До зазначених вище категорій осіб суд застосовує примусові заходи виховного характеру, передбачені ч.2 ст. 105 кк (перелік цих заходів вичерпний):

1. застереження полягає в оголошенні судом у судовому засіданні в обвину-

вальному вироку осуду (засудження) поведінки неповнолітнього і попередженні неповнолітнього про недопущення в його подальшій поведінці таких дій;

1. обмеження судом в обвинувальному вироку дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього.

У КК не має спеціальної регламентації ні щодо тривалості застосування даного заходу, ні щодо форм його прояву. Тривалість його визначається судом (ч.3 ст. 105) (очевидно, тривалість його застосування має бути обумовлена фактом досягнення виправлення, але не пізніше ніж до досягнення 18 років).             Відповідно до п.6 постанови «під обмеженням дозвілля і встановленням особливих вимог щодо поведінки неповнолітнього слід розуміти: обмеження перебування поза домівкою в певний час доби; заборону відвідувати певні місця, змінювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчання чи роботи, виїжджати в іншу місцевість; вимогу продовжити навчання, пройти курс лікування при хворобливому потягу до спиртного або вживанні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів; тощо».

1. Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи

 під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання.  

Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, полягає у покладенні судом на таких осіб обов’язку посилити вихований вплив, систематично контролювати поведінку неповнолітнього. Так, згідно з п.7 постанови «Передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, допускається лише за наявності даних про їх здатність забезпечити позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Під особами, які заміняють батьків, слід розуміти усиновителів, опікунів і піклувальників». Суд має переконатися, що той, кому неповнолітній передається під нагляд, правильно оцінює вчинене підлітком, має на останнього позитивний виховний вплив і здатний забезпечити щоденний нагляд і контроль. Закон не вимагає одержання згоди згаданих осіб на передачу їм неповнолітнього під нагляд, але така згода потрібна, оскільки її відсутність ставить під сумнів досягнення позитивного результату застосування розглядуваного заходу. В той же час згода особи без реальної спроможності здійснювати ефективний виховний вплив та реальний контроль за поведінкою підлітка не повинна бути доводом на користь передачі його під нагляд такій особі. Відповідно до абз.2 п.7 постанови «Вирішуючи питання про передачу неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, суд повинен виходити з даних, що їх характеризують. Неприпустимо передавати неповнолітнього під нагляд батькові або матері, які позбавлені батьківських прав, а також батькам чи іншим особам, котрі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього". Передача неповнолітнього під нагляд окремих громадян полягає в покладенні на них обов’язків по вихованню і контролю за поведінкою піднаглядного. Вона можлива лише на прохання громадян, якими звичайно мають бути особи, які добре проявили себе на педагогічній роботі або в іншій сфері суспільно корисної діяльності. Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного або трудового колективу полягає в покладенні судом на такий колектив за його згодою обов’язку по здійсненню виховного впливу і контролю за поведінкою неповнолітнього. Це поручительство педагогічного або трудового колективу за неповнолітнього, якого вони знають по навчанню чи по роботі і за поведінку якого беруть на себе відповідальність. «Неповнолітнього можна передати під нагляд педагогічного (за місцем навчання) чи трудового (за місцем роботи) колективу – за згодою цього колективу, а також під нагляд окремих громадян – на їхнє прохання. При цьому як педагогічний чи трудовий колектив, так і окремий громадянин мають бути спроможні здійснювати виховний вплив на неповнолітнього, постійно й належним чином контролювати його поведінку та зобов’язані це робити.» (абз.3 п.7 постанови). Таким колективом може бути, наприклад, педагогічний колектив школи, в якій вчиться неповнолітній, чи колектив цеху підприємства, на якому він працює. Суд має бути впевненим у можливостях позитивного виховного впливу такого колективу на неповнолітнього, який передається йому під нагляд. При передачі неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, педагогічному або трудовому колективу, а також окремих громадян закон не встановлює строків нагляду. Конкретний строк нагляду визначається судом (ч. 3 ст.105). На практиці нагляд здійснюється впродовж принаймні одного року, оскільки за коротшого строку він буде малоефективним (але не довше, ніж до досягнення особою повноліття). Покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків застосовується лише до неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток. Власне майно – те, власником якого є неповнолітній (куплене ним, подароване чи залишене йому у спадок), в тому числі майно, що перебуває у спільній власності. Власні кошти – це кошти на вкладах у банку, подаровані неповнолітньому чи одержані ним у спадок. Заробіток – включає заробітну плату від постійного або тимчасової роботи, регульованої трудовим законодавством, включаючи роботу в якості учня чи стажера. Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків означає поміщення до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації, статус яких визначений Законом «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24 січня 1995 р. Ці заклади мають напівзакритий характер, направлення до них є найсуворішим примусовим заходом виховного характеру. Відповідно до абз.1 п.9 постанови «до спеціальних навчально-виховних установ, передбачених п.5 ч.2 ст. 105 КК, направляються неповнолітні, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. У ці установи не можуть направлятись особи, визнані інвалідами, а також ті, яким згідно з висновком відповідних спеціалістів перебування в таких установах протипоказане за станом здоров’я». Застосування цього заходу обумовлюється ступенем соціально-моральної запущеності особи неповнолітнього (про це може свідчити, зокрема, неефективність застосовуваних до нього раніше примусових заходів виховного характеру), вихід його з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють (про це може свідчити, зокрема, бродяжництво неповнолітнього), доцільністю ізоляції його від негативного впливу соціального середовища, а також характером та ступенем тяжкості вчиненого злочину чи суспільно небезпечного діяння, передбаченого статтею Особливої частини КК. Основним завданням загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації є: створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здібностей і нахилів, забезпечення необхідної медичної допомоги; забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання та соціального захисту в умовах постійного педагогічного режиму (ст. 8 Закону від 24 січня 1995 р.). Особливості педагогічного режиму в школі соціальної реабілітації та професійному училищі соціальної реабілітації визначаються: спеціальним режимом дня і системою навчальної і виховної роботи; постійним наглядом і педагогічним контролем за учнями; виключенням можливості вільного виходу за межі території школи чи училища без дозволу адміністрації. Неповнолітній направляється до спеціальної навчально-виховної установи до його виправлення на визначений судом строк, який не може перевищувати трьох років. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійного училища соціальної реабілітації – від 14 до 18 років. В постанові (ухвалі) вказується лише тип спеціальної навчально-виховної установи. «Зазначати конкретну школу або училище та місце їх знаходження не потрібно, оскільки це питання вирішує відповідний орган освіти" (абз. 2 п.12 постанови). У загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітні тримаються до досягнення ними 14 років, у професійних училищах соціальної реабілітації – 18 років, а у виняткових випадках (якщо це необхідно для закінчення навчального року або професійної підготовки) у школах до досягнення ними 15 років, а в училищах – за рішенням суду – до досягнення 19 років. Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося 15 років, але які не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцем знаходження зазначеного закладу можуть бути переведені до професійного училища соціальної реабілітації. В таких випадках загальний строк перебування учня в цих спеціальних навчально-виховних установах теж не може перевищувати трьох років (абз. 1-3 п.11 постанови). У школі соціальної реабілітації можуть застосовуватися заходи заохочення учнів. За порушення режиму на учнів можуть накладатися такі стягнення: попередження, оголошення догани, обговорення на загальних зборах учнів групи, загону, педагогічній раді, поміщення до дисциплінарної кімнати терміном до двох діб. Умови тримання в такій кімнаті визначаються Положенням про дисциплінарну кімнату, затвердженим Міністерством освіти (див.: Положення про дисциплінарну кімнату спеціальної загальноосвітньої школи і спеціального училища для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання, затверджене наказом Міносвіти від 25 серпня 1994 р. №256). Професійне училище соціальної реабілітації є державною установою Міністерства освіти і науки. Не підлягають направленню до училища неповнолітні, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі, засуджені до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, із застосуванням відстрочки виконання вироку або умовно. В училищі можуть застосовуватись заходи заохочення учнів. За порушення вимог режиму і правил поведінки на учнів можуть накладатися такі стягнення: оголошення зауваження, оголошення догани, поміщення до дисциплінарної кімнати терміном до двох діб. Звільнення учнів із навчально-виховних установ соціальної реабілітації проводиться достроково або після закінчення терміну перебування (ч. 7 ст.8 Закону від 24 січня 1995 р.), в останньому випадку – рішенням директора школи чи училища. Учень, який довів своє виправлення, підлягає достроковому звільненню з навчально-виховного закладу соціальної реабілітації. Воно провадиться за клопотанням ради школи чи професійного училища соціальної реабілітації на підставі постанови судді районного (міського) суду за місцем знаходження цього закладу. До клопотання має бути долучена особова справа учня з даними, що характеризують його ставлення до навчання і праці, а також поведінку за весь час перебування в школі або професійному училищі соціальної реабілітації (абз. 4 п.11 постанови). Вид примусових заходів виховного характеру, тривалість застосування тих із них, що мають строковий характер, та зміст обмежень обираються судом з урахуванням в принципі тих самих обставин, які виступають загальними засадами призначення покарання. Таким чином, при виборі примусових заходів виховного характеру суд має враховувати характер і ступінь суспільної небезпеки вчиеного злочину, особу винного, обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання за цей злочин, якби воно насправді призначалося. При цьому суд не зв’язаний санкцією статті Особливої частини КК, якою передбачений злочин, від відповідальності за який звільняється неповнолітній. Водночас примусові заходи виховного характеру призначаються з урахуванням положень, викладених у ч.2 ст. 105: а) можуть бути призначені виховні заходи, лише прямо вказані в цій статті КК (їх перелік вичерпний); б) тривалість виховного заходу, передбаченого п.5 ч.2 ст. 105, - направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи, - не може перевищувати встановленого КК терміну, тобто не більше трьох років; в) виховні заходи, передбачені пунктами 2 і 3 ч.2 ст. 105, можуть призначатися на строк не більше ніж до досягнення повноліття. До неповнолітнього може одночасно бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, передбачених ч.2 ст. 105, якщо застосування одного із них не виключає можливості застосування іншого. Наприклад, направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків робить непотрібним встановлення обмежень дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього або ж передачу неповнолітнього під нагляд батьків. І навпаки, покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків може (і повинно) супроводжуватися застосуванням примусових заходів, пов’язаних із тривалим виховним впливом. Видається, що неповнолітньому в усіх випадках має проголошуватися застереження, зокрема й тоді, коли суд визнає за необхідне застосувати також і більш суворі примусові заходи виховного характеру. Поряд із застосуванням одного чи кількох примусових заходів виховного характеру суд може в передбаченому законом порядку призначити неповнолітньому вихователя. Можливість одночасного застосування кількох заходів випливає насамперед зі змісту ст. 97. В її назві і диспозиції йдеться про ці заходи у множині. Крім того, при пизначенні таких самих заходів при звільненні від кримінального покарання відповідно до прямої вказівки закону (ч.3 ст. 105) може бути застосовано кілька з них. Звільнення неповнолітнього, що вчинив злочин, від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру не є остаточним. Можливі два наслідки застосування ст. 97 – позитивний і негативний. Позитивний має місце тоді, коли неповнолітній сприймає застосовувані до нього виховні заходи, виконує покладені обмеження, вимоги, обов’язки. У такому випадку після реалізації виховного заходу разового характеру (проголошення застереження, відшкодування заподіяних майнових збитків) або ж спливу строку, на який були призначені триваючі виховні заходи (обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки, завершення перебування у спеціальній навчально-виховній установі), звільнення неповнолітнього від кримінальої відповідальності є остаточним і безповоротним. Незалежно від його подальшої поведінки він не може бути підданий відповідальності за раніше вчинений злочин. Негативний для неповнолітнього наслідок передбачений ч.3 ст. 97 і полягає у скасуванні раніше призначених примусових заходів виховного характеру і притягненні його до кримінальної відповідальності. Єдиною підставою для скасування примусових заходів виховного характеру КК називає ухилення неповнолітнього від застосування до нього таких заходів. Йдеться про ухилення від реалізації призначених судом заходів, яке може полягати, зокрема, у: втечі неповнолітнього з дому, невиконанні вимог батьків, педагогічного або трудового колективу, окремих громадян, під нагляд яким переданий неповнолітній; невиконанні покладеного судом обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки або ж інших обмежень чи особливих вимог до його поведінки; втечі зі спеціальної навчально-виховної установи чи порушенні правил поведінки в них. Ухилення від виконання застереження може полягати у вчиненні неповнолітнім злочинів або інших правопорушень після його винесення. Час, упродовж якого неповнолітній може бути притягнутий до кримінальної відповідальності у зв’язку з ухиленням від виконання примусових заходів виховного характеру, визначається з урахуванням інших статей КК та змісту призначених йому заходів. При цьому треба враховувати такі положення: а) ухилення від примусових заходів виховного характеру, які виконуються протягом певного часу, має враховуватися, якщо воно здійснюється протягом терміну, на який застосовано такий захід; б) невиконання певних дій має оцінюватися як ухилення, якщо сплив строк, визначений для їх вчинення судом; в) у будь-якому разі притягнення до кримінальної відповідальності неможливе, якщо закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності, встановлений КК. Відповідно до п.1 ч.1 ст. 106 у даному випадку він становить два роки. Скасування примусових заходів виховного характеру означає, що відновлюється провадження у кримінальній справі неповнолітнього. Він притягується до кримінальної відповідальності і до нього можуть бути застосовані всі заходи, передбачені КК за вчинений злочин. Водночас повторне звільнення від кримінальної відповідальності – з інших передбачених КК підстав (крім амністії та помилування), хоча прямо й не заборонене законом, навряд чи доцільне, враховуючи характеристику особи винного, який щиро не покаявся, своєю поведінкою не підтвердив, що перестав бути суспільно небезпечним і не виправдав виявленої щодо нього довіри. Якщо неповнолітній у період відбування примусових заходів виховного характеру вчиняє інший злочин, то це свідчить про ухилення від таких заходів, насамперед від винесеного йому застереження. Тому вони мають бути скасовані, а винний притягатися до кримінальної відповідальності за обидва злочини. Тобто має місце сукупність злочинів, покарання при цьому призначається за правилами, визначеними в ст. 70 та ч.2 ст. 103. Звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності. (ч.1, 2 ст. 106). Ст. 106 передбачає особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. При застосуванні інституту звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років зберігають своє значення положення ст. 49  про зупинення перебігу давності при ухиленні особи від слідства або суду (ч. 2), про переривання перебігу давності у випадку вчинення особою нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину до закінчення строків давності (ч. 3). Положення ч. 4 ст.49 стосується застосування давності судом по такій категорії справ, де можливе застосування до винної особи довічного позбавлення волі та заміни цього покарання на позбавлення волі на певний строк. Оскільки довічне позбавлення волі взагалі не може бути застосоване до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років (ч. 2 ст.64), то й питання про заміну такого покарання на позбавлення волі на певний строк не може вирішуватися судом. Звідси витікає висновок: положення ч. 4 ст.49 не повинні поширюватись на осіб, вказаних у ч. 1 ст.106, хоча ст.106 й не містить окремого положення щодо цього. Специфікою інституту звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності щодо осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, є встановлення скорочених строків давності (порівняно з тими, які встановлені для дорослих злочинців), які визначаються категорією тяжкості вчиненого злочину: у разі вчинення злочину невеликої тяжкості – два роки, середньої тяжкості – п’ять років, тяжкого злочину – сім років, особливо тяжкого злочину – десять років. (ч.2 ст. 106).