, Швейцарія, Нідерланди, Італія, Іспанія, Польща, Швеція, Норвегія, Фінляндія тощо, а також деякі держави інших континентів, які реципіювали європейське право – країни Латинської Америки, значна частина країн Африки, Близького Сходу, Індонезія тощо. Цікаво, що сьогодні кримінальне законодавство більшості держав континентальної Європи складається з двох шарів: 1) національного; 2) загальноєвропейського (останнє створене в межах Ради Європи та Європейського Союзу, у значній мірі має пряму дію і є пріоритетним щодо національного законодавства держав – членів цих інституцій, а частково і держав, які претендують на членство в них). Джерелами кримінального права романо-германської правової сім’ї, крім закону, можуть виступати різні правові феномени. Зокрема, джерелами кримінального права Франції є: 1) Декларація прав людини і громадянина 1789 р.; 2) Конституція Франції 1958 р.; 3) КК Франції 1992 р., який має складну структуру, адже кримі­нально-правові норми можуть видаватися як законодавчими, так і виконавчими органами державної влади. Кодекс поділяється на дві части­ни: законодавчу та регламентаційну. Система й структура обох частин є фактично однаковою. Кожна частина складається з книг, які, зазвичай, поділяються на розділи, глави, відділи, підвідділи, параграфи та статті. Нині КК Франції містить сім книг, шоста – повністю регламентаційна, а перші п’ять і сьома містять і законодавчі, і регламентаційні положення; 4) інші законодавчі акти: кодекси, закони та підзаконні нормативно-правові акти. Останні (підзаконні нормативно-правові акти) по­діляються на два основні види: а) підзаконні акти, що мають силу закону (урядові ордонанси); б) підзаконні акти, що не мають такої сили (урядо­ві декрети, розпорядження префектів і мерів, які переважно регламентують склади поліцейських порушень); 5) міжнародні договори. Роль судової практики та кримінально-правової доктрини обмежена, хоча неабияке значення для тлумачення норм французького кримінального права мають рішення Палати з кримінальних справ Касаційного Суду Франції. Так, відповідно до ст. 111-4 КК Франції кримінальний закон підлягає суворому тлумаченню, а ст. 111-5 – передбачає право судових інстанцій кримінальної юрисдикції тлумачити адміністративні, регламентаційні чи індивідуальні акти й оцінювати їх дійсність, якщо від цього залежить рішення по кримінальній справі. Джерелами кримінального права ФРН виступають: 1) Конституція Німеччини 1949 р.; 2) КК Німеччини 1871 р.; 3) федеральні кримінальні закони. Федеральні закони, переважно, містять норми, що регулюють публічно-правові чи цивільно-право­ві відносини, а в деяких випадках – кримінально-правові відносини (наприклад, у галузі економічного права – § 54 Закону про кредитні  установи; у галузі охорони здоров’я – § 63 Закону про боротьбу з епідемі­я­ми; у галузі виробництва продовольчих товарів і предметів споживання – § 11 Закону про відповідність продовольчих товарів вимогам гігієни та якості тощо). Щодо законодавства земель, то воно містить постанови, що конкретизують відповідальність за певні правопорушення; 4) кримінальне законодавство земель; 5) іноземне кримінальне законодавство. Для кримінального права ФРН також характерним є те, що воно кодифіковане не повністю. Отож його норми перед­бачені також й у так званому “додатковому кримінальному законодавстві” (Nebenstrafrecht) – численних кримінально-правових приписах, що ставлять певні діяння під загрозу покарання. Що визначення поняття злочину, то в одних країнах романо-германської правової сім’ї воно міститься у кримінальному законі, а в інших його немає, тож і для з’ясування його змісту слід звертатися до док­тринальних джерел. Якщо закон визначає поняття злочину, то воно, зазвичай, на­лежить до  так званого “формального” визначення, а тому головною ознакою, що відрізняє злочин від інших правопорушень, є заборона вчинення відповідних діянь під загрозою кримінального покарання. У чинному КК Франції (як і у попередніх Кодексах 1791 і 1810 рр.) загальне визначення поняття злочину відсутнє, хоча окремі його ознаки можуть бути відокремлені у змісті норм Загальної та Особливої частин КК (приміром, тяжкість вчиненого діяння (ст. 111-1), винність (ст. 121-3), вік кримінальної відповідальності (ст. 122-8), неосудність, що виключає кримінальну відповідальність         (ст. 122-1) тощо). Традиційно поняття й ознаки злочину досліджуються кримінально-правовою доктриною Франції. Більшість французьких юристів вважають, що злочин – це діяння, що порушує кримінальний закон, або таке, що передбачено та карається кримінальним законом. За ступенем тяжкості всі злочинні діяння, залежно від ступеня тяжкості, поділяються на три групи: а) злочини; б) проступки та в) порушення. Злочини караються: 1) строковими кримінальними покараннями – кримінальні ув’язнення (застосовуються за вчинення загальнокримінальних злочинів) та заточення (за­стосовуються за вчинення політичних злочинів) на строк до тридцяти років; 2) безстроковими кримінальними покараннями – довічні кримінальні ув’язнення та заточення. Проступки караються виправними покараннями (тюремне ув’язнення на строк до десяти років або штраф), а порушення – поліцейськими (штраф або позбавлення  чи обмеження певних прав). Кримінальне право ФРН передусім оперує загальним до злочину поняттям – злочинне діяння (його ознаками є: протиправність, винність, відповідність ознакам складу діяння, перебування під загрозою покарання). КК ФРН розрізняє два види злочинних діянь: злочин і проступок. Злочини (наприклад, підготовка агресивної війни, підкуп депутатів, тяжке вбивство, підпал, забруднення повітря тощо) караються позбавленням волі на строк  не менший від одного року чи більш суворим покаранням (§ 12 (1)). За вчинення найнебезпечніших злочинів може бути призначено покарання у виді позбавлення волі на строк до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі. Проступки (наприклад, порушення офіційних оголошень, заняття забороненою проституцією, погроза злочином, використання неправдивих свідоцтв про стан здоров’я тощо) передбачають позбавлення волі на більш короткий строк або грошовий штраф (§ 12). Замах на злочин карається завжди, а на проступок – лише у випадках, передбачених Особливою частиною КК ФРН (§ 23). За проступки часто в якості альтернативного основного покарання призначають штраф. Говрячи про підстави кримінальної відповідальності у країнах романо-германської правової сім’ї, слід мати на увазі, що кримінальне законодавство низки держав (приміром, Франції та ФРН) не знає поняття “склад злочину”, замість цього йдеться про різні складові: а) три елементи злочину: легальний – діяння закріплене у законі; матеріальний – об’єктивні ознаки злочинного діяння; моральний – суб’єктивні ознаки злочинного діяння (Франція); б) “склад діяння”  (§ 13 КК ФРН). Зокрема, у науці і законодавстві ФРН саме склад діяння є підставою кримінальної відповідальності (при цьому основа злочину: вольова дія чи бездіяльність людини). Згідно § 15 КК ФРН карається тільки умисна дія, якщо закон прямо не пере­д­бачає покарання за необережну дію. Необхідною ознакою злочину визнається винність (вина). Проте, зазвичай, кримінальне законодавство (зокрема, Франції) не містить загального визначення вини. У доктрині кримінального права панує вихідна позиція про поняття загальної (мінімальної) вини. Загальна вина – це той мінімум психологічної ознаки, без якого взагалі не може бути злочину. Цей мінімум виявляється у простому вольовому моменті, за яким будь-яке діяння осудної особи (за відсутності форс-мажорних обставин або непереборної сили) є вольовий акт, бо у власне діянні міститься не тільки матеріальний, а й психологічний його елемент. Немає і поняття вини у чинному КК ФРН, хоча він і містить певні норми, присвячені вині та її формам. Наприклад, у § 15 цього Кодексу зазначено, що карається тільки умисна дія, якщо закон прямо не пере­д­бачає покарання за необережну дію. У наступному параграфі за­значається: по-перше, якщо хтось при вчиненні діяння не знає про обставину, що стосується передбаченого законом складу зло­чину, то він діє ненавмисно; по-друге, той, хто при вчиненні діяння помилково сприймає обставини, що могли б створити склад злочину, передбаченого більш м’яким законом, може бути покараний за умисне вчинен­ня діяння саме за більш м’яким законом. Отож, вина існує у формі умислу  та необережності. При умисній формі вини винна особа не тільки усвідомлює протизаконний характер свого діяння (Франція), але й бажає його здійснити та досягти його шкідливих наслідків. За кримі­нальним законодавством ФРН, протиправність не належить до змісту умислу, проте необхідними його ознаками є відповідність вчинюваних дій передбаченому законом складу злочину та бажання їх вчинити чи припущення щодо можливості їх вчинення, якщо особа примирюється з настанням відповідного становища. Теорія французького кримінального права передбачає різні ступені умислу: навмисний (формується протягом більш-менш тривалого часу) та спеціальний (вимагає здійснення діяння з визначеною метою). Ненавмисна вина за французьким законодавством наявна тоді, коли поведінка виконавця є усвідомленою та бажаною, проте останній не намагається досягти ніякого шкідливого наслідку.  В юридичній доктрині Франції подекуди висловлюються побажання ввести проміжну між умислом і необережністю форму вини – непробачувану необережність, за якої особа усвідомлено йде на ризик, небезпечний для іншої, сподіваючись при цьому, що він нікому не завдасть шкоди. Умисел, за кримінальним законодавством ФРН, може бути прямим і непрямим (побічним). Прямий умисел має два різновиди: перший, коли особа усвідомлює своє діяння та його наслідки й бажає не тільки його вчинити, а й досягти передбачуваних наслідків; у другому випадку вважається, що той, хто знає чи передбачає наслідок, усе ж діє, тож не має права посилатися на небажання передбачуваного наслідку. Необережність за цим законодавством наявна, якщо особа не передбачає, що її діяння відповідає складу злочину, хоча могла це передбачати, а тому могла й усвідомлювати протиправність своєї поведінки. У теорії кримінального права ФРН розрізняють два види необережності: неусвідомлювана (особа взагалі не передбачає можливості настання злочинного наслідку) й усвідомлювана (особа припускає можливість настання злочинного наслідку, проте вважає, що цього не станеться). Завдяки панівній у іноземному кримінальному праві презумпції, за якою більшість людей здатна усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, головна увага приділяється пошуку тих підстав, які виключають або зменшують осудність. На відміну від попередніх інститутів, поняття неосудності в цій правовій сім’ї здебільшого міститься у кримінальному законі. Згідно із французьким кримінальним законодавством для визнання особи осудною необхідні медичний (відсутність психічного чи нерво­во-психічного розладу) та психологічний (наявність здатності усвідомлювати чи контролювати свої дії) критерії. Згідно з § 20 КК ФРН без вини діє той, хто, вчиняючи діяння, внаслідок хворобливого психіч­ного розладу, глибокого розладу свідомості, недоумства чи іншого тяжкого психічного відхилення, нездатний усвідомлювати протиправність діяння чи діяти з усвідомленням його протиправності, Щодо зменшеної осудності, то, наприклад, за ст. 122-1 КК Франції, вона зумовлена наявністю того ж, що й у випадку неосудності, медичного критерію та дещо зміненого психічного – зниження здатності усвідомлювати чи контролювати свої дії. Згідно з § 21 КК ФРН, якщо за одні­єю із зазначених у § 20 КК причин здатність особи усвідомлювати проти­правність діяння чи діяти відповідно до цього була суттєво змінена при вчиненні діяння, то покарання може бути пом’якшено (абз. 1 § 49). Кримінальному праву деяких країн романо-германської сім’ї (наприклад, Франції, Нідерландів, Данії, Швеції) знайомий інститут відпо­відальності юридичних осіб. Зокрема, у Франції корпорація (юридична особа) є суб’єк­том злочину, якщо його вчинено на користь такої юридичної особи її керівником або представником. Покаранням для юридичних осіб є п’ятикратний розмір штрафу, який встановлено для фізичних осіб, а в разі рецидиву – десятикратний, а також припинення чи заборону здійснювати певні види діяльності, судовий нагляд, заборону розміщувати вклади чи цінні папери, конфіскацію майна, афішування чи розголошення вироку. Кримінальна відповідальність і покарання фізичних осіб у Франції настає з 13 років (ст. 122-8 КК). Спеціальні положення передбачені щодо відповідальності неповнолітніх, покарання яких залежить від їх категоризації: 1) неповнолітні до 13 років (їм не призначають покарання, а замість цього – заходи виправного впливу й електронний нагляд); 2) неповнолітні від 13 до 16 років; 3) неповнолітні від 16 до 18 років. Суб’єктом злочинного діяння у ФРН є фізична й осудна особа з 14-річного віку. Юридичні особи не підлягають кримінальній відповідальності. Положення про незакінчений злочин зазвичай врегульовані доктринально. Французьке кримінальне право виділяє три види незакінченого діяння: а) замах на злочинне діяння; б) нездійснене злочинне діяння; в) неможливе злочинне діяння. Загальновизнаним є правило, за яким кримінальне право західноєвропейських держав карає злочинну діяльність, починаючи із замаху на злочин, хоча певні винятки з цього правила все ж існують. Замах на злочин у теорії французького кримінального права ви­значається як початок виконання злочинного діяння, якщо немає добро­вільної відмови від його виконання. Зрозуміло, що перехід від некараного (за загальним правилом) готування до злочину до початку його вчинення важко визначити, внаслідок чого в доктрині з цього приводу висловлено різні рекомендації. Щодо КК ФРН, то він не містить положень про готування до злочину. Готування карається тільки тоді, коли це спеціально передбачено нормою Особливої частини КК ФРН. Щодо замаху, то § 22 КК ФРН зазначає про таке: на кримінально-­каране діяння замахується той, хто маючи уявлення про діяння, безпо­середньо починає здійснювати склад злочину. Закінчене діяння буває двох видів: завершене та фактично закінчене. Щодо співучасті, то у КК Франції її визначення відсутнє. Зазвичай співучастю визнається діяльність осіб, які безпосередньо не беруть участі у вчиненні злочину, проте провокують або полегшують скоєння злочину виконавцем, хоча власне ця діяльність ознак злочинного діяння не містить. Специфіка французького кримінального права у тому, що воно розрізняє співучасть через підбурювання, керівництво виконавцями, надання засобів, допомоги та сприяння вчиненню злочину. У КК ФРН положення про співучасть врегульовані §§ 25-31. Злочин може бути вчинений у формі одноособового виконання, співвиконання й опосеред­кованого виконання, а також підбурювання до скоєння злочину. КК ФРН не містить вказівку на організатора. Обставини, що виключають кримінальну відповідальність (“підстави щодо ненастання кримінальної відповідальності”, про які йдеться у гл. 2 розд. ІІ кн. ІІ КК Франції) – це: 1) неосудність; 2) недосягнення віку кримінальної відповідальності; 3) примус до вчинення злочинного діяння; 4) помилка у праві; 5) виконання припису закону та наказу законного органу влади; 6) правомірний захист; 7) крайня необхідність. За КК ФРН обставинами, що виключають кримінальну відповідальність (“підставами, що виключають відповідальність”, §§ 32-35), є: 1) необхідна оборона (§ 32); 2) крайня необхідність, яка буває двох видів: а) крайня необхідність при відсутності протиправності (§34) та б) крайня необхідність, що виключає та пом’якшує вину (§ 35). Кримінальне законодавство держав цієї правової сім’ї зазвичай не містить як загального визначення покарання, так і вказівки щодо його сутності та цілей. У французькій доктрині пану­ють дві головні тенденції з цього приводу. За однією з них, покарання – це форма реагування суспільства на злочин, яка має на меті відплатити та залякати. Згідно з другою, основними цілями покарання є виправлення та ресоціалізація злочинця. Злочини караються кримінальними покараннями, проступки – виправними, а порушення – поліцейськими. Систему покарань та їх види в межах розглядуваної правової сім’ї вирізняє значне розмаїття. Як у французькому, так і в німецькому кримі­нальному праві не існує смертної кари. Найсуворіший вид покарання – довічне позбавлення волі. Максимальний строк покарання у виді по­збавлення волі за КК Франції становить 30 років, а за КК ФРН – 15 років (застосовуються також: грошовий штраф, майновий штраф, додаткові покарання). За видами покарань наявні розходження ще значніші за вказані. Відомий кримінальному праву романо-германської правової сім’ї інститут заходів виправлення та безпеки. Чинний КК Франції, хоча й не вживає термін “заходи безпеки”, однак це поняття використовує КПК (зокрема, в ст. 137 передбачена можливість превентивного за­стосування заходів безпеки у формі судового контролю до визнання особи винною вироком суду). Заходи безпеки можуть бути застосовані превентивно до алкоголіків, які становлять небезпеку для довколишніх (ст. L. 355-2 Кодексу про охорону здоров’я). Також такими заходами слід визнати: “заходи захисту, допомоги, нагляду та виховання”, що застосовуються до неповнолітніх; заходи при наданні особі відстрочки виконання покарання (КК Франції прямо вказує на “заходи контролю”, “заходи допомоги”, метою яких є ресоціалізація засуджених); додаткові покарання у виді спеціальної конфіскації предметів, заборони проживання в певних місцях, зачинення якогось закладу, позбавлення прав водія тощо).   Німецька система заходів виправлення та безпеки передбачає заходи із позбавлення волі та ін. Заходи виправлення та безпеки, пов’язані з позбавленням волі – це, зокрема: а) поміщення в психіатричну лікарню; б) поміщення в лікувальний заклад для алкоголіків і наркоманів; в) превентивне ув’язнення. До заходів, не пов’язаних із позбавленням волі, належать: а) встановлення нагляду;  б) позбавлення прав водія; в) заборона займатися певною професійною діяльністю.  

2.2. Загальна частина кримінального законодавства держав загального права. Як зазначалося вище, цю правову сім’ю ще інколи називають англо-американською (неконтинентальною) сім’єю. Вона заснована на загальному праві, датою виникнення якого вважається 1066 р. Це право мало великий уплив на розвиток правових систем не тільки Англії та США, але й Індії, Пакистану та низки країн Африки. В Англії є два основні джерела кримінального права: загальне право (судові прецеденти) та статутне право (парламентське законодавство). У США існує правовий дуалізм, що втілюється у такому принципі: на території кожного штату діє право даного штату, окрім певних умов, коли застосовується федеральне право. Джерелами кримінального права є: Конституція США 1787 р.; акти Конгресу США (та законодавчі акти окремих штатів); підзаконні акти Президента, міністерств й відомств федерального уряду; судова правотворчість – прецедентне (загальне) право; міжнародні договори (договори про екстрадицію включно); право індіанських племен. Щодо поняттязлочину,то у державах цієї правової сім’ї його або зовсім немає, або в законодавстві викладено його формальне визначення. Передусім злочин ототожнюється з поняттям “посягання”, яке є протиправним і караним. В англійському праві визначення поняття злочину в традиційному розумінні не існує. Під ним розуміють шкоду, що спричиняє діяння державним або суспільним інтересам. Немає в ньому й вичерпного переліку злочинів, оскільки англійське кримінальне право залишається  некодифікованим. Зазвичай поняття злочину в Англії дається в судових вироках щодо кожного окремого випадку. За Законом 1967 р. поділ злочинів на фелонії та місдимінори скасовано і за матеріальною ознакою вони поділяються на зраду та інші злочинні діяння. Цей же Закон розрізняє “арештні” і “не арештні” злочини. “Арештні” злочини передбачають застосування арешту без наказу судді (це, зазвичай, злочини, покаранням за які є тюремне ув’язнення на строк не менше 5 років). Всі інші злочини є не арештними. За способом судочинства злочини бувають: 1) ті, що переслідуються за обвинувальним актом (справа розглядається суддею та присяжними засідателями, з попереднім розглядом у магістратському суді); 2) сумарні (справа розглядається магістратським судом без участі присяжних, без попереднього розгляду, від початку до кінця); 3) змішані (гібридні) (справа може бути розглянути за вибором у будь-якому із наведених вище порядків). У більшості сучасних кримінальних кодексів штатів США, навпаки, міститься формалізоване визначення злочину –  діяння, заборонене нормами кримінального права під загрозою покарання. На федеральному рівні посягання у США поділяються на три групи: 1) фелонії – найнебезпечніші посягання, які караються смертною карою або тюремним ув’язненням на строк понад 1 рік;                      2) місдимінори  – менш небезпечні посягання, які караються тюремним ув’язненням на строк до 1 року; 3) незначні (кримінальні) правопорушення – різновиди місдимінору, які караються тюремним ув’язненням на строк до 6 місяців або штрафом до $ 5 тис. для фізичних осіб та до $ 10 тис. для юридичних осіб, або обома покараннями разом. Фелонії та місдимінори поділяються на декілька класів, залежно від яких установлюються межі кримінального покарання: зазвичай, фелонії – на три-п’ять класів (“А”, “В”, “С” тощо), а місдимінори – на два або три класи. У справі “Сполучені Штати проти Хадсона та Гудвіна” (1812 р.) Верховний суд постановив, що федеральні злочини є цілком статутними, а тому особу не можна притягнути до кримінального відповідальності, визнати винною та призначити відповідне покарання на підставі якого-небудь судового прецеденту. Підставою кримінальної відповідальності в англійському праві з давніх часів є не тільки намір вчинити злочин, а ще й певна поведінка, котру називають “явною дією” (overt act). Однак зміст останньої історично неодноразово змінювався та й узагалі він усе ще не визначений і в кожному окремому випадку тлумачиться судом. Слід наголосити, що питання складу злочину, об’єктивних і суб’єктивних (вину також) ознак злочину, кваліфікації злочинів, обставин, які виключають кримінальну відповідальність, та деякі інші питання переважно врегульовані кримінально-правовою доктриною та судовою практикою. Так, доктрина англо-американського права виокремлює два елементи злочину – “actus reus” (характеризує об’єктивну сторону злочину) та “mens rea” (відбиває суб’єктивну сторону злочину), які мають поєднуватися, утворювати одне ціле. “Actus reus” – це вчинене особою протиправне вольове діяння (дія чи  бездіяльність), яке часто позначається терміном “поведінка” (“conduct”). Щодо причиновості, то сторона обвинувачення має довести, що дії особи були закономірною та безпосередньою причиною небезпечних наслідків. “Мens rea” (у перекладі – “винний дух”, “злий розум”, “заборонений умонастрій”) – це кримінальний намір, стан психіки, що відбиває винність особи. В Австралії замість складу злочину оперують фізичними елементами та елементами вини (ст. 3.1., розділ 3, частина 2.2. “Елементи злочину” КК Австралії 1995 р.). Сучасне англійське право знає три форми вини:намір (intent), необережність (recklessness) та недбалість (negligence), проте усталених визначень цих форм ні в праві, ні в доктрині не існує. За Модельним КК США 1962 р., запропоновано іншу класи­фікацію, що зараз відтворена в більшості чинних кодексів, прийнятих штатами. За ним дії винного можуть бути вчинені: а) з метою; б) з усві­домленням; в) необережно; г) недбало. При цьому, кожна із цих форм може визначатися окремо до будь-якого (чи всіх) матеріальних елементів злочину. Щодо осудності, то вона в доктрині зазначених держав не набула чіткого визначення та розглядається в безпосередньому зв’язку з “mens rea”, коли для кожного складу злочинів передбачається своє значення цього терміну. Звідси й велика кількість поглядів і про­позицій щодо визначення вини й осудності. Можна лише зазначити, що, за переважною думкою англійських фахівців, вина як підстава осудності повинна завжди містити два елементи: 1) у момент вчинення злочину особа має контролювати свої дії; 2) вона повинна передбачати ті наслідки, що дійсно виникли в результаті поведінки, реалізованої винним. В Англії та США не виокремлюють обмежену осудність. Стан неосудності визначається зазвичай на підставі так званих “правил М’Нагтена” 1843 року. Зміст цих правил полягав у встановленні критерію типу “біле – чорне”, відповідно до якого обвинувачений підлягав виправданню, якщо через певну форму психічного захворювання він не знав, що робив, або не міг усвідомити, що те, що він робив, було неправильним (протиправним) Суб’єктами злочину в аналізованих країнах можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (корпорації). В Англії не підлягають кримінальній відповідальності суверен (король і королева) й дипломатичні представники. За Законом про дітей і підлітків 1969 р. мінімальний вік кримінальної відповідальності – 10 років. Існує специфіка відповідальності неповнолітніх. Кримінальна відповідальність корпорацій існує з ХІХ ст., а з 1944 р. їх притягують до відповідальності як виконавців чи співучасників незалежно від наявності “mens rea”. У США існує презумпція, що особа у віці від 7 до 14 років “нездатна” вчинити злочин, однак така презумпція може бути спростована. Особи, віком від 15 до 21 року, за вчинення кримінальних порушень відповідають як неповнолітні делінквенти, а іноді цей вік може бути зменшений до 12 років. Юридичні особи несуть кримінальну відповідаль­ність за дії свого агента (представника) за таких умов: по-перше, ці дії мають бути вчинені в межах його службового статусу; по-друге – в інтересах корпорації; по-третє – вони були вчинені за згодою чи схвалені керівництвом (радою директорів) корпорації. Поняття попередньої злочинної діяльності у кримінальному праві англо-американської сім’ї не пов’язується зі стадіями вчинення умисного злочину, а виявляється у трьох самостійних посяганнях – підбурюванні, змові та замаху. Крім того, приміром, норми федерального кримінального права США  розрізняють такі специфічні поняття, як “рекетирська діяльність”, “заборонена діяльність”, “визначена злочинна діяльність” тощо. Підбурювання до скоєння злочину за англо-американським правом розглядається як схиляння іншої особи до вчинення злочину незалежно від того, чи цей злочин скоєно. Більше того, завжди мається на увазі невдале підбурювання, оскільки вдале підбурювання, тобто таке, що супроводжувалося вчиненням відповідного злочину, є за цим правом співучастю у злочині. Отож, карається також замах на під­бурювання. Єдиною відмітністю (особливістю) американського права є те, що злочином завжди буде підбурювання до скоєння тяжкого злочину, а щодо інших видів сталої практики не існує. На відміну від підбурювання змова – це обов’язково угода чи об’єднання двох і більше осіб із єдиним наміром або метою вчинити злочин. Змова може розглядатись як окремий злочин. Так, розділ 18 Зведення законів США, в якому передбачено відповідальність за переважну кількість федеральних злочинів, зазначає, що караються такі види змов: змова, спрямована на порушення прав громадян (§ 241), змова з метою вчинити тяжке вбивство (§ 1117), змова з метою знешкодження суден (§ 2271) тощо. Відповідальність за злочинну змову може наставати незалежно від того, чи вчинив винний якісь дії, чи ні.   Найбільш повне уявлення про замах за кримінальним законодавством цієї правової сім’ї можна скласти за спеціальним законом Англії про замах, який карається кримінально (1981 р.). Відповідно до цього закону особа має визнаватися винною в замаху, якщо з наміром вчини­ти злочин вона скоює дію, що є чимось “більшим, ніж просте готування до вчинення злочину”. Проте питання про розмежування зазначеного готування та замаху на злочин залишається питанням факту та сталої практики щодо нього немає. Щодо співучасті, то в державах  англо-американської правової сім’ї зазвичай існує чотиричленна класифікація злочинців – виконавці (першого та другого ступеня) і пособники (до та після вчинення злочину). В англійських статутах також згадують про фігури виконавця та співучасника. Під останнім здебільшого мають на увазі пособника чи підбурювача. Виконавцем визнається особа, що безпосередньо вчинила діяння опосередковано (за допомогою, наприклад, струму), чи та, що сприяла злочину в момент його скоєння. Пособником визнається той, хто: забез­печує вчинення злочину; консультує виконавця злочину чи керує виконанням злочину. В Англії та США обставини, що виключають кримінальну відповідальність, передусім визначені доктриною і судовою практикою. Їх вважають “захистами” від кримінального переслідування. В Англії це, передусім: 1) помилка; 2) примус подружжя; 3) примус під погрозою спричинення тілесного ушкодження чи смерті; 4) необхідність; 5) виконання наказу тощо. У США такими обставинами можуть бути: 1) самозахист або захист інших осіб чи майна; 2) необхідність; 3) виконання публічного обов’язку; 4) виконання свого права; 5) провокація; 6) згода потерпілого;              7) цивільний арешт; 8) примус; 9) сп’яніння; 10) помилка; 11) недосягнення віку відповідальності тощо. Що стосується покарання за вчинення злочину, то його визначення дається зазвичай у доктрині й судовій практиці. Переважно по­карання є власне спричиненням страждань особі за скоєн­ня нею злочину. За англійським кримінальним правом проголошено три цілі покарання: 1) відплата,                          2) залякування та 3) виправлення. Цілі покарання у кримінальному праві США: 1) кара, 2) загальна та спеціальна превенція, 3) позбавлення можливості вчиня­ти злочини та 4) реабілітація. Головний вид покарання в цій правовій сім’ї – все ще позбавлення волі. В Англії – це тюремне ув’язнення, максимальний строк якого складає 25 років. Найтяжчий вид покарання – довічне тюремне ув’язнення. Смертна кара в Англії не застосовується. Штраф також застосовується часто. Додаткові покарання: компенсація заподіяної шкоди, конфіскація майна тощо. Основними видами покарань у США є: 1) смертна кара; 2) тюремне ув’язнення в усіх його різновидах (приміром, довічне чи на певний строк); 3) штраф. Додаткові покарання у США: 1) конфіскація майна; 2) покладення обов’язку відшкодувати спричинену шкоду (реституція); 3) дії щодо повідомлення потерпілих; 4) позбавлення різних прав тощо. Кримінальне право США передбачає такий вид покарання, як смерт­на кара. Необхідні підстави для її застосування – досягнення винним 18-річного віку, взяття до уваги судом факторів (обставин), які обтяжу­ють або пом’якшують покарання. Крім того, ухвалення останнім часом федеральних законів щодо протидії організованій злочинності та те­рори­зму в Америці значно розширює коло випадків засто­сування смерт­ної кари. Правом помилувати засуджених до смертної кари осіб наділений президент держави (ст. ІІ, розділ 2 Конституції США) або губернатор штату чи Рада з питань помилування й умовно-до­стро­ко­вого звільнення.  Вироки за федеральні (невійськові) злочини здійснюються у спосіб, визначений у тому штаті, в якому вони приводяться до виконання. Це переважно: електричний стілець, газова камера, ін’єкція з отрутою, повішання та розстріл. У деяких штатах засуджений до страти сам може обрати спосіб виконання вироку (наприклад, у штаті Північна Кароліна – газову камеру чи отруйну ін’єкцію, у штаті Юта – отруйну ін’єкцію чи розстріл). Вартість цього виду покарання коливається від штату до штату.          У Флориді  “загальна вартість” засудженого до смерті, включаючи тюремні та судові витрати, – 3,2 млн дол., у Теннессі – 5 млн дол., у Меріленді – 7 млн дол., що в 13 разів дорожче за 40 років тюремного ув’язнення. Слушними є також такі факти: 1) у 2006 р. у США було страчено всього 53 особи (у 2005 – 60, у 2004 – 59) у 14 штатах; 2) до 52 осіб була застосована смертельна ін’єкція, а до однієї особи – електричний стілець; 3) наприкінці 2005 р. виконання вироку у виді смертної кари в американських тюрмах очікувало 3254 особи, що на 66 осіб менше, ніж наприкінці 2004 року. Максимальний штраф у США: для фізичних осіб – до 250 тис. доларів США, а для юридичних – 72,5 млн. доларів США. Специфічним кримінально-правовим заходом є пробація, яка є окремим видом звільнення від покарання та його відбування. Пробація – це, передусім, умовне засудження з випробувальним строком, відстрочка виконання вироку. Протягом пробації засуджений зобов’язаний додержуватися низки встановлених судом умов (зокрема, сумлінна праця на відповідній роботі; утримання від надмірного вживання алкоголю чи будь-якого вживання наркотичних засобів; утримання від володіння вогнепальною зброєю; проходження передбаченого судом медичного, психіатричного чи психологічного лікування; проживання у громадсько-виправному закладі чи участь у його програмі протягом усього строку пробації тощо). Щодо заходів виправлення та безпеки,то в Англії до них на­лежать визнання особи “звичним (або впертим) злочинцем”, при­значення продовжених строків покарання, видання наказів про заборо­ну антисоціальної поведінки, направлення наркоманів на лікування та подальший контроль за ними, призначення штрафу неповнолітнім тощо. Сучасне кримінальне право федерації та окремих штатів США розрізняє такі види заходів виправлення та безпеки: 1) призначення продовжених або додаткових строків позбавлення волі; 2) примусові заходи медичного характеру; 3) інформування населення про злочинців; 4) дистанційний нагляд; 5) примусові заходи виховного характеру щодо неповнолітніх тощо.

2.3. Загальна частина кримінального законодавства мусульманських держав. З усіх світових релігій, напевно, іслам найбільш близький до держа­ви та права. Мусульманське право, що виникло на його ґрунті, зберігає важливе значення нормативного регулятора. Вважається, що мусульманське право є відбитком волі Аллаха, а квінтесенцією ісламу є шаріат, який складається з двох частин – принципів віри (акід) та принципів права (фікх). При цьому, за переважною думкою дослідників, фікх (або власне мусульманське право) поділяється на дві частини: перша визначає, якою повинна бути поведінка мусульманина щодо йому подібних, в той час як інша містить його зобов’язання стосовно Аллаха. Інакше кажучи, Коран (головна священна книга мусульман, зібрання проповідей, обрядових і правових установлень, молитв, притч, виголошених основоположником Мохамедом і записаних його сподвижниками уже після смерті пророка) та сунна (збірка хадісів, тобто розповідей сподвижників Мохамеда про те, як вів себе пророк  в тих чи тих випадках), в основу яких покладено “божі визнання (зізнання)”, закріплюють як підвалини віри, так і правила релігійного культу та моралі, що загалом визначають зміст мусульманського права в юридичному аспекті. Злочин визначається в доктрині мусульманського права як діяння, що (юридично) заборонено та карається Аллахом. Поняття злочину ґрунтується на двох принципових ідеях. Згідно з першою, вважа­ється, що всі вчинки та навіть думки людей певним чином визначаються волею Аллаха. Проте встановлені божими зізнаннями межі є достатньо гнучкими для того, щоб дати змогу людині в багатьох випадках самостійно обирати конкретні варіанти поведінки. Унаслідок цього будь-який серйозний вчинок має бути караним, оскільки він розглядається як порушення мусульманських заборон, загальний зміст яких зводиться до захисту п’яти головних цінностей – релігії, життя, розуму, продовження роду та власності. За другою ідеєю злочином є неслухняність щодо волі Аллаха, тому злочинна поведінка за мусульманським правом вважається не тільки відхиленням від приписів мусульманського права, що тягне “земну санкцію”, а й гріхом, за який винний понесе кару в іншому (потойбічному) світі. Із зазначеного стає зрозумілим, що відхилення від будь-яких норм, які регулюють поведінку людей, за мусульманським правом є одночасно порушенням релігійних обов’язків. Саме тому за ним не існує жорстких відокремлень між санкціями за такі порушення.  Взагалі в мусульманському праві існує єдина галузь права, котру можна визначити як деліктну, коли при кваліфікації деліктів підстава – це не стільки суспільна небезпечність скоєного, скільки інші, переважно релігійні критерії. Найпоширенішою, як вважають, є тричленна класифікація, за якою всі злочини (правопорушення) поділяють на: 1) злочини найбільшої суспільної небезпечності, бо вони посягають на “права Аллаха” та караються точно визначеною санкцією – хадд (наприклад, відсіченням руки, забиванням камінням, смертною карою і четвертуванням); 2) злочини, що теж тягнуть фіксоване покарання (наприклад, кісас – покарання, що дорівнює тяжкості вчиненого протиправного діяння; дійя – сплата викупу за кров); 3) усі інші порушення як “прав Аллаха”, так й інших осіб, які караються нефіксованою санкцією – тазір (система суворо встановлених формально визначених санкцій за конкретні проступки, що дозволяє досить гнучко вибирати вид і розмір покарання залежно від характеру правопорушення й особи винного). До злочинів першої категорії належать такі сім видів вчинків: перелюб, вживання спиртних напоїв, крадіжка, розбій, недоказане звинувачення в перелюбі, відступництво від віри та бунт. Головні злочини другої категорії – вбивство та тілесні ушкодження незворотного характеру. Всі інші злочини за мусульманським правом віднесено до третьої категорії. Питання щодо осудності винної особи вирішується окремо залежно від того, у злочині якої категорії вона звинувачується. Наприклад, відповідальності за крадіжку підлягає тільки вільна особа, котра досягла повноліття та повністю усвідомлює свої дії. На відміну від хадда чи кісаса, тазір може бути застосовано до будь-якої психічно здорової особи, зокрема й неповнолітньої. Особливість тазіра полягає в тому, що він не є системою абсолютно визначених санкцій, унаслідок чого правозастосовчий орган може обирати досить-таки гнучко захід покарання залежно від тяжкості скоєного та даних щодо особи винного. Якщо необхідно, можуть бути використані декілька видів тазіру. Беручи до уваги “публічний інтерес”, дозволяється превентивне покарання тазіром осіб, стосовно яких є достатні підстави підозрювати, що вони можуть вчинити злочин. Загальновідомі кримінальні покарання, такі, наприклад, як позбавлення волі, в мусульманському праві мають значні відмінності. Так, інколи засуджені до позбавлення волі перебувають удома чи в мечеті, не маючи права їх залишати. Одночасно мусульманське право дуже широко застосовує смертну кару. Незважаючи на це, сучасне мусульманське право характеризується значними змінами. Переважно це виявляється в тому, що у правових системах найбільш розвинутих мусульманських країн воно поступово втрачає провідні позиції на користь законодавства, побудованого на принципах західноєвропейського чи американського права (Туреччина, Єгипет, Афганістан тощо).

2.4. Загальна частина кримінального законодавства держав Далекого Сходу. Загальну частину кримінального права держав Далекого Сходу пропонуємо розглянути на прикладі Китаю та Японії. Розвиток сучасного кримінального права Китаю визначається загальною стратегією держави на побудову соціалізму з “китайською специфікою”. Отож спочатку (1949–1956 рр.) у ньому спостерігалося становлення соціалістичного права, потім (1957–1976 рр.) – тривале панування правового нігілізму в період так званої “культурної революці”, після чого знову почався період інтенсивного законотворення, коли практично було оновлено кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство. Головне джерело кримінального права Китаю – КК 1979 р. (в новій редакції 1997 р.). Загальна частина включає п’ять глав: гл. 1 – Завдання, основні принципи та сфера дії Кримінального кодексу; гл. 2 – Про злочин; гл. 3 – Про покарання; гл. 4 – Застосування покарання; гл. 5 – Інші положення. Деякі глави можуть містити параграфи. На відміну від Китаю, кримінальне право Японії утворюють три складові частини: 1) право, що міститься в КК (1907 р.); 2) спеціальне кримінальне право, тобто норми, що містяться у спе­ці­­­а­льних кримінальних законах; 3) норми про кримінальне покарання, що містяться в некриміна­ль­ному законодавстві (так зване кримінально-адміністративне, кримінально-господарське, кримінально-трудове право тощо). У ст. 10 КК КНР уперше в історії Китаю було запроваджено законодавче визначення поняття злочину, під яким слід розуміти всі діяння, що посягають на державний суверенітет і територіальну цілісність, спричиняють шкоду диктатурі пролетаріату, порушують соціалістичну революцію та соціалістичне будівництво, громадський порядок, посягають на загальнонародну власність громадян, їх особистість, демократичні й інші права, а також інші суспільно небезпечні дії, за які в кодексі передбачено кримінальне покарання. Щодо Японії, то ні у КК, ні в інших джерелах кримінального права цієї держави визначення злочину немає. За японським кримінальним правом злочином вважається діяння, за яке передбачено кримінальну відповідальність. Отож, єдиною ознакою злочину за японським кримінальним правом є його караність, у той час як за китайським правом необхідна наявність щонайменше трьох ознак: суспільної небезпечності, кримінальної проти­правності та кримінальної караності відповідного діяння. Про склад злочину КК Китаю не зазначає, а в Японії під елементами складу злочину розуміють “елементи умов складу злочину” (“косей йокан йосо”). У ст. 11 КК КНР зазначено, що злочин визнається вчиненим умисно, якщо особа передбачала, що її дії можуть спричинити суспільно небезпечні наслідки, та бажала чи свідомо припускала їх настання. Що стосується необережності, то цей Кодекс також відтворює по­ложен­ня, за яким відповідальність за необережну вину може настати лише у випадках, які прямо передбачені в законі. До речі, кількість таких випадків украй невелика, внаслідок чого в китайській доктрині вважається, що вирішення питання про наявність або відсутність умислу означає вирішення питання щодо наявності злочину взагалі. Саме тому питанню про форми необережності в теорії та законодавстві великої уваги не приділяється. Чинний КК Японії реалізує концепцію, за якою злочином вважається умисна дія. Тільки як виняток з цього правила у ньому передбачено відповідальність за деякі необережні злочини (наприклад, за необе­режне спричинення смерті особи), хоча детальніших положень щодо видів необережності КК не містить. Не дивлячись на те, що значний уплив на КК КНР справило колиш­нє радянське кримінальне право, його положення останнім часом за­знали численних доповнень і змін. Наприклад, із 1989 р. у кримінальному праві Китаю існує кримінальна відповідальність юридичних осіб за корупцію, а з 1995 р. –  за порушення закону про компанії. За КК Японії (ст. 41) кримінальна відповідальність настає з 14 років. При цьому покарання може бути пом’якшено у разі явки з повинною, а також при з’явленні із зізнанням у випадках, коли кримінальна справа порушується за заявою особи. Учення про стадії вчинення злочинутаспівучасть у злочині в кримінальному праві Китаю та Японії не набули детального розвитку. Так, за КК Японії передбачено відповідальність за замах на злочин (тільки у випадках, спеціально зазначених у відповідних статтях КК) та ситуації, коли особа не змогла довести злочин до кінця чи із власної ініціативи припинила його вчинення, за що покарання відповідно пом’якшується чи особа навіть звільняється від покарання. Стосовно ж співучасті, то, за загальним правилом, особи, що вдвох або в більшій кількості разом вчинювали злочин, усі визнаються виконавцями. До виконавців належать також підбурювачі до злочинів. За КК Японії окремо передбачена лише така форма співучасті, як пособництво, за яке покарання пом’якшується. У КК КНР встановлено вичерпний перелік покарань: п’ять основних видів (нагляд, короткостроковий кримінальний арешт, строкове позбавлення волі, довічне позбавлення волі та смертна кара) і три додаткових види покарання (штраф, позбавлення політичних прав і конфіскація майна). До іноземців як основне, та як додаткове покарання може застосовуватися висилання з держави. За загальним правилом нагляд призначається строком від трьох місяців до двох років, короткостроковий арешт – від п’ятнадцяти днів до шести місяців, строкове позбавлення волі – від шести місяців до п’ятнадцяти років, довічне позбавлення волі призначається як альтернатива смертній карі. Смертна кара за особливо тяжкі злочини може призначатися навіть особам віком від 16 до 18 років (із відстрочкою виконання на два роки). За підрахунками деяких спеціалістів, Китай впевнено посідає одне з перших місць у світі за кількістю страчених за вироками судів осіб. У кримінальному законодавстві Японії не міститься визначення поняття покарання та його цілей. Водночас КК Японії (ст. 9) встановлює вичерпний перелік покарань у послідовності, що відображає тяжкість цих покарань. Основні покарання – це смертна кара, позбавлення волі (безстрокове та строкове) з примусовою працею чи без неї, штраф, кримінальний арешт і малий штраф. Єдиним додатковим покаранням є конфіскація. Смертна кара виконується в тюрмі через повішання (ст. 11 КК), строкове позбавлення волі призначається на термін від одного місяця до 15 років, штраф – від 10 000 ієн і більше (малий – від 1000 до 10 000), а кримінальний арешт – від одного до тридцяти днів. За японським кримінальним правом конфіскації підлягають ті предмети, що їх  набуто внаслідок злочину чи на його підставі, а також як винагорода за злочин. Кримінальне право держав Далекого Сходу вказує на інститут заходів виправлення та безпеки. Найбільш виразно він виявляється в кримінальному праві Японії, де заходи безпеки застосовуються до таких категорій осіб: 1) делінквентних неповнолітніх; 2) жінок, які порушили Закон про запобігання проституції; 3) умовно засуджених; 4) звільнених із тюрем. До спеціальних психіатричних закладів можуть бути поміщені особи (навіть без їхньої згоди), що можуть (здатні) нанести ушкодження собі чи іншим людям. Значного розвитку з-поміж заходів виправлення та безпеки набув інститут захисного нагляду – специфічний японський інструмент, який об’єднує пробацію (умовне засудження) та пероул (умовно-дострокове звільнення), точніше – нагляд за умовно засудже­ними та умовно-достроково звільненими.

Таким чином, вивчення Загальної частини кримінального законодавства зарубіжних країн передбачає з'ясування цілої низки питань: визначення поняття порівняльного кримінального права та розгляд його основних характеристик, визначення кола правових сімей, що включають ті держави, кримінальне законодавство яких повинно бути вивчено, визначення схожих і відмінних рис, що існують положень у положеннях Загальної частини кримінального законодавства України та зарубіжних країн, тощо. Порівняльне кримінальне право – це окремий напрям науки порівняльного права, що використовує порівняльний метод для пізнання кримінального права інших держав, визначає в ньому спільні та відмінні риси, недоліки й позитивні приклади розв’язання певних проблем, що, зрештою, дозволяє досконаліше розуміти своє національне кримінальне право. У той же час порівняльне кримінальне право – це і структурована, концептуально-визна­чальна система правових знань та уявлень щодо основ­них кримінально-правових систем сучасності й теорії застосування порівняльно-правового методу як у науково-пізнаваль­ному, так і в практико-прикладному аспектах. У кримінально-правовому аспекті найбільш оптимальним кроком є виділення чотирьох типів правових сімей (всіх їх, як обґрунтовує цей автор, певною мірою, а інколи навіть безумовно, можна віднести до категорії правових сімей):  а) романо-германської (континентальна); б) так званого загального права (англо-американська, англосаксонська); в) держав мусульманського права; г) держав Далекого Сходу. Специфіка кримінального права держав романо-германської правової сім’ї у тому, що воно сформувалося на основі римського права. Основна ідея цієї правової сім’ї полягає в тому, що норми права розглядаються як норми поведінки, котрі відповідають вимогам справедливості та моралі. Саме тому в правових системах, які належать до цієї сім’ї, провідну роль відіграють закони, й у них, зазвичай, існують відповідні кодекси. Сім’я загального права охоплює кримінальне право право Англії та тих держав, які обрали його за взірець для створення чи розвитку своєї національної правової системи. Загальне право було вироблено суддями, що розглядали спори між особами, внаслідок чого його норми є менш загальними та спрямовані на те, щоб вирішити конкретну проблему, не ставлячи за мету сформу­лю­вати певне правило поведінки людини надалі. Власне тому в загаль­но­му праві майже немає кодифікації та воно характеризується значною розпорошеністю норм. Мусульманське кримінальне правонайтісніше пов’язане з ісламом, у якому, як вважають, міститься ідеальна система побудови та функціонування суспільства. Відповідно до цього й ідеал права слід шукати в Корані. За такими поглядами місцеві звичаї існують лише як певні фактичні явища, а закони – як управлінські заходи, проте ні ті, ні ті не варті того, щоб називатися правом.

У державах Далекого Сходу (зокрема, Японія, Китай) панує зовсім інший підхід до кримінального права: традиційно вва­жається, що воно є прийнятним лише для варварів. За переваж­ними уявленнями мешканців цього регіону, порядний громадянин не зобов’язаний поважати це право. Більше того, він повинен жити так, щоб унеможливити навіть звернення до правосуддя. Примирні процедури, на їхню думку, мають перевагу над судовим розглядом, а отже суперечки та спори слід вирішувати за допомогою посередництва, а не через звернення до органів влади.

2.1. Загальна частина кримінального законодавства держав романо-германської сім’ї. До репрезентантів романо-германської правової сім’ї належить велика кількість європейських (континентальних) держав – Франція, ФРН, Австрія, Швейцарія, Нідерланди, Італія, Іспанія, Польща, Швеція, Норвегія, Фінляндія тощо, а також деякі держави інших континентів, які реципіювали європейське право – країни Латинської Америки, значна частина країн Африки, Близького Сходу, Індонезія тощо. Цікаво, що сьогодні кримінальне законодавство більшості держав континентальної Європи складається з двох шарів: 1) національного; 2) загальноєвропейського (останнє створене в межах Ради Європи та Європейського Союзу, у значній мірі має пряму дію і є пріоритетним щодо національного законодавства держав – членів цих інституцій, а частково і держав, які претендують на членство в них). Джерелами кримінального права романо-германської правової сім’ї, крім закону, можуть виступати різні правові феномени. Зокрема, джерелами кримінального права Франції є: 1) Декларація прав людини і громадянина 1789 р.; 2) Конституція Франції 1958 р.; 3) КК Франції 1992 р., який має складну структуру, адже кримі­нально-правові норми можуть видаватися як законодавчими, так і виконавчими органами державної влади. Кодекс поділяється на дві части­ни: законодавчу та регламентаційну. Система й структура обох частин є фактично однаковою. Кожна частина складається з книг, які, зазвичай, поділяються на розділи, глави, відділи, підвідділи, параграфи та статті. Нині КК Франції містить сім книг, шоста – повністю регламентаційна, а перші п’ять і сьома містять і законодавчі, і регламентаційні положення; 4) інші законодавчі акти: кодекси, закони та підзаконні нормативно-правові акти. Останні (підзаконні нормативно-правові акти) по­діляються на два основні види: а) підзаконні акти, що мають силу закону (урядові ордонанси); б) підзаконні акти, що не мають такої сили (урядо­ві декрети, розпорядження префектів і мерів, які переважно регламентують склади поліцейських порушень); 5) міжнародні договори. Роль судової практики та кримінально-правової доктрини обмежена, хоча неабияке значення для тлумачення норм французького кримінального права мають рішення Палати з кримінальних справ Касаційного Суду Франції. Так, відповідно до ст. 111-4 КК Франції кримінальний закон підлягає суворому тлумаченню, а ст. 111-5 – передбачає право судових інстанцій кримінальної юрисдикції тлумачити адміністративні, регламентаційні чи індивідуальні акти й оцінювати їх дійсність, якщо від цього залежить рішення по кримінальній справі. Джерелами кримінального права ФРН виступають: 1) Конституція Німеччини 1949 р.; 2) КК Німеччини 1871 р.; 3) федеральні кримінальні закони. Федеральні закони, переважно, містять норми, що регулюють публічно-правові чи цивільно-право­ві відносини, а в деяких випадках – кримінально-правові відносини (наприклад, у галузі економічного права – § 54 Закону про кредитні  установи; у галузі охорони здоров’я – § 63 Закону про боротьбу з епідемі­я­ми; у галузі виробництва продовольчих товарів і предметів споживання – § 11 Закону про відповідність продовольчих товарів вимогам гігієни та якості тощо). Щодо законодавства земель, то воно містить постанови, що конкретизують відповідальність за певні правопорушення; 4) кримінальне законодавство земель; 5) іноземне кримінальне законодавство. Для кримінального права ФРН також характерним є те, що воно кодифіковане не повністю. Отож його норми перед­бачені також й у так званому “додатковому кримінальному законодавстві” (Nebenstrafrecht) – численних кримінально-правових приписах, що ставлять певні діяння під загрозу покарання. Що визначення поняття злочину, то в одних країнах романо-германської правової сім’ї воно міститься у кримінальному законі, а в інших його немає, тож і для з’ясування його змісту слід звертатися до док­тринальних джерел. Якщо закон визначає поняття злочину, то воно, зазвичай, на­лежить до  так званого “формального” визначення, а тому головною ознакою, що відрізняє злочин від інших правопорушень, є заборона вчинення відповідних діянь під загрозою кримінального покарання. У чинному КК Франції (як і у попередніх Кодексах 1791 і 1810 рр.) загальне визначення поняття злочину відсутнє, хоча окремі його ознаки можуть бути відокремлені у змісті норм Загальної та Особливої частин КК (приміром, тяжкість вчиненого діяння (ст. 111-1), винність (ст. 121-3), вік кримінальної відповідальності (ст. 122-8), неосудність, що виключає кримінальну відповідальність         (ст. 122-1) тощо). Традиційно поняття й ознаки злочину досліджуються кримінально-правовою доктриною Франції. Більшість французьких юристів вважають, що злочин – це діяння, що порушує кримінальний закон, або таке, що передбачено та карається кримінальним законом. За ступенем тяжкості всі злочинні діяння, залежно від ступеня тяжкості, поділяються на три групи: а) злочини; б) проступки та в) порушення. Злочини караються: 1) строковими кримінальними покараннями – кримінальні ув’язнення (застосовуються за вчинення загальнокримінальних злочинів) та заточення (за­стосовуються за вчинення політичних злочинів) на строк до тридцяти років; 2) безстроковими кримінальними покараннями – довічні кримінальні ув’язнення та заточення. Проступки караються виправними покараннями (тюремне ув’язнення на строк до десяти років або штраф), а порушення – поліцейськими (штраф або позбавлення  чи обмеження певних прав). Кримінальне право ФРН передусім оперує загальним до злочину поняттям – злочинне діяння (його ознаками є: протиправність, винність, відповідність ознакам складу діяння, перебування під загрозою покарання). КК ФРН розрізняє два види злочинних діянь: злочин і проступок. Злочини (наприклад, підготовка агресивної війни, підкуп депутатів, тяжке вбивство, підпал, забруднення повітря тощо) караються позбавленням волі на строк  не менший від одного року чи більш суворим покаранням (§ 12 (1)). За вчинення найнебезпечніших злочинів може бути призначено покарання у виді позбавлення волі на строк до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі. Проступки (наприклад, порушення офіційних оголошень, заняття забороненою проституцією, погроза злочином, використання неправдивих свідоцтв про стан здоров’я тощо) передбачають позбавлення волі на більш короткий строк або грошовий штраф (§ 12). Замах на злочин карається завжди, а на проступок – лише у випадках, передбачених Особливою частиною КК ФРН (§ 23). За проступки часто в якості альтернативного основного покарання призначають штраф. Говрячи про підстави кримінальної відповідальності у країнах романо-германської правової сім’ї, слід мати на увазі, що кримінальне законодавство низки держав (приміром, Франції та ФРН) не знає поняття “склад злочину”, замість цього йдеться про різні складові: а) три елементи злочину: легальний – діяння закріплене у законі; матеріальний – об’єктивні ознаки злочинного діяння; моральний – суб’єктивні ознаки злочинного діяння (Франція); б) “склад діяння”  (§ 13 КК ФРН). Зокрема, у науці і законодавстві ФРН саме склад діяння є підставою кримінальної відповідальності (при цьому основа злочину: вольова дія чи бездіяльність людини). Згідно § 15 КК ФРН карається тільки умисна дія, якщо закон прямо не пере­д­бачає покарання за необережну дію. Необхідною ознакою злочину визнається винність (вина). Проте, зазвичай, кримінальне законодавство (зокрема, Франції) не містить загального визначення вини. У доктрині кримінального права панує вихідна позиція про поняття загальної (мінімальної) вини. Загальна вина – це той мінімум психологічної ознаки, без якого взагалі не може бути злочину. Цей мінімум виявляється у простому вольовому моменті, за яким будь-яке діяння осудної особи (за відсутності форс-мажорних обставин або непереборної сили) є вольовий акт, бо у власне діянні міститься не тільки матеріальний, а й психологічний його елемент. Немає і поняття вини у чинному КК ФРН, хоча він і містить певні норми, присвячені вині та її формам. Наприклад, у § 15 цього Кодексу зазначено, що карається тільки умисна дія, якщо закон прямо не пере­д­бачає покарання за необережну дію. У наступному параграфі за­значається: по-перше, якщо хтось при вчиненні діяння не знає про обставину, що стосується передбаченого законом складу зло­чину, то він діє ненавмисно; по-друге, той, хто при вчиненні діяння помилково сприймає обставини, що могли б створити склад злочину, передбаченого більш м’яким законом, може бути покараний за умисне вчинен­ня діяння саме за більш м’яким законом. Отож, вина існує у формі умислу  та необережності. При умисній формі вини винна особа не тільки усвідомлює протизаконний характер свого діяння (Франція), але й бажає його здійснити та досягти його шкідливих наслідків. За кримі­нальним законодавством ФРН, протиправність не належить до змісту умислу, проте необхідними його ознаками є відповідність вчинюваних дій передбаченому законом складу злочину та бажання їх вчинити чи припущення щодо можливості їх вчинення, якщо особа примирюється з настанням відповідного становища. Теорія французького кримінального права передбачає різні ступені умислу: навмисний (формується протягом більш-менш тривалого часу) та спеціальний (вимагає здійснення діяння з визначеною метою). Ненавмисна вина за французьким законодавством наявна тоді, коли поведінка виконавця є усвідомленою та бажаною, проте останній не намагається досягти ніякого шкідливого наслідку.  В юридичній доктрині Франції подекуди висловлюються побажання ввести проміжну між умислом і необережністю форму вини – непробачувану необережність, за якої особа усвідомлено йде на ризик, небезпечний для іншої, сподіваючись при цьому, що він нікому не завдасть шкоди. Умисел, за кримінальним законодавством ФРН, може бути прямим і непрямим (побічним). Прямий умисел має два різновиди: перший, коли особа усвідомлює своє діяння та його наслідки й бажає не тільки його вчинити, а й досягти передбачуваних наслідків; у другому випадку вважається, що той, хто знає чи передбачає наслідок, усе ж діє, тож не має права посилатися на небажання передбачуваного наслідку. Необережність за цим законодавством наявна, якщо особа не передбачає, що її діяння відповідає складу злочину, хоча могла це передбачати, а тому могла й усвідомлювати протиправність своєї поведінки. У теорії кримінального права ФРН розрізняють два види необережності: неусвідомлювана (особа взагалі не передбачає можливості настання злочинного наслідку) й усвідомлювана (особа припускає можливість настання злочинного наслідку, проте вважає, що цього не станеться). Завдяки панівній у іноземному кримінальному праві презумпції, за якою більшість людей здатна усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, головна увага приділяється пошуку тих підстав, які виключають або зменшують осудність. На відміну від попередніх інститутів, поняття неосудності в цій правовій сім’ї здебільшого міститься у кримінальному законі. Згідно із французьким кримінальним законодавством для визнання особи осудною необхідні медичний (відсутність психічного чи нерво­во-психічного розладу) та психологічний (наявність здатності усвідомлювати чи контролювати свої дії) критерії. Згідно з § 20 КК ФРН без вини діє той, хто, вчиняючи діяння, внаслідок хворобливого психіч­ного розладу, глибокого розладу свідомості, недоумства чи іншого тяжкого психічного відхилення, нездатний усвідомлювати протиправність діяння чи діяти з усвідомленням його протиправності, Щодо зменшеної осудності, то, наприклад, за ст. 122-1 КК Франції, вона зумовлена наявністю того ж, що й у випадку неосудності, медичного критерію та дещо зміненого психічного – зниження здатності усвідомлювати чи контролювати свої дії. Згідно з § 21 КК ФРН, якщо за одні­єю із зазначених у § 20 КК причин здатність особи усвідомлювати проти­правність діяння чи діяти відповідно до цього була суттєво змінена при вчиненні діяння, то покарання може бути пом’якшено (абз. 1 § 49). Кримінальному праву деяких країн романо-германської сім’ї (наприклад, Франції, Нідерландів, Данії, Швеції) знайомий інститут відпо­відальності юридичних осіб. Зокрема, у Франції корпорація (юридична особа) є суб’єк­том злочину, якщо його вчинено на користь такої юридичної особи її керівником або представником. Покаранням для юридичних осіб є п’ятикратний розмір штрафу, який встановлено для фізичних осіб, а в разі рецидиву – десятикратний, а також припинення чи заборону здійснювати певні види діяльності, судовий нагляд, заборону розміщувати вклади чи цінні папери, конфіскацію майна, афішування чи розголошення вироку. Кримінальна відповідальність і покарання фізичних осіб у Франції настає з 13 років (ст. 122-8 КК). Спеціальні положення передбачені щодо відповідальності неповнолітніх, покарання яких залежить від їх категоризації: 1) неповнолітні до 13 років (їм не призначають покарання, а замість цього – заходи виправного впливу й електронний нагляд); 2) неповнолітні від 13 до 16 років; 3) неповнолітні від 16 до 18 років. Суб’єктом злочинного діяння у ФРН є фізична й осудна особа з 14-річного віку. Юридичні особи не підлягають кримінальній відповідальності. Положення про незакінчений злочин зазвичай врегульовані доктринально. Французьке кримінальне право виділяє три види незакінченого діяння: а) замах на злочинне діяння; б) нездійснене злочинне діяння; в) неможливе злочинне діяння. Загальновизнаним є правило, за яким кримінальне право західноєвропейських держав карає злочинну діяльність, починаючи із замаху на злочин, хоча певні винятки з цього правила все ж існують. Замах на злочин у теорії французького кримінального права ви­значається як початок виконання злочинного діяння, якщо немає добро­вільної відмови від його виконання. Зрозуміло, що перехід від некараного (за загальним правилом) готування до злочину до початку його вчинення важко визначити, внаслідок чого в доктрині з цього приводу висловлено різні рекомендації. Щодо КК ФРН, то він не містить положень про готування до злочину. Готування карається тільки тоді, коли це спеціально передбачено нормою Особливої частини КК ФРН. Щодо замаху, то § 22 КК ФРН зазначає про таке: на кримінально-­каране діяння замахується той, хто маючи уявлення про діяння, безпо­середньо починає здійснювати склад злочину. Закінчене діяння буває двох видів: завершене та фактично закінчене. Щодо співучасті, то у КК Франції її визначення відсутнє. Зазвичай співучастю визнається діяльність осіб, які безпосередньо не беруть участі у вчиненні злочину, проте провокують або полегшують скоєння злочину виконавцем, хоча власне ця діяльність ознак злочинного діяння не містить. Специфіка французького кримінального права у тому, що воно розрізняє співучасть через підбурювання, керівництво виконавцями, надання засобів, допомоги та сприяння вчиненню злочину. У КК ФРН положення про співучасть врегульовані §§ 25-31. Злочин може бути вчинений у формі одноособового виконання, співвиконання й опосеред­кованого виконання, а також підбурювання до скоєння злочину. КК ФРН не містить вказівку на організатора. Обставини, що виключають кримінальну відповідальність (“підстави щодо ненастання кримінальної відповідальності”, про які йдеться у гл. 2 розд. ІІ кн. ІІ КК Франції) – це: 1) неосудність; 2) недосягнення віку кримінальної відповідальності; 3) примус до вчинення злочинного діяння; 4) помилка у праві; 5) виконання припису закону та наказу законного органу влади; 6) правомірний захист; 7) крайня необхідність. За КК ФРН обставинами, що виключають кримінальну відповідальність (“підставами, що виключають відповідальність”, §§ 32-35), є: 1) необхідна оборона (§ 32); 2) крайня необхідність, яка буває двох видів: а) крайня необхідність при відсутності протиправності (§34) та б) крайня необхідність, що виключає та пом’якшує вину (§ 35). Кримінальне законодавство держав цієї правової сім’ї зазвичай не містить як загального визначення покарання, так і вказівки щодо його сутності та цілей. У французькій доктрині пану­ють дві головні тенденції з цього приводу. За однією з них, покарання – це форма реагування суспільства на злочин, яка має на меті відплатити та залякати. Згідно з другою, основними цілями покарання є виправлення та ресоціалізація злочинця. Злочини караються кримінальними покараннями, проступки – виправними, а порушення – поліцейськими. Систему покарань та їх види в межах розглядуваної правової сім’ї вирізняє значне розмаїття. Як у французькому, так і в німецькому кримі­нальному праві не існує смертної кари. Найсуворіший вид покарання – довічне позбавлення волі. Максимальний строк покарання у виді по­збавлення волі за КК Франції становить 30 років, а за КК ФРН – 15 років (застосовуються також: грошовий штраф, майновий штраф, додаткові покарання). За видами покарань наявні розходження ще значніші за вказані. Відомий кримінальному праву романо-германської правової сім’ї інститут заходів виправлення та безпеки. Чинний КК Франції, хоча й не вживає термін “заходи безпеки”, однак це поняття використовує КПК (зокрема, в ст. 137 передбачена можливість превентивного за­стосування заходів безпеки у формі судового контролю до визнання особи винною вироком суду). Заходи безпеки можуть бути застосовані превентивно до алкоголіків, які становлять небезпеку для довколишніх (ст. L. 355-2 Кодексу про охорону здоров’я). Також такими заходами слід визнати: “заходи захисту, допомоги, нагляду та виховання”, що застосовуються до неповнолітніх; заходи при наданні особі відстрочки виконання покарання (КК Франції прямо вказує на “заходи контролю”, “заходи допомоги”, метою яких є ресоціалізація засуджених); додаткові покарання у виді спеціальної конфіскації предметів, заборони проживання в певних місцях, зачинення якогось закладу, позбавлення прав водія тощо).   Німецька система заходів виправлення та безпеки передбачає заходи із позбавлення волі та ін. Заходи виправлення та безпеки, пов’язані з позбавленням волі – це, зокрема: а) поміщення в психіатричну лікарню; б) поміщення в лікувальний заклад для алкоголіків і наркоманів; в) превентивне ув’язнення. До заходів, не пов’язаних із позбавленням волі, належать: а) встановлення нагляду;  б) позбавлення прав водія; в) заборона займатися певною професійною діяльністю.  

2.2. Загальна частина кримінального законодавства держав загального права. Як зазначалося вище, цю правову сім’ю ще інколи називають англо-американською (неконтинентальною) сім’єю. Вона заснована на загальному праві, датою виникнення якого вважається 1066 р. Це право мало великий уплив на розвиток правових систем не тільки Англії та США, але й Індії, Пакистану та низки країн Африки. В Англії є два основні джерела кримінального права: загальне право (судові прецеденти) та статутне право (парламентське законодавство). У США існує правовий дуалізм, що втілюється у такому принципі: на території кожного штату діє право даного штату, окрім певних умов, коли застосовується федеральне право. Джерелами кримінального права є: Конституція США 1787 р.; акти Конгресу США (та законодавчі акти окремих штатів); підзаконні акти Президента, міністерств й відомств федерального уряду; судова правотворчість – прецедентне (загальне) право; міжнародні договори (договори про екстрадицію включно); право індіанських племен. Щодо поняттязлочину,то у державах цієї правової сім’ї його або зовсім немає, або в законодавстві викладено його формальне визначення. Передусім злочин ототожнюється з поняттям “посягання”, яке є протиправним і караним. В англійському праві визначення поняття злочину в традиційному розумінні не існує. Під ним розуміють шкоду, що спричиняє діяння державним або суспільним інтересам. Немає в ньому й вичерпного переліку злочинів, оскільки англійське кримінальне право залишається  некодифікованим. Зазвичай поняття злочину в Англії дається в судових вироках щодо кожного окремого випадку. За Законом 1967 р. поділ злочинів на фелонії та місдимінори скасовано і за матеріальною ознакою вони поділяються на зраду та інші злочинні діяння. Цей же Закон розрізняє “арештні” і “не арештні” злочини. “Арештні” злочини передбачають застосування арешту без наказу судді (це, зазвичай, злочини, покаранням за які є тюремне ув’язнення на строк не менше 5 років). Всі інші злочини є не арештними. За способом судочинства злочини бувають: 1) ті, що переслідуються за обвинувальним актом (справа розглядається суддею та присяжними засідателями, з попереднім розглядом у магістратському суді); 2) сумарні (справа розглядається магістратським судом без участі присяжних, без попереднього розгляду, від початку до кінця); 3) змішані (гібридні) (справа може бути розглянути за вибором у будь-якому із наведених вище порядків). У більшості сучасних кримінальних кодексів штатів США, навпаки, міститься формалізоване визначення злочину –  діяння, заборонене нормами кримінального права під загрозою покарання. На федеральному рівні посягання у США поділяються на три групи: 1) фелонії – найнебезпечніші посягання, які караються смертною карою або тюремним ув’язненням на строк понад 1 рік;                      2) місдимінори  – менш небезпечні посягання, які караються тюремним ув’язненням на строк до 1 року; 3) незначні (кримінальні) правопорушення – різновиди місдимінору, які караються тюремним ув’язненням на строк до 6 місяців або штрафом до $ 5 тис. для фізичних осіб та до $ 10 тис. для юридичних осіб, або обома покараннями разом. Фелонії та місдимінори поділяються на декілька класів, залежно від яких установлюються межі кримінального покарання: зазвичай, фелонії – на три-п’ять класів (“А”, “В”, “С” тощо), а місдимінори – на два або три класи. У справі “Сполучені Штати проти Хадсона та Гудвіна” (1812 р.) Верховний суд постановив, що федеральні злочини є цілком статутними, а тому особу не можна притягнути до кримінального відповідальності, визнати винною та призначити відповідне покарання на підставі якого-небудь судового прецеденту. Підставою кримінальної відповідальності в англійському праві з давніх часів є не тільки намір вчинити злочин, а ще й певна поведінка, котру називають “явною дією” (overt act). Однак зміст останньої історично неодноразово змінювався та й узагалі він усе ще не визначений і в кожному окремому випадку тлумачиться судом. Слід наголосити, що питання складу злочину, об’єктивних і суб’єктивних (вину також) ознак злочину, кваліфікації злочинів, обставин, які виключають кримінальну відповідальність, та деякі інші питання переважно врегульовані кримінально-правовою доктриною та судовою практикою. Так, доктрина англо-американського права виокремлює два елементи злочину – “actus reus” (характеризує об’єктивну сторону злочину) та “mens rea” (відбиває суб’єктивну сторону злочину), які мають поєднуватися, утворювати одне ціле. “Actus reus” – це вчинене особою протиправне вольове діяння (дія чи  бездіяльність), яке часто позначається терміном “поведінка” (“conduct”). Щодо причиновості, то сторона обвинувачення має довести, що дії особи були закономірною та безпосередньою причиною небезпечних наслідків. “Мens rea” (у перекладі – “винний дух”, “злий розум”, “заборонений умонастрій”) – це кримінальний намір, стан психіки, що відбиває винність особи. В Австралії замість складу злочину оперують фізичними елементами та елементами вини (ст. 3.1., розділ 3, частина 2.2. “Елементи злочину” КК Австралії 1995 р.). Сучасне англійське право знає три форми вини:намір (intent), необережність (recklessness) та недбалість (negligence), проте усталених визначень цих форм ні в праві, ні в доктрині не існує. За Модельним КК США 1962 р., запропоновано іншу класи­фікацію, що зараз відтворена в більшості чинних кодексів, прийнятих штатами. За ним дії винного можуть бути вчинені: а) з метою; б) з усві­домленням; в) необережно; г) недбало. При цьому, кожна із цих форм може визначатися окремо до будь-якого (чи всіх) матеріальних елементів злочину. Щодо осудності, то вона в доктрині зазначених держав не набула чіткого визначення та розглядається в безпосередньому зв’язку з “mens rea”, коли для кожного складу злочинів передбачається своє значення цього терміну. Звідси й велика кількість поглядів і про­позицій щодо визначення вини й осудності. Можна лише зазначити, що, за переважною думкою англійських фахівців, вина як підстава осудності повинна завжди містити два елементи: 1) у момент вчинення злочину особа має контролювати свої дії; 2) вона повинна передбачати ті наслідки, що дійсно виникли в результаті поведінки, реалізованої винним. В Англії та США не виокремлюють обмежену осудність. Стан неосудності визначається зазвичай на підставі так званих “правил М’Нагтена” 1843 року. Зміст цих правил полягав у встановленні критерію типу “біле – чорне”, відповідно до якого обвинувачений підлягав виправданню, якщо через певну форму психічного захворювання він не знав, що робив, або не міг усвідомити, що те, що він робив, було неправильним (протиправним) Суб’єктами злочину в аналізованих країнах можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (корпорації). В Англії не підлягають кримінальній відповідальності суверен (король і королева) й дипломатичні представники. За Законом про дітей і підлітків 1969 р. мінімальний вік кримінальної відповідальності – 10 років. Існує специфіка відповідальності неповнолітніх. Кримінальна відповідальність корпорацій існує з ХІХ ст., а з 1944 р. їх притягують до відповідальності як виконавців чи співучасників незалежно від наявності “mens rea”. У США існує презумпція, що особа у віці від 7 до 14 років “нездатна” вчинити злочин, однак така презумпція може бути спростована. Особи, віком від 15 до 21 року, за вчинення кримінальних порушень відповідають як неповнолітні делінквенти, а іноді цей вік може бути зменшений до 12 років. Юридичні особи несуть кримінальну відповідаль­ність за дії свого агента (представника) за таких умов: по-перше, ці дії мають бути вчинені в межах його службового статусу; по-друге – в інтересах корпорації; по-третє – вони були вчинені за згодою чи схвалені керівництвом (радою директорів) корпорації. Поняття попередньої злочинної діяльності у кримінальному праві англо-американської сім’ї не пов’язується зі стадіями вчинення умисного злочину, а виявляється у трьох самостійних посяганнях – підбурюванні, змові та замаху. Крім того, приміром, норми федерального кримінального права США  розрізняють такі специфічні поняття, як “рекетирська діяльність”, “заборонена діяльність”, “визначена злочинна діяльність” тощо. Підбурювання до скоєння злочину за англо-американським правом розглядається як схиляння іншої особи до вчинення злочину незалежно від того, чи цей злочин скоєно. Більше того, завжди мається на увазі невдале підбурювання, оскільки вдале підбурювання, тобто таке, що супроводжувалося вчиненням відповідного злочину, є за цим правом співучастю у злочині. Отож, карається також замах на під­бурювання. Єдиною відмітністю (особливістю) американського права є те, що злочином завжди буде підбурювання до скоєння тяжкого злочину, а щодо інших видів сталої практики не існує. На відміну від підбурювання змова – це обов’язково угода чи об’єднання двох і більше осіб із єдиним наміром або метою вчинити злочин. Змова може розглядатись як окремий злочин. Так, розділ 18 Зведення законів США, в якому передбачено відповідальність за переважну кількість федеральних злочинів, зазначає, що караються такі види змов: змова, спрямована на порушення прав громадян (§ 241), змова з метою вчинити тяжке вбивство (§ 1117), змова з метою знешкодження суден (§ 2271) тощо. Відповідальність за злочинну змову може наставати незалежно від того, чи вчинив винний якісь дії, чи ні.   Найбільш повне уявлення про замах за кримінальним законодавством цієї правової сім’ї можна скласти за спеціальним законом Англії про замах, який карається кримінально (1981 р.). Відповідно до цього закону особа має визнаватися винною в замаху, якщо з наміром вчини­ти злочин вона скоює дію, що є чимось “більшим, ніж просте готування до вчинення злочину”. Проте питання про розмежування зазначеного готування та замаху на злочин залишається питанням факту та сталої практики щодо нього немає. Щодо співучасті, то в державах  англо-американської правової сім’ї зазвичай існує чотиричленна класифікація злочинців – виконавці (першого та другого ступеня) і пособники (до та після вчинення злочину). В англійських статутах також згадують про фігури виконавця та співучасника. Під останнім здебільшого мають на увазі пособника чи підбурювача. Виконавцем визнається особа, що безпосередньо вчинила діяння опосередковано (за допомогою, наприклад, струму), чи та, що сприяла злочину в момент його скоєння. Пособником визнається той, хто: забез­печує вчинення злочину; консультує виконавця злочину чи керує виконанням злочину. В Англії та США обставини, що виключають кримінальну відповідальність, передусім визначені доктриною і судовою практикою. Їх вважають “захистами” від кримінального переслідування. В Англії це, передусім: 1) помилка; 2) примус подружжя; 3) примус під погрозою спричинення тілесного ушкодження чи смерті; 4) необхідність; 5) виконання наказу тощо. У США такими обставинами можуть бути: 1) самозахист або захист інших осіб чи майна; 2) необхідність; 3) виконання публічного обов’язку; 4) виконання свого права; 5) провокація; 6) згода потерпілого;              7) цивільний арешт; 8) примус; 9) сп’яніння; 10) помилка; 11) недосягнення віку відповідальності тощо. Що стосується покарання за вчинення злочину, то його визначення дається зазвичай у доктрині й судовій практиці. Переважно по­карання є власне спричиненням страждань особі за скоєн­ня нею злочину. За англійським кримінальним правом проголошено три цілі покарання: 1) відплата,                          2) залякування та 3) виправлення. Цілі покарання у кримінальному праві США: 1) кара, 2) загальна та спеціальна превенція, 3) позбавлення можливості вчиня­ти злочини та 4) реабілітація. Головний вид покарання в цій правовій сім’ї – все ще позбавлення волі. В Англії – це тюремне ув’язнення, максимальний строк якого складає 25 років. Найтяжчий вид покарання – довічне тюремне ув’язнення. Смертна кара в Англії не застосовується. Штраф також застосовується часто. Додаткові покарання: компенсація заподіяної шкоди, конфіскація майна тощо. Основними видами покарань у США є: 1) смертна кара; 2) тюремне ув’язнення в усіх його різновидах (приміром, довічне чи на певний строк); 3) штраф. Додаткові покарання у США: 1) конфіскація майна; 2) покладення обов’язку відшкодувати спричинену шкоду (реституція); 3) дії щодо повідомлення потерпілих; 4) позбавлення різних прав тощо. Кримінальне право США передбачає такий вид покарання, як смерт­на кара. Необхідні підстави для її застосування – досягнення винним 18-річного віку, взяття до уваги судом факторів (обставин), які обтяжу­ють або пом’якшують покарання. Крім того, ухвалення останнім часом федеральних законів щодо протидії організованій злочинності та те­рори­зму в Америці значно розширює коло випадків засто­сування смерт­ної кари. Правом помилувати засуджених до смертної кари осіб наділений президент держави (ст. ІІ, розділ 2 Конституції США) або губернатор штату чи Рада з питань помилування й умовно-до­стро­ко­вого звільнення.  Вироки за федеральні (невійськові) злочини здійснюються у спосіб, визначений у тому штаті, в якому вони приводяться до виконання. Це переважно: електричний стілець, газова камера, ін’єкція з отрутою, повішання та розстріл. У деяких штатах засуджений до страти сам може обрати спосіб виконання вироку (наприклад, у штаті Північна Кароліна – газову камеру чи отруйну ін’єкцію, у штаті Юта – отруйну ін’єкцію чи розстріл). Вартість цього виду покарання коливається від штату до штату.          У Флориді  “загальна вартість” засудженого до смерті, включаючи тюремні та судові витрати, – 3,2 млн дол., у Теннессі – 5 млн дол., у Меріленді – 7 млн дол., що в 13 разів дорожче за 40 років тюремного ув’язнення. Слушними є також такі факти: 1) у 2006 р. у США було страчено всього 53 особи (у 2005 – 60, у 2004 – 59) у 14 штатах; 2) до 52 осіб була застосована смертельна ін’єкція, а до однієї особи – електричний стілець; 3) наприкінці 2005 р. виконання вироку у виді смертної кари в американських тюрмах очікувало 3254 особи, що на 66 осіб менше, ніж наприкінці 2004 року. Максимальний штраф у США: для фізичних осіб – до 250 тис. доларів США, а для юридичних – 72,5 млн. доларів США. Специфічним кримінально-правовим заходом є пробація, яка є окремим видом звільнення від покарання та його відбування. Пробація – це, передусім, умовне засудження з випробувальним строком, відстрочка виконання вироку. Протягом пробації засуджений зобов’язаний додержуватися низки встановлених судом умов (зокрема, сумлінна праця на відповідній роботі; утримання від надмірного вживання алкоголю чи будь-якого вживання наркотичних засобів; утримання від володіння вогнепальною зброєю; проходження передбаченого судом медичного, психіатричного чи психологічного лікування; проживання у громадсько-виправному закладі чи участь у його програмі протягом усього строку пробації тощо). Щодо заходів виправлення та безпеки,то в Англії до них на­лежать визнання особи “звичним (або впертим) злочинцем”, при­значення продовжених строків покарання, видання наказів про заборо­ну антисоціальної поведінки, направлення наркоманів на лікування та подальший контроль за ними, призначення штрафу неповнолітнім тощо. Сучасне кримінальне право федерації та окремих штатів США розрізняє такі види заходів виправлення та безпеки: 1) призначення продовжених або додаткових строків позбавлення волі; 2) примусові заходи медичного характеру; 3) інформування населення про злочинців; 4) дистанційний нагляд; 5) примусові заходи виховного характеру щодо неповнолітніх тощо.

2.3. Загальна частина кримінального законодавства мусульманських держав. З усіх світових релігій, напевно, іслам найбільш близький до держа­ви та права. Мусульманське право, що виникло на його ґрунті, зберігає важливе значення нормативного регулятора. Вважається, що мусульманське право є відбитком волі Аллаха, а квінтесенцією ісламу є шаріат, який складається з двох частин – принципів віри (акід) та принципів права (фікх). При цьому, за переважною думкою дослідників, фікх (або власне мусульманське право) поділяється на дві частини: перша визначає, якою повинна бути поведінка мусульманина щодо йому подібних, в той час як інша містить його зобов’язання стосовно Аллаха. Інакше кажучи, Коран (головна священна книга мусульман, зібрання проповідей, обрядових і правових установлень, молитв, притч, виголошених основоположником Мохамедом і записаних його сподвижниками уже після смерті пророка) та сунна (збірка хадісів, тобто розповідей сподвижників Мохамеда про те, як вів себе пророк  в тих чи тих випадках), в основу яких покладено “божі визнання (зізнання)”, закріплюють як підвалини віри, так і правила релігійного культу та моралі, що загалом визначають зміст мусульманського права в юридичному аспекті. Злочин визначається в доктрині мусульманського права як діяння, що (юридично) заборонено та карається Аллахом. Поняття злочину ґрунтується на двох принципових ідеях. Згідно з першою, вважа­ється, що всі вчинки та навіть думки людей певним чином визначаються волею Аллаха. Проте встановлені божими зізнаннями межі є достатньо гнучкими для того, щоб дати змогу людині в багатьох випадках самостійно обирати конкретні варіанти поведінки. Унаслідок цього будь-який серйозний вчинок має бути караним, оскільки він розглядається як порушення мусульманських заборон, загальний зміст яких зводиться до захисту п’яти головних цінностей – релігії, життя, розуму, продовження роду та власності. За другою ідеєю злочином є неслухняність щодо волі Аллаха, тому злочинна поведінка за мусульманським правом вважається не тільки відхиленням від приписів мусульманського права, що тягне “земну санкцію”, а й гріхом, за який винний понесе кару в іншому (потойбічному) світі. Із зазначеного стає зрозумілим, що відхилення від будь-яких норм, які регулюють поведінку людей, за мусульманським правом є одночасно порушенням релігійних обов’язків. Саме тому за ним не існує жорстких відокремлень між санкціями за такі порушення.  Взагалі в мусульманському праві існує єдина галузь права, котру можна визначити як деліктну, коли при кваліфікації деліктів підстава – це не стільки суспільна небезпечність скоєного, скільки інші, переважно релігійні критерії. Найпоширенішою, як вважають, є тричленна класифікація, за якою всі злочини (правопорушення) поділяють на: 1) злочини найбільшої суспільної небезпечності, бо вони посягають на “права Аллаха” та караються точно визначеною санкцією – хадд (наприклад, відсіченням руки, забиванням камінням, смертною карою і четвертуванням); 2) злочини, що теж тягнуть фіксоване покарання (наприклад, кісас – покарання, що дорівнює тяжкості вчиненого протиправного діяння; дійя – сплата викупу за кров); 3) усі інші порушення як “прав Аллаха”, так й інших осіб, які караються нефіксованою санкцією – тазір (система суворо встановлених формально визначених санкцій за конкретні проступки, що дозволяє досить гнучко вибирати вид і розмір покарання залежно від характеру правопорушення й особи винного). До злочинів першої категорії належать такі сім видів вчинків: перелюб, вживання спиртних напоїв, крадіжка, розбій, недоказане звинувачення в перелюбі, відступництво від віри та бунт. Головні злочини другої категорії – вбивство та тілесні ушкодження незворотного характеру. Всі інші злочини за мусульманським правом віднесено до третьої категорії. Питання щодо осудності винної особи вирішується окремо залежно від того, у злочині якої категорії вона звинувачується. Наприклад, відповідальності за крадіжку підлягає тільки вільна особа, котра досягла повноліття та повністю усвідомлює свої дії. На відміну від хадда чи кісаса, тазір може бути застосовано до будь-якої психічно здорової особи, зокрема й неповнолітньої. Особливість тазіра полягає в тому, що він не є системою абсолютно визначених санкцій, унаслідок чого правозастосовчий орган може обирати досить-таки гнучко захід покарання залежно від тяжкості скоєного та даних щодо особи винного. Якщо необхідно, можуть бути використані декілька видів тазіру. Беручи до уваги “публічний інтерес”, дозволяється превентивне покарання тазіром осіб, стосовно яких є достатні підстави підозрювати, що вони можуть вчинити злочин. Загальновідомі кримінальні покарання, такі, наприклад, як позбавлення волі, в мусульманському праві мають значні відмінності. Так, інколи засуджені до позбавлення волі перебувають удома чи в мечеті, не маючи права їх залишати. Одночасно мусульманське право дуже широко застосовує смертну кару. Незважаючи на це, сучасне мусульманське право характеризується значними змінами. Переважно це виявляється в тому, що у правових системах найбільш розвинутих мусульманських країн воно поступово втрачає провідні позиції на користь законодавства, побудованого на принципах західноєвропейського чи американського права (Туреччина, Єгипет, Афганістан тощо).

2.4. Загальна частина кримінального законодавства держав Далекого Сходу. Загальну частину кримінального права держав Далекого Сходу пропонуємо розглянути на прикладі Китаю та Японії. Розвиток сучасного кримінального права Китаю визначається загальною стратегією держави на побудову соціалізму з “китайською специфікою”. Отож спочатку (1949–1956 рр.) у ньому спостерігалося становлення соціалістичного права, потім (1957–1976 рр.) – тривале панування правового нігілізму в період так званої “культурної революці”, після чого знову почався період інтенсивного законотворення, коли практично було оновлено кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство. Головне джерело кримінального права Китаю – КК 1979 р. (в новій редакції 1997 р.). Загальна частина включає п’ять глав: гл. 1 – Завдання, основні принципи та сфера дії Кримінального кодексу; гл. 2 – Про злочин; гл. 3 – Про покарання; гл. 4 – Застосування покарання; гл. 5 – Інші положення. Деякі глави можуть містити параграфи. На відміну від Китаю, кримінальне право Японії утворюють три складові частини: 1) право, що міститься в КК (1907 р.); 2) спеціальне кримінальне право, тобто норми, що містяться у спе­ці­­­а­льних кримінальних законах; 3) норми про кримінальне покарання, що містяться в некриміна­ль­ному законодавстві (так зване кримінально-адміністративне, кримінально-господарське, кримінально-трудове право тощо). У ст. 10 КК КНР уперше в історії Китаю було запроваджено законодавче визначення поняття злочину, під яким слід розуміти всі діяння, що посягають на державний суверенітет і територіальну цілісність, спричиняють шкоду диктатурі пролетаріату, порушують соціалістичну революцію та соціалістичне будівництво, громадський порядок, посягають на загальнонародну власність громадян, їх особистість, демократичні й інші права, а також інші суспільно небезпечні дії, за які в кодексі передбачено кримінальне покарання. Щодо Японії, то ні у КК, ні в інших джерелах кримінального права цієї держави визначення злочину немає. За японським кримінальним правом злочином вважається діяння, за яке передбачено кримінальну відповідальність. Отож, єдиною ознакою злочину за японським кримінальним правом є його караність, у той час як за китайським правом необхідна наявність щонайменше трьох ознак: суспільної небезпечності, кримінальної проти­правності та кримінальної караності відповідного діяння. Про склад злочину КК Китаю не зазначає, а в Японії під елементами складу злочину розуміють “елементи умов складу злочину” (“косей йокан йосо”). У ст. 11 КК КНР зазначено, що злочин визнається вчиненим умисно, якщо особа передбачала, що її дії можуть спричинити суспільно небезпечні наслідки, та бажала чи свідомо припускала їх настання. Що стосується необережності, то цей Кодекс також відтворює по­ложен­ня, за яким відповідальність за необережну вину може настати лише у випадках, які прямо передбачені в законі. До речі, кількість таких випадків украй невелика, внаслідок чого в китайській доктрині вважається, що вирішення питання про наявність або відсутність умислу означає вирішення питання щодо наявності злочину взагалі. Саме тому питанню про форми необережності в теорії та законодавстві великої уваги не приділяється. Чинний КК Японії реалізує концепцію, за якою злочином вважається умисна дія. Тільки як виняток з цього правила у ньому передбачено відповідальність за деякі необережні злочини (наприклад, за необе­режне спричинення смерті особи), хоча детальніших положень щодо видів необережності КК не містить. Не дивлячись на те, що значний уплив на КК КНР справило колиш­нє радянське кримінальне право, його положення останнім часом за­знали численних доповнень і змін. Наприклад, із 1989 р. у кримінальному праві Китаю існує кримінальна відповідальність юридичних осіб за корупцію, а з 1995 р. –  за порушення закону про компанії. За КК Японії (ст. 41) кримінальна відповідальність настає з 14 років. При цьому покарання може бути пом’якшено у разі явки з повинною, а також при з’явленні із зізнанням у випадках, коли кримінальна справа порушується за заявою особи. Учення про стадії вчинення злочинутаспівучасть у злочині в кримінальному праві Китаю та Японії не набули детального розвитку. Так, за КК Японії передбачено відповідальність за замах на злочин (тільки у випадках, спеціально зазначених у відповідних статтях КК) та ситуації, коли особа не змогла довести злочин до кінця чи із власної ініціативи припинила його вчинення, за що покарання відповідно пом’якшується чи особа навіть звільняється від покарання. Стосовно ж співучасті, то, за загальним правилом, особи, що вдвох або в більшій кількості разом вчинювали злочин, усі визнаються виконавцями. До виконавців належать також підбурювачі до злочинів. За КК Японії окремо передбачена лише така форма співучасті, як пособництво, за яке покарання пом’якшується. У КК КНР встановлено вичерпний перелік покарань: п’ять основних видів (нагляд, короткостроковий кримінальний арешт, строкове позбавлення волі, довічне позбавлення волі та смертна кара) і три додаткових види покарання (штраф, позбавлення політичних прав і конфіскація майна). До іноземців як основне, та як додаткове покарання може застосовуватися висилання з держави. За загальним правилом нагляд призначається строком від трьох місяців до двох років, короткостроковий арешт – від п’ятнадцяти днів до шести місяців, строкове позбавлення волі – від шести місяців до п’ятнадцяти років, довічне позбавлення волі призначається як альтернатива смертній карі. Смертна кара за особливо тяжкі злочини може призначатися навіть особам віком від 16 до 18 років (із відстрочкою виконання на два роки). За підрахунками деяких спеціалістів, Китай впевнено посідає одне з перших місць у світі за кількістю страчених за вироками судів осіб. У кримінальному законодавстві Японії не міститься визначення поняття покарання та його цілей. Водночас КК Японії (ст. 9) встановлює вичерпний перелік покарань у послідовності, що відображає тяжкість цих покарань. Основні покарання – це смертна кара, позбавлення волі (безстрокове та строкове) з примусовою працею чи без неї, штраф, кримінальний арешт і малий штраф. Єдиним додатковим покаранням є конфіскація. Смертна кара виконується в тюрмі через повішання (ст. 11 КК), строкове позбавлення волі призначається на термін від одного місяця до 15 років, штраф – від 10 000 ієн і більше (малий – від 1000 до 10 000), а кримінальний арешт – від одного до тридцяти днів. За японським кримінальним правом конфіскації підлягають ті предмети, що їх  набуто внаслідок злочину чи на його підставі, а також як винагорода за злочин. Кримінальне право держав Далекого Сходу вказує на інститут заходів виправлення та безпеки. Найбільш виразно він виявляється в кримінальному праві Японії, де заходи безпеки застосовуються до таких категорій осіб: 1) делінквентних неповнолітніх; 2) жінок, які порушили Закон про запобігання проституції; 3) умовно засуджених; 4) звільнених із тюрем. До спеціальних психіатричних закладів можуть бути поміщені особи (навіть без їхньої згоди), що можуть (здатні) нанести ушкодження собі чи іншим людям. Значного розвитку з-поміж заходів виправлення та безпеки набув інститут захисного нагляду – специфічний японський інструмент, який об’єднує пробацію (умовне засудження) та пероул (умовно-дострокове звільнення), точніше – нагляд за умовно засудже­ними та умовно-достроково звільненими.

Таким чином, вивчення Загальної частини кримінального законодавства зарубіжних країн передбачає з'ясування цілої низки питань: визначення поняття порівняльного кримінального права та розгляд його основних характеристик, визначення кола правових сімей, що включають ті держави, кримінальне законодавство яких повинно бути вивчено, визначення схожих і відмінних рис, що існують положень у положеннях Загальної частини кримінального законодавства України та зарубіжних країн, тощо. Порівняльне кримінальне право – це окремий напрям науки порівняльного права, що використовує порівняльний метод для пізнання кримінального права інших держав, визначає в ньому спільні та відмінні риси, недоліки й позитивні приклади розв’язання певних проблем, що, зрештою, дозволяє досконаліше розуміти своє національне кримінальне право. У той же час порівняльне кримінальне право – це і структурована, концептуально-визна­чальна система правових знань та уявлень щодо основ­них кримінально-правових систем сучасності й теорії застосування порівняльно-правового методу як у науково-пізнаваль­ному, так і в практико-прикладному аспектах. У кримінально-правовому аспекті найбільш оптимальним кроком є виділення чотирьох типів правових сімей (всіх їх, як обґрунтовує цей автор, певною мірою, а інколи навіть безумовно, можна віднести до категорії правових сімей):  а) романо-германської (континентальна); б) так званого загального права (англо-американська, англосаксонська); в) держав мусульманського права; г) держав Далекого Сходу. Специфіка кримінального права держав романо-германської правової сім’ї у тому, що воно сформувалося на основі римського права. Основна ідея цієї правової сім’ї полягає в тому, що норми права розглядаються як норми поведінки, котрі відповідають вимогам справедливості та моралі. Саме тому в правових системах, які належать до цієї сім’ї, провідну роль відіграють закони, й у них, зазвичай, існують відповідні кодекси. Сім’я загального права охоплює кримінальне право право Англії та тих держав, які обрали його за взірець для створення чи розвитку своєї національної правової системи. Загальне право було вироблено суддями, що розглядали спори між особами, внаслідок чого його норми є менш загальними та спрямовані на те, щоб вирішити конкретну проблему, не ставлячи за мету сформу­лю­вати певне правило поведінки людини надалі. Власне тому в загаль­но­му праві майже немає кодифікації та воно характеризується значною розпорошеністю норм. Мусульманське кримінальне правонайтісніше пов’язане з ісламом, у якому, як вважають, міститься ідеальна система побудови та функціонування суспільства. Відповідно до цього й ідеал права слід шукати в Корані. За такими поглядами місцеві звичаї існують лише як певні фактичні явища, а закони – як управлінські заходи, проте ні ті, ні ті не варті того, щоб називатися правом.

У державах Далекого Сходу (зокрема, Японія, Китай) панує зовсім інший підхід до кримінального права: традиційно вва­жається, що воно є прийнятним лише для варварів. За переваж­ними уявленнями мешканців цього регіону, порядний громадянин не зобов’язаний поважати це право. Більше того, він повинен жити так, щоб унеможливити навіть звернення до правосуддя. Примирні процедури, на їхню думку, мають перевагу над судовим розглядом, а отже суперечки та спори слід вирішувати за допомогою посередництва, а не через звернення до органів влади.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Що таке порівняльне кримінальне право?

2. Які основні риси порівняльного кримінального права?

3. Які виділяють сучасні правові сім’ї з огляду на специфіку кримінального законодавства зарубіжних країн?

4. Яка специфіка інституту злочину у кримінальному законодавстві зарубіжних країн?

5. Яка специфіка інституту покарання злочину у кримінальному законодавстві зарубіжних країн?

6. У чому полягає специфіка Загальної частини кримінального законодавства держав романо-германської сім’ї?

7. У чому полягає специфіка Загальної частини кримінального законодавства держав загального права?

8. У чому полягає специфіка Загальної частини кримінального законодавства мусульманських держав?

9. У чому полягає специфіка Загальної частини кримінального законодавства Загальна частина кримінального законодавства держав Далекого Сходу?

10. Вкажіть основні схожості та відмінності щодо положень Загальної частини кримінального законодавства України та зарубіжних країн?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Кримінальне право України. Загальна частина : підруч.                                    / Ю. В. Александров, В. І. Антипов, О. О. Дудоров та ін.. ; за ред.                          М. І. Мельника,   В. А. Клименка. – 5-те вид., переробл. та допов. – К. : Атіка, 2009. – 408 с. 2. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації : дис. ... доктора юрид. наук : 12.00.08 / Хавронюк Микола Іванович. − К., 2007. – 557 с. 3. Савченко А. В. Специфічні риси методології порівняльного кримінального права / А. В. Савченко // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених : додаток до журналу “Міліція України”. – 2009. – № 78. – С. 8–14. 4. Селіванов В. М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти : монографія / В. М. Селіванов. – К. : Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002. – 724 с. 5. Уголовное право Российской Федерации. Учебник / Под ред.                         В. П. Кашепова. – М. : Былина, 2001. – 560 с. 6. Малиновский А. А. Сравнительное правоведение в сфере уголовного права / А. А. Малиновский. – М. : Междунар. отношения, 2002. – 376 с. 7. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть : учебное пособие / Под ред. и с предисл. И. Д. Козочкина. – М. : Омега-Л, Институт международного права и экономики им. А.С. Грибоедова, 2003. – 576 с. 8. Хохлова І. В. Кримінальне право зарубіжних країн (в питаннях та відповідях) : навчальний посібник / І. В. Хохлова, О. П. Шем’яков. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 256 с. 9. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації : монографія / М. І. Хавронюк. – К. : Юрисконсульт, 2006. – 1048 с. 10. Савченко А. В. Кримінальне законодавство України та федеральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Америки: комплексне порівняльно-правове дослідження : монографія / А. В. Савченко. – К., КНТ, 2007. – 594 с. 11. Коталейчук С. П. Теорія держави та права : навчальний посібник для підготовки до державних іспитів / С. П. Коталейчук. – К. : КНТ, 2009. – 320 с. 12. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: пр. с фр. В. А.Туманова / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози. – М. : Междунар.отношения, 1999. – 400 с. 13. Ведерникова О. Н. Современные уголовно-правовые сисиемы: типы, модели, характеристика / О. Н. Ведерникова // Государство и право. – 2004. – № 1. – С. 68–76. 14. Бехруз Х. Вступ до порівняльного правознавства : навч. посібник /                 Х. Бехруз. – Одеса : Юридична література, 2002. – 328 с. 15. Марченко М. Н. Сравнительное правоведение. Общая часть : учебник для юрид. вузов / М. Н. Марченко. – М. : Изд-во “Зерцало”, 2001. – 560 с. 16. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть : учеб. пособие ; под. ред. и с предисл. И. Д. Козочкина. – М. : Омега-Л, Институт международного права и экономики им. А. С. Грибоедова, 2003. – 576 с. 17. Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник /  отв. ред. – д.ю.н., проф. А. Я. Сухарев. – 2-е изд., изм. и доп. – М. : Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА–ИНФРА-М), 2001. – 840 с.  18. Уголовный кодекс Австрии : пер. с нем. – М. : ИКД “Зерцало-М”, 2001. – 144 с. 19. Уголовный кодекс Голландии / науч. ред. Б. В. Волженкин : пер. с англ.        И. В. Мироновой. − 2-е изд. – СПб. : Изд-во “Юрид. центр Пресс”, 2001. – 510 с. 20. Уголовный кодекс Дании / науч. ред. и предис. С. С. Беляева : пер. с датского и англ. С. С. Беляева, А. Н. Рычевой. – СПб. : Изд-во “Юрид. центр Пресс”, 2001. – 230 с. 21. Уголовный кодекс Франции / науч. ред. Л. В. Головко, Н. Е. Крылова : пер. с франц. и предисл. Н. Е. Крыловой. – СПб. : Изд-во “Юрид. центр Пресс”, 2002. – 650 с. 22. Уголовный кодекс Федеративной Республики Германии / науч. ред. и втуп. статья д.ю.н., проф. Д. А. Шестакова; предисл. док. права Г.-Г. Йешека; перевод с нем. Н. С. Рачковой. – СПб. : Изд-во “Юридический центр Пресс”, 2003. – 524 с. 23. Уголовный кодекс Швейцарии / науч. ред., предисл. и пер. с немецкого       А. В. Серебренниковой. – СПб. : Изд-во “Юрид. центр Пресс”, 2002. – 350 с. 24. Уголовный кодекс Швеции : пер. на рус. язык С. С. Беляева. – СПб. : Изд-во “Юрид. центр Пресс”, 2001. – 320 с. 25. Дмитрієв А. І. Порівняльне правознавство : навчальний посібник / Дмитрієв А. І., Шепель А. О. / Відп. редактор В.Н. Денисов. – К. : Юстініан, 2003. – 184 с. 26. Синюков В.Н. Российская правовая система. Введение в общую теорию. – Саратов, 1994. – 648 с. 27. Лейленд П. Кримінальне право: злочин, покарання, судочинство  (Англ. підхід) / Пер. з англ. П. Таращук / П. Лейленд. – К. : Основи, 1996. – 207 с. 28. Никифоров Б. С. Современное американское уголовное право /                   Б. С. Никифоров, Ф. М. Решетников. – М. : Наука, 1990. – 256 с. 29. Уголовный кодекс Австралии 1995 г. / научное ред. и предисл. к.ю.н., проф. И. Д. Козочкина, Е. Н. Трикоз; перевод с англ. Е. Н. Трикоз. – СПб. : Издательство “Юридический центр Пресс”, 2002. – 388 с. 30. Уголовный кодекс Республики Корея / Науч. редактирование и предисловие докт. юрид. наук, профессора А. И. Коробеева; перевод с корейского канд. филол. наук В. В. Верхоляка. – СПб. : Изд-во “Юридический центр Пресс”, 2004. – 240 с. 31. Уголовный кодекс Японии / Науч.  редактирование и предисловие докт. юрид. наук, проф. А. И. Коробеева. – СПб. : Издательство “Юридический центр Пресс”, 2002. – 226 с.