1. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру

Мета примусових заходів медичного характеру – попередити вчинення нових суспільно небезпечних діянь або виправити засуджених у разі застосування до них примусових заходів медичного характеру. Примусові заходи медичного характеру – це заходи державного примусу у формі різних лікувально-реабілітаційних заходів, які призначаються судом у рамках кримінального процесу стосовно осіб з різними психічними розладами, що вчинили суспільно небезпечні діяння, спрямовані на лікування цих осіб і запобігання скоєнню ними нових суспільно небезпечних дій та суворе дотримання непорушності їхніх прав і законних інтересів. Примусові заходи медичного характеру мають подвійний характер. З одного боку – це заходи примусу, тобто юридичні, з другого – це заходи медичні, оскільки зміст їх зводиться до діагностичного обстеження, лікування, клінічного нагляду, проведення реабілітаційних заходів. Примусові заходи медичного характеру не можна розцінювати як покарання, оскільки вони принципово відрізняються від нього своєю метою та методами, але вони є заходами примусу, бо призначаються й припиняються тільки судом, незалежно від згоди хворого чи його законних представників. Примусові заходи медичного характеру застосовуються до психічно хворих, які становлять суспільну небезпеку внаслідок психічного розладу та скоєння суспільно небезпечних дій. Заходи медичного характеру не мають каральних ознак, не вважаються судимістю та не переслідують цілі виправлення. Особа, направлена судом на примусове лікування, не може бути амністована чи помилувана. Застосування примусових заходів медичного характеру є правом, а не обов’язком суду. Призначення примусових заходів медичного характеру можливе в разі встановлення судом сукупності умов: ? доведено вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що має ознаки конкретного злочину; ? встановлено, що особа на момент його вчинення перебувала в стані неосудності чи обмеженої осудності чи після вчинення злочину захворіла на психічну хворобу, яка виключає можливість призначення або виконання покарання; ? особа перебуває в такому психічному стані, що становить небезпеку для себе чи інших осіб. Не можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру до особи, що вчинила суспільно небезпечні діяння у стані неосудності чи захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину, але до винесення вироку одужала чи її психічний стан змінився настільки, що вона перестала бути суспільно небезпечною. Застосовуючи примусові заходи медичного характеру, суд не має підстав для визначення строку примусового лікування, бо сенс питання тут становить не термін лікування, а стан здоров’я. Слід також зауважити, що постановка питання про залежність тривалості примусового лікування від характеру та тяжкості вчиненого діяння є неправомірною. Єдине, від чого залежить тривалість примусового лікування, – це особливості психічного стану особи та зумовлення цим її небезпечності для себе й інших осіб. Отож можливі випадки, коли психічно хворий, що вчинив незначні за тяжкістю дії, може довгий час перебувати на примусовому лікуванні, а до іншої особи це лікування може зовсім не застосовуватися, не зважаючи на те, що вона скоїла тяжкий або особливо тяжкий злочин.  Висновок судово-психіатричної експертизи про характер і тяжкість захворювання та вибір виду примусового лікування психічно хворому має для суду рекомендаційний характер, оскільки експертиза не зважає на тяжкість учиненого діяння, що є компетенцією суду.

Застосування примусових заходів медичного характеру в психіатричних закладах регламентується Законом України “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 р. та відповідними інструкціями МОЗ  України.

2. Особи, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру

У ст. 93 КК чітко окреслене коло осіб, яким суд може призначити примусові заходи медичного характеру. Перелік відкривають особи, що вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності та на підставі ч. 2 ст. 19 КК звільняються від кримінальної відповідальності. До цієї категорії належать особи з наявністю у них під час вчинення суспільно небезпечних діянь широкого спектру психічних розладів (хронічні психічні захворювання, тимчасові розлади психічної діяльності, недоумство, інші хворобливі стани психіки), що позбавляли їх можливості усвідомлювати свої дії чи керувати ними. Застосування примусових заходів медичного характеру можливе до осіб, які страждають на психічний розлад, через який вони були не здатні повністю усвідомлювати свої дії та керувати ними під час вчинення злочину, й тому, підпадаючи під дію ст. 20 КК, судом були визнані обмежено осудними. Дії таких осіб чітко визнаються злочином, який тягне покарання. Виконання останнього може поєднуватись із застосуванням примусових заходів медичного характеру, в чому їх принципова відмінність від застосування таких заходів до осіб, указаних у пунктах 1 і 3 ст. 93 КК. Примусові заходи медичного характеру згідно з ч. 2 ст. 20 КК не повинні застосовуватися до всіх осіб, визнаних судом обмежено осудними, а лише в тих випадках, коли психічний розлад може бути небезпечним “для себе або інших осіб”. До осіб, які вчинили злочин у стані обмеженої осудності, може бути застосований лише один вид примусових заходів медичного характеру – надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку (відповідно до частин 3, 4, 5 ст. 94 інші види примусових заходів медичного характеру застосовуються до психічно хворих, у категорію яких не входять особи з обмеженою осудністю). Своєрідність надання примусової амбулаторної психіатричної допомоги особам з обмеженою осудністю полягає в тому, що вона надається одночасно з відбуванням ними покарання. Якщо покарання пов’язане з позбавленням волі, то здійснення примусових заходів медичного характеру покладається на медичну службу кримінально-виконавчих установ. Якщо покарання не пов’язане з позбавленням волі, то проведення примусового амбулаторного лікування покладається на психіатричні заклади охорони здоров’я. Групу осіб, вказаних у п. 3 ст. 93 КК, об’єднує та обставина, що вони вчинили злочин у стані осудності та визнаються винними щодо нього, а психічні хвороби в одних розвивалися до постановлення вироку, а в інших – після винесення вироку під час відбування покарання. У перших випадках психічна хвороба перешкоджає можливості усвідомлювати зміст пред’явленого обвинувачення, свідчити, здійснювати свій захист, усвідомлювати значення покарання, тобто такі особи не можуть через психічний стан брати участь у процесуальних діях. В інших випадках психічна хвороба перешкоджає можливості усвідомлювати суспільну небезпечність вчиненого та значення призначеного покарання і, таким чином, не може бути досягнута мета покарання, що робить його виконання беззмістовним. Примусові заходи медичного характеру можуть застосовуватися після відбування частини покарання та можуть змінитися покаранням, якщо відбулося одужання та не сплинули строки давності.