1. Кримінальна відповідальність як вид юридичної відповідальності. Поняття, ознаки, зміст. Виникнен¬ня та припинення кримінальної відповідальності

У КК нерідко говориться про кримінальну відповідальність (наприклад, ст. 2 називається «Підстава кримінальної відповідаль­ності», розділ II — «Закон про кримінальну відповідальність», роз­діл IX — «Звільнення від кримінальної відповідальності»). При цьо­му КК ніде не розкриває поняття «кримінальна відповідальність», хоча й відрізняє її від покарання (наприклад, розділиX, XI і XII За­гальної частини КК відповідно називаються «Покарання та ного види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання та його відбування»).

В науці кримінального права також немає єдиного розуміння кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її з кри­мінальним покаранням; інші характеризують кримінальну відпові­дальність як певного роду обов'язок особи, що вчинила злочин; треті розглядають її як конкретні кримінально-правові відносини; четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію санкції кримінально-правової норми; п'яті вважають кримінальну відповідаль­ність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений зло­чин із призначенням покарання або без нього тощо.

Визначаючи кримінальну відповідальність, необхідно виходи­ти з того, що вона є одним із видів юридичної відповідальності. І хоча остання у правознавстві розуміється по-різному, проте у вузь­кому, спеціально правовому значенні вона тлумачиться як відпові­дальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави на вчинене в минулому правопорушення. З цього погляду юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру зазнавання особою, що вчинила правопорушення, певних обмежень прав і свобод люди­ни, передбачених законом.

Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим озна­кам відповідальності юридичної і водночас характеризується свої­ми видовими, Безначальними ознаками. Ними є такі: 1) криміналь­на відповідальність становить собою реальну взаємодію спеціаль­них органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень; 2) кримінальна відповідальність — це вид державного примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинуваль­ним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових по­збавлень і обмежень; 3) вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого харак­теру (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади), визна­чені тільки в кримінальному законі, перш за все у санкції статті КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 4) зазнавання таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний ха­рактер. оскільки їх застосування є обов'язком спеціально уповнова­жених органів держави; 5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відпові­дальності.

Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідаль­ності, особливим елементом у механізмі кримінально-правового реагування держави стосовно особи, що вчинила злочин. Поняття "кримі­нальна відповідальність" законодавчо не визначено й у теорії криміналь­ного та кримінально-процесуального права трактується по-різному.

Кримінальна відповідальність (Я. Брайнін, П. Матишевськип, В. Осадчий) - урегульований нормами права обов'язок особи, що вчини­ла злочин, підлягати певним заходам негативного впливу та терпіти передбачені законом обмеження.

Кримінальна відповідальність (Л Багріп-Шахматов, С. Кєліна, П. Дагепь) - це врегульовані кримінально-правовими нормами суспільні відносини

Кримінальна вщповиальність (Н. Загородніков, О Лепет) - це реальне застосування кримінально-правової норми та реалізація санкції.

Кримінальна відповідальність (Ю. Баулін) - це передбачені КК вид і міра обмеження прав та свобод злочинця, що індивідуалізуються судом і здійснюються спеціальними органами держави.

Відповідальність поділяється на негативну (ретроспективну, реаль­ну) та позитивну (перспективну, потенційну).

Позитивна кримінальна відповідальність - це обов'язок особи не вчиняти злочинів.

Негативна кримінальна відповідальність - це обов'язок особи піддатися кримінально-правовим обмеженням.

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність — це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Як відзначалося, поняття кримінальної відповідальності відо­бражує факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеці­альних органів держави. Така взаємодія врегульована нормами кри­мінального права і тому протікає в межах певних правовідносин, що називаються кршинально-правовими. Одні автори вважають, що ці правовідносини виникають з моменту вчинення злочину. На думку ж інших, вони виникають з моменту або порушення кримінальної справи, або притягнення особи як обвинуваченого, або навіть з мо­менту винесення обвинувального вироку чи набрання ним законної сили. Відповідь на це та інші питання залежить від розуміння того, що становлять собою ці правовідносини, який зміст їх структурних елементів, у чому виражається їх взаємодія, як співвідносяться кри­мінальна відповідальність та аналізовані правовідносини тощо.

З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою ви­никають певні юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і Держави виникають взаємні права і обов'язки. Злочинець зобов'я­заний зазнати осуду за вчинений злочин, а також позбавлень і обме­жень, передбачених КК. Разом з тим він має право, щоб до нього була застосована саме та стаття КК, яка передбачає вчинене ним діяння;

покарання було призначене лише в межах санкції цієї статті; враховані відповідні положення Загальної та Особливої частин КК та ін. У свою чергу держава має право засудити злочинця і вчинене ним діяння, а також обмежити його правовий статус у межах строків дав­ності притягнення до кримінальної відповідальності і строків пога­шення або зняття судимості, проте при цьому вона зобов'язана за­безпечити правильну кваліфікацію вчиненого діяння, призначення покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчине­ного злочину, особи винного, а також обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, тощо.

Взаємні права і обов'язки сторін в аналізованих правовідноси­нах становлять їх юридичний зміст. Вони об'єктивно виникають з моменту вчинення злочину незалежно від того, виявлений злочин органами держави чи ні (доказом цього є хоча б те, що строки дав­ності відповідно до ст. 49 КК починають обчислюватися саме з дня вчинення злочину). Процесуальні ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як обвинуваченого або винесення обви­нувального вироку не породжують і не створюють кримінально-пра­вових відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів між злочинцем і державою вже виникли реальні юридичні від­носини.

Суб'єктами таких відносин, з одного боку, є особа, яка вчинила злочин, а з іншого — держава в особі насамперед органів дізнання, слідства і прокуратури. Ці правовідносини є динамічними, вел," весь час розвиваються, уточнюються і змінюються внаслідок дій суб'єктів щодо реалізації їх взаємних прав і обов'язків (напри­клад, винний може з'явитися з повинною, активно сприяти розкрит­тю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду і т.ін., що у свою чергу породжує у відповідних органів і службових осіб обов'язок ураху­вати ці обставини при визначенні міри відповідальності). На певно­му етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, що виникли в момент вчинен­ня злочину. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і вчиненого ним діяння і конкретизує вид і міру тих обмежень, яких має зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили правовідносини досягають своєї повної ви­значеності.

Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені обвинувальним вироком суду. В подальшо­му, при відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що предста­вляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають ор­гани, які відають виконанням призначеного судом покарання. Пара­лельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.

Суб'єктами правовідносин є особа, що вчинила злочин і держава в особі своїх органів. Між цими суб'єктами виникають права й обов'язки.

Таким чином, як ми бачимо, у науці кримінального права немає однаковості в розумінні кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням, хоча КК відрізняє ці два поняття (наприклад, ст. 2 КК); інші характеризують кримінальну відповідальність як певного роду обов’язок; треті – розглядають її в якості конкретного кримінально-правового відношення; четверті – розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію кримінально-правової норми; п'яті – вважають кримінальну відповідальність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений злочин із призначенням покарання чи без нього і т.д .

У коментарі до статті 3 КК кримінальна відповідальність визначається як  особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється офіційна оцінка поведінки особи як злочинної. Кримінальна відповідальність матеріалізується в обвинувальному вироку суду і зазвичай включає засудження особи за вчинений злочин, призначення їй покарання, його відбування, судимість тощо.

З даного визначення випливає, що:

1) кримінальна відповідальність являє собою реальну взаємодію спеціальних органів держави й особи, визнаного винним у здійсненні злочину, у результаті чого ця особа перетерплює певні позбавлення;

2)  кримінальна відповідальність – це державний примус, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень;

3)  вид і міра позбавлень визначені тільки в кримінальному законі;

4)  кримінальна відповідальність можлива лише за здійснений злочин, що виступає як підстава такої відповідальності. Крім того, з ч. 1 ст. 3 КК випливає, що чинне законодавство про кримінальну відповідальність являє собою один кодифікований закон і що єдине джерело кримінального права – це КК. Будь-які інші нормативно-правові акти не входять до системи кримінального законодавства. Цим воно принципово відрізняється від будь-яких інших галузей вітчизняного законодавства, а також, від колишнього кримінального законодавства, яке припускало застосування інших, крім КК, кримінальних законів.

Не входить до системи кримінального законодавства і Конституція України. незважаючи на те, що вона має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Проте, відповідно до ст. 8 Конституції України, закони України, у т.ч. закони про кримінальну відповідальність, мають прийматися на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Невідповідність законів про кримінальну відповідальність Конституції України, а також порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності, тягнуть за собою визнання їх Конституційним Судом України у встановленому Конституцією і законами України порядку неконституційними. Ці положення мають обов'язково враховуватися під час тлумачення і застосування норм КК.

КК ґрунтується не тільки на Конституції України, а й на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Гарантією цього є положення ч. 5 ст. 3 КК. До вказаних принципів і норм можна віднести такі, що стосуються верховенства прав людини, суверенітету держав, дипломатичного імунітету, права міжнародних договорів мирного розв’язання спорів, міжнародного морського, повітряного, екологічного, економічного і гуманітарного права, боротьби зі злочинністю, правової допомоги і видачі злочинців тощо. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права закріплені у відповідних пактах, деклараціях, конвенціях та інших документах.

КК поділяється на Загальну й Особливу частини, норми яких застосовуються у взаємозв'язку. При цьому норми Особливої частини порівняно з нормами Загальної частини є більш конкретними в частині кожного окремого складу злочину, який описано в диспозиціях цих норм, і в частині застосування покарань, які описані в їх санкціях. Жоден закон про кримінальну відповідальність не може діяти автономно, окремо від КК. Адже такий закон, запроваджує він кримінальну відповідальність, скасовує її чи вносить інші зміни до КК, відразу ж після набрання ним чинності у порядку, визначеному ст. 94 Конституції України і ст. 4 КК, автоматично включається до КК. Це означає, що при застосуванні цих законів посилання слід робити не на них, а безпосередньо на відповідні норми КК. У ч. ч. 3 і 4 ст. 3 відображено принцип законності, який стосовно кримінального права означає, що: 1) кримінально-правові норми не існують поза КК у зв'язку з їх повною кодифікацією; 2) тільки КК і ніяким іншим законом чи підзаконним актом визначається, що є злочином, а також повторністю, сукупністю і рецидивом злочинів, співучастю у злочині, готуванням до злочину і замахом на злочин тощо. Встановлюються види і розміри покарання за злочин, а також умови, за яких є можливими звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання, визначаються інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину; 3) забороняється застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією, тобто заповнення прогалини у КК шляхом застосування його до випадку, який прямо ним не передбачений, але є подібним, схожим.

Міжнародні договори України підлягають неухильному дотриманню Україною відповідно до принципів і норм міжнародного права. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Із цього положення випливає, що частиною національного законодавства України не є: 1) нечинні міжнародні договори України, навіть якщо згода на обов'язковість їх надана ВР (наприклад, Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням. фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989 р.); 2) чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких ВР не надала (скажімо, Європейська конвенція про запобігання тероризму від 27 січня 1977 р.). Крім того, невідповідність положень міжнародних договорів України Конституції України, а також порушення встановленої Конституцією України процедури надання ВР згоди на обов'язковість цих договорів тягнуть за собою визнання їх у встановленому Конституцією і законами України порядку неконституційними. Ті положення чинних міжнародних договорів, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Відповідно, і закони України про кримінальну  відповідальність не повинні відповідати вказаним положенням міжнародних договорів.

Згода на обов'язковість міжнародних договорів може бути надана у формі ратифікації або приєднання. Оскільки Україна є правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР і Української РСР, то до міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, прирівнюються й інші відповідні договори.

Чинними є лише опубліковані міжнародні договори України, їх офіційне опублікування має здійснюватися в газеті "Голос України", журналі "Відомості Верховної Ради України" або в "Зібранні діючих міжнародних договорів України". Із ч. 5 ст. 3 КК випливає, що під час прийняття нових законів України про кримінальну відповідальність принциповим є дотримання положень, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Кримінальна відповідальність реалізується, тобто має свої моменти виникнення, розвитку, припинення – етапи реалізації. Це не статичне поняття, а процес, що проходить певні етапи, до основного з який відносяться:

• перший етап – виникнення кримінальної відповідальності. Вона виникає з часу, з моменту здійснення злочину особою. Злочин і є підстава кримінальної відповідальності;

• наступний етап настає в ході попереднього розслідування і зв'язаний з залученням особи в справі в якості обвинувачуваного. Особі пред'являється обвинувачення в здійсненні конкретного злочину;

• наступний етап – винесення обвинувального вироку і призначення покарання (ч. 2 ст. 2 КК);

• далі, кримінальна відповідальність реалізується при виконанні покарання;

• але і після відбуття покарання (його виконання) може мати місце судимість. До погашення чи зняття судимості особа ще перетерплює несприятливі наслідки, зв'язані з кримінальною відповідальністю.

Проте кримінальна відповідальність може бути реалізована не тільки у всіх цих стадіях, на всіх етапах. Вона може бути припинена на більш ранніх етапах:

а) на підставі закону України про амністію чи акта помилування (ч. 1 ст. 44 УК);

б) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим  каяттям. Мова йде про випадки, коли особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 45 КК). Це стаття передбачає повий, невідомий КК 1960 р. вид звільнення від кримінальної відповідальності:

в) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК);

г) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК);

д) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із зміною обстановки (ст. 48 КК);

е) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК).

Може бути і така ситуація, коли, відбувши покарання, особа не вважається судимою. Судимість погашається самим фактом відбуття покарання.

Кримінальна відповідальність реалізується тільки через кримінально-правові відносини (кримінально-процесуальні, виправно-трудові правовідносини).

Кримінальне-правове відношення – є вольове відношення між суб'єктами, урегульоване нормами кримінального права. Це відношення припускає 4 (чотири) елементи: а) повинні бути правові норми, що регулюють ці відносини – норми кримінального права; б) юридичний факт, із яким це відношення зв'язане – злочин; в) суб'єкти правовідносин (особа, що вчинила злочин, з одного боку,  і держава в особі уповноважених органів, з іншої); г) повинні бути взаємні права й обов'язки цих суб'єктів.

Питання про те, коли, і з якого моменту виникає це правовідношення, спірне. Висловлено три точки зору: 1) кримінальне правовідношення виникає з моменту здійснення злочину; 2) виникає з моменту залучення особи в якості обвинувачуваного. Ця позиція змішує два моменти: момент виникнення правовідносини і момент його констатації державним органом; 3)  виникає з моменту винесення вироку.

Виходить тут, що весь процес розслідування позбавлений яких-небудь правових підстав.

Кримінальні правовідносини, за загальним правилом, існують протягом усього часу відбування засудженим покарання та ще якийсь час після його відбуття — до моменту погашення або зняття суди­мості (ст. 89 КК). Проте кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі. Підстави такого припинення можуть бути різними, наприклад, смерть особи, перебіг строків дав­ності (статті 49 і 80 КК), звільнення особи від кримінальної відпо­відальності (статті 45-48), видання акта амністії або помилування (статті 85-87).

Кримінальна відповідальність протікає в рамках кримінально-правових відносин, проте їх часові межі є різними. Так, криміналь­на відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили і закінчується, за загальним правилом, моментом припинення відбування покарання. Такий погляд на мо­мент виникнення і припинення кримінальної відповідальності не є загальновизнаним у науці кримінального права. Багато хто із авто­рів вважають, що кримінальна відповідальність виникає на більш ранніх стадіях — з моменту вчинення злочину, порушення криміналь­ної справи, затримання або арешту підозрюваного (обвинуваченого) тощо. Проте відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р., яким дано офіційне тлумачення ч. З ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), кри­мінальна відповідальність настає з моменту набрання обвинуваль­ним вироком суду законної сили.

В різний спосіб визначають і закінчення кримінальної відпові­дальності: момент припинення кримінально-правових відносин, від­буття покарання, погашення або зняття судимості. Однак якщо під кримінальною відповідальністю розуміти зазнавання засудженим обмежень своїх прав і свобод, покладених на нього спеціальними органами держави, то очевидно, що кримінальна відповідальність має місце лише протягом часу відбування призначеного судом пока­рання. Отже, момент припинення такого відбування покарання і ви­значає кінцевий момент кримінальної відповідальності. Після цьо­го особа, за загальним правилом, знаходиться ще в статусі такої, яка має судимість, що тягне за собою певні загальногромадянські і кри­мінально-правові наслідки (ст. 88 КК).

2. Підстави кримінальної відповідальності

Суспільство і держава виходять з того, що злочинець як особа, наділена свідомістю і волею, повинен бути здатним співвідносити свою поведінку з кримінально-правовими заборонами і тільки тому може підлягати кримінальній відповідальності за їх недотримання. Однак, щоб обґрунтувати етичний докір такій особі, необхідно переконатися, що вона мала реальну можливість не порушувати кримінально-правову заборону. У зв'язку з цим варто з'ясувати, у якому ступені взагалі людина вільна у виборі свого поводження, зокрема в тім, щоб утриматися від здійснення злочину чи учинити його.

Слід зазначити, що виникненню нового представлення про причини злочинності, передував один з найбільш грандіозних в історії соціальних переворотів – зміна феодального ладу буржуазним, заміна релігійного світогляду філософією гуманізму й освіти.

Всупереч релігійним догмам і теологічному розумінню причинності людського поводження, філософи-просвітителі сформулювали поняття злочину як акту вільної волі людини, що не іграшка в руках вищих сил, але свідомо діючий і вільний у своїх вчинках індивідуум.

У цей період радикально міняється уявлення про суспільство, про природу людини. У центрі системи суспільства розміщується людина, наділена невід'ємними правами, що «по природі має владу...охороняти свою власність, тобто своє життя, волю і майно, від ушкоджень і нападів з боку інших людей». Право власності виступає тут як дана від природи характеристика людини, турбота про своє благополуччя – законний центральний мотив його дій.

По цих параметрах вибудовується і шкала етичних цінностей, наповняються новим змістом поняття добра і зла, чесноти і пороку, що відтепер не потойбічні, неземні категорії – вони випливають із самої природи. При цьому зло, порок, злочин – порушення природного нормального, розумного порядку речей.

Уявлення про злочинність і особистість злочинця, характерні для освітньо-гуманістичного напрямку в кримінальному праві. Ці концепції прямо протистояли феодально-середньовічній сваволі. У той же час вони характеризувалися надзвичайно уразливою для наукової критики абстрактністю й ідеалістичним, метафізичним характером розроблювальних ними категорій. Це означало заперечення яких-небудь розходжень у своїх словах особистості відмовлення від допущення різних ступенів відповідальності.

Розуміння злочину як акта чистої волі закривало шлях до пізнання об'єктивних закономірностей, що детермінують людське поводження, покладені всі надії на свідомість людей, на їхнє переконання, а то залякування. Як і в багатьох інших випадках в історії розвитку людської думки положення, що володіли відносно істинністю і цінністю, будучи зведеними в абсолют, не тільки втрачали свою істинність, але і ставали гальмом на шляху наукового і соціального прогресу. Тому кращим представляється погляд, у відповідність із якими людина, виявившись перед вибором, вчинити злочин чи утриматися від нього, є залежною як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконання, схильностей, потреб, інтересів і т.п. При цьому зовнішні обставини впливаючи на поводження особи переломлюються через його внутрішні психічні установки, свідомість. Саме розум, совість, переконання й ін. підказують людині, як надійти йому в даній конкретній ситуації. Однак підстава для етичного і правового осудження злочину й особи, його що вчинила, буде лише в тому випадку, якщо ця особа мала об'єктивну можливість вибрати з наявних варіантів поводження (хоча б із двох) незлочинний спосіб досягнення поставлених цілей. Таким чином, наявність відносної волі вибору вчинку і є етичним обґрунтуванням кримінальної відповідальності даної особи за обраний ним злочинний варіант поводження. У такому випадку кримінальна відповідальність здатна виступати засобом впливу на свідомість і волею людей і тим самим фактором, що детермінує їхнє поводження в майбутньому. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК "Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбачений кримінальним законом". У цьому положенні закону містяться відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за таке діяння, що містить ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Тому і говорять, що підставою кримінальної відповідальності є встановлення в діях особи складу злочину. Кримінальна відповідальність, як зазначалося вище, є реакція держави на вчинений особою злочин. Така реакція знаходить своє вираження в певному правозастосовчому акті органа держави, а саме – в звинувачувальному вироку суду. У зв'язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підстави кримінальної відповідальності. Матеріальною підставою визнається склад злочину, а процесуальним – обвинувальний вирок суду.

При визначенні підстав кримінальної відповідальності необ­хідно відповісти на три питання: 1) як обгрунтувати кримінальну відповідальність особи, що вчинила злочин? 2) за що особа підля­гає кримінальній відповідальності? 3) на якій правовій підставі вона підлягає такій відповідальності?

Що стосується першого питання, то йдеться про філолофсько-етичне обгрунтування кримінальної відповідальності, тобто про те, чому суспільство і держава мають право докоряти людині, яка по­рушила кримінально-правову заборону, і на чому заснований такий докір. Відповіді на друге і трете питання припускають з'ясування того, що є юридичною підставою кримінальної відповідальності особи,яка вчинила злочин.

Суспільство і держава виходять з того, що злочинець як осо­бистість наділений свідомістю і волею, здатний співвідносити свою поведінку з кримінально-правовими заборонами і лише тому може підлягати кримінальній відповідальності за їх порушення. Однак щоб обгрунтувати етичний докір такій особі, необхідно переконати­ся, що вона мала реальну можливість не порушувати кримінально-правову заборону. В зв'язку з цим слід з'ясувати, в якій мірі взагалі людина вільна у виборі своєї поведінки, зокрема в тому, щоб утри­матися від вчинення злочину або вчинити його.

У класичній школі кримінального права вчення про підстави криміналь­ної відповідальності базується на філософському вченні про підстави соціальної відповщальності людини за свої вчинки Відповідно до цього вчення, до відповідальності варто притягати тільки тоді, коли в суб єкта була воля вибору поведінки, тобто він міг діяти згідно з вимогами зако­ну, але ігнорував цю можливість. Ця дилема співзвучна одному з основ­них питань філософії - питанню свободи волі, щодо якого можна ви­ділити три основні теорії.

Фаталістична - припускає жорсткий уплив обставин на вчинки лю­дини, і відсутність будь-якої волі вибору. Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що людина подібна машині, яка лише адекватно реагує на зовнішні і внутрішні подразники. Тому кожен вчинок людини, в тому числі й злочин, є неминучим, оскільки він уже визначений всіма попередні­ми подіями, які мали місце в житті цієї людини. В такому різі лю­дина — раб обставин, вона позбавлена можливості вільного воле­виявлення, а відтак, і вільного вибору своєї поведінки, що фаталь­но вже визначена наперед. Тому прояв злочинної волі у вчиненому злочині є лише видимість свободи, уявна свобода, а якщо це так, то і неможлива негативна моральна оцінка вчиненого. Отже. обгрунту­вання кримінальної відповідальності фаталісти вбачають не стіль­ки в засудженні злочинної волі, скільки в об'єктивній шкідливості злочину для суспільства.

Індетерміністична теорія, основоположником якої є І.Кант, припу­скає абсолютну свободу волі, що не залежить від зовнішніх умов і обста­вин. Підставою відповідальності в такому разі буде зла воля злочинця.

Протилежний погляд (індетермінізм) зводиться до того, що єди­ною причиною вчинення особою злочину є його абсолютна, нічим не обмежена свобода волі. Злочинна поведінка людини визначається її злою волею, що існує незалежно від будь-яких обставин, у тому числі й від її розуму і совісті. Свободна воля, і тільки вона, обирає, як зробити людині в даній ситуації. Тому обгрунтування засуджен­ня особи за вчинений злочин полягає в порочності цієї злої свобод-ної волі злочинця.

Детерміністична теорія (Ф. Знгельс) ґрунтується на причиновій зумовленості свідомості та волі людини. Підставою відповідальності в теорії Ф. Знгельса є усвідомлення злочинцем своїх дій

Більш правильним є погляд (діалектичний детермінізм), відпо­відно до якого людина, опинившись перед вибором — вчинити зло­чин або утриматися від цього, залежить як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконань, схильностей, потреб, інтересів і т.ін. При цьому навряд чи вірно стверджувати, що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи фатальним чином визначають її поведінку. Злочин, вчинений людиною, є при­чинно пов'язаним як з її свідомістю, так і з об'єктивною дійсністю. Зовнішні обставини дійсно впливають на поведінку особи, але лише переломлюючись через її внутрішні психічні установки, свідомість. Саме розум, совість, переконання тощо підказують людині, як зро­бити їй в конкретній ситуації. Проте підстава для етичного і право­вого засудження злочину і особи, яка його вчинила, є лише в тому разі, якщо ця особа мала об'єктивну можливість обрати із наявних варіантів поведінки (хоча біз двох) незлочинний засіб досягнення поставленої мети. Таким чином, наявність відносної свободи вибо­ру вчинку (міра свободи) і є етичним обгрунтуванням кримінальної від­повідальності конкретної особи за обраний нею злочинний варіант по­ведінки. Отже, якщо людина сві­домо обирає злочинний варіант поведінки, маючи можливість зроби­ти інакше, то це й обґрунтовує можливість і необхідність з боку держави застосувати до неї покарання, що має на меті кару, а також попередження вчинення злочинів як цією особою, так й іншими.

Підставою кримінальної відповідальності більшість вчених визнає на­явність у вчиненому складу злочину (А Піонтковський, В. Кудрявцевта ін.).

Підставою притягнення особи до кримінальної відповідальності може бути також його вина, що містить відповідність вчиненому складу зло­чину, однак не обмежується цим На думку А. Сахарова, підставою кримінальної відповідальності є склад злочину й особа. А за Б. Никифоровим - вина та винність.

Підставою кримінальної відповідальності може бути й учинення зло­чину (А. Санталов). У літературі досить чітко прослідковується думка про злочин як діяння, що відповідає ознакам конкретного складу зло­чину. Однак пряме тлумачення закону не ототожнює ці поняття.

Підставою кримінальної відповідальності є наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Це фор­ма реалізації державою правоохоронних норм, яка полягає в застосу­ванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину та не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за один і той же самий злочин більше від одного разу.

Таким чином, підставою кримінальної відповідальності є наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Це фор­ма реалізації державою правоохоронних норм, яка полягає в застосу­ванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину та не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за один і той же самий злочин більше від одного разу.

Стаття 2 КК вказує, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. У цьому поло­женні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспіль­не небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочи­ну, передбаченого КК. Тому і говорять, що єдиною підставою кри­мінальної відповідальності є склад злочину. Частина 3 ст. 2 КК передбачає, що ніхто не може бути притягне­ний до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції Украї­ни, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юри­дичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопору­шення.

Більшість учених також дійшли висновку, що підставою криміналь­ної відповідальності є наявність у вчиненому особою суспільно небез­печному діянні ознак конкретного складу злочину, передбаченого чин­ним кримінальним законодавством.

Цікавий такий факт, джерелом цієї теорії є класична школа кримі­нального права. Ще на початку XIX століття німецький криміналіст А. Фейєрбах обґрунтував у теорії та зміг переконати законодавців за­кріпити в чинному законі положення, що діяння є злочином, якщо воно відповідне складу злочину. Це положення повторювалося в багатьох законодавствах континентальної системи права, що особливо були на­ближені до німецької школи права.

В межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну і юридичну сторони. Фактична сторона — це вчинення в реальній дійсності суспільне небезпечного діяння, а юридична — це передбаченість такого діяння в КК. Підставою кри­мінальної відповідальності є встановлення судом повної відповід­ності фактичної і юридичної сторін вчиненого. Відсутність такої від­повідності свідчить і про відсутність підстави кримінальної від­повідальності, тобто складу злочину.

Тобто склад злочину, так званим, з'єднувальним "містком" між ре­альним діянням і нормою закону.

Також можна виділити матеріальну та процесуальну підстави кри­мінальної відповідальності:

• матеріальна - це вчинення злочину;

• процесуальна - це обвинувальний вирок суду.

Як відзначалося, кримінальна відповідальність — цс реакція держави на вчинений особою злочин. Така реакція знаходить своє вираження у певному правозастосовному акті органу держави — об­винувальному вироку суду. В зв'язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підстави кримінальної відповідальності. Матеріаль­ною підставою визнається злочин, а процесуальною — обвинувальний вирок суду. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено об­винувальним вироком суду.

3. Форми реалізації кримінальної відповідальності

Розгляд взаємозв'язку кримінально-правових відносин і кри­мінальної відповідальності дозволяє зробити висновок про те, що кримінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох формах.

Першою формою є засудження винного, виражене в об­винувальному вироку суду, не пов'язане з призначенням йому кри­мінального покарання. Так, відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за ви­роком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з ура­хуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільне небезпечною.

Другою формою реалізації кримінальної відповідаль­ності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого вона звільняється. Так, відповідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покаран­ня у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослуж­бовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не біль­ше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення за­судженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Третьою, найбільш типовою формою ре­алізації кримінальної відповідальності є відбування призначеного винному судом покарання (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк).

Останні дві форми реалізації кримінальної відповідальності створюють у особи судимість як правовий наслідок засудження її до певної міри покарання. Разом з тим судимість має свої межі, зазна­чені в статтях 89 і 90 КК, які визначають межі кримінально-право­вих відносин. Тому момент погашення або зняття судимості свідчить про припинення кримінально-правових відносин. Суд призначає покарання:

-  у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога озна­чає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті Особ­ливої частини КК, за якою кваліфіковано дії винного;

-  відповідно до положень Загальної частини КК. Це означає, що суд повинен керуватися положеннями, що передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення тощо. Наприк­лад, призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен зважати на ступінь здійснення злочинного наміру та причини, унаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68). Суд зобов'язаний керу­ватися й іншими положеннями Загальної частини КК, зокрема йому на­дані широкі можливості звільнення від кримінально) відповідальності й покарання відповідно до статей 44 і 74 КК; - зважаючи на ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. Ось чому суд повинен зважати на цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об'єкта злочину.

Звільнення від покарання. Відповідно до ч 4 ст 74 КК, особа, яка вчинила злочин невеликої чи середньої тяжкості, може бути за ви­роком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що, беручи до уваги бездоганну поведінку та сумлінне ставлення до праці, цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. Таке звільнення особи від покарання можливе при констатації судом того, що вона вже не є суспільно небезпечною, тож до неї недоцільно застосовувати кримінальне покарання. Оцінка судом особи винного відіграє тут вирішальну роль.

Для визнання особи такою, що вже не вважається суспільно небез­печною, необхідно констатувати, що після вчинення злочину вона по­водилася бездоганно та сумлінно ставилася до праці. Це має спостеріга­тися протягом порівняно тривалого часу. Тільки в такому разі можна го­ворити про формування в особи стійких позитивних навичок і установок, які б свщчили про її виправлення та недоцільність відбування покарання. При цьому суд зважає на три обов'язкові обставини: 1) особа вчинила злочин невеликої чи середньої тяжкості; 2) особа після вчинення злочину поводилася бездоганно та сумлінно ставилася до праці; 3) на час розгляду справи в суді особу не можна вважати суспільно небезпечною.

Звільнення від відбування покарання (статті 75,84 КК). Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується судом цо особи, якій призначено як покарання виправні роботи чи службове обмеження для військовослужбовців, обмеження або позбавлення волі на строк до п'яти років (ч. 1 ст. 75). Неповнолітній може бути звільнений від відбування покарання з випробуванням лише в разі засудження його до позбавлення волі (ч. 2 ст. 104).

При цьому беруть до уваги тяжкість злочину, особу винного й інші обставини справи, що свідчать про можливість виправлення засудже­ного без відбування покарання.

У такому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину та виконає покладені на нього обов'язки Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до трьох років (ч. З ст. 75), а неповнолітньому - від одного до двох років (ч. З ст. 104). Цей строк обчислюється від дня постановлений вироку незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст. 75 КК У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути при­значені додаткові покарання - штраф, позбавлення права обіймати певні посади чи провадити певну діяльність і позбавлення військового, спеціаль­ного звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на засудженого такі обов'язки:

1) публічно чи в іншій формі вибачитися перед потерпілим;

2) не виїздити за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи;

3) повідомляти орган кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи чи навчання;

4)  періодично з'являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи;

5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії чи захворювання, небезпечного для здоров'я інших осіб Відповідно до ч. 1 ст. 62 КУ особа вважається невинуватою у вчи­ненні злочину та не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку й установлено обвину­вальним вироком суду, а згідно зі ст. З КК кримінальній відповідаль­ності підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно чи з необережності вчинила передбачене законом суспіль­но небезпечне діяння. Ці положення дають підстави розглядати кримі­нальну відповідальність як особливий правовий інститут, у межах яко­го здійснюється реагування держави на скоєний злочин. Кримінальна відповідальність передбачає офіційну оцінку відповідними державни­ми органами поведінки особи як злочинної. Таким чином, форми реалізації кримінальної відповідальності:

• призначення покарання;

• звільнення від покарання (ст.74);

• звільнення від відбування покарання (статті 75, 84).

Власне факт порушення кримінальної справи щодо конкретної осо­би, затримання, взяття під варту, пред'явлення їй обвинувачення не можна визнати як кримінальну відповідальність. Особа не несе кри­мінальної відповідальності доти, доки її не буде визнано судом вин­ною у вчиненні злочину й вирок суду не набере законної сили. Поняття "притягнення до кримінальної відповідальності" не тотожне поняттю "кримінальна відповідальність", як і поняття "притягнення до юридичної відповідальності'1 не ідентичне поняттю "юридична відповідальність". Притягнення до юридичної відповідальності передує юридичній від­повідальності. Юридична відповідальність, зокрема й кримінальна відповідальність, як і форми притягнення до юридичної відповідальності, визначаються та встановлюються законами. Відповідно до положень п. 14.22 ч. 1 ст. 92 КУ тільки законами України визначаються "судочин­ство. .. організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства", а також "засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є зло­чинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.   Системі та аналіз норм КПК (статей 147',242, 246 та ін ) дає підстави дійти висновку, що притягнення до кримі­нальної відповідальності як стадія кримінального переслідування почи­нається від моменту винесення слщчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого та пред'явлення їй обвинувачення. Так, п. 4 ч. 1 ст. 242 КПК передбачає, що в разі віддання обвинуваченого до суду суддя одноосібно чи суд на розпорядчому засіданні зобов'язані з'ясува­ти, "чи притягнуті до відповідальності всі особи, які зібраними в справі доказами викриті у вчиненні злочину", а виповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 246 цього Кодексу суд на розпорядчому засіданні може вирішити повернути справу на додаткове розслідування за "наявності підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, коли окремий розгляд справи про них неможливий".

Згідно з пунктами 1.1 та 1 2 Рішення КС України у справі за конститу­ційним поданням МВС України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 р кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, а притягнення до кримінальної відповідальності як стадія кримінального переслідування починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.

Закінчується кримінальна відповідальність з моменту припинен­ня відбування покарання.

4. Закон про кримінальну відповідальність: поняття та тлумачення

Закони про кримінальну відповідальність систематизовані і поділяються в КК на Загальну і Особливу частини. У Загальній частині зосереджені норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, а також визна­чають його основні інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та під­став їх застосування. Це норми, які застосовуються до всіх злочинів.

Особлива частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільне небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінально­го покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.

Загальна і Особлива частини КК пов'язані між собою і утворю­ють нерозривну системну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітно при застосуванні окремих статей КК. Не можна застосува­ти кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Загальної частини.

Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, у свою чергу, — на окремі статті.

Загальна частина чинного КК складається із 15 розділів: «Загальні положення», «Закон про кримінальну відповідальність», «Злочин, його види та стадії», «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)», «Вина та її форми», «Співучасть у злочині», «По­вторність, сукупність та рецидив злочинів», «Обставини, що виклю­чають злочинність діяння», «Звільнення від кримінальної відповідаль­ності», «Покарання та його види», «Призначення покарання», «Звіль­нення від покарання та його відбування», «Судимість», «Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування», «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх».

Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих по гру­пах споріднених суспільних відносин, на які посягають відповідні зло­чини. Наприклад, статті КК, норми яких передбачають відповідаль­ність за злочини, що посягають на основні цінності української державності, проголошені в статтях 1 і 2 Конституції України, помі­щені в розділі І «Злочини проти основ національної безпеки України». Статті, норми яких охороняють людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, розташовані в розділі II «Злочи­ни проти життя та здоров'я особи», розділі III «Злочини проти волі, честі та гідності особи» і розділі IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи». Статті КК, норми яких охороня­ють основні права і свободи людини, об'єднані в розділі V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина». Поділ Особливої частини КК на 20 розділів робить її більш зручною для застосування, оскільки надає слідчому, прокуро­ру, судді, адвокату орієнтир в розміщенні тих чи інших статей у КК. Та й для громадян України дуже важливо просто знайти в КК ту чи іншу статтю про відповідальність за окремий злочин.

Статті КК пронумеровані арабськими цифрами і мають заголов­ки, що виражають сутність кримінально-правових норм, які в них містяться. При включенні в КК нової статті вона буде поміщена у від­повідний розділ Загальної або Особливої частини. Нова стаття повин­на вміщуватися, як правило, вслід за статтею, що є найбільш близь­кою до неї за змістом. Новій статті мають бути надані номер попе­редньої статті і додатковий цифровий індекс — 1,2, 3 і т. д. Наприклад, у 1977 р. до Загальної частини КК 1960 р. було включено статтю «Від­строчка виконання вироку». Її було поміщено вслід за ст. 46 «Відстроч­ка виконання вироку військовослужбовцеві або військовозобов'язано­му у воєнний час». Статті був наданий номер 46. У 1994 р. було прий­нято статтю «Відстрочення відбування покарання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років». Ця стаття була поміщена вслід за ст. 46' КК 1960 р. під номером 462. Виключення тієї чи іншої статті із КК також не змінює порядку нумерації статей в КК. Так, у КК 1960 р. зберігається номер статті 27 з поміткою «Виключена». Ця стаття встановлювала покарання у виді заслання, яке було скасоване Верховною Радою України 6 березня 1992р.

Багато статей КК поділяються на частини, які виділені в окре­мий абзац. Абзаци забезпечені цифровими позначеннями. Напри­клад, стаття 1 КК «Завдання Кримінального кодексу України» має дві частини— 1 і 2; стаття 135 «Залишення в небезпеці» складається із трьох частин — 1,2 і 3. Перед кожною із цих частин стоїть відповід­не цифрове позначення.

Зміст окремих частин у статтях, що належать до Загальної час­тини, характеризується великою різноманітністю. Найчастіше в них розвивається відповідна норма, визначаються особливості її засто­сування за якихось умов або встановлюються випадки незастосуван-ня цієї норми чи виключення її із дії. Наприклад, у ч. 1 ст. 55 вказа­но строк, на який може бути призначене покарання у виді позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю, і зазначено, до яких видів покарань воно належить; у ч. 2 вка­зані випадки, коли може бути призначене таке покарання як додат­кове, якщо воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК; у ч. З встановлено порядок обчислення строків виконання цьо­го покарання як додаткового.

В Особливій частині КК в окремих частинах її статей встанов­люється, за загальним правилом, відповідальність за один і той же злочин при наявності особливостей, що відображують тяжкість ді­яння, ознаки суб'єкта, інші обставини, які впливають на міру пока­рання. Наприклад, у ч. 1 ст. 190 передбачена відповідальність за за-володіння чужим майном шляхом шахрайства, сформульовані основні ознаки цього злочину; частини 2, 3 і 4 вказують на кваліфікуючі озна­ки, встановлення яких посилює (обтяжує) кримінальну відповідаль­ність за цей злочин.

Деякі статті Особливої частини містять положення, якими обмежується їх дія (наприклад, ч. 4 ст. 331 КК), або передбачаються умо­ви і порядок звільнення від кримінальної відповідальності винного у вчиненні зазначеного в статті злочину (наприклад, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258). Цими положеннями регулюється застосування норм про кримінальну відповідальність за окремі види злочинів.

У деяких випадках статті або частини статей КК поділяються на пункти, що мають цифрове позначення. Наприклад, норма ст. 89 «Строки погашення судимості» поділена на 9 пунктів. Частина 1 ст. 49 «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності» поділяється на пункти 1, 2, 3, 4 і 5. Частина 2 ст. 115 «Умисне вбивство» містить 13 пунктів, які також позначені цифрами.

Окремі статті КК забезпечені примітками, в яких роз'яснюють­ся поняття і терміни, застосовані в цій або в деяких інших статтях. Так, в п. 1 примітки до ст. 185 КК «Крадіжка» сформульовано понят­тя повторності вчинення злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189-191 КК; в абзацах 2, 3 і 4 вказано на те, який злочин проти вла­сності визнається вчиненим у значних, великих або особливо вели­ких розмірах.

У зв'язку з тим, що абсолютна більшість норм Особливої час­тини встановлює кримінальну відповідальність за окремі види зло­чинів, їх структура характеризується однорідністю складових елементів; у них чітко визначені диспозиція і санкція. Виняток станов­лять кілька статей, в нормах яких або в примітках до них наведені поняття злочинів певного виду, позначені суб'єкти їх вчинення, сфор­мульовані деякі інші нормативні положення (наприклад, ст. 401 дає поняття військового злочину; визначення службової особи містить­ся у пунктах 1 і 2 примітки до ст. 364). Диспозицією називається частина норми Особливої частини, в якій визначається злочинне діяння. За технікою побудови і способом опису ознак конкретного виду злочину в чинному кримінальному за­конодавстві України розрізняють диспозиції чотирьох видів: прос­ту, описову, бланкетну, відсилочну. Зустрічаються також змішані дис­позиції.

Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття Його ознак. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція у ст. 369 «Давання хабара». Проста диспозиція викори­стовується законодавцем у тих випадках, коли зміст суспільне небез­печного діяння в загальних рисах досить зрозумілий і без опису його ознак у законі. Ознаки злочину, які наводяться в простій диспозиції, розкриваються в слідчо-судовій практиці і теоретичній літературі.

Описовою називається диспозиція, де описуються найбільш істотні ознаки діяння. Так, у ст. 185 «Крадіжка» наводиться визначення кра­діжки як таємного викрадення чужого майна. Точно визначаючи ознаки злочину, описова диспозиція у зв'язку з цим має перевагу перед простою диспозицією.

Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встанов­лення змісту ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відповідальність (інших законів, інструк­цій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Напри­клад, бланкетними є диспозиції у ст. 271 «Порушення вимог законо­давства про охорону праці», ст. 286 «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами». Таким чином, бланкетна диспозиція ви­користовується, коли треба встановити кримінальну відповідаль­ність за порушення правил, що містять у собі різноманітні вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних актах. Ці акти можуть бути видані до набрання чинності закону про кримінальну відповідальність, що містить бланкетну диспозицію, одночасно з ним і після його видання; вони можуть змінюватися, але кримінально-правова норма, що має оланкетну диспозицію, залиша­ється при цьому без змін. Установи і організації, що приймають і затверджують такі нормативні акти, досить різноманітні. Мають вони відмінності і за сферою їх застосування. Ці нормативні акти, як вже відмічалося, не є джерелами норми кримінального права. Відповідно до закону про кримінальну відповідальність (його соціального призначення) вони виконують підпорядковану роль. Вимо­ги, заборони, що в них сформульовані, сприяють встановленню ознак злочину, в першу чергу суспільне небезпечного і протиправ­ного діяння (дії або бездіяльності). Слід зазначити, що в КК 2001 р. кількість кримінально-правових норм, які мають бланкетну диспо­зицію, помітно збільшилася. Особливо це характерно для норм роз­ділу VII «Злочини у сфері господарської діяльності».

Відсилочною зветься диспозиція, котра відсилає до кримінально-правової норми або її окремого положення, які містяться в іншій статті або іншій частині цієї ж статті КК, де називається відповідний злочин або описуються його ознаки. Наприклад, ст. 122 «Умисне се­редньої тяжкості тілесне ушкодження» відсилає до ст. 121 «Умисне тяжке тілесне ушкодження», вказуючи, що спричинення тілесних ушкоджень середньої тяжкості може мати місце при відсутності ознак тяжкого тілесного ушкодження. Частіше за все відсилочні диспозиції застосовуються при опису другої і подальшої частини відповідної статті, для уникнення повторного опису діяння, яке на­ведене в частині першій. Для цього у відповідній частині викорис­товуються слова: «те саме діяння», «діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті» і т. под. Досить часто відсилання до іншої або до інших статей використовуються при опису кваліфіку­ючих ознак. Так, у ч. 2 ст. 309 «Незаконне виробництво, виготовлен­ня, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту» вка­зано на вчинення тих самих дій особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310 і 317 КК і пов'язаних зі злочинним обігом цих засобів або речовин.

У КК зустрічаються норми, диспозиції яких мають змішании (комбінований) характер. У одній своїй частині це прості або опи­сові диспозиції, в іншій — бланкетні або відсилочні. Наприклад, такою є диспозиція у ст. 231 КК, яка передбачає відповідальність за умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне ви­користання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності. За вчинений злочин у законі залежно від його суспільної не­безпечності встановлено санкцію.

Санкція — це частина статті, яка визначає вид і розмір покаран­ня за злочин, зазначений в диспозиції. За видом і розміром покаран­ня, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, напри­клад, тяжким чи середньої або навіть невеликої тяжкості.

У КК застосовуються відносно-визначені та альтернативні санкції.

Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі.

Розрізняють два види відносно-визначсних санкцій:

а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покаран­ня (на строк «від» і «до»). У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі певного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296 КК, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років:

б) з максимумом покарання (на строк «до»). У цьому разі визнача­ється тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призна­чити покарання. Такі санкції передбачені, наприклад, у ч. 1 ст. 153,ч.1 і ч. 2 ст. 266, ч. 2 ст. 323, ст. 355, ст. 395. Нижчою межею санкції тут є нижча межа, встановлена в нормі Загальної частини КК для даного виду покарання. Наприклад, у ст. 57 встановлена нижча межа для виправних робіт — шість місяців, у ст. 60 для арешту — один місяць, у статтях 61 і 63 для обмеження і позбавлення волі — один рік. Тому за злочин, пе­редбачений, наприклад, у ч. 1 ст. 153, суд може призначити міру пока­рання у виді позбавлення волі на строк від одного року до п'яти років;

за ст. 355 — обмеження волі на строк від одного року до трьох років;

за ст. 395 — арешту на строк від одного до шести місяців.

Поряд з основним покаранням відносно-визначена санкція може містити вказівку на одне або декілька додаткових покарань певного виду, котрі можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно-визначеним (наприклад, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або ква­ліфікаційного класу) або відносно-визначеним (наприклад, позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю на строк від одного року до трьох років).

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або декілька видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне. У КК 2001 р. значна частина санкцій є альтернативними. Прикладом може служити санкція, наведена у ст. 145. Вона надає можливість суду призначити один із таких видів покарання: штраф до п'ятдеся­ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські ро­боти на строк до двохсот годин, або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох ро­ків, або виправні роботи на строк до двох років.

Альтернативні санкції мають різновиди:

а) в санкції вказані відносно-визначений і абсолютно-визначений види покарання (наприклад, санкція у ст. 112 — «карається позбав­ленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі»);

б) в санкції вказані два або більше відносно-визначених видів покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 129 — «карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років», санкція у ч. 1 ст. 130 — «карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавлен­ням волі на строк до трьох років»).

Як і відносно-визначені, альтернативні санкції можуть містити вказівку на можливість застосування до одного із основних покарань додаткового покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 131 — «кара­ється обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той же строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років»).

Тлумачення закону полягає у з’ясуванні і всебічному роз­критті його змісту з метою його точного застосування. Тлумачен­ня не може бути довільним, таким, що виходить за межі волі зако­нодавця, вираженої в тексті закону. Тлумачення закону поділяється на види залежно від суб'єкта тлумачення, прийомів (засобів) та обсягу тлумачення. В теорії кримінального права існують й інші критерії класифікації тлумачень кримінального закону.

1. Залежно відсуб'єкта, який роз'яснює закон, розрізняють лега­льне (або офіційне), судове і наукове (або доктринальне) тлумачення.

Легальним (офіційним) зветься тлумачення, що здійснюється ор­ганом державної влади, уповноваженим на те законом. Згідно з п. 2 ст. 150 Конституції України правом офіційного тлумачення законів, в тому числі кримінальних, наділений Конституційний Суд України. Це тлумачення — вид правової діяльності високого юридичного рівня, оскільки акти конституційного тлумачення законів мають силу остан­ніх. У цьому тлумаченні можливі елементи розвитку закону, але су­воро в межах норми права, що тлумачиться. Положення, що наводять­ся в акті легального тлумачення, є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Судове тлумачення — це найбільш поширене і частіше за все застосовуване тлумачення. Воно має два різновиди:

а) казуальне тлумачення, що дається судами при розгляді конк­ретної кримінальної справи. Цей вигляд тлумачення здійснює суд будь-якої інстанції. Таке тлумачення є обов'язковим тільки по тій справі, у зв'язку з якою воно проводилося. Оскільки судове тлума­чення може виходити від вищих судових органів, то одночасно воно може бути взірцем правильного застосування закону для нижчих судів при розгляді аналогічних справ;

б) правозастосовне тлумачення, що дається в рекомендаціях Пленуму Верховного Суду України з найбільш складних питань за­стосування КК. Внаслідок вивчення і узагальнення судової практи­ки, а також у відповідь на запити судових органів і прокуратури Пленум Верховного Суду України має право давати роз'яснення про правильність застосування того чи іншого закону при здійсненні правосуддя. Такі роз'яснення впливають на практику судів при роз­гляді ними конкретних кримінальних справ. Ними широко користу­ються інші суб'єкти застосування норм кримінального права. При­кладом такого роз'яснення може бути тлумачення, яке здійснив Пле­нум Верховного Суду України з питання щодо поняття попереднього зговору групи осіб при одержанні хабара. В постанові від 7 жовтня 1994 р. № 12 «Про судову практику у справах про хабарництво» Пленум пояснив: «Хабар слід вважати одержаним за попереднім зговором групою осіб, якщо у вчиненні злочину брали участь як співвиконавці дві чи більше службові особи, які домовилися про спільне одержання хабара, як до, так і після отримання пропозиції про дачу хабара, але до її одержання». Однак такі роз'яснення не можуть під­міняти закон, звужувати або розширювати його зміст. Пленум Вер­ховного Суду України — не законодавчий орган. Він тільки дає на підставі закону рекомендації, які повинні Грунтуватися на законі, виходити з його змісту, а іноді усувати виявлені практикою непо­розуміння, різночитання чинного законодавства.

Наукове (доктринальне) тлумачення — це тлумачення закону, що дається науковими і навчальними юридичними установами, окреми­ми вченими і практиками в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях, науково-практичних коментарях, експертних висновках. Це тлумачення не має обов'язкової сили, але відіграє помітну роль у розвитку науки кримінального права, враховується при підготовці нових законів про кримінальну відповідальність, допомагає практиці в правильному застосуванні таких законів.

2. Прийоми (засоби) тлумачення законів про кримінальну від­повідальність можуть бути різними. Серед них потрібно виділити: граматичне, систематичне та історичне тлумачення.

Граматичне (або філологічне) тлумачення полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми шляхом етимологічного або син­таксичного аналізу її тексту, а також з'ясування значення і змісту слів, термінів, понять, застосованих в законі про кримінальну від­повідальність. Так, із змісту ст. 208 «Незаконне відкриття або вико­ристання за межами України валютних рахунків» видно, що для притягнення до відповідальності за цією статтею досить встанови­ти в діях особи незаконне, на порушення порядку, встановленого законом, відкриття або використання за межами України валютних рахунків. Для відповідальності за цією статтею досить встановити одну із зазначених у ній дій, оскільки між поняттями «відкриття» і «використання» стоїть роз'єднувальний союз «або». Систематичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону, його окремих положень шляхом зіставлення з іншими положення­ми цього ж або іншого закону. Найчастіше зіставляються положення різних норм КК. Напри­клад, поняття «службова особа», використане в ст. 238, з'ясовуєть­ся шляхом звернення до п. 1 примітки до ст. 364, де-дається визна­чення службової особи. Нерідко норма КК, що тлумачиться, зістав­ляється з нормами кримінально-процесуального, адміністративного, цивільного, трудового законодавства. Так, для тлумачення змісту ст. 371, в якій використані поняття «затримання», «привід», «арешт», потрібно Звернутися до відповідних статей КПК. Історичне тлумачення закону полягає у з'ясуванні умов, причин, соціальним чинників, що обумовили його прийняття, зверненні до аналогічних кримінальних законів, що були чнннигми раніше. Іноді для розкриття змісту закону знайомляться з його проектом, поясню­вальними записками, матеріалами обговорення проекту, думками окремих Вчених, які брали участь у розробці закону. Цей прийом тлумачення застосовується, як правило, науковцями при дослідженні кримінального законодавства. Історичне тлумачення дає можливість більш точно з'ясувати ті завдання, які ставив законодавець, прийма­ючи КК або окремі норми, що входять в нього.

3. Тлумаченняза обсягом (результатом) може 6ути буквальним, обмежувальним та поширювальним.

Буквальним (або адекватним) називається тлумачення, згідно з яким дійсний зміст кримінально-правової норми точно (буквально) відповідає- її текстуальному вираженню (тексту, букві). Таке тлума­чення має місце у випадках, коли зміст норми закону або якоїсь її частини збігається з її словесним викладенням. Наприклад, диспози­ція ч. 1 ст. 114 «Шпигунство» дає точне уявлення пр о предмет злочи­ну та суб'єкта шпигунства — це іноземець або особа без громадянст­ва. Жодна з цих ознак не може бути витлумачена більш широко або вузько від буквального змісту. Як правило, буквально тлумачаться санкції норм Особливої частини КК.

Обмежувальне тлумачення має місце при несп івпаданні тексту і змісту кр)имінально-правової норми, коли її значення більш вузьке за словесне вираження. Обмежувальне тлумачення дає підста-ву за­стосовувати закон до більш вузького кола випадків, ніж це виходить з його тексту. Наприклад, у ст.304 встановлена відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність. За текстом ст. 2 кри­мінальна відповідальність за цей злочин може мати місце, якцго осо­ба досягла шістнадцятирічного віку. Хоч ніяких винятків з цього по­ложення їдемовби і немає, однак очевидно, що у ст. 304 маються на увазі випадки втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність доро­слими, то бто особами, що досягай вісімнадцятирічного віку.

Поширювальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту к:;римінально-правової норми, коли її значення ширше за текстуальне словесне вираження. Поширювальне тлумачення надає криміналі^но-правовій нормі більш широкого змісту і дозволяє засто­совувати її до більш широкого кола випадків, ніж це буквально вка­зано в самому тексті статті КК. Наприклад, у ч. 1 ст. 213 вказано на операції з брухтом кольорових і чорних металів, здійснювані без дер­жавної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством. У цьому разі поняття «законодав­ство» охоплює не тільки закони в буквальному значенні, а й підзаконні (нормативно-правові) акти, якими регулюються порядок та умови дер­жавної реєстрації або одержання відповідного дозволу (ліцензії).

Обмежувальне і поширювальне тлумачення не «звужують» і не «розширюють» зміст закону, а лише виявляють його дійсний смисл, який може бути або більш вузьким, або більш широким порівняно з текстом цього закону, його буквальним вираженням.

Поширювальне тлумачення закону слід відрізняти від зовні схожого на ньогозастосування закону за аналогією. Під аналогі­єю закону розуміють застосування до суспільне небезпечного діян­ня, що прямо не передбачене законом в момент його вчинення, статті КК. яка встановлює кримінальну відповідальність за найбільш схо­жий за важливістю і характером злочин. До 1958 р. аналогія закону допускалася кримінальним законодавством. На відміну від аналогії закону поширювальне тлумачення засноване на існуванні в КК кримінально-правових норм, де ознаки злочину описані або загальним чином, або не досить чітко, або суперечливо. Тлумачення цих ознак, встановлення їх змісту відповідають дійсному смислу конкретної нор­ми, тобто законодавець «мав на увазі» саме такий її зміст. Отже, по­ширювальне тлумачення нічого до закону не дсдає, а лише більш точно розкриває його зміст. Аналогія ж має місце тоді, коли дане діяння як злочинне в законі не передбачене, коли в законі є прога­лина. КК України 2001 р. у ч. 4 ст. З прямо заборонив застосування закону за аналогією. Кримінальна відповідальність за КК можлива тільки за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого статтею Особливої частини, де дається вичерпний перелік злочинів. Неможливо застосування за аналогією і статей Загальної частини КК, що практика іноді використовувала при дії КК 1960 р.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Яке поняття та ознаки кримінальної відповідальності?

2. Які форми реалізації кримінальної відповідальності?

3. Які підстави кримінальної відповідальності та їх види?

4. Яке поняття закону про кримінальну відповідальність?

5. Які види тлумачення закону про кримінальну відповідальність?

6. Охарактеризуйте структуру закону про кримінальну відповідальність.

7. Яка структура кримінально-правової норми та охарактеризуйте її складові частини?

8. Які принципи чинності закону про кримінальну відповідальність та надайте їх загальну характеристику?

9. Що таке тлумачення закону про кримінальну відповідальність?

10. Охарактеризуйте прийоми та способи тлумачення.

ВИСНОВКИ

Тільки закон про кримінальну відповідальність має значення правового акта, котрий визначає, яке діяння визнається злочином і які покарання можуть бути застосовані за його вчинення. У нормах інших галузей законодавства можуть міститися принципові поло­ження або окремі визначення (наприклад, визначення контрабанди в ст. 100 Митного кодексу України), що мають безпосереднє значен­ня для формування норми кримінального права. Однак такі положен­ня або визначення можуть служити тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність.

Згідно з ч. 1 ст. З КК законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який Ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нор­мах міжнародного права. Із ст. 8 Конституції випливає, що закони, в тому числі кримінальні, повинні відповідати Конституції України. Законодавство України про кримінальну відповідальність також повинно засновуватися на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (ч. 1 ст. З КК). Такі принципи і норми містяться, зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про цивільні і політичні права 1966 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. За ч. 5 ст. З КК закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати поло­женням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обо­в'язковість яких надано Верховною Радою України.

КК і окремі закони про кримінальну відповідальність прийма­ються Верховною Радою України, що випливає із ст. 85 Конституції України. Відповідно до Закону України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнські і місцеві референдуми» прийняття законів можливо також шляхом всенародного голосування (референдумом). Незалеж­но від процедури прийняття закон про кримінальну відповідальність — завжди письмовий документ, який опублікований в установлено­му законодавством України порядку і має вищу юридичну силу.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що закон про кримінальну відповідальність — це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається Верховною Радою України або все­українським референдумом і містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, визначають, які суспільне небезпечні діяння є злочинами і які покаран­ня належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулю­ють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину. Закон про кримінальну відповідальність має відповідати Конституції України і загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права. Всі кримінальні закони України, як вже відмічалося, сконцентровані в КК. Новий КК прийнятий Верховною Радою України

У період становлення незалежності України було прийнято декілька законів тимчасової дії, що містили кримінально-правові норми, які не були включені до Кримінального кодексу 1960 р., наприклад. Указ Президії Верховної Ради Украї­ни від 21 січня 1992 р. «Про відповідальність за виготовлення з метою збуту або збут підроблених купонів багаторазового використання». Зараз немає умов, на які були розраховані ці закони, і тому дія їх припинена. 5 квітня 2001 р. і набрав чинності з 1 вересня 2001 р. До набрання ним чинності діяв КК, прийнятий 28 грудня 1960 р. За більш ніж со­рокарічний період цей КК зазнав істотних змін. До нього було вклю­чено понад 100 нових статей, значна його частина піддана різним корегуванням і доповненням. Особливо інтенсивно доповнювався і змінювався цей КК в останні роки, що зумовлено головним чином радикальними перетвореннями в житті суспільства. Однак це не при­вело КК в повну відповідність з реаліями, що склалися. Виходячи з цього, Верховна Рада України прийняла в 1992 р. рішення підготува­ти проект нового КК України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України була створена робоча група з провідних вчених і практиків України. До грудня 1993 р. був підготовлений перший варіант проек­ту КК. У подальшому проект КК неодноразово обговорювався на кон­ференціях і семінарах юристів, у пресі, на телебаченні. На проект постійно надходили пропозиції від наукових і навчальних юридичних установ України, правоохоронних і правозастосовних органів Украї­ни, окремих юристів. Проект пройшов термінологічні експертизи Інституту української мови НАН України. В 1996 р. у Києві він був обговорений на робочій нараді експертів Ради Європи, де одержав позитивну оцінку. В зв'язку з прийняттям Конституції України, а та­кож необхідністю врахування зауважень і пропозицій, що надходили від практичних працівників, проект КК був обговорений з представ­никами Верховного Суду України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України, СБУ, Міністерства внутрішніх справ України, а у 1997 р. повторно вивчений експертами Ради Європи. На нараді, яка відбулася в Гаазі (Нідерланди), проект був обговорений з представниками Нідерландів, Італії, Швеції, Португалії та інших кра­їн. Потім, за участю тих же експертів і представників судів і правоохоронних органів України, проект був обговорений на науково-практичних конференціях і семінарах, що відбулися в Харкові. Все це дозволило розробникам проекту надати в 1998 р. до Верховної Ради України досить обґрунтований, такий, що відповідає сучасному рів­ню юридичної науки і вимогам часу, проект нового КК України.

При першому читанні проекту КК, що відбулося 8 вересня 1998 р., Верховна Рада розглянула також альтернативний проект КК, пред­ставлений народним депутатом України М. Н. Пилипчуком. Значною перевагою голосів був прийнятий проект, розроблений робочою гру­пою Кабінету Міністрів України. Потім проект був прийнятий у дру­гому читанні і остаточно — 5 квітня 2001 р.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін. За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Видання друге, перероблене та доповнене. – Х.: ТОВ“Одіссей”, 2010. – 1152с.  

2. Науковий коментар Кримінального кодексу України / Проф. Коржанський М.Й. – К.: Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001. – 656 с.

3. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За заг. ред. В.Г. Гончаренка, П.П. Андрушка (у трьох книгах). – К: “ФОРУМ”, 2009.

4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 4-те вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Юридична думка, 2010. – 1184 с.

5. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 6-те вид., переробл. та доповн. / Відпов. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2010. – 848 с.

6. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Видання шосте, перероблене та доповнене / Відп. ред. Є.Л. Стрельцов. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2010. – 805 с.

7. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України (2-е вид., перероб. та доп.) / За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. – К.: Дакор, 2008. – 1428 с.

Підручники та навчальні посібники:

8. Актуальні проблеми кримінального права: Навч. посіб. / В.М.Попович, П.А.Ткачук, А.В.Адрушко, С.В.Голін. – К.: Юрінком Інтер, 2009.

9. Александров Ю.В., Клименко В.А. Кримінальне право України: Заг. частина: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. – К.: МАУП, 2004. –  328 с.

10. Кримінальна відповідальність за вчинення злочинів проти життя та здоров’я особи: проблеми кваліфікації та відмежування від суміжних складів злочинів  [Текст] : наук. - практ. посібник / А.О. Данилевський, Г.Є. Болдарь ; МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ. ім. Е.О. Дідоренка. - Луганськ : РВВ ЛДУВС, 2011. - 152 с.

11. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М.Й. Коржанського. – К.: Атіка, 2001. – 432 с.

12. Кримінальне право України: Загальна та Особлива частини: Навч. посіб. / В.О. Кузнєцов, М.П. Стрельбицький, В.К. Гіжевський. – К.: Істина, 2005. – 380 с.

13. Кримінальне право України. Загальна частина: Практикум: Навчальний посібник / І.П. Козаченко, О.М. Костенко, В.К. Матвійчук та ін. – К.: КНТ, 2006. – 432 с.

14. Кримінальне право України: Навч. посіб. / С.Г. Волкотруб, О.М. Омельчук, В.М. Ярін та ін. За ред. О.М. Омельчука. – К.: Наукова думка; Прецедент, 2004. – 297 с.

15. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Баулін Ю.В., Борисов В.І., Кривоченко Л.М. та ін. ; За ред. Сташиса В.В., Тація В.Я. – 4-є вид., перероб. і доповн. – К.: Право, 2010. – 456 с.

16. Кримінальне право України. Загальна частина: [підручник] / Ю.В. Александров, В.І. Антипов, О.О. Дудоров [та ін.] – Вид. 5-е. / [за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка]. – К. : Атіка, 2009. – 408 с.

17. Кримінальне право України: Загальна частина. Підручник / Алієва О.М., Гаврильченко Л.К., Гончар Т.О., Заркуа Л.Д. та ін. ; Відп.ред. Стрельцов Є.Л. – [4-е вид.] – Х. : Одиссей, 2009. – 312 с.

18. Кримінальне право України. Загальна частина : Підручник / П.Л. Фріс. - [2–ге вид., доп. і перероб.] – К. : Атіка, 2009. – 512 с.

19. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін.; За ред. проф. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 3-є вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – 724 с.        

20. Кримінальне право. Загальна частина: Підручник. ⁄ Беніцький А. С., Гуславський В. С., Дудоров О. О., Розовський Б. Г., —К.: вид.-во Істина,  2011. — 1111 c.

21. Кваліфікація злочинів: Навчальний посібник . ⁄ Дудоров О. О., Писменський Є. О., — 2010. — 430 c.

22. Кузнецов В.В., Савченко А.В. Теорія кваліфікації злочинів: Підручник. (2-е вид., перероб.); За заг. ред. професорів Є.М. Моісеєва та О.М. Джужи, наук. ред. к.ю.н., доц. І.А. Вартилецька. – К.: КНТ, 2007. – 300 с.

23. Хохлова І.В., Шем’яков О.П. Кримінальне право України (Особлива частина): Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 688 с.

24. Уголовное право России. Общая часть: Учебник. /под ред. Б.В. Здравомыслова. – М.: Юристь, 2010. – 512 с.

 

Монографії:

25. Баулін Ю. Кримінальна відповідальність: сутність, зміст та правова форма // ВАПНУ. – 2003. - №2 (33) - №3 (34). – С. 626 – 633.

26. Брайнин Я. М. Уголовная ответственность и ее основание в советском уголовном праве. – М. НОРМА, 1963.

27. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 296 с.

28. Бурдін В.М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 240 с.

29. Верле Г. Принципи міжнародного кримінального права. – К., 2011.

30. Карпушин М. П., Курляндский В. И. Уголовная ответственность и состав преступления. – М.: , 1974.

31. Коржанський М.Й. Проблеми кримінального права: Монографія. – Д.: Юрид. акад. Мін-ва внутр. справ, 2003. – 200 с.

32. Корислива насильницька злочинність в Україні: феномен, детермінація, запобігання [Текст] : монографія / Б.М.Головкін ; наук. консультант В.В.Голіна ; Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого.- Х. : Право, 2011.

33. Малиновский А.А. Сравнительное правоведение в сфере уголовного права. – М.: Междунар. отношения, 2002. – 376 с.

34. Обмежена осудність: поняття, критерії та примусове лікування: Монографія /В.А. Клименко, В.Б. Первомайський, Т.М. Приходько. – К.: Атіка, 2011. – 180с.

35. Павлов В.Г. Субъект преступления и уголовная ответственность – СПб, 2000. – 191 с.

36. Савченко А.В. Кримінальне законодавство України та федеральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Америки: комплексне порівняльно-правове дослідження: Монографія. – К., КНТ, 2007. – 594 с.

37. Санталов А. И. Теоретические вопросы уголовной ответственности. – Л., 1982.

38. Ситковская О. Д. Психология уголовной ответственности.— М.: НОРМА, 1998.

Тема 4. Злочин і його види

Вступ 1. Поняття і ознаки злочину в кримінальному праві України; 2. Класифікація злочинів; 3. Малозначність діяння (ч. 2 ст. 11 КК); 4. Відмінність злочину від інших правопорушень.     Контрольні питання     Висновки     Рекомендована література

ВСТУП

Поняття злочину, як і поняття можливого наслідку для особи, що вчинила його, – покарання, є наріжним, визначальними поняттями кримінального права. Визначення по­няття злочину дається як у законодавстві, так і в теорії кримінального права.

Поняття злочину виникло в ту далеку добу розвитку людства, коли внаслідок формування приватної власності і розколу суспільства на антагоністичні класи виникла необхідність засобами кримінальних репресій захищати інтереси експлуататорської меншості. Існує думка, що в докласовому суспільстві не було ні злочинів, ні кримінального права. Франц фон Лист стверджував: “Преступление вечно – вечно как общество... Лучше смотреть в лицо фактам, что преступность не может быть уничтожена кроме как в несуществующей утопии. Преступление – вечное явление, как болезнь, как умопомешательство и смерть. Оно вечно цветет как весна и неизменно появляется как зима”.

Західнонімецький професор Арманд Мерген писав: “Преступление – социальное явление, которое существует с давних времен и будет существовать, пока существует общество.

Визначення загального поняття злочину має тривалу історію. Його намагалися сформулювати багато філософів, юристів, соціологів.

Одним із перших це зробив давньоримський правник Ульпіан. Він вважав злочином таке порушення закону, яке поєднується з насильством чи обманом.

Вперше в історії російського кримінального права термін “злочин” і визначення поняття злочину були введені в законодавство, в його теорію та практику Указом Петра І від 17 березня 1714р. Це був “Указ о фискалах, о их должности и действии”. У пункті 1 Указу використовується термін “преступление”, а в пункті 2 – сформульовано, на наш погляд, його поняття: “Всякие взятки и кражу казны и прочее, что ко вреду государственному ингересу, быть может, какова б оное имяни ни было”. Невдовзі (26 квітня 1715 р.) виходить один із важливих і оригінальних документів епохи Петра І – Артикул військовий, який відіграв важливу роль у розвитку кримінального і кримінально-процесуального законодавства. У ньому термін “злочин” (“преступление”) використовується вже в багатьох артикулах (13, 19, 35, ін.), а в артикулах 6, 35, 85, 117 застосовуються похідні від нього терміни “злочинець” (“преступник”) і “злочинник” (“преступитель”).

М.С. Таганцев писав: “Воинский устав стоял на тех же началах, на том же признании всесилия, а потому строгие, даже непомерно строгие, сравнительно с Уложением, наказания назначались ослушникам и противникам самодержавной власти. Четвертование и конфискация за государственные преступления производялись и над теми, которых воля и хотение к тому были, равно как и над недоносителями”. Будь-який непослух і невиконання царської волі вважалися державними злочинами.

Захист особи за петровським законодавством здійснювався також шляхом жорстоких покарань. Ілюстрацією до цього може служити Арт. 143: “Ежели кто с кем ножами порежется, одного надлежит, взяв под виселицу, пробить ему руки гвоздем или тем же ножом на єдиний час, а потом гонять шпиц-рутен”. Те ж саме і в Арт. 144: “Кто пистолет или шпагу на кого подимет в сердцах, в намерении, чтоб кого тем повредить, одному рука отсечена да будет”, або з Арт. 146: “Кто с сердцем и злости кого тростью или иным чем ударит и побьет, оный руки своея лишится”.

Кримінальне законодавство Петра І взагалі дуже пильно захищало приватну власність. Крадіжка, вчинена в поході, тягла за собою відрізання вух і носа (Арт. 18Б). За крадіжку на суму до 20 крб. злодія шість разів проганяли крізь стрій і карали шпіцрутенами. За крадіжку, вчинену вдруге, винного проганяли крізь стрій двадцять разів, карали шпіцрутенами. Крадіжка, вчинена втретє, тягла за собою повішення (Арт. 192). За крадіжку, вчинену в церкві, винний карався смертною карою через колесування (Арт. 186). За привласнення чи втрату державних грошей винний страчувався через повішення. Такому ж покаранню підлягали й особи, які не донесли про злочин (Арт. 194). Фальшивомонетництво тягло за собою смертну кару через спалювання (Арт. 199).

Законодавство Петра І передбачало найжорстокіші види смертної кари: розстріл, повішення, колесування, четвертування, спалювання, відрубання голови та ін. Серед калічних покарань кримінальне законодавство передбачало виривання ніздрів і язика, відрізання носа і вух, клеймування тощо.

Після реформ Петра І на формування поняття злочину вплинув бурхливий розвиток західної кримінально-правової думки.

Ч. Беккаріа називає злочином таке порушення закону, яке завдає шкоди суспільству. Англійський правник XVIII ст. Блекстон визначав злочин у своєму “Коментарі до законів Англії” (1782) як порушення права з точки зору шкоди суспільству взагалі.

Р. Гарофало вважав, що злочин – це “оскорбление той доли нравственного чувства, которая состоит из основных альтруистических чувств – жалости й честности в их средней мере, присущей всему обществу”. Ієринг визначив злочин так: “Преступление єсть констатированное законодательством вредоносное посягательство на жизненные условия общества”.

А. Феєрбах писав: “Преступление – это посягательство на право, существующее от санкции государства, в то время как нарушение предписаний государства, не связанных с этой областью права, образует лишь проступок, полицейское нарушение”.

А. Бернер злочином називав “такой вид безнравственных деяний, в которых единичная воля нарушает всеобщую, единичная воля направляется против права”.

Під впливом німецької школи кримінального права (Біндінг, Лист) було створено класичне визначення поняття злочину як порушення кримінально-правової норми під загрозою покарання.

Вперше поняття злочину було сформульоване в кодексі Франції 1791 р. та Кодексі Наполеона 1810 р. У статті 1 Кримінального кодексу Франції 1810 р. злочином називалося діяння, за яке призначалося покарання, що завдавало муки чи ганьби.

У XVIII ст. феодально-кріпосницьке право Росії вже не відповідало відносинам, які складалися в суспільстві. Тому питання створення нового кодексу загострилось і піднімалося неодноразово. Протягом 1700-1832 рр. для складання зібрання законів було створено і працювало, як стверджують історики, десять урядових комісій. Особливо потрібно відзначити комісію, яка була створена у 1728 р. для перекладу прав, за якими судиться малоросійський народ на великоросійську мову і потім з’єднати їх в одне ціле. Комісія працювала протягом п’ятнадцяти років і в 1743 р. свою роботу закінчила. Вона звела до одного окремого самостійного законодавчого акту найбільш досконалі норми з кількох законодавчих збірників: Статуту Литовського, Зерцяла Саксонського, Магдебурзького права, польського “Порядка”, українських звичаєвих норм. Цей зведений закон отримав назву – “Права, по которым судится малороссийский народ”.

Створений українськими законодавцями Звід законів і сьогодні може бути визнаний як законодавчий акт дуже високого юридичного рівня, який повно і детально регламентував усі сторони суспільного життя свого часу. На жаль цей закон не був затверджений, а згодом про нього зовсім забули.

І тільки останній комісії, в роботі якої безпосередню й активну участь брав А.М. Радіщев, пощастило підготувати декілька проектів Уголовного Уложення, виданих у 1812, 1813, 1816 рр. У кожному проекті давалося визначення поняття злочину. “Преступление, – йшлося в §1 проекту Уголовного Уложення 1812 р., – суть произвольные, противозаконные деяния, нарушающие безопасность права”. Практично аналогічне за змістом, але дещо в іншій редакції визначення поняття злочину було сформульовано й в інших проектах названого документу.

Злочин, на думку А.М. Радіщева, є діяння, спрямоване проти природної недоторканності і прав людини. Визначення злочину міститься також у проекті цивільного уложення, де Радіщев визнає злочин діянням, яке спрямоване проти громадського правопорядку, прав і обов'язків громадян.

Серед юридичних документів XVIII ст. вирізняється “Наказ” Катерини II, який вона склала для комісії, скликаної у 1767 р. (робота комісії була перервана в 1767 р. через війну з Туреччиною) для підготовки Уложення,. Широко використовуючи ідеї передових російських і західноєвропейських мислителів – філософів і юристів, – вона сформулювала визначення поняття злочину як “деяние вредное как для всего общества, так и для отдельных лиц и потому запрещенное законом”. У ньому об'єкт кримінально-правової охорони на відміну від визначення поняття злочину, сформульованого Петром І, наведений значно ширше. Якщо в дефініції згаданого Указу від 17 березня 1714 р. об'єктом злочину названі лише державні інтереси, то тут також вказуються інтереси суспільства і конкретних осіб. “Равенство всех ґраждан, – зазначається у ст. 34 “Наказу”, – состоится в том, чтобы все подвержены были тем же законам”.

Російське право у вигляді Зведення законів Російської імперії було кодифіковано у 1832 р. Кримінальне законодавство склало XV том.

Новий кримінальний кодекс одержав назву “Уложение о наказаниях уголовных и исправительных”. У статті 1 Уложення злочин визначався як “само противозаконное деяние, так и неисполнение, что под страхом наказания законом предписано”.

Кримінальний закон під назвою “Уложение о наказаниях уголовньых и исправительных 1845” визнає злочином “всякое нарушение закона, через которое посягается на неприкосновенность прав власти верховной и установленных ею властей или же на права или безопасность общества или частных лиц” (ст. 1).

Аналогічне за змістом поняття злочину 1832 р. сформульовано і в Уложенні 1885 р. Більш лаконічно, але так само чітко, формально воно викладено в Уголовному Уложенні 1903 р. Стаття 1 цього документу говорить: “Преступлением признается деяние воспрещенное, во время его учинення, законом под страхом наказания”. Неважко помітити, що у визначенні поняття злочину, яке сформульовано в законодавчих актах післяпетровського періоду, спостерігається певний прогрес.

Відомий російський криміналіст М.С. Таганцев у своїх лекціях з кримінального права зазначав, що злочином є кримінально-карана неправда, діяння, яке посягає на кримінально-правову норму. Л.Є. Владимиров вважав: “Преступлениями должны считаться только действия, представляющие “безусловное зло”, при всех условиях”.

Початок ХХ століття відзначається спробою українців побудувати власну державу у 1917–1921 роках. Хоча в цей період і було видано багато кримінальних законів, змінено деякі кримінально-правові норми, які регламентували тогочасні суспільні відносини, ці зміни не торкалися поняття злочину. Злочином, як і раніше, визнавалося діяння, яке під час його вчинення було заборонене законом під страхом покарання.

Вперше визначення поняття злочину в радянському кримінальному праві було сформульовано в “Руководящих началах по уголовному праву РСФСР” 1919 р. Виходячи зі змісту ст. 6 “Руководящих начал”, злочином за радянським правом визнавалися дія або бездіяльність, небезпечні для системи суспільних відносин, які відповідають інтересам трудящих мас, “организовавшихся в господствующий класс в переходный от капитализма к коммунизму период диктатуры пролетариата”.

Визначення поняття злочину також давалося в ст. 6 першого радянського Кримінального кодексу РРФСР 1922 р. у такій редакції: “Преступлением называется всякое общественно опасное действие или бездействие, угрожающее основам советского строя и правопорядку, установленному рабоче-крестьянской властью на переходный к коммунистическому строю период времени”. Спочатку проект Кримінального кодексу РРФСР не знав такого визначення поняття злочину. Воно було внесено під час обговорення проекту на IV Всеросій­ському з'їзді діячів радянської юстиції в січні 1922 р. Неабияку роль у цьому процесі відіграли українські вчені.

Визначення злочину, яке міститься в “Руководящих началах”, було розвинуто і конкретизовано в Кримінальному кодексі УРСР 1922 р.

Основні начала кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1924 р. не містили визначення злочину, але у вступній статті вказувалися найголовніші елементи цього поняття. Злочином вважалося суспільно небезпечне діяння, яке підривало владу трудящих чи порушувало встановлений нею правопорядок.

У частині 3 статті 3 Основних начал 1924 р. встановлювалося, що, прямо не передбачені кримінальним законодавством будь-які суспільно небезпечні діяння, розглядаються за аналогією: підстави і межі відповідальності, а також міри покарання визначаються судом за тими статтями Кримінального кодексу, які передбачають тотожні за родом і важливістю злочини.

У Кримінальному кодексі РРФСР 1926 р. редакція поняття злочину була дещо іншою в порівнянні з Кримінальним кодексом РРФСР 1922 р. Стаття 6 проголошувала: “Общественно опасным признается всякое действие или бездействие, направленное против советского строя или нарушающее правопорядок, установленный рабоче-крестьянской властью на переходный к коммунистическому строю период времени”.

Стаття 6 Кримінального кодексу УРСР 1927 р. визначала, що “общественно опасным признается всякое действие или бездействие, направленное против советского строя или нарушающее правопорядок, установленный рабоче-крестьянской властью на переходный к коммунизму период времени”.

Визначення злочину за Кримінальним кодексом УРСР 1927 р. мало суттєві прогалини: будь-яке порушення соціалістичного правопорядку повинно було розглядатись як суспільно небезпечне діяння, як злочин. Однак, як це видно зі змісту додатку до тієї ж ст 6 КК УРСР 1927 р., тільки суспільне небезпечні порушення соціалістичного правопорядку слід було визнавати злочинами.

Визначення злочину в Кримінальному кодексі УРСР 1927 р. містило ще одну прогалину: в ній не згадувалося про те, що злочин є суспільно небезпечним діянням, яке посягає на особу, на соціалістичну власність та систему господарства, хоча під посяганням на соціалістичний правопорядок закон розумів саме ці важливі об'єкти кримінально-правової охорони.

Злочином, за чинним до прийняття Основ кримінальним законодавством на загальних підставах також визнавалося діяння, передбачене кримінальним законом. З цього виходила й судова практика, хоча допускалися винятки при застосуванні кримінального закону за аналогією.

У статтях кримінальних кодексів союзних республік 1926-1928 рр. (наприклад, ст. 16 КК УРСР) зміст ч. З ст. З Основних начал відтворювався або буквально, або з незначними змінами.

Більш грунтовно поняття злочину було викладено в Основах кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1958 р. У статті 7 Основ, як і в ст. 7 КК УРСР 1960 р., злочином визнавалося передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), яке посягає на суспільний лад СРСР, його політичну і економічну системи, соціалістичну власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а також інше посягання на соціалістичний правопорядок, суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом.

Таке формально-ідеологізоване поняття злочину було і в кодексах усіх країн соціалістичної системи. Наприклад, ст. 10 Кримінального кодексу Китайської Народної Республіки 1979 р. встановлювала: “Все деяния, наносящие вред государственному суверенитету и территориальной целостности, системе диктатури пролетариата, подрывающие социалистическую революцию и социалистическое строительство, общественный порядок, посягающие на общенародную либо коллективную собственность трудящихся масс, законную частную собственность граждан, их личные, демократические й другие права, а также другие наносящие вред обществу деяния, за которые в Кодексе предусмотрено уголовное наказание, являются преступлениями”.

Зі здобуттям Україною незалежності розпочалася робота по створенню власного Кримінального кодексу. У проектах нового Кримінального кодексу України поняття злочину в більшості випадків визначалося як суспільно небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), заборонене кримінальним законом. У прийнятому 5 квітня 2001 року Кримінальному кодексі України у статті 11 дається таке визначення поняття злочину: “Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину”.

Взагалі, законодавче визначення поняття злочину має важливе наукове і практичне значення для усвідомлення громадянами держави того, що є злочином, для попередження злочинності та правильного застосування кримінального закону, практики посилення боротьби із злочинністю.

Законодавче визначення поняття злочину, його змісту та ознак, є досить стабільним, у ньому відбиваються соціаль­но-економічні, правові, ідеологічні погляди та суспільна правосвідомість щодо форм і методів боротьби із соціально небезпечними посяганнями на основні цінності суспільства, які потребують кримінально-правового захисту. Визначення поняття злочину в кримінальному законо­давстві різних країн неоднакове, оскільки воно зумовлене певною правовою системою, часом прийняття криміналь­ного закону, панівною політичною та правовою ідеологією щодо засобів і методів боротьби зі злочинністю тощо. В окремих країнах законодавче визначення поняття злочину взагалі відсутнє, в інших воно, здебільшого, зводиться до визначення поняття злочину як діяння, забороненого під загрозою покарання, передбаченого кримінальним законом, чи діяння, яке порушує кримінально-правову норму. В деяких країнах, крім вказівки на формальну ознаку злочи­ну – його передбаченість кримінальним законом (зло­чин – це те, що передбачене кримінальним законом або тягне застосування передбачених ним заходів кримінально-правового реагування), вказуються в його законодавчому визначенні й ознаки, які характеризують його соціальну сутність – властивість заподіювати шкоду об'єктам, взя­тим під охорону держави.

Так, у Кримінальному кодексі Франції, прийнятому в 1992 р., визначення поняття злочину взагалі не дається, в ст. 111-2 говориться про те, що закон дає визначення злочинів і проступків та встановлює покарання, які засто­совуються до осіб, які їх вчинили. При цьому злочинні діяння КК Франції поділяє на злочини і проступки.

Кри­мінальний кодекс ФРН 1871 р. у редакції від 2 січня 1975 р. у § 12 гл. 2 першого розділу ("Пояснення термі­нів") визначає: "(1) Злочинами є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на строк не менше одного року або більш суворе покарання; (2) Проступками є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на більш короткий строк чи покарання у вигляді штрафу". У США існує як федеральне кримінальне законодавство, так і законодавство окремих штатів. У федеральному кримінальному законодавстві визначення поняття "злочин­ний акт" не дається, а в кримінальних кодексах окремих штатів такі визначення є. Так, у п. 1 § 10.00 КК штату Нью-Йорк посягання визначається як поведінка, за яку покарання тюремним ув'язненням на строк чи штрафом передбачене будь-якою нормою цього штату чи взагалі будь-якою нормою права, місцевим правом або ордонансом органу політичної влади даного штату, або будь-яким на­казом, правилом чи інструкцією, які прийняті будь-якою урядовою установою у відповідності до наданих їй для цього повноважень. У § 15-109 КК штату Айдахо злочином або публічним кримінальним правопорушенням визна­чається дія, вчинена всупереч будь-якій нормі права, яка забороняє чи зобов'язує її вчинити, і за яку призначається одна з наступних санкцій: 1) смертна кара; 2) позбавлення волі; 3) штраф; 4) відсторонення від посади; 5) позбавлен­ня права займати в даному штаті посаду, що користується повагою, довірою чи приносить прибуток. У наведених визначеннях вказується на дві ознаки злочину: протиправність та караність. У Кримінальному кодексі Китай­ської Народної Республіки дається розгорнуте матеріально-формальне визначення поняття злочину: "Всі діяння, що посягають на державний суверенітет і територіальну ціліс­ність, заподіюють шкоду системі диктатури пролетаріату, порушують соціалістичну революцію і соціалістичне будів­ництво, громадський порядок, посягають на всенародну власність громадян, їх особу, демократичні й інші права, а також інші суспільно небезпечні дії, за які в Кодексі пе­редбачене кримінальне покарання, є злочинами". У Кримі­нальному кодексі Японії 1907 р. визначення поняття зло­чину відсутнє, воно дається в теорії кримінального права. Нема визначення поняття злочину і в законодавстві Англії, де діє система прецедентного права. Таке визначення дається практикою та доктриною. Так, у коментованому зводі англійського законодавства Хелсбері визначається: "Здебільшого під злочином розуміється зло, що впливає на безпеку чи процвітання суспільства взагалі, тому суспіль­ство   зацікавлене  його  бороти.   Часто   це   моральне   зло, тобто поведінка, шкідлива для загального морального духу суспільства”.

 

1. Поняття і ознаки злочину в кримінальному праві України

"Злочин" – ключове поняття кримінального права, що відображає соціальну суть законодавства, його основні інститути, а також кримі­нальну політику держави в боротьбі зі злочинністю.

Вперше в історії російського кримінального права термін "злочин" і визначення поняття злочину були введені в зако­нодавство, в його теорію та практику Указом Петра І від 17 березня 1714 р., Це був "Указ о фискалах, о их должности и действии". У пункті 1 Указу використовується термін "преступление", а в пункті 2 – сформульовано, на наш погляд, його поняття: "Всякие взятки и кражу казны и прочее, что ко вреду государственному интересу, быть может, какова б оное имяни ни было". Невдовзі (26 квітня 1715 р.) виходить один із важливих і оригінальних документи епохи Петра І – Артикул військовий, який відіграв важливу роль у розвитку криміналь­ного і кримінально-процесуального законодавства, У ньому термін "злочин" ("преступление") використовується вже в багатьох артикулах (13, 19, 35, ін.), а в артикулах 6, 35, 85, 117 застосовуються похідні від нього терміни "зло­чинець" ("преступник") і "злочинник" ("преступитель").

Вперше визначення поняття злочину в радянському кримінальному праві було сформульовано в „Руководящих началах по уголовному праву РСФСР" 1919 р. Виходячи зі змі­сту ст. 6 "Руководящих начал", злочином за радянським пра­вом визнавалися дія або бездіяльність, небезпечні для системи суспільних відносин, які відповідають інтересам трудящих мас, "организовавшихся в господствующий класе в переходый от капитализма к коммунизму период диктатури пролетариата".

Визначення поняття злочину також давалося в ст. 6 першого радянського Кримінального кодексу РРФСР 1922 р. у такій редакції: "Преступлением называетея всякое общественно опасное действие или бездействие, угрожающее основам советского строя и правопорядку, установленному робоче-крестьянской властью на переходный к коммунистическому строю период времени". Спочатку проект Кримінального ко­дексу РРФСР не знав такого визначення поняття злочину. Во­но було внесено під час обговорення проекту на IV Всеросій­ському з'їзді діячів радянської юстиції в січні 1922 р.

Визначення злочину, яке міститься в "Руководящих на­чалах", було розвинуто і конкретизовано в Кримінальному ко­дексі УРСР 1922 р.

Основні начала кримінального законодавства СРСР і со­юзних республік 1924 р. не містили визначення злочину, але у вступній статті вказувалися найголовніші елементи цього по­няття. Злочином вважалося суспільно небезпечне діяння, яке підривало владу трудящих чи порушувало встановлений нею правопорядок.

У частині 3 статті 3 Основних начал 1924 р. встановлюва­лося, що, прямо не передбачені кримінальним законодавством будь-які суспільно небезпечні діяння, розглядаються за аналогі­єю: підстави і межі відповідальності, а також міри покарання визначаються судом за тими статтями Кримінального кодексу, які передбачають тотожні за родом і важливістю злочини.

У Кримінальному кодексі РРФСР 1926 р. редакція по­няття злочину була дещо іншою в порівнянні з Кримінальним кодексом РРФСР 1922 р. Стаття б проголошувала: "Общественно опасным признаетея всякое действие или бездействие, направленное против советского строя или нарушающее правопорядок, установленими рабоче-крестьянской властью на переходный к коммуиистическому строю период времени".

Стаття 6 Кримінального кодексу УРСР 1927 р. визнача­ла, що "общественно опасным признаетея всякое действие или бездействие, направленное против советского строя или нарушающее правопорядок, установленный рабоче-крестьянской властью на переходный к коммунизму период времени".

Злочином, за чинним до прийняття Основ кримінальним законодавством на загальних підставах також визнавалося ді­яння, передбачене кримінальним законом. З цього виходила й судова практика, хоча допускалися винятки при застосуванні кримінального закону за аналогією.

У статтях кримінальних кодексів союзних республік 1926-1928 рр. (наприклад, ст. 16 КК УРСР) зміст ч. 3 ст. 3 Основних начал відтворювався або буквально, або з незначни­ми змінами.

Більш ґрунтовно поняття злочину було викладено в Ос­новах кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1958 р. У статті 7 Основ, як і в ст. 7 КК УРСР 1960 р., злочи­ном визнавалося передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), яке посягає на суспі­льний лад СРСР, його політичну і економічну системи, соціа­лістичну власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а також інше посягання на соціалі­стичний правопорядок, суспільно небезпечне діяння, передба­чене кримінальним законом. У проектах нового Кримінального кодексу України по­няття злочину визначалося як суспільно небезпечне, винне ді­яння (дія або бездіяльність), заборонене кримінальним законом.

Взагалі, законодавче визначення поняття злочину має важливе наукове і практичне значення для усвідомлення гро­мадянами держави того, що є злочином., для попередження злочинності та правильного застосування кримінального зако­ну, практики посилення боротьби із злочинністю.

Злочин  – центральне поняття кримінального права, своїм змістом відображає соціальну суть законодавства, його головні інститути, а також кримінальну політику держави у боротьбі зі злочинністю.

Відповідно до ч.1 ст. 11 КК України злочин – це передбачене цим Кодексом суспільно небез­печне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ст. 11 КК).

Згідно ст. 11 КК, поняття злочину включає такі основні ознаки: протиправність, суспільна небезпечність діяння, винність, діяння, вчинення діяння суб’єктом злочину.

Злочин має місце лише тоді, коли особою вчинене певне діяння. Ст. 11 КК тлумачить термін діяння, як дію або бездіяльність. Виступаючи формами різного прояву активності людини, дія і бездіяльність у соціальному змісті мають ознаки подібності. Загальне для них є те, що вони порушують чи  ставлять у небезпеку порушення суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом від злочинних посягань. Очевидно, це і є насамперед підставою для об'єднання дії і бездіяльності в загальному понятті „діяння”, яке зазначено в ст. 11 КК.

Дія як ознака злочину є активною, усвідомленою та цілеспрямованою суспільно небезпечною поведінкою людини, що заподіює або ставить під загрозу заподіяння шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам. Першою злочинною дією людини був такий вчинок, про який згадується в Книзі Старого Заповіту, тобто найперший гріх людини, коли Єва не послухалася Бога, піддалась на спокуси змія і зірвала з дерева знання, добра й зла 2 плоди, які разом з Адамом з'їла. Здійснити такий вчинок Єві не завадила навіть пересторога Бога: „Не їж від нього, бо в день їди  твоєї від нього ти, напевно, помреш!”. Цю, певно, першу дію людини можна, у певній мірі, назвати крадіжкою і, безумовно, що вона стала тим першопочатком усіх злочинів, які скоюють люди протягом всього розвитку нашої цивілізації.

З фізичної, виконавчої сторони злочинна дія може характеризуватися різними аспектами. В одних випадках вона містить у собі прості, елементарні акти поведінки, в інших – складається з декількох актів, кожний з яких при відповідних умовах може бути визнаний самостійною дією. Виходячи з цього злочинну дія можна поділити на просту і складну.

Проста дія характеризується тим, що вона складається з одного чи декількох рухів тіла чоловіка, спрямованих на досягнення визначеної мети, на рішення обмеженої, конкретної задачі.

Виконання простої дії за загальним правилом означає одночасне заподіяння шкоди об'єкту, тому що між ним і дією немає ніяких посередніх ланок, тому немає необхідності здійснювати які-небудь додаткові дії для здійснення злочину. Наприклад, навмисне нанесення удару вже утворює склад  побоїв та мордування (ст. 126 КК).

Складна дія характеризується тим, що вона складається з декількох актів поведінки людини, кожний з яких, узятий окремо, ізольовано, може бути визнаний як проста дія. Однак на відміну від останньої, акти поведінки, що входять у складну дію в якості складених його елементів, у силу їхньої внутрішньої єдності і нерозривного зв'язку самостійного значення в межах цієї дії не мають. Наприклад, розбій (ст.187 КК). Тут усі дії – напад з метою заволодіння чужим майном і насильство над особою – об'єднані в складній дії єдиною злочинною метою, спрямовані в кінцевому рахунку на заподіяння шкоди основному безпосередньому об'єкту – відносинам власності. Заподіяння ж шкоди додатковому безпосередньому об'єкту – здоров’ю особи – є лише етапом для здійснення посягання на основний об'єкт. Злочини з такого роду складними діями прийнято називати складеними злочинами.

Складна дія іноді містить у собі ряд тотожних актів поведінки, кожний з який може бути визнаний як проста дія. Ці тотожні акти в складній дії об'єднані єдністю наміру, спрямовані на досягнення загальної їм злочинної мети, заподіюють шкоду одній і тій же групі суспільних відносин. У цьому випадку має місце „смуга дій”, між якими може бути навіть значний розрив у часі. Ознаки продовжуваного злочину визначені у ч.2 ст.32 КК: „…при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об'єднаних єдиним злочинним наміром”.

Тобто для продовжуваного злочину характерна наявність трьох основних ознак: 1) тотожність дій; 2) єдність умислу; 3) наявність загальної мети. Останні дві ознаки передбачають, що винний від початку вчинення першої дії має намір здійснити і подальші дії, спрямовані на досягнення певного кінцевого результату. Як приклад такого злочину можна навести наступну ситуацію: таємне викрадення радіоприймача по частинам (ч.1 ст.185 КК).

Із кількох частин складається і триваючий злочин, для якого характерне вчинення на початку одноактного діяння, а надалі невизначено тривалий час безперервно зберігається злочинний стан. Наприклад, триваючим злочином є незаконне зберігання зброї, наркотичних засобів (ч.1 ст.263, ч.1 ст.307 КК).

Особливістю складеного злочину є те, що його утворює сукупність дій, які самі по собі передбачені в інших статтях КК як самостійні злочини. Наприклад, такі дії, як напад з метою заволодіння майном, поєднаний із насильст­вом, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, характерні для розбою — злочину, передбаченого ст. 187 КК. Але, якщо такі дії вчиняються під час нападу банди, вони підпадають під ознаки бандитизму. Оскільки дії, що утворюють об'єктивну сторону бандитизму, ширші за змістом (вони можуть полягати і в заволодінні майном, і в спричиненні тілесних ушкоджень, і в насильницькому статевому акті тощо), то вони не потребують додаткової кваліфікації за іншими статтями КК. Тому в наведеному вище прикладі все вчинене охоплюється ознаками складу злочину, передбаченого ст.257 КК.

Злочинна бездіяльність як форма суспільно небезпечної поведінки людини істотно відрізняється від дії по зовнішній, фізичній, виконавчій сфері. Так, при бездіяльності особа не робить у конкретних обставинах обстановки, місця і часу конкретних дії, що необхідні для запобігання небезпеки, що загрожує об'єкту кримінально-правової охорони. Дії ж, що суб'єкт фактично робить у період злочинної бездіяльності (або не робить) за загальним правилом не мають правового значення. Отже, бездіяльність може бути охарактеризоване як стан фізичного спокою стосовно тих дій, що особа повинна була і могла вчинити. Тому вона позбавлена виконавчої, фізичної сфери.

Обов'язок діяти може мати такі підстави:

1. Відповідно до закону чи іншого нормативного акту. Наприклад, кримінальний закон зобов'язує надати допомогу особі, що перебуває в небезпечному для життя становищі (ст. 136 КК); а сімейне законодавство сплачувати кошти на утримання дітей (ст. 164 КК);

2. Відповідно зі службовими чи іншими фаховими обов’язками. Наприклад, міліціонер, як представник влади, зобов'язаний затримувати злочинців – невиконання цього обов'язку без поважних причин тягне відповідальність за ст. 367 КК.

3. Відповідно з прийнятих на себе обов'язків за угодою. Наприклад за договором довічного утримання (ст.744 ЦК) набувач житла зобов’язаний піклуватися про відчужувача, зокрема забезпечувати його продуктами харчування – невиконання цього обов'язку без поважних причин, якщо це призвело до смерті особи тягне відповідальність за ст.135 КК.

4. Внаслідок попередніх дій особи, яка сама поставила в небезпеку іншу особу. Наприклад, гр.В. 11.09.2009 р. приблизно о 21 год., внаслідок порушення Правил дорожнього руху України, керуючи автомобілем, на трасі Київ-Варшава в районі вул. Варшавська в м. Ковель, скоїв наїзд на С., спричинивши останній тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості за ознакою тривалого розладу здоров¢я, (тобто, допустив порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило потерпілій середньої тяжкості тілесні ушкодження – вчинив злочин, передбачений ч.1 ст. 286 КК)  після чого втік з місця ДТП, залишивши потерпілу С. без допомоги в небезпечному для її життя стані. Тобто своїми умисними діями, В., завідомо залишив без допомоги особу, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів для самозбереження, поставивши потерпілого в небезпечний для життя стан, тобто вчинив злочин, передбачений ч.1 ст. 135 КК.

Наступною ознакою поняття злочину є передбаченість діяння кримінальним законом. Це означає, що злочин має місце лише тоді, коли те чи інше діяння безпосередньо передбачено статтею Особливої частини Кодексу. Тобто злочин повинен бути чітко зафіксований в кримінальному законі. В цьому виражається найбільш важливий принцип кримінального права – немає злочину без зазначення його у законі (nullum crimen sine lege). Цей принцип випливає зі ст.92 Конституції України, яка вказує на те, що відповідальність за злочини передбачено виключно законами України. Тому вчинення, навіть, суспільно небезпечного діяння, але не передбаченого в КК не може тягнути кримінальну відповідальність.

Кримінальній протиправності властиві специфічні риси. Вони виражаються в порушенні особою норми іншої галузі законодавства, яка забороняє вчинення небезпечного діяння, яке передбачене диспозицією кримінально-правової норми і встановлює за вчинення цього діяння в санкції норми – кримінальне покарання. Конкретні ознаки кримінальної протиправності передбачені законом у складі конкретного злочину. Дія або бездіяльність кримінально-протиправні у межах, визначених у диспозиції кримінального закону, яка забороняє вчинення діяння під загрозою покарання. Ці ознаки в сукупності виражають характер і специфічні особливості суспільної небезпеки конкретного злочину. Так, наприклад, особа вчиняє крадіжку приватного майна гр. А. своїми діями особа порушує конституційне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, але ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України). Такі суспільно небезпечні дії передбачені диспозицією ч.1 ст.185 КК – таємне викрадення чужого майна, тобто підпадають під ознаки злочину „крадіжка” і караються штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Отже, суспільно небезпечні діяння, які передбачені кримінальним законом, – це діяння, що містять склад будь-якого злочину, передбаченого статтею Особливої частини Кримінального кодексу України. Відсутність у діях особи ознак складу злочину означає, що діяння не передбачено кримінальним законом, отже не є злочином і не тягне за собою кримінальної відповідальності.

У ст.1 КК України зазначається, що кримінальне законодавство України визначає, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами, а також, що Кримінальний кодекс встановлює покарання, котрі підлягають застосуванню до осіб, які вчинили злочин.

Суспільна небезпека як ознака злочину полягає в тому, що злочин заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди суспільним відносинам які є об’єктам кримінально-правової охорони. Основна соціальна якість злочину міститься в зміні чи знищенні суспільних відносин. Саме ці зміни будуть являтись злочинними наслідками у вигляді фізичної, моральної чи майнової суспільно небезпечної шкоди. Суспільна небезпека – це внутрішня якість злочину, яка надає йому матеріальний характер. Вона закріплена в законі та набуває правового значення, тобто породжує протиправність, яка є юридичним виразом суспільної небезпеки. В цьому розумінні є їх єдність, зв'язок та взаємодія. Ознака протиправності служить мірилом кримінальної політики держави, яка виражається в законах, які визнають в певний відрізок часу, яке саме діяння є суспільно небезпечним та яке покарання за нього може нести злочинець. Тобто суспільна небезпека, як і перелік злочинних діянь носить класовий, історичний характер.

У теорії кримінального права суспільна небезпека визначається двома критеріями: характером і ступенем. Характер суспільної небезпечності – це якісний показник, що визначається групою соціальних цінностей, на які посягає злочин, а також співставленням у межах одного і того ж об’єкта окремих складів злочину. Якраз за характером суспільної небезпеки злочинів і побудована Особлива частина Кодексу.

Так злочини проти життя та здоров’я населення (Розділ ІІ), наприклад вбивство (ст.115 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст.121 КК), є більш небезпечними за характером ніж злочини проти власності (Розділ 6), наприклад крадіжка (ст.185 КК), шахрайство (ст.190 КК). Так згідно п.20 постанови ПВСУ від 26 грудня 2003 р. № 15 „Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень” призначаючи покарання особам, винним у перевищенні влади або службових повноважень, суди мають неухильно виконувати вимоги ст. 65 КК щодо індивідуалізації покарання, а саме враховувати характер вчиненого діяння, тяжкість наслідків, що настали, дані про особу винного та інші обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання. Тому що злочини, відповідальність за які передбачена ч. 2 ст. 157 КК (перешкоджання здійсненню виборчого права), ч. 2 ст. 162 КК (порушення недоторканності житла), статтями 371–373 КК (завідомо незаконні затримання, привід або арешт, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, примушування давати показання) та ч. 2 ст. 376 КК (втручання в діяльність судових органів), являють собою спеціальні види перевищення влади або службових повноважень і не потребують додаткової кваліфікації за ст.365 КК. І тому вони відрізняються саме за характером суспільної небезпеки, тобто відмінність полягає найперше в об’єкті кримінально-правової охорони.

Ступінь суспільної небезпечності – це кількісне вираження порівняльної небезпеки діянь одного й того ж характеру. Наприклад, зґвалтування, вчинене групою осіб ч.3 ст.152 КК, становить більшу небезпеку, ніж зґвалтування, вчинене однією особою ч.1 ст.152 КК.

Ступінь суспільної небезпечності злочину визначається сукупністю істотних ознак діяння, що впливають не лише на його юридичну оцінку (кваліфікацію), але й дають можливість відрізнити один злочин даного виду від іншого злочину того ж виду. Він залежить від тяжкості наслідків, що настали, їх характеру: загибель людей, матеріальна чи моральна шкода; способу, яким було скоєно посягання; форми вини: умисел чи необережність у тому чи іншому вигляді; мотивів, якими керувався винний під час вчинення злочину, стадії розвитку злочинної діяльності, якщо остання не була доведена до кінця, та інших обставин.

Злочин – це завжди винне діяння. В ст.11 КК вказано, що злочин це винне діяння.

У цій ознаці відбивається найважливіший принцип криміналь­ного права – принцип суб'єктивного ставлення, тобто відповідаль­ності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в закон­ному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлен­ня особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, вираже­не у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діян­ня і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як ді­яння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв'язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином.

Для визнання особи винною необхідно встановити, що вона вчинила суспільно небезпечне діяння умисно (ст.24 КК) чи необережно (ст.25 КК).

В ст.ст. 24 та 25 КК містяться законодавчі визначення цих форм вини. Згідно зі ст.24 КК злочин визнається скоєним умисно, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. Ст. 25 КК говорить про те, що злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Тобто необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Кримінальна відповідальність за вчинення злочину наступає при наявності будь-якої з форм вини. Однак, злочини, які вчиненні умисно характеризуються значно більшим ступенем суспільної небезпеки, ніж злочини, вчиненні за необережністю. Так кримінальна відповідальність з 14 років настає при вчиненні певних лише умисних злочинів, передбачених ч.2 ст.22 КК. Новою ознакою поняття злочину за ст. 11 чинного Кодексу є посилання на те, що злочинне діяння вчинюється суб’єктом злочину. Поняття суб’єкта злочину передбачено ч.1 ст. 18 КК: суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Якщо діяння вчинено особою, у якої відсутні ознаки суб’єкта злочину, то таке діяння не можна вважати злочином, воно може визначатись тільки як суспільно небезпечне діяння.

Передбачені і проаналізовані ознаки поняття злочину безпосередньо вказані в ст. 11  КК. У теорії кримінального права злочин визначається дещо по-іншому – це протиправне, винне, суспільно небезпечне і каране діяння.

Тому у теорії кримінального права називається ще одна ознака, характерна для поняття злочину. Мова йде про те, що за вчинення злочину в КК завжди передбачене покарання. Більшість вчених (В.В. Сташис, П.С. Матишевський та ін.) це визначають як караність діяння. При цьому підкреслюється, що кримінальний закон, забороняючи певні діяння, передбачає за порушення цих заборон застосування покарання. Це не означає, що передбачені в кримінальному законі покарання обов’язково і в усіх випадках повинні застосовуватись за вчинення суспільно небезпечного діяння. Якщо таким чином визнавати караність, то вона не може бути ознакою будь-якого злочину (П.П. Михайленко). Тому, що цілий ряд статей КК передбачає можливість звільнення особи, винної у вчиненні злочину, від кримінальної відповідальності або покарання (ст.ст. 44-49, 74 КК). Покарання не може існувати без вчинення злочину і в зв’язку з цим може бути наслідком тільки реально вчиненого особою злочину. Вказана ознака логічно виводиться з ознаки протиправності, яка передбачена в понятті злочину за КК.

2. Класифікація злочинів.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи за певним критерієм. Можна виділити такі основні види злочинів:

1) за ознаками та видами об'єкта злочину (щонайменше 20 видів за розділами Особливої частини КК: злочини проти життя та здоров'я особи, злочини проти власності й ін);

2) за наявністю чи відсутністю предмета злочину (предметні (ст. 185) та безпредметні (ст. 296);

3) за формами вини (умисні, необережні та злочини з подвійною формою вини);

4) за мотивами вчинення (з корисливих мотивів, хуліганських, з інших особистих мотивів та ін.);

5) за суб'єктом (злочини із загальним суб'єктом і спеціальним);

6) за ступенем тяжкості наслідків та ін.

Однак розвиток кримінального права останнім часом нерозривно по­в'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох зарубіжних країн класифікують злочини залежно від їхньої тяжкості.

Саме така класифікація міститься в ч. 1 ст. 12 КК, в основу якої по­кладено ступінь суспільної небезпечності, що виражається в санкціях статей. У КК 1960 р. не було чітко визначеної систем класифікації зло­чинів, що створювало певні труднощі на практиці.

При класифікації злочинів зважають на максимальний вид і розмір покарання, передбачені в кримінально-правових нормах Особливої частини КК, а не ті, що визначаються судом при призначенні покарання для певної винної особи. Поряд із матеріальним критерієм класифікації законодавець у ст. 12 КК передбачає її формальний критерій – певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість конкретної групи злочинів.

Стаття 12. Класифікація злочинів

1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який

передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п'ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк

понад десять років або довічного позбавлення волі.

6. Ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене одночасно основне покарання у виді штрафу та позбавлення волі на певний строк, визначається виходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за відповідний злочин";

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію (умисні і необережні; закінчені і незакінчені тощо).

Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення.

Частина 1 ст. 12 КК передбачає класифікацію злочинів залежно відступеня тяжкості на чотири категорії: а) злочини невеликої тяжкості; б) середньої тяжкості; в) тяжкі та г) особливо тяжкі. Виходячи з цього матеріальним критерієм такої класифікації виступає суспільна небезпечністьпевних видів злочинів, яка визначає ступінь їх тяжкості (див. коментар до ч. 1 ст. 11 КК).

Формальним критерієм цієї класифікації законодавець передбачає певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображаєтяжкість злочинів, віднесених до певної категорії. Закон визначає межі максимального покарання в санкціях за злочини, які відносяться до однієї категорії. Такі санкції передбачають для злочинів

невеликої тяжкості – покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. До іншого більш м’якого покарання відносяться такі види покарань як: штраф;позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи;  службові обмеження для військовослужбовців тощо. Що стосується штрафу як основного виду покарання, то його максимальна межа для злочину невеликої тяжкості складатиме в цифровому вимірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У частині санкції статті неоподатковуваний мінімум доходів громадян складає 17 гривень, таким чином, 3000 грн. множимо на 17 грн. й отримаємо суму в 51 000 грн. Отже, якщо основне покарання у виді штрафу, що не перевищує суму в 51 000 грн. передбачено за вчинений злочин, то його необхідно вважати злочином невеликої тяжкості;

середньої тяжкості – покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Для злочинів середньої тяжкості мінімальна межа штрафу як основного виду покарання складатиме більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (понад 51 000 грн.), а максимальна межа штрафу понад десять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а саме, 17 грн. множимо на 10 000 і отримаємо суму в 170 000 тис. грн.

тяжких злочинів – передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років. Для тяжких злочинів мінімальна межа штрафу як основного виду покарання складатиме більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (понад 170 000 тис. грн.), а максимальна межа штрафу понад не більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а саме, 17 грн. множимо на 25 000 і отримаємо суму в 425 000 тис. грн.

особливо тяжких злочинів – передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п'ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Для особливо тяжких злочинів мінімальна межа штрафу як основного виду покарання складатиме більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (понад 425 000 тис. грн.), а максимальна межа штрафу законом не обмежена.

Ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене одночасно основне покарання у виді штрафу та позбавлення волі на певний строк, визначається виходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за відповідний злочин.

Ці санкції і є обов'язковими критеріями для вирішення на практиці питання про віднесення того чи іншого злочину до певної категорії.

Слідчий, прокурор, суддя, розглядаючи конкретний злочин, ні за якими умовами не можуть змінити категорію, до якої закон відносить злочин. Так, якщо закон визначає цей злочин як тяжкий, то навіть наявність декількох пом'якшуючих обставин не дають суду права визнати його злочином середньої тяжкості.

Передбачена в ст. 12 класифікація злочинів залежно від їх тяжкості має значення для застосування норм Загальної та Особливої частин КК. При

цьому чітко виявляється позиція законодавця щодо застосування пільгових інститутів до осіб, які вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості.

Так, готування до злочину невеликої тяжкості не тягне кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14 КК); можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов'язується з вчиненням злочинів невеликої чи середньої тяжкості (статті 45—48 КК); звільнення від покарання також можливе лише при вчиненні злочину невеликої і середньої тяжкості (ч, 4 ст. 74 КК). Щодо тяжких або особливо тяжких злочинів, то з ними закон пов'язує найбільш суворі наслідки. Такі, наприклад, як можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі (ст. 64 КК); призначення за тяжкий та особливо тяжкий корисливий злочин конфіскації майна як додаткового покарання (ст. 59 КК); встановлення найбільш тривалих строків погашення і зняття судимості за тяжкі і особливо тяжкі злочини (статті 49, 80 КК) тощо.

Передбачена ст. 12 класифікація повинна враховуватися і при застосуванні певних норм Особливої частини КК. У багатьох статтях вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину виступає як обов'язкова або кваліфікуюча ознака складу злочину. Так, наприклад, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів карається як самостійний злочин, якщо воно пов'язане з приховуванням лише тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396 КК); створення злочинної організації передбачає як обов'язкову ознаку мету вчинення також тяжкого або особливо тяжкого злочину (ст. 255 КК); у ч. 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 КК кваліфікуючою ознакою закон передбачає вчинення цих злочинів проти правосуддя, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому або особливо тяжкому злочині.

3. Малозначність діяння (ч. 2 ст. 11 КК).

У ч. 2 ст. 11 КК передбачено положення, згідно з яким, за певних умов діяння не розглядається як злочин. Мова йде про так звані мало­значні діяння, у яких: формально містяться ознаки діяння, передбаче­ного КК, тобто формальна ознака злочину наявна; нема матеріальної ознаки злочину, тобто діяння або зовсім не містить суспільної небез­пеки, або вона є неістотною.

У зв'язку з тим, що чинний КК декриміналізував низку діянь із 1 вересня 2001 р., вони не можуть розглядатись як малозначні, тому що відсутня кримінально-правова заборона їх. Малозначність діяння у зв'язку з відсутністю суспільної небезпеки не містить складу злочину, та може містити склад іншого правопорушення, наприклад, адміні­стративного чи дисциплінарного. У такому разі до особи, яка його вчи­нила, можуть застосовуватися заходи адміністративного чи дисциплі­нарного впливу, що не є кримінальним покаранням.

У частині 2 статті 11 КК України розвивається і конкрети­зується матеріальне визначення злочину, встановлюється, що не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча і містить формально ознаки будь-якого діяння,  передбаченого Кримінальним  кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству, державі.

У цій нормі підкреслюється єдність і зв'язок суспільної небез­печності і протиправності як ознак злочину. Вказуючи на відсу­тність суспільної і небезпечності малозначних діянь, законода­вець має на увазі, як це випливає із співвідношення ч. 1 і ч. 2 ст. 11 7 КК, той ступінь суспільної небезпеки, який необхідний для визнання злочином вчиненого винним діяння. Саме про та­ку суспільну небезпеку йдеться в ч. 1 ст. 7 КК.

Таке розуміння ч. 2 ст. 11 КК дозволяє вважати, що вона передбачає два варіанти:

1) діяння винного певною мірою сус­пільно небезпечне і тому може бути визнано адміністративним чи іншим правопорушенням або дисциплінарним проступком;

2) діяння винного позбавлено суспільної небезпеки взагалі і тому є не правопорушенням, а аморальним проступком, що не зачіпає норми права.

Застосування ч. 2 ст. 11 КК України за таких умов:

1. дія або бездіяльність формально, як говорить закон, тобто з зовнішньої сторони містить ознаки діяння, передбаче­ного будь-якою статтею Особливої частини кримінального ко­дексу;

2. вчинена дія або бездіяльність є малозначною, тобто вона або зовсім не заподіяла і не могла заподіяти шкоди, або ж заподіяла незначну шкоду об'єктові посягання.

Малозначним, діянням, наприклад, визнається придбання і зберігання особою декількох бойових патронів по пістолета Макарова, хоча ст. 263 КК формально передбачає відповідальність за такий злочин як незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами.

Малозначними визнаються і ті діяння, які не заподіяли і не могли заподіяти істотної шкоди інтересам, що охороняють­ся правом. Наприклад, Л. звинувачувався у самоуправстві (ст. 356 КК) у зв'язку з тим, що після роботи він самовільно взяв закріплений за ним вантажний автомобіль та поїхав на ньому до лікарні, де лікувалась його дружина. Через кілька годин автомобіль було повернуто. Дії Л. за своїм характером малозначні, вони не заподіяли автогосподарству істотної шкоди, в зв'язку з чим справу було припинено за відсутністю складу злочину.

Вирішуючи питання про ступінь суспільної небезпечнос­ті вчиненого винним діяння, не можна залишати поза увагою його небезпечність у конкретних умовах. Паління в залі для глядачів театру – діяння малозначне; паління ж на вибухово-небезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах є злочин, він може спричинити вибух або пожежу (ст. 273 КК).

Визнаючи діяння малозначним, потрібно враховувати не тільки фактично заподіяну ним шкоду, але й те, на що воно бу­ло направлено, до яких втрат могло призвести.

Частина 2 статті 11 КК установлює, що при малозначності дії або бездіяльності, діяння не є злочином. Таким чином, виключається злочинність, а не лише караність діяння. Тому у випадку застосування ч. 2 ст. 11 КК до судового розгляду справа припиняється на підставі п. 2 ст. 6 КПК України, тобто за відсутністю в діянні складу злочину. Якщо ж до ви­сновку про застосування ч. 2 ст. 11 КК суд дійде в стадії судо­вого розгляду, то він має винести виправдувальний вирок за відсутністю в діянні підсудного складу злочину (ч. 2 ст. 6 КПК України).

Дія або бездіяльність, яка на підставі ч. 2 ст. 11 КК ви­знається малозначною і тому не є злочином, може бути адмі­ністративним чи дисциплінарним проступком. В таких випадках ці діяння тягнуть за собою адміністративну або дисциплінарну відпові­дальність.

В судово-слідчій практиці виникають іноді проблеми при визначенні малозначності діяння.

Так є спірною постанова суду про відмову у порушенні кримінальної справи, за заявою гр. Ч. про заподіяння тілесних ушкоджень громадянином С., за малозначністю вчиненого. За матеріалами справи встановлено, що С. штовхав Ч., хапав за руки і давив руки. За актом судово-медичного дослідження гр. Ч. були заподіяні легкі тілесні ушкодження, що не спричинили короткочасного розладу здоров’я. Суд, враховуючи що між Ч. і С. виникли непорозуміння щодо спадщини і вчинені дії С. не є суспільно небезпечними відмовив у порушенні кримінальної справи за малозначністю вчиненого.

В іншій ситуації суд правильно визначив малозначність діяння. Так, за вироком суду, з урахуванням змін, внесених касаційною інстанцією, С. визнано винною і засуджено за те, що вона, працюючи головним бухгалтером акціонерного товариства закритого типу „Київська торговельна компанія” (далі - АТЗТ) та будучи службовою собою, використала своє службове становище  всупереч інтересам служби – з особистої заінтересованості за відсутності генерального директора АТЗТ  протягом 29 червня - 22 липня 2009 р. підробила його підписи у 38 платіжних  дорученнях  і  направила останні  до Залізничного відділення „Укрсоцбанку” в м. Києві, який здійснив за ними перерахування відповідних коштів.

Як вбачається зі справи, внаслідок  підроблення С. підпису керівника у  платіжних документах матеріальної або іншої шкоди інтересам  АТЗТ чи інших підприємств, установ або окремим громадянам спричинено не було і не могло бути спричинено, оскільки за платіжними дорученнями було здійснено платежі, які були обов'язковими для підприємства і випливали з договірних правовідносин та законів. Жодних обставин, обтяжуючих відповідальність С., у справі не встановлено, а посилання суду на наявність особистої її заінтересованості не конкретизовано. Характеризується С. виключно  позитивно, має на утриманні батька похилого  віку – інваліда III групи, учасника Великої Вітчизняної війни. Трудовий колектив просив про передачу С. на поруки. Виходячи з наведеного слід визнати,  що хоча дії С. формально і містять ознаки діяння, передбаченого ч.1 ст.366 КК 2001 р., але через малозначність  не  являють суспільної небезпеки, а тому відповідно до ч. 2 ст. не є злочинними. Верховний Суд України клопотання С. та подання суддів задовольнив,  вирок Залізничного районного суду  м.  Києва від 26 жовтня 2009р. та ухвалу судової колегії в кримінальних справах Київського міського суду від 3 грудня 2009 р. щодо С. в частині її засудження за ч. 1 ст. 366 КК скасував, а справу закрив на підставі п. 2 ст. 6 КПК – за відсутністю в діях складу злочину.

В той же час вважається неточним вжитий законодавцем в ч.2 ст.11 КК термін „істотна шкода”, так як цей термін вживається в окремих кримінально-правових нормах Особливої частини КК, що призводе до колізії між нормами. Так, якщо розповсюдження комп'ютерного вірусу шляхом застосування програмних і технічних засобів, призначених для незаконного проникнення в ці машини, системи чи комп'ютерні мережі і здатних спричинити перекручення або знищення комп'ютерної інформації чи носіїв такої інформації не заподіяло істотну шкоду дії винної особи слід кваліфікувати за ч.1 ст.361 КК, якщо була загроза завдання істотної шкоди – за ч.2 ст.15 і ч.2 ст.361 КК, а якщо  істотна шкода завдана – за ч.2 ст.361 КК. Виходячи з цього, дії передбачені ч.1 ст.361 КК можуть визнаватися малозначними, згідно ч.2. ст.11 КК не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Головним моментом, який може розкрити зміст малозначності діяння, є з’ясування його ознак, тобто як ознак самого малозначного діяння, так і ознак його складу.

Поняття “склад злочину” можна віднести тільки до поняття “злочину”, бо не може бути “складу” малозначного діяння. Склад злочину – це сукупність усіх об’єктивних та суб’єктивних ознак (елементів), які, відповідно кримінальному закону України, визначають конкретне  суспільно-небезпечне діяння  як злочин.

Таким чином, малозначне діяння повинно формально містити ознаки складу злочину, але коли вони встановлюються і ми робимо висновок про малозначність діяння, цей склад “скасовується”, бо малозначне діяння не може мати складу злочину, а склад злочину, в свою чергу, не може бути наділений ознаками малозначності.

Малозначне діяння може мати лише формальний склад, який міститься  в сукупності  об’єктивних та суб’єктивних ознак, які характеризують діяння  як малозначне.

Об’єкт злочину в значній мірі характеризує соціально-політичний зміст злочину, ступінь його суспільної небезпеки, тому сам  по собі об’єкт посягання  малозначним бути не може. Об’єкт малозначного діяння визначається не малозначністю, а порівняльною цінністю, яка і враховується при застосуванні ч. 2 ст. 11 КК. 

При визначенні малозначного діяння, головним чином, оцінюється шкода, що заподіяна об’єкту, але у випадках, коли предмету діяння також заподіяна шкода в вигляді пошкодження або знищення, до уваги також приймаються  кількісні та якісні властивості предмета.

Враховуючи те, що об’єкт злочину – це суспільні відносини, можна зробити висновок, що там, де немає посягання на суспільні відносини  або таке посягання носить малозначний характер, в результаті чого суспільним відносинам не завдається  шкода, немає злочину. Розрізнення злочину і не злочину – дуже важлива мета, бо від її правильного чи неправильного вирішення залежить, перш за все, доля людини, її права та законні інтереси, а також   рівень та стан законності в суспільстві.

Діяння може  визнаватися  малозначним не лише за властивостями об’єкту, а й за характером способу  дії або бездіяльності.

Основною ознакою, що відрізняє кримінально-правову дію або бездіяльність, яка не носить протиправного характеру, є суспільна небезпечність.

Суспільна небезпечність, як ознака кримінально-правового діяння, значить, що дія або бездіяльність завдає або може завдати значну шкоду суспільним відносинам, тому відсутність суспільної небезпечності дії або бездіяльності або її мізерний характер може призвести лише до настання незначної шкоди, яка заподіюється не будь-якими діями, а тільки тими,  характер яких визначає властивість самого об’єкту.

Спосіб дії – це певний порядок, метод, послідовність рухів, що застосовує особа. Спосіб – об’єктивна характеристика дії, що не залежить від того, з якою формою вини вона вчинена. Від способу дії залежить характер і тяжкість наслідків, тому він надає дії або бездіяльності якісну визначеність. Це значить, що якщо спосіб дії за змістом не являє великої суспільної небезпеки або, взагалі, є мізерним, може носити незначний характер, та в сукупності з іншими ознаками  діяння  може бути визначене  як малозначне.

Малозначність діяння та відсутність шкідливих наслідків – ознаки, нерозривно пов’язані між собою. Без малозначності не можуть бути відсутні шкідливі наслідки, а при наявності тяжких наслідків не можна говорити про малозначність діяння.

Під злочинними наслідками треба розуміти передбачені кримінальним законом зміни, які мають місце під впливом дії або бездіяльності. Такі наслідки можуть носити матеріальний або нематеріальний характер, де до нематеріальних відносяться : моральні, фізичні та політичні наслідки. 

Значність матеріальних наслідків визначається в грошовому еквіваленті за діючим законодавством, а нематеріальних – в кожному конкретному випадку, залежно від багатьох факторів, які можуть виражатися, наприклад, в ступені та тяжкості заподіяних тілесних пошкоджень, в визначенні розміру моральної шкоди, в наслідках тієї чи іншої  злочинної діяльності  службових осіб тощо.

Суб’єктивна сторона злочину характеризує психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. Тому, в будь-якому випадку, при аналізі об’єктивних ознак діяння, які мають вирішальне значення при малозначності діяння, треба враховувати і особливості суб’єктивної сторони.

Малозначне діяння може бути таким лише тоді, коли і за умислом особа бажала вчинити  незначні дії, які тягнуть малозначні наслідки. Якщо умисел та характер дій не збігаються, не можна говорити  про малозначність діяння.

 

4. Відмінність злочинів від інших правопорушень.

Злочин відмежовується від інших правопорушень за такими основними критеріями, як характер і ступінь суспільної небезпечності, суб'єкт юрисдикції, тяжкість і вид стягнень, передбачених за їх скоєн­ня, суб'єкт правопорушення. Вперше на законодавчому рівні проблема співвідношення понять злочину й адміністративного правопорушення визначилася після при­йняття в 1791 р. КК Франції. Цей законодавчий акт пропонує такий розподіл правопорушень: злочин, проступок, порушення. Ознакою, кот­ру законодавець поклав у основу такого поділу, є тяжкість покарання, встановленого за відповідне правопорушення.

Критерієм для виокремлення злочину з-поміж інших правопорушень є формальна ознака.

Тож злочин відрізняється від інших правопорушень характером і ступенем суспільної небезпечності.

Так, за характером суспільної небезпечності, вбивство, розбій, терористичний акт відрізняються від будь-якого іншого правопорушення. За ступенем суспільно) небезпечності вирізняються правопору­шення, що посягають на один родовий об'єкт, але мають різні ознаки об'єктивної та суб'єктивної сторін правопорушення. Так, адміністра­тивне правопорушення дрібне хуліганство (ст. 173 КпАП) за ступенем суспільної небезпечності (відсутність таких ознак, як особлива зу­хвалість або винятковий цинізм) відрізняється від злочину хуліганство (ст. 296 КК).

Отже, ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежу­вальна ознака між злочинами й іншими правопорушеннями визнача­ється всіма його ознаками формою та видом вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння та його наслідками. Законодавець, найчастіше, здійснює розмежування за наслідками вчинення діяння і, насамперед, за розміром заподіяної шкоди Від цивіль­них правопорушень злочин відрізняється переважно ступенем суспіль­ної небезпечності, який, зазвичай, також визначається розміром заподія­ної шкоди. Так, умисне знищення чи пошкодження чужого майна стає злочином лише тоді, коли завдало шкоди у великому розмірі (ч.1 ст. 194), а якщо такої шкоди не було завдано, то винна особа несе лише цивіль­но-правову відповідальність, якщо дії зі знищення майна не містять за об'єктом посягання інших ознак, наприклад, хуліганства (ст. 296).

Відмінність полягає також у суб'єкті юрисдикції. Закон про кримі­нальну відповідальність приймає тільки парламент України, інші ж види відповідальності можуть визначати інші державні органи.

Тільки суд може призначати покарання за вчинений злочин, за інші правопорушення (наприклад, адміністративне) – й інші представники влади можуть визначати розмір стягнення.

Злочин тягне покарання, що має обов'язковий наслідок – судимість особи, а  інші правопорушення тягнуть різні види стягнення за відсут­ності вказаного наслідку.

Ще одним критерієм розмежування адміністративного правопо­рушення та злочину є тяжкість і вид стягнення. Такі покарання, як до­вічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, обмежен­ня волі, громадські роботи, арешт, передбачені лише за злочини.

Злочин обов'язково вчиняється з виною (умисел або необережність), а інші правопорушення можуть тягнути відповідальність і без вини. Так, якщо 18-річний син на підставі довіреності взяв у батька автомобіль і на ньому збив людину із необережності (потерпілий загинув) – син буде притягнутий до кримінальної відповідальності за ч 2 ст. 286 КК, а батько до цивільної за ч 2 ст. 1187 ЦК (хоча його вини немає), бо шкода, завда­на джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, котра на відповідній правовій підставі (право власності) володіє транспортним засобом, зберігання чи утримання якого створює підвищену небезпеку.

За суб'єктом правопорушення кримінальні і інші правопорушення можуть бути також розмежовані. Суб'єктомзлочину може бути лише фі­зична осудна особа, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. За цією ознакою злочин можна відмежувати від цивільно-правового, а також деяких інших видів правопорушень, суб'єктом яких може бути і юридична особа. Фізична особа у цивільному праві у певних випадках може виступа­ти суб'єктом правопорушення незалежно від віку і осудності (статті 1178, 1184, 1186 ЦК України). Суб'єктом дисциплінарного правопорушення може бути не будь-яка особа, а тільки та, на яку поширюється дія певних дисциплінарних статутів чи положень.

На відміну від злочину, цивільно-правовим правопорушенням в окремих випадках може бути визнане і діяння, вчинене за відсут­ності вини.Так, згідно зі ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, може нести відповідальність за відсутності її вини (умислу або необережності), якщо це встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода від­шкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, фізичної або юриди­чної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано: 1) каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) фізичній особі внаслідок її неза­конного засудження, незаконного притягнення до кримінальної від­повідальності, незаконного застосування як запобіжного засобу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затри­мання, незаконного накладення адміністративного стягнення у виді арешту або виправних робіт, а також 3) в інших випадках, встанов­лених законом. Відповідальність без вини передбачена також стат­тями 1173-1176 ЦК України.

Такі критерії, як кримінальна протиправність і кримінальна караність, дозволяють відмежувати злочини від інших правопо­рушень, не передбачених чинним КК і вчинення яких не створює підстави для застосування кримінальних покарань. Інакше кажучи, правопорушення, відповідальність за які не передбачена КК, не є злочинами.

Відмежування злочинів від аморальних вчинків звичайно здійснюється за критеріями кримінальної протиправності й караності, а також за об'єктом, ступенем суспільної небезпеки та де­якими іншими ознаками.

Так, суспільство може визнавати аморальними, а у деяких ви­падках і суспільно небезпечними вчинками самогубство і замах на самогубство, клонування людини, проведення самоабортів, свідо­ме поставлення іншої особи в небезпеку зараження на венеричну хворобу тощо, але усі ці діяння не розглядаються як злочини, оскільки відповідальність за них чинний КК не встановлює. Санкціями за невиконання вимог моральності можуть бути лише певні форми морального впливу, наприклад, громадський осуд.

Об'єкт аморальних вчинків суттєво відрізняється від об'єкта злочину. З одного боку, аморальні вчинки можуть посягати на такі загальні блага, як уявлення суспільства про добро і зло, справед­ливість тощо, але не всі злочинні посягання є аморальними (нейт­ральними до моралі є більшість необережних злочинів, ряд злочи­нів у сфері господарської діяльності, інші злочини, для яких не є характерними корисливі чи інші низькі мотиви). З іншого боку, об'єктами аморальних вчинків можуть бути суспільні відносини, які перебувають виключно у сфері моральності і не мають жодно­го кримінально-правового відтінку: кохання, загальне ставлення до віросповідання, деякі правила етикету тощо.

На відміну від злочину, аморальний вчинок не завжди полягає у конкретному діянні (дії або бездіяльності). Аморальними можуть бу­ти спосіб життя загалом або деякі його сфери, думки та переконання.

Більш чітко таке відмежування можна зробити тоді, коли озна­ки, за допомогою яких визначається ступінь суспільної небезпеки, чітко визначені безпосередньо в законі. Так, виготовлення порно­графічних предметів визнається злочином лише за наявності мети їх збуту або розповсюдження (ст. 301) тощо.

Відмежування злочинів від суспільно небезпечних діянь, які не визнаються злочинами, здійснюється переважно за критеріями кримінальної протиправності й караності, суб'єкта, винності.

Так, немає сумніву у тому, що суспільно небезпечними діяннями є застосування будь-якої зброї масового знищення – хімічної, біоло­гічної, ядерної, лазерної, інфразвукової, радіологічної, променевої тощо. Проте кримінально протиправним і караним (ст. 439 КК) ви­знається застосування лише перших трьох із перелічених її видів.

Проблема відмежування злочинів від правомірної поведінки, яка не є ні аморальною, ні суспільно небезпечною і, маючи певні ознаки злочину, насправді може бути навіть суспільно корисною, стосується, зокрема, випадків, коли діяння не визнається злочином через існування обставин, які виключають його злочинність (стат­ті 36-43 КК) або кримінальну караність (ч. 1 ст. 5 КК).

Наприклад, заподіяння нападникові шкоди, необхідної й достат­ньої у даній обстановці для припинення суспільно небезпечного посягання, за умов, передбачених законом, не визнається злочи­ном і є суспільно корисним діянням, оскільки воно спрямоване на захист суспільних цінностей.

Інколи одним і тим самим діянням вчинюються правопору­шення, відповідальність за які передбачена КК та іншим (не кри­мінальним) законодавчим актом, тобто йдеться про сукупність злочинів та інших правопорушень.

Наприклад, ст. 176 КК визнає злочином, зокрема, незаконне розповсюдження творів, якщо ці дії завдали шкоди у великому роз­мірі. Відповідно ж до ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» такі самі дії є цивільно-правовим проступком, який тягне відповідальність, передбачену ст. 52 зазначеного Закону.

Теоретично можливою є сукупність злочину з конституційним правопорушенням. Так, вчинення Президентом України державної зради чи іншого злочину водночас розглядається і як конституційне правопорушення, що має своїм наслідком відповідальність у виді усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

У силу прямої вказівки закону (ч. 2 ст. 9 КУпАП, ч. 1 ст. 3 Закону України «Про боротьбу з корупцією»), як правило, неможливою є су­купність злочинів і адміністративних та правопорушень корупційного характеру, які посягають на один і той самий об'єкт правової охорони: злочин як більш антисоціальне правопорушення поглинає останні.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Яке визначення злочину дається у Кримінальному кодексі України?

2. Які ознаки характеризують злочин?

3. Що таке суспільна небезпека злочину?

4. Чим визначаються характер і ступінь суспільної небезпеки?

5. Що означає протиправність діяння?

6. Що таке малозначність діяння?

7. Чим відрізняються злочини від інших правопорушень?

8. Що таке класифікація злочинів?

10. Яке значення має класифікація злочинів за степенем тяжкості для правильного застосування КК України?

ВИСНОВКИ

Підводячи підсумок усього сказаного, потрібно зазначити, що чинний Кримінальний кодекс України, визначаючи злочин (ст. 11), виділяє у його понятті три головні ознаки злочину – суспільну небезпечність, винність та протиправність.

Статті 1 та 2 Кримінального кодексу України виділяють ще одну важливу ознаку злочину – караність злочину.

Із законодавчого визначення злочину витікають його головні ознаки:

1) суспільна небезпечність;

2) протиправність;

3) винність;

4) караність.

Класифікацію злочинів кримінальне законодавство України проводить залежно від ступеня тяжкості і поділяє злочини на: злочини невеликої тяжкості, злочини середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини.

Від інших правопорушень та антигромадських вчинків злочини відрізняються ступенем суспільної небезпечності. У злочинів цей ступінь найвищий. Крім цього кримінальний закон передбачає, що не можна визнати злочином діяння, яке хоча формально і містить ознаки будь-якого злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяло і не могло заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Практичне значення поняття злочину полягає в тому, що воно окреслює коло кримінально-караних діянь, дає злочинові чітку суспільно-політичну характеристику, вказує на його соціальну спрямованість і суспільну небезпечність, викриває зміст тих суспільних благ (цінностей), які виступають його об'єктом, виконує роль міри (масштабу) для відмежування злочину від інших правопорушень.

Законодавче визначення поняття злочину, по-перше, утворює в громадській свідомості образ і характер забороненого кримінальним законом діяння і, таким чином, виконує інформаційну, запобіжну роль.

По-друге, воно дає правозастосовникам знання про злочин, уявлення про його головні ознаки, найсуттєвіші особливості, завдяки чому забезпечується можливість відмежування його від дій незлочинних. Розмежування злочину і дій не злочинних дуже важливе практичне завдання, бо від того, як воно буде виконане, залежить доля громадянина, його волі, прав і законних інтересів, а також стан і рівень законності в суспільстві.

З урахуванням усіх ознак злочину його поняття можна визначити таким чином. Злочин – це заборонене кримінальним законом суспільно небезпечне, винне та протиправне посягання на суспільні відносини, яке спричинює у їх сфері суспільно небезпечну шкоду або утворює реальну загрозу заподіяння такої шкоди.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Актуальні проблеми кримінального права : навч. посіб. / В. М. Попович, П. А. Трачук, А. В. Андрушко, С. В. Логін. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 256 с.

2. Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Xарків: Фолио, 1999. – 607 с.

3. Воробей П.А. Поняття злочину: Лекція. – К.: НАВСУ, 1999. – 28 с.

4. Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Одиничні злочини: поняття, види, кваліфікація: Монографія / І.О. Зінченко, В.І. Тютюгін. – Харків: Видавництво “ФІНН”, 2010. – 256 с.

5. Київець А.В. Визначення поняття злочину в міжнародному кримінально­му праві / А.В. Київець // Науковий вісник НАВСУ. – К., 2000, – Вип. 1. – С.66-71.

6. Ковалев М.И. Понятие преступления в советском уголовном праве. Свердловск: изд-во Урал, ун-та, 1987. – 205 с.

7. Кривоченко Л.М. Класифікація злочинів за ступенем тяжкості у Кримінальному кодексі України: Монографія / Л.М. Кривоченко. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – 120 с.

8. Кривошеин П.К. Преступление: историческое исследование. – К.: УАВД, 1993. – 72 с.

9. Кримінальне право України: судові прецеденти (1864-2007 рр.) / За ред. Маляренка В.Т. – К. : Освіта України, 2008. – 1104 с.

10. Кримінальне право України. Загальна частина : Підручник / [За ред. А. С. Беніцького, В. С. Гуславського, О. О. Дудорова, Б. Г. Розовського. – К. : Істина, 2011. – 1121 с.

11. Кримінальне право України. Загальна частина : Навчальний посібник / За ред. О. М. Омельчука. – К. : Алерта ; КНТ ; ЦУЛ, 2010. – 208 с.

12. Кримінальне право. (Загальна частина) : підручник / [А. М. Бабенко, Ю. А. Вапсва, В. К. Грищук та ін.] ; за заг. ред. О. М. Бандурки ; МВС України, Харків. націон. ун-т внутр. справ. – Х. : Вид-во ХНУВС. – 2011. – 378 с.

13. Кримінальне право України : Загальна частина : [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / [Ю. В. Баулін та ін.] ; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація ; М-во освіти і науки України, Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – 4-те вид., переробл. і допов. – Х. : Право, 2010. – 454 с.

14. Кримінальне право України : Загальна частина : Підручник / Алієва О. М., Гаврильченко Л. К., Гончар Т. О. та ін. ; за заг. ред. Стрельцова Є. Л. – [4-е вид., перероб. і доповн.]. – Х. : Одіссей, 2009. – 328 с.

15. Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность. – М.: Изд-во МГУ, 1969. – 232 с.

16. Марцев А.И. Преступление: сущность и содержание: Учеб. пособ. // Омская высш. школа МВД СССР. – М.: ОВШ МВД СССР, 1986. – 68 с.

17. Микитчик О.В. Загальне і відмінне у філософському і юридичному розу­мінні злочину / О.В. Микитчик // Право України. – 2001. – № 9. – С. 24-27.

18. Микитчик О.В. Поняття злочину в кримінальному праві зарубіжних країн (порівняльний аналіз) / О.В. Микитчик // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2005. – № 1. – С. 151-158.

19. Микитчик О.В. Моральний вимір злочину / О.В. Микитчик // Держава і право / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – 2001. – Вип. 13. – С. 444–451.

20. Микитчик О.В. Філософія злочину: Монографія. / О.В. Микитчик. – К.: КНУВС, 2006. – 188 с.

21. Микитчик О.В. Злочин як предмет філософсько-правового аналізу // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – 2001. – Вип. 35. – С. 41–45.

22. Пионтковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву. – М., Госюриздат, 1961. – 666 с.

23. Севастьянова Т.Є. Малозначність діяння за кримінальним законодавством України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08. / Т.Є. Севастьянова. – К.: НАВСУ, 2003. – 19 с.

24. Строган А.Ю. Склад злочину як підстава кримінальної відповідальності: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2007. – 424 с.

Тема 5. Склад злочину

1. Поняття складу злочину та його кримінально-правове значення; 2. Елементи складу злочину, їх зміст, ознаки та органічна єдність; 2.1. Об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона як елементи складу злочину; 2.2. Обов’язкові й факультативні ознаки складу злочину; 3. Види складів злочину; 4. Кваліфікація злочину, поняття її значення та види; 5. Співвідношення злочину і складу злочину; 6. Співвідношення кваліфікації і злочину; 7. Склад злочину як підстава кримінальної відповідальності.     Контрольні питання     Рекомендована література