4. Класифікація покарань в кк України.

Крім загальних ознак, про які зазначено вище, всі покарання, передбачені ст. 51 КК, мають специфічні риси, які дозволяють класифікувати їх за певними критеріями.

Критеріями класифікації покарань можуть виступати:

а) їх юридична значущість;

б) зв'язок з ізоляцією від суспільства;

в) наявність чи відсутність обмежень майнового характеру;

г) суб'єкт, до якого застосовується покарання;

ґ) можливість чи неможливість призначення певного виду покарання у випадках, коли воно не передбачене санкцією статті Особливої частини КК, тощо.

За своєю юридичною значущістю покарання діляться на:

1) покарання, які можуть застосовуватися лише як основні (основні покарання);

2) покарання, які можуть застосовуватися лише як додаткові (додаткові покарання);

3) покарання, які можуть застосовуватися як основні, так і додаткові. Така класифікація покарань має суттєве кримінально-правове значення, насамперед для реалізації принципу індивідуалізації покарання.

За зв'язком з ізоляцією від суспільства покарання можна поділити на дві групи:

1) покарання, пов'язані з ізоляцією від суспільства (арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі);

2) покарання, не пов'язані з ізоляцією від суспільства (усі інші, крім зазначених, види покарань).

Ця класифікація покарань має першочергове значення для кримінально-виконавчого права.

За критерієм наявності чи відсутності обмежень майнового характеру виділяються:

1) покарання, пов'язані з обмеженнями майнового характеру (штраф, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, конфіскація майна);

2) покарання, не пов'язані з такими обмеженнями (усі інші, крім зазначених, види покарань).

Суб'єкт, до якого застосовується покарання, виступає критерієм поділу покарань на:

1) загальні, серед яких виділяються покарання, які:

а) можуть бути застосовані до будь-яких осіб, визнаних винними у вчиненні злочинів (штраф і позбавлення волі на певний строк);

б) не можуть застосовуватися до певних категорій осіб (громадські роботи, виправні роботи, арешт, обмеження волі, довічне позбавлення волі. Так, громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби (ч. 3 ст. 56 КК). Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 57 КК). Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років (ч. 3 ст. 60 КК). Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи (ч. 3 ст. 61 КК). Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку (ч. 2 ст. 64 КК). Крім того, згідно зі ст. 98 КК, такий вид загального покарання як конфіскація майна не застосовується до неповнолітніх).

2) спеціальні покарання – ті, які застосовуються лише до певного кола суб'єктів. Так, покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу може бути застосоване лише до особи, яка має таке звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, а у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – до особи, яка обіймає відповідну посаду або займається відповідною діяльністю. Спеціальними покараннями є також службові обмеження для військовослужбовців (проте вони не застосовуються до військовослужбовців строкової служби) і тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (це покарання застосовується тільки до військовослужбовців строкової служби).

Важливе значення у судовій практиці має класифікація покарань за критерієм можливості чи неможливості призначення певного виду покарання у випадках, коли воно не передбачене санкцією статті Особливої частини КК. За цим критерієм можна виділити покарання, які:

1) не можуть бути призначені, якщо вони не передбачені як основні чи додаткові санкцією статті Особливої частини КК (крім випадків призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом – ст. 69 КК);

2) можуть бути призначені й у випадках, коли вони не передбачені санкцією статті Особливої частини КК (штраф – як основне покарання; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – як додаткове покарання; службові обмеження для військовослужбовців; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк);

3) взагалі не передбачені санкцією статті Особливої частини КК. До третьої із цих груп належить позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди зобов’язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом’якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Певне теоретичне і практичне значення може мати також виділення таких критеріїв класифікації покарань, як: наявність чи відсутність часових меж покарання; зв'язок покарання з використанням примусової праці засудженого чи без її використання; ступінь суворості режимних обмежень, які характерні для того чи іншого виду покарання; можливість заміни покарання іншими видами покарань (наприклад, штраф, у разі неможливості його сплати, може бути замінено громадськими роботами, виправні роботи для певних категорій осіб – штрафом, позбавлення волі на певний строк – триманням у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців) тощо.

Основне покарання – це покарання, яке не може додаватися до інших покарань і застосовується лише як самостійне покарання за той чи інший злочин. Основні покарання є найбільш суворими позбавленнями і обмеженнями прав і свобод, що застосовуються тільки самостійно і не можуть приєднуватися одне до одного або поєднуватися. Відповідно до ч. 4 ст. 52 КК за один злочин може бути призначене лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК. Призначення іншого, не вказаного в санкції основного покарання, може мати місце тільки у разі:

а) коли це покарання належить до тих видів покарань, що можуть бути призначені й у випадках, коли вони не передбачені санкцією статті Особливої частини КК;

б) переходу до більш м'якого виду покарання (ст. 69 КК);

в) заміни покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням, у т. ч. в порядку амністії та помилування (ст.ст. 82, 85-87 КК).

Покараннями, які можуть застосовуватися лише як основні, є:

1) громадські роботи;

2) виправні роботи;

3) службові обмеження для військовослужбовців;

4) арешт;

5) обмеження волі;

6) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

7) позбавлення волі на певний строк;

8) довічне позбавлення волі.

Додаткове покарання – це покарання, яке у випадках та порядку, передбачених КК, додається до основного покарання за той чи інший злочин і самостійно застосовуватися не може. Відповідно до ч. 4 ст. 52 КК до основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань. Функція додаткових покарань полягає в обтяженні основного покарання з урахуванням характеру суспільної небезпеки злочину, а також особи, яка його вчинила.

Як вказується Верховним Судом України, виходячи з того, що додаткові покарання мають важливе значення для запобігання вчиненню нових злочинів як самими засудженими, так і іншими особами, рекомендується судам при постановленні вироку обговорювати питання про застосування поряд з основним покаранням відповідного додаткового. При цьому треба мати на увазі, що додаткові покарання можуть приєднуватися до будь-яких видів основного покарання, передбачених санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК .

До покарань, які можуть застосовуватися лише як додаткові, належать:

1) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

2) конфіскація майна.

Покарання, яке може застосовуватися як основне і як додаткове – це покарання, яке, залежно від обставин справи, може бути застосоване або як самостійне покарання за той чи інший злочин, або у випадках та порядку, передбачених КК, додається до іншого, основного покарання як додаткове. Відповідно до ч. 3 ст. 52 КК покараннями, які можуть застосовуватися як основні, так і додаткові, є:

1) штраф;

2) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Закон допускає застосування вказаних двох видів покарань одночасно: при цьому одне з них застосовується як основне, а друге – як додаткове. Проте до особи, визнаної винною у вчиненні одного й того самого злочину, не може бути застосовано штраф (або позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю) як основне покарання і водночас як додаткове.

Штраф (ст. 53) –це грошове стягнення,що накладається судом у випадках і розмірі, встановлених в Особливій частині Кримінального кодексу. Суд обов’язково повинен розглядати можливість призначення штрафу у випадках, передбачених Особливою Частиною Кримінального кодексу, адже штраф може застосовуватися як основне або як додаткове покарання. Штраф є найбільш м'яким та найменш суворим видом покарання в системі основних покарань і, як правило, саме тому не може замінюватися іншими видами покарання. Але, не дивлячись на порівняно м’який характер, даний вид покарання при точному і обґрунтованому визначенні його розмірів тягне істотні матеріальні наслідки, невигідні для винної особи. Разом з тим, штраф не можна розглядати як засіб відкупу від покарання або засіб розорення винного.

Розмір штрафу визначається судом залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від 30 неоподаткованих мінімумів доходів громадян до 50000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини Кримінального Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу. Особливістю даного виду покарання є те, що його розмір встановлюється не в абсолютних числах, а у певній кількості неоподаткованого мінімуму доходів громадян, офіційно встановленого законодавством України на момент вчинення злочину.

При оцінці майнового стану винного враховується розмір:

1. заробітної плати, пенсії або стипендії винного;

2. грошових доходів від його підприємницької або іншої законної діяльності;

3. доходів у вигляді відсотків за банківськими вкладами;

4. доходів від цінних паперів;

5. доходів від земельної ділянки, нерухомого та іншого майна;

6. наявність на утриманні непрацездатних осіб тощо.

При цьому підлягають врахуванню доходи як в національній, так і іноземній валюті, а також доходи, отримані винним в натуральній формі. Саме тому найбільш ефективно штраф застосовується у випадках чіткої регламентації доходів засудженої особи.

За вчинення злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу понад 3 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, розмір штрафу, що призначається судом, не може бути меншим за розмір майнової шкоди, завданої злочином, або отриманого внаслідок вчинення злочину доходу, незалежно від граничного розміру штрафу, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини Кримінального Кодексу.

Штраф як вид покарання призначається:

а) як основне – лише у випадках, коли його спеціально передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального Кодексу, а також у порядку призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК) та в порядку заміни виправних робіт особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду (ч. 3 ст. 57 КК);

б) як додаткове – лише у випадках, коли його спеціально передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального Кодексу, а також у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.ст. 75 і 77 КК);

в) як основне чи додаткове – у випадках і межах, встановлених санкціями статей Особливої частини КК.

Суд, враховуючи майновий стан особи, може призначити виплату штрафу із розстрочкою сплати шляхом погашення всієї суми призначеного покарання певними частинами строком до 1 року.

У разі несплати штрафу в розмірі не більше 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та відсутності підстав для розстрочки його виплати суд замінює несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: 1 година громадських робіт за 1 установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку 1 місяць виправних робіт за 20 установлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше 2 років.

У разі несплати штрафу в розмірі понад 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, призначеного як основне покарання та відсутності підстав для розстрочки його виплати суд замінює несплачену суму штрафу покаранням у виді позбавлення волі із розрахунку: 1 день позбавлення волі за 8 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у таких межах:

1) від 1 до 5 років позбавлення волі – у випадку призначення штрафу за вчинення злочину середньої тяжкості;

2) від 5 до 10 років позбавлення волі – у випадку призначення штрафу за вчинення тяжкого злочину;

3) від 10 до 12 років позбавлення волі – у випадку призначення штрафу за вчинення особливо тяжкого злочину.

Вказана заміна несплаченої суми штрафу іншими видами покарання застосовується тоді, коли неможливість оплати виникла через об’єктивні причини: відсутність заробітної плати, грошових заощаджень, майна, інших доходів, на які може бути звернено стягнення.

Якщо під час розрахунку строку позбавлення волі цей строк становить більше встановлених відповідною частиною статті меж, суд має право замінити покарання у виді штрафу покаранням у виді позбавлення волі на максимальний строк, передбачений для злочину відповідної тяжкості зазначеною частиною статті.

Особливістю штрафу як основного покарання є те, що при призначенні його за сукупністю злочинів і сукупністю вироків воно складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно (ч. 3 ст. 72 КК).

Застосування штрафу до неповнолітніх регулюється ст. 98 та 100 Кримінального кодексу України.

Строки погашення судимості у осіб, засуджених до основного покарання у виді штрафу, різняться залежно від його розміру. Так, визнаються такими, що не мають судимості:

1. особи, засуджені до основного покарання у виді штрафу в розмірі від 30 до 3 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян штрафу, якщо вони протягом 1 року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину.

2. особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу в розмірі від 3 000 до 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за злочин середньої тяжкості, якщо вони протягом 3 років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

3. особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу в розмірі від 10 000 до 25 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за тяжкий злочин, якщо вони протягом 6 років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу в розмірі понад 25 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом 8 років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину.

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) не передбачене жодною санкцією Особливої частини КК і застосовується на розсуд суду і лише при засудженні особи за особливо тяжкий чи тяжкий злочин. Воно поєднує в собі певний моральний вплив на засудженого і водночас позбавляє його матеріальних та інших переваг, які надає відповідне звання, ранг, чин, кваліфікаційний клас. Судова практика свідчить, що суди, застосовуючи таке покарання, враховують: використання винним свого звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу для вчинення злочину або для одержання не передбачених законом пільг чи переваг для себе або інших осіб, його ставлення до виконання службових обов’язків, наявність дисциплінарних стягнень, поведінку винного в колективі та побуті.

Військовим є звання, яке присвоюється військовослужбовцям, що проходять службу у військових формуваннях, а також військовозобов'язаним, а спеціальним – звання, що присвоюються працівникам міліції, державної податкової адміністрації, митної служби та деяким іншим категоріям службовців. Ранги встановлені для державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування і дипломатів, класні чини – для працівників прокуратури, а кваліфікаційні класи – для суддів, судових експертів, лікарів – судово-психіатричних експертів.

На підставі ст. 54 КК засуджений не може бути позбавлений державної нагороди, наукового ступеня, почесного чи вченого звання. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу може застосовуватися як додаткове покарання і в разі звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.ст. 75, 77 КК).

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) призначається у випадках, коли вчинення злочину було пов'язане зі службовим становищем підсудного або із зайняттям ним певною діяльністю з метою недопущення вчинення ним у подальшому злочинів із використанням певної посади чи в результаті зайняття певною діяльністю. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від 2 до 5 років або як додаткове покарання на строк від 1 до 3 років.

Це покарання призначається:

1) як основне: а) у випадках, встановлених санкціями статей Особливої частини КК; б) у порядку призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69);

2) як додаткове: а) у випадках, встановлених санкціями статей Особливої частини КК; б) у випадках, коли воно не передбачене в санкції відповідної статті Особливої частини КК, якщо суд визнає за неможливе збереження за особою права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; в) при звільненні від покарання з випробуванням (ст. 77 КК).

Основне покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні його за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно (ч. 3 ст. 72 КК).

Закон не обмежує кола посад і видів діяльності, права обіймати які або права займатися якими може бути позбавлений засуджений. Судова практика свідчить, що це покарання застосовується найчастіше до службових осіб, зокрема, тих, у віданні яких знаходяться матеріальні цінності, працівників транспорту, торгівлі і громадського харчування, медичних працівників. Призначаючи зазначене покарання, суд вказує у вироку ті конкретні посади, право обіймати які позбавляється засуджений, або конкретний вид діяльності, права займатися якою його позбавлено.

Суд не вправі призначити покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю щодо особи, яка не обіймає певної посади або не має права займатися певною діяльністю (лікарюванням, викладанням, управлінням транспортним засобом тощо). Проте тимчасове неперебування на посаді або незайняття тим чи іншим видом діяльності на момент постановлення вироку не є перешкодою до застосування цього покарання. Скажімо, позбавлення права обіймати певну посаду може бути призначене судом як додаткове покарання незалежно від того, що особа перебуває у відпустці у зв'язку з вагітністю чи пологами, або її в порядку дисциплінарного стягнення вже понижено на посаді, а позбавлення права керувати транспортним засобом – незалежно від того, що вона вже позбавлена права керувати транспортним засобом в порядку адміністративного стягнення.

Відповідно до даних судової статистики, основне покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю в 2009 році призначене лише 16 особам, що становить 0,01% від загальної кількості засуджених в Україні.

Громадські роботи (ст. 56 КК) полягають у виконанні засудженим за місцем його проживання у вільний від роботи чи навчання денний час безоплатних суспільно-корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Ними є роботи, які не потребують певної кваліфікації (сільськогосподарські, по впорядкуванню лісів, озер, річок, прибирання вулиць, парків, скверів, інших територій, роботи по благоустрою населених пунктів, ремонту будівель, комунікацій, вантажно-розвантажувальні роботи, догляду за хворими тощо).

Громадські роботи можуть призначатися судом не тільки тоді, коли вказані в санкції норми Особливої частини КК, але й у разі призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, заміни несплаченої суми штрафу, при звільненні від покарання на підставі Закону України про амністію або акта про помилування. Суд вправі застосувати громадські роботи на строк від 60 до 240 годин, винний зобов’язаний відбувати дане покарання не більш як 4 години на день.

Вільним від роботи чи навчання часом є вихідні, святкові дні, а також денний час що залишається після робочого дня (часу навчання). Виконання цього покарання в нічний час (з 22-00 до 6-00 години) щодо працюючих вдень осіб видається недопустимим, оскільки це суперечить нормам законодавства, що встановлюють право особи на відпочинок. Безробітні можуть відбувати це покарання і в нічний час.

Не призначаються громадські роботи непрацездатним (інвалідам першої та другої груп), вагітним жінкам, особам, які досягали пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби. Даний вид покарання не повинен застосовуватися і до працівників міліції, оскільки вони постійно перебувають при виконанні службовій обов'язків. Недоцільність їх застосування до інших категорій працівників може бути визначена судовою практикою.

КК не передбачає можливості звільнення осіб, засуджених до громадських робіт від відбування цього покарання з випробуванням (ст. 75), умовно-дострокового їх звільнення від відбування цього покарання (ст. 81), а також заміни невідбутої частини цього покарання більш м'яким (ст. 82).

Відповідно до даних судової статистики, покарання у вигляді громадських робіт в 2009 році призначене 7746 особам, що становить 5,29 % від загальної кількості засуджених в Україні.

Особи, засуджені до громадських робіт, визнаються такими, що не мають судимості, якщо вони протягом року з дня відбуття цього покарання не вчинять нового злочину (п. 5 ст. 89).

Покарання у виді виправних робіт (ст. 57 КК) є наступним видом основного покарання, яке обмежує право засудженого на зміну місця роботи, просування по службі, позбавляє частини заробітної плати. Покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від 6 місяців до 2 років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 10 до 20 відсотків.

Засуджений відбуває дане покарання тільки за місцем роботи, що має на меті його виправлення в звичайних для нього умовах праці та запобігання вчинення ним нового злочину. Під місцем роботи розуміють підприємство, установу, організацію незалежно від форми власності, де особа прийнята на роботу у передбаченому законодавством порядку, виконує покладені у зав’язку з цим на неї трудові (службові) обов’язки і отримує зарплату. При цьому протягом строку відбування покарання засудженому забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримінально-виконавчої інспекції. Під час відбування покарання із суми заробітку засудженого провадиться відрахування в дохід держави. Зі змісту ст. 57 випливає, що цей вид покарання, на відміну від громадських робіт, не може застосовуватися до безробітних.

У строк відбування виправних робіт не зараховується час хвороби, викликаної алкогольним, наркотичним, токсичним сп’янінням або діями, пов’язаними з ними, грубим порушенням правил техніки безпеки, умисним заподіянням собі тілесних ушкоджень, час відбування адміністративного стягнення у виді арешту.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли 16 років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування.

Закон (ч. 3 ст. 57 КК) передбачає можливість заміни виправних робіт штрафом щодо осіб, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду (із розрахунку 3 встановлених законодавством неоподаткованих мінімумів доходів громадян за 1 місяць виправних робіт), взамін несплаченої суми штрафу, при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, при заміні невідбутої частини покарання, при звільненні від покарання на підставі Закону України про амністію або акта про помилування. Також закон передбачає можливість звільнення від відбування виправних робіт з випробовуванням (ст. 75 КК) і умовно-дострокового звільнення від їх відбування (ст. 81 КК). Відповідно до даних судової статистики, покарання у вигляді виправних робіт в 2009 році призначене 1052 особам, що становить 0,72 % від загальної кількості засуджених в Україні.

Особи, засуджені до виправних робіт, визнаються такими, що не мають судимості, якщо вони протягом року з дня відбування покарання не вчинять нового злочину.

Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) застосовуються до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служи, на строк від 6 місяців до 2 років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на певний строк не більше 2 років призначити службове обмеження на той самий строк. Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 10 до 20 відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Службове обмеження для військовослужбовців є новим видом основного покарання і має комбінований характер:

а) воно проявляється у примусових заходах майнового характеру: в дохід держави відраховується від 10 до 20 відсотків із суми грошового забезпечення засудженого;

б) на засудженого вчиняється моральний вплив – він не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, строк покарання не зараховується йому у строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Воно може застосовуватися також при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69), а також при звільненні від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК) та заміні невідбутої частини покарання більш м'яким (статті 82, 83).

Покарання у виді службових обмежень не може призначатися військовослужбовцям строкової служби (ч. 1 ст. 58).

Особи, які відбули покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців, визнаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89).

Отже, службові обмеження для військовослужбовців полягають у тому, що:

а) засуджений військовослужбовець не може бути підвищений за посадою та у військовому званні;

б) строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання;

в) із суми грошового забезпечення засудженого провадиться відрахування в дохід держави.

Відповідно до даних судової статистики, покарання у вигляді службових обмежень для військовослужбовців в 2009 році призначене 118 особам, що становить 0,08% від загальної кількості засуджених в Україні.

Конфіскація майна (ст. 59 КК) полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна встановлюється за вчинення тяжкого або особливо тяжкого корисливого злочину за статтею Особливої частини КК, санкція якої передбачає можливість конфіскації майна.

Ознаками конфіскації майна як виду покарання є те, що:

а) особа, до якої вона застосована, вчинила тяжкий або особливо тяжкий корисливий злочин (корисливим визнається злочин, який вчинено із корисливих спонукань);

б) санкцією статті Особливої частини КК за цей злочин передбачено покарання у виді конфіскації майна;

в) у засудженого вилучається майно;

г) це майно є його власністю;

д) воно вилучається примусово;

е) вказане майно вилучається не тимчасово, а назавжди, і передається у власність держави;

є) держава жодним чином не компенсує власникові вартість вилученого майна.

Засуджений може бути звільнений від конфіскації майна за амністією (ст. 86 КК).

Це покарання може бути таких видів: 1) конфіскація усього майна (повна конфіскація); 2) конфіскація частини майна (часткова конфіскація); 3) конфіскація певних видів майна; 4) повна чи часткова конфіскація, поєднана з конфіскацією певних видів майна. У разі конфіскації частини майна суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.

Перелік майна, що конфіскується, встановлений законом України.

Покарання у виді арешту (ст. 60 КК) полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції в арештному домі за місцем засудження і встановлюється на строк від 1до 6 місяців (військовослужбовець відбуває покарання у вигляді арешту на гауптвахті).

За своєю правовою природою арешт є різновидом позбавлення волі на короткий строк, що полягає у триманні засудженого в умовах ізоляції від суспільства: відповідно до ст. 101 ВТК на засуджених до арешту поширюються правообмеження, встановлені виправно-трудовим законом для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Але умови відбування цього виду покарання певною мірою є більш суворими, адже засудженим до арешту, на відміну від засуджених до позбавлення волі, забороняється: придбання продуктів харчування і предметів першої потреби; побачення з родичами та іншими особами, за винятком захисників; одержання грошових переказів, а також посилок (передач) і бандеролей, за винятком посилок (передач), що містять предмети одягу за сезоном. Крім того, засудженим до арешту надається прогулянка тривалістю лише до однієї години (неповнолітнім – до двох годин), що наближує режим їх тримання до режиму тримання у тюрмі, право телефонної розмови з близькими родичами може бути надано їм лише за виняткових обставин, а правом на короткостроковий виїзд за межі арештного дому вони не користуються взагалі.

До засуджених, які відбувають арешт, не можуть застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням та умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст.ст. 75 і 81 КК).

Застосування арешту до військовослужбовців має також своїми правовими наслідками те, що:

а) час відбування арешту, як правило, не зараховується до загального строку військової служби і вислуги років для присвоєння чергового військового звання;

б) під час відбування арешту військовослужбовець не може бути представлений до присвоєння чергового військового звання, призначений на вищестоящу посаду, переведений на нове місце служби, звільнений з військової служби, за винятком випадків визнання його непридатним до військової служби за станом здоров'я;

в) під час відбування арешту засудженому військовослужбовцю грошове забезпечення виплачується тільки у розмірі окладу за військове звання.

Арешт може застосовуватися до всіх засуджених, в т.ч. і до непрацездатних (інвалідів 1-2 груп), осіб пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби. Суд не може застосовувати арешт до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 7 років.

Відповідно до даних судової статистики, покарання у вигляді арешту в 2009 році призначене 4512 особам, що становить 3,08% від загальної кількості засуджених в Україні.

Особи, які були засуджені до арешту, визнаються такими, що не мають судимості, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.

Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від 1 до 5 років.

Під обмеженням волі (ст. 61 КК) є покарання, що чинить подвійний вплив на засудженого і його змістом є:

а) тримання засудженого в кримінально-виконавчій установі відкритого типу (виправному центрі), як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідного до його постійного місця проживання до засудження, без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ним нагляду і проведення з ним виховної роботи;

б) обов'язкове залучення засудженого до праці. Особи, яким обмеження волі призначено у порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК), можуть відбувати це покарання у дільницях соціальної реабілітації при виправно-трудових колоніях.

Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на державних або інших форм власності підприємствах.

Відповідно до встановленого законом (ст. 107 ВТК) режиму відбування цього виду покарання засуджені до обмеження волі мають право, зокрема: носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмежень; відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення – до трьох діб один раз на місяць; у певних випадках на короткочасні виїзди за межі виправного центру.

До осіб, які відбувають обмеження волі, можуть застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, а також заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням (ст.ст. 75, 81-83 КК).

Відповідно до даних судової статистики, покарання у вигляді обмеження волі в 2009 році призначене 3603 особам, що становить 2,46 % від загальної кількості засуджених в Україні.

Особи, засуджені до обмеження волі, визнаються такими, що не мають судимості, якщо вони потягом 2 років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) полягає в ізоляції засудженого військовослужбовця строкової служби та поміщенні його на строк від 6 місяців до 2 років до дисциплінарного батальйону у випадках, передбачених кодексом, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше 2 років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк.

До засуджених військовослужбовців, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, тримання в дисциплінарному батальйоні замість позбавлення волі застосовуватися не може.

Військовослужбовці, що відбувають цей вид покарання, не підлягають звільненню від його відбування з випробуванням (ст. 75 КК), а також до них не застосовується заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК). Проте до них може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК). Особи, які відбули покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні, визнаються такими, що не мають судимості. Самовільне є залишення дисциплінарного батальйону утворює склад самостійного злочину, передбаченого ст. 407 чи 408 КК, так як дисциплінарний батальйон є військовою частиною.

Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи.

Позбавлення волі на певний строк застосовується:

а) у випадках, спеціально передбачених санкціями статей Особливої частини КК;

б) у разі, якщо санкцією статті Особливої частини КК передбачено довічне позбавлення волі, але якщо суд вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк (ч. 1 ст. 64 КК);

в) при заміні довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк в порядку амністії чи помилування (ст.ст. 86, 87 КК).

Відбування засудженими покарання у виді позбавлення волі відбувається у виправно-трудових установах. Такими установами на сьогодні є: виправно-трудові колонії; тюрми; виховно-трудові колонії (для неповнолітніх). Вид кримінально-виконавчої установи, до якої має направлятися засуджений, визначається відповідним органом кримінально-виконавчої системи.

Позбавлення волі на певний строк пов'язане з обмеженнями конституційних прав людини на свободу вільного пересування, вибору місця проживання, на відпочинок тощо, які визначаються режимом відбування даного виду покарання. При цьому засуджений піддається виховному впливу.

Позбавлення волі встановлюється на строк від 1 до 15 років, але, у випадках, передбачених ч. 2 ст. 71 ,ч. 2 ст. 87 КК, може застосовуватися і на більший строк.

Особа може бути звільнена від відбування цього покарання з випробуванням, якщо вона засуджена на строк не більше п'яти років (ст. 75 КК), а також може бути умовно-достроково звільнена від відбування покарання (ст. 81 КК). Невідбута частина позбавлення волі може бути замінена судом більш м'яким покаранням (ст. 82 КК).

Відповідно до даних судової статистики, покарання у вигляді позбавлення волі в 2009 році призначене 35500 особам, що становить майже 25 % від загальної кількості засуджених в Україні.

Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) є найсуворішим з усіх видів покарань, встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується судом тільки у разі, якщо воно вказане в санкції статті Особливої частини КК і суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його до спеціальної кримінально-виконавчої установи пожиттєво. Цей вид покарання застосовується судом тільки тоді, коли воно вказане в санкції норм Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Особлива частина КК містить лише 12 санкцій, які передбачають довічне позбавлення волі.

Не застосовується довічне позбавлення волі до таких категорій осіб:

1) осіб, ще вчинили злочин у віці до 18 років;

2) осіб, що вчинили злочин у віці понад 65 років;

3) жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину;

4) жінок, що були в стан; вагітності на момент постановлення вироку.

До засуджених до довічного позбавлення золі не застосовується звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), а до засуджених, які відбувають це покарання – умовно-дострокове звільнення від його відбування (ст. 81). До них не застосовується заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82).

Довічне позбавлення волі не має абсолютного характеру. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ст. 87). Відповідно до ч. 5 ст. 80, якщо суд не визнає за можливе застосувати давність виконання обвинувального вироку, довічне позбавлення волі заміняються позбавленням волі на певний строк. Слід мати на увазі, що давність притягнення до кримінальної відповідальності і давність виконання обвинувального вироку не застосовується при вчиненні деяких злочинів, за які передбачене довічне позбавлення волі (ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442).

Особа, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти підлягає кримінальній відповідальності за ст. 393.

Відповідно до даних судової статистики, покарання у вигляді довічного позбавлення волі в 2009 році призначене 96 особам, що становить 0,07% від загальної кількості засуджених в Україні.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Що таке покарання?

2. Які виділяються ознаки покарання?

3. В чому полягає мета покарання?

4. Назвіть складові елементи мети покарання.

5. Що таке система покарання?

6. Які види покарань передбачені Кримінальним кодексом України?

7. Які покарання застосовуються самостійно?

8. Які покарання є додатковими?

9. Які покарання можуть бути як додатковими, так і основними?

10. Назвіть покарання, пов’язані з ізоляцією особи від суспільства.

11. Перерахуйте покарання, не пов’язані з ізоляцією особи від суспільства.

ВИСНОВОК

Вказана лекція присвячена одній з основних тем Загальної частини КК. Вивчення базових понять теми дозволить студенту, курсанту та слухачу зорієнтуватися, зокрема, в понятті, завданні, меті покарання та характеристиці його видів.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не лише кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Абземилова З. Р. О применении исправительных работ в отношении несовершеннолетних / З. Р. Абземилова, В. Б. Боровиков // Российская юстиция. – Москва, 2008. – №3. – С.40 – 43.

2. Абраменко В. Б. Анализ уголорвно-правовых норм о конфискации имущества в сфере отечественного и международного законодательства / В. Б. Абраменко // Российский следователь. – 2008. – №19. – С.14 – 18.

3. Актуальні проблеми кримінального права: [навч. посіб.] / В. М. Попович, П. А. Ткачук, А. В. Адрушко, С. В. Голін. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 362 с.

4. Богатирьов І. Г. Кримінальні покарання, не пов’язані з позбавленням волі (теорія і практика їх виконання кримінально-виконавчою інспекцією) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право, кримінологія; кримінально-виконавче право» / І. Г. Богатирьов. – Київ, 2006. – 32 с.

5. Вакуленко О. В. Історико-правовий аналіз у виді обмеження волі в незалежній Україні / О. В. Вакуленко // Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ / Науковий вісник. – Дніпропетровськ, 2008. – №1. – С. 220 – 225.

6. Георгиевский А. В. Общее понятие преступного в истории уголовного права России: терминологическое многоообразие /  А. В. Георгиевский // Государство и право. – 2008. – №4. – С. 23 – 25.

7. Горох О. П. Про систему покарань та її підсистеми /  О. П. Горох // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2006. – №4. – С. 206 – 212.

8. Грицай О. В. Актуальные проблемы применения штрафа как меры имущественного взыскания, установленного приговором суда /  О. В. Грицай // Российская юстиция. – 2008. – №10. – С. 66 – 72.

9. Гуцуляк М. Я. Деякі аспекти виникнення та розвитку покарання у виді громадських робіт / М. Я. Гуцуляк // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2008. – №1. – С. 225 – 232.

10. Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі та здійсненням контролю за щодо осіб, засуджених до таких покарань: наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань, МВС України 19.12.2003 // Офіційний вісник України. – 2004. – №2. – Ст.90.

11. Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: [підручник] / Коваленко В. В., Джужа О. М., Савченко А. В.,  Вартилецька І. А., Кісілюк Е. М., Кришевич О. В., Кузнецов В. В., Микитчик О. В., Останін В. О., Смаглюк О. В. / За заг. ред. В. В.Коваленка; за наук. ред. О. М.Джужи. – К. : Атіка, 2011. – 648 с.

12. Кісілюк Е. М. Кримінальне право в період українського державотворення (1917-1921 рр.) : Монографія. / Е. М. Кісілюк – К. : Вид-во Європейського університету, 2011 – 232 с.

13. Кісілюк Е. М., Микитчик О. В. Кримінальне право України. (Загальна частина) : [підручник] / Бабенко А. М., Вапсва Ю. А., Грищук В. К. та ін. / За заг. ред. О. О. Бандурки. – Х. : Вид-во ХНУВС, 2011. – 378 с.

14. Ковтун Н. До питання про поняття додаткових покарань / Н. Ковтун // Вісник прокуратури. – 2008. – №11. – С.51 – 57.

15. Кримінальне право України. Загальна частина / Михайленко П.П., Кузнецов В.В., Михайленко В.П., Опалинський Ю.В. – К. : СПД Карпук С.В. – 2006. – 432с.

16. Кримінальний кодекс України: Чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 січня 2010р.: (відповідає офіц. текстові). – К. : Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2010. – 176с. – (Кодекси України).

17. Кузнецов В. В., Савченко А. В. Кримінальне право України: питання та задачі для підготовки до вступних, семестрових та державних екзаменів: Навч. посіб. / Кузнецов В. В., Савченко А. В. / За заг. ред.  О. М. Джужи. – Вид. 2-ге доп. та перероб. – К. : Центр учбової літератури, 2011. – 392 с.

18. Кузнецов В. В., Савченко А. В. Теорія кваліфікації злочинів : [підручник] / Кузнецов В. В., Савченко А. В. / За ред. В. І. Шакуна. – К. : вид-во КНТ, 2011. – 328 с.

19. Кузнецов В. В. Кримінальне право України: [посіб. для підготовки до іспитів] / В. В. Кузнецов, А. В. Савченко. – 4-е вид.  – К. : Вид. ПАЛИВОДА А. В. – 2009. – 212 с.

20. Литвинов С. Обмеження волі як вид кримінального покарання / С. Литвинов // Вісник прокуратури. – 2008. – №3. – С. 27 – 31.

21. Марченко Н. Природа додаткових покарань: проблеми концепції / Н. Марченко // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – №1. – С. 101 – 105.

22. Марченко Н. Характеристика спільних ознак та відмінностей додаткових покарань у контексті системи покарань / Н. Марченко // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – №6. – С. 131 – 135.

23. Митрофанов І. Кримінально-правові засоби забезпечення законності та обґрунтованості покарання / І. Митрофанов // Юридична Україна. – 2010. – №1. – С. 102 – 109.

24. Мостепанюк Л. О. Довічне позбавлення волі як найтяжчий вид покарання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право, кримінологія; кримінально-виконавче право» / Л. О. Мостепанюк. – К, 2005. – 16 с.

25. Мостепанюк Л. О. Еволюція мети покарання у законодавстві України / Л. О. Мостепанюк // Проблеми кримінально-правових наук: історія, сучасність, міжнародний досвід (пам’яті професора  П. П. Михайленка): Тези доп. наук.-теорет. конф. – К. : Київський нац. ун-т внутр. справ, 2009. – С. 22 – 24.

26. Мостепанюк Л. О. Правові та філософські особливості концепцій покарання / Л. О. Мостепанюк // Філософські, методологічні та психологічні проблеми права: тези доповідей ІІІ Всеукраїнської науково-теоретичної конференції (Київ, 23 квітня 2010 р.) [Текст] / ред. кол. : В. В. Коваленко, М. В. Костицький, О. М. Джужа та ін.. – К. : Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2010. – С. 147 – 148.

27. Музика А. А. Покарання за незаконний обіг наркотичних засобів: Монографія. / Музика А. А., Горох О. П. – Хмельницький : Вид-во Хмельницького університету управління та права, 2010. – 256 с.

28. Палій М. Реформування інституту конфіскації майна як реалізація адекватності покарання та відновлення соціальної справедливості / М. Палій, Є. Назимко // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – №5. – С. 115 – 119.

29. Палій М. В. Пропаганда кримінального законодавства як фактор підвищення ефективності покарання у виді позбавлення волі /                     М. В. Палій, Є. С. Назимко // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності – Донецьк, 2008. – №1. – С. 182 – 190.

30. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання».

31. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28.12.1996 р. № 15 (зі змінами та доповненнями 26.12.2003 р. № 17) «Про практику призначення військовослужбовцям покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні».

32. Савченко А. В. Кримінальний кодекс України: постатейні матеріали та навчально-практичні завдання / І. П. Баглай, І. Г. Богатирьов, О. І. Богатирьова, К. Т. Кравченко, О. М. Литвинов, А. В. Савченко,                 Ю. Л. Сенін, О. І. Соболь / За заг. ред. докт. юрид. наук, проф.  І. Г. Богатирьова. – К. : Атіка, 2011. – 640 с.

33. Савченко А. В. Сучасне кримінальне право України : Курс лекцій. [навч. посібник] / Савченко А. В., Кузнецов В. В., Штанько О. Ф. – К. : Вид. Паливода А. В., 2006. – 324с.

34. Сучасне кримінальне право України: нормативно-правові документи та судово-слідча практика: [хрестоматія] / А. В. Савченко,  В. В. Кузнецов. – К. : Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2005. – 496 с.

35. Ткачук Ю. Застосування деяких видів покарання при конструюванні альтернативних кримінально-правових санкцій / Ю. Ткачук // Підприємництво, господарство, право. – 2011. – № 3 (183). – С. 84 – 87.

36. Царюк С. Особливості виконання покарання у виді довічного позбавлення волі / С. Царюк // Юридична Україна. – 2008. – №10. – С. 95 – 101.

37. Шевченко Є. Щодо проблематичності застосування і виконання окремих кримінальних покарань / Є. Шевченко // Право України. – 2008. – №3. – С. 102 – 105.

38. Шостко О. Ю. Конфіскація майна як ефективна стратегія протидії найбільш небезпечним злочинам / О. Ю. Шостко // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією ( теорія і практика). – Київ. – 2007. – №16. – С. 220 – 231.

Тема 16. Призначення покарання

Вступ 1. Принципи та загальні засади призначення покарання; 2. Обставини, що пом’якшують покарання; 3. Обставини, що обтяжують покарання; 4. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом; 5. Призначення покарання за сукупністю злочинів; 6. Призначення покарання за сукупністю вироків.     Контрольні питання     Висновки     Рекомендована література

ВСТУП

Необхідною умовою призначення покарання є вчинення особою злочину, прямо передбаченого в кримінальному законі.  Лише тоді, коли в ході судового розгляду цілком доведено, що підсудний винний в інкримінованому йому злочині, коли цьому злочину дана у вироку суду правильна кваліфікація, створюється законна основа для призначення покарання. Фахова правосвідомість судді – це високорозвинена правосвідомість, що виявляється в правильному розумінні соціальних явищ і умінні дати їм належну оцінку. За ступенем тяжкості злочини поділяють на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Ступінь тяжкості злочину, як випливає зі ст. ст. 12 і 68 КК, не залежить від стадії злочину, виду співучасника злочину, віку особи. Під врахуванням особи винного слід розуміти врахування позитивних і негативних соціальних, фізичних, психічних і правових елементів характеристики особи, що вчинила злочин, які мають кримінально-правове значення. Соціальну характеристику особи становлять професія, фах, обіймана посада, ставлення до праці чи навчання, наявність державних та інших нагород, відзнак, почесних звань, наявність сім'ї, ставлення до інших членів суспільства, поведінка на роботі, у побуті, додержання вимог суспільного співжиття тощо.  До фізичних ознак належать зокрема: стать, вік, стан здоров'я, здатність до праці. Психічними ознаками є: наявність чи відсутність психічного розладу, темперамент, характер, соціальна спрямованість.  Темперамент особи – це сукупність психічних особливостей, пов'язаних з емоційним станом, тобто зі швидкістю виникнення почуттів та їх силою, а характер особи – стійкий, цілісний склад душевного стану, що виявляється в психічних актах, манерах, звичках, емоційних переживаннях.  Соціальна спрямованість особи виражає коло її інтересів, потреб, світогляд, загальний культурний розвиток, сукупність принципів і мотивів поведінки.  У правовому аспекті особу винного характеризує наявність ознак загального і спеціального суб'єкта, судимості, множинності вчинених ним злочинів, вчинення злочину у співучасті тощо. Врахування обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, здійснюється судом відповідно до ст. ст.  66 та 67 КК.  Суд має призначити особі покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.  Вибір, призначення такого покарання є результатом інтелектуальної діяльності суду, у процесі якої він оцінює ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, усі пом'якшуючі та обтяжуючі обставини, ступінь здійснення злочинного наміру, а в разі вчинення злочину у співучасті – характер та ступінь участі особи у вчиненні цього злочину. Призначенню судом особі необхідного і достатнього для її виправлення і попередження нових злочинів покарання сприяють санкції норм КК, які за своєю конструкцією є, як правило, альтернативними і відносно визначеними. Також, слід зазначити, що Законом України  “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності” ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2008, ЗУ № 270 15.04. 2008р. )  внесено певні зміни, а саме: 9) у статті 65: пункт 1 частини першої після  слів "у санкції статті" доповнити словами "(санкції частини статті)"; частину другу доповнити реченням такого змісту: "Більш суворий вид  покарання з числа  передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі,  якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення  особи  та попередження вчинення нею нових злочинів"; 10) частину першу статті 66 доповнити пунктом 2-1 такого змісту: "2-1) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину"; 11) статтю 68 після частини першої доповнити  двома  новими частинами такого змісту: "2. За  вчинення  готування до злочину строк або  розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру  найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу. 3. За вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може  перевищувати двох третин  максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу". У зв'язку з цим частину другу вважати частиною четвертою; 12) у статті 69: частину першу викласти в такій редакції: "1. За наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та  істотно  знижують  ступінь  тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд,  умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не  зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині цього Кодексу"; частину другу після слів "в санкції статті" доповнити словами "(санкції частини статті)"; 13) доповнити статтею 69-1 такого змісту: "Стаття 69-1. Призначення покарання за наявності обставин, що пом'якшують покарання 1. За наявності обставин, що пом'якшують покарання, передбачених пунктами 1та  2 частини першої статті 66 цього Кодексу, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу"; 14) частину другу статті 70 після слів "санкцією статті" доповнити словами "(санкцією частини статті)"; 15) частину четверту статті 71 після слів "за сукупністю вироків" доповнити словами "крім випадків, коли воно визначається шляхом  поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі"; 16) статтю 72 доповнити частиною шостою такого змісту: "6. Встановлені в частині першій цієї статті правила співвідношення видів покарань можуть застосовуватись і в інших випадках, передбачених Загальною частиною цього Кодексу"; Якщо розглядати загальні принципи призначення покарання то потрібно зазначити, що ці питання мають особливу актуальність, оскільки на сьогодні в теорії кримінального права немає єдності в їх розумінні. Не знайшла вирішення ця проблема й у кримінальному законодавстві України, де протягом усього історичного розвитку не виділялася спеціальна норма, яка б передбачала принципи призначення покарання і розкривала їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання. Аналізуючи сутність принципів призначення покарання, ми виходимо із найбільш визнаного розуміння юридичної природи й ознак правових принципів, а також зі специфіки й значення інституту призначення покарання на сучасному етапі розвитку кримінального права. Принципи призначення покарання, як і принципи будь-якого конкретного інституту права, забезпечуючи єдність правового регулювання певного кола однорідних суспільних відносин, існують не ізольовано від загально-правових і галузевих принципів, а доповнюють їх, є специфічною ланкою в загальній системі правових принципів. Інститут призначення покарання ґрунтується на: 1) загальних і галузевих принципах кримінального права; 2) спеціальних принципах, що лежать в основі сукупності норм, які визначають правила призначення покарання. Так, принципи призначення покарання повинні: 1) бути основною, загальнообов’язковою, керівною ідеєю як для законодавця, так і для правозастосовника; 2) відбивати сутність покарання та його мету; 3) складати основу формування кримінально-правових норм щодо призначення покарання; 4) не суперечити загальноправовим і галузевим принципам права. Система принципів призначення покарання: 1) загальні та галузеві принципи кримінального права, які мають специфічний вияв у призначенні покарання: законність, справедливість, гуманізм та інші; 2) спеціальні принципи інституту призначення покарання: індивідуалізація покарання й економія заходів кримінально-правового примусу. Ще в давні часи такі філософи, як Платон, Аристотель, Цицерон, здійснювали спроби визначення правил призначення покарання. Істотну роль не тільки у формуванні правил призначення покарання, але й у самому становленні інституту призначення покарання відіграв Ч. Беккаріа, ідеї якого щодо покарання та правил його призначення були визначальними для подальших кримінально-правових теорій. Аналізуються питання індивідуалізації покарання в дослідженнях Геґеля, Канта, Бентама, а також у працях відомих російських учених: М.С. Таганцева, Н.Д. Сергієвського, І.Я. Фойницького, В.Д. Спасовича та інших. Незважаючи на це, проблема покарання, його призначення не втрачає своєї гостроти й сьогодні, оскільки залишаються невирішеними, спірними багато питань, зокрема про сутність загальних засад призначення покарання,  їх  співвідношення  з  принципами  призначення покарання. Відсутнє також єдине розуміння юридичної природи загальних засад призначення покарання. Ґрунтуючись на розумінні юридичної природи загальних засад призначення покарання, а також виходячи з семантичного значення таких категорій, як „критерії”, „положення”, „вимоги”, „правила”, „розпорядження”, ми робимо висновок про те, що законодавець у ст. 65 КК України визначає саме загальнообов’язкові правила, якими повинен керуватися суд, обираючи конкретний вид і міру покарання. Це підтверджується такими формулюваннями: суд призначає покарання “у межах, установлених…”, “відповідно  до...”, “враховуючи…” та інше. На підставі цього загальні засади призначення покарання визначаються як передбачена в кримінальному законі система загальних правил, що ґрунтуються на принципах призначення покарання і є обов’язковими для суду в кожному конкретному випадку призначення покарання винному у вчиненні злочину для досягнення мети покарання. Ураховуючи юридичну природу загальних засад призначення покарання, їх види, а також аналізуючи помилки, яких припускаються суди у своїй практиці, ми приходимо до висновку про те, що необхідно змінити формулювання загальних засад призначення покарання, а саме передбачити в ст. 65 КК правило, відповідно до якого суд повинен призначати покарання з урахуванням сукупності обов’язкових правил. Щодо меж призначення покарання то потрібно звернути увагу на те, що у науці кримінального права виникає питання про те, що є межами призначення покарання. Водночас однозначне, правильне вирішення цього питання має велике практичне значення. Досліджуючи межі призначення покарання, можливо розглянути різні позиції з цього питання, які сформульовані в теорії кримінального права, а також аналізує п. 1 ст. 65 та інші статті КК України 2001 року. Викладене дало змогу зробити висновок про те, що певна окремо взята санкція статті Особливої частини КК не може дати вичерпного уявлення про межі покарання, яке може бути призначене судом, оскільки: 1) у багатьох санкціях не вказується мінімум покарання; 2) не враховується можливість призначення додаткових покарань, не передбачених у санкціях; 3) у санкції не передбачається можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання; 4) у санкції не передбачаються обмеження щодо застосування окремих видів покарання: довічного позбавлення волі, арешту, виправних робіт тощо. У зв’язку з цим, межами призначення покарання є законодавчо встановлені санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, і статтями Загальної частини КК мінімальна (нижня) і максимальна (верхня) межі певного виду або видів покарання. При розгляді меж призначення покарання потрібно проаналізувати санкції в чинному кримінальному законодавстві та їх ефективність для індивідуалізації покарання. Оцінка санкцій статей Особливої частини КК в єдиному комплексі дозволила виявити низку прогалин, диспропорцій і деструктивних положень у їх змісті. У зв’язку з цим у роботі наводяться пропозиції щодо їх удосконалення. Призначаючи покарання, суд зобов’язаний ураховувати три групи положень, передбачених у Загальній частині КК України. Перша група – положення, що стосуються проблеми злочину, передбачені в розділах I−VII Загальної частини КК. Друга група − положення, що стосуються загальних питань покарання, передбачені в розділі X „Покарання та його види” Загальної частини КК. Третя група − положення, що стосуються безпосередньо питань призначення покарання, а саме передбачені в розділах XI „Призначення покарання” та XV „Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх” Загальної частини КК. Аналіз правила врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину дає можливість зробити висновок, що ця загальна засада виявляється в тому, що, по-перше, суд у кожному конкретному випадку призначення покарання зобов’язаний, відповідно до ст. 12 КК України, визначити категорію злочину, до якої законодавець відносить вчинений злочин та її правові наслідки; по-друге, суд повинен у межах певної категорії врахувати індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, який зумовлений його конкретними об’єктивними та суб’єктивними ознаками: індивідуальними особливостями безпосереднього об’єкта злочину, характером діяння, тяжкістю (характером і розміром заподіяної шкоди) наслідками, формою та видом вини (за можливості вчинення діяння як у формі умислу, так і необережності), способом вчинення злочину тощо. Аналізуючи  ступінь  тяжкості як кримінально-правову категорію, приходимо до висновку про нетотожність понять „типовий ступінь тяжкості злочину” і „ступінь тяжкості вчиненого злочину”. Вивчення змісту ст. 12 КК України, де закріплюється класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості, дозволяє зробити певні висновки: а) зміст типового ступеня тяжкості  злочину  становить  оцінка  сукупності найбільш істотних, закономірних і типових об’єктивних і суб’єктивних ознак певного виду діяння і діяча; б) законодавча оцінка сукупності цих ознак, по-перше, дає можливість законодавцеві класифікувати злочини на певні категорії; по-друге, зумовлює можливість визначення меж санкції конкретної статті, що передбачає злочин певної категорії; по-третє, надає можливість установити для кожної категорії злочинів залежно від ступеня тяжкості співвідносні з нею правові наслідки. На нашу думку, “ступінь тяжкості вчиненого злочину” (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), більш широке поняття, ніж “типова ступінь тяжкості злочину”, оскільки включає не тільки конкретне значення визначених у диспозиції найбільш загальних і типових ознак складу злочину, а й містить індивідуальні ознаки вчиненого, які знаходяться поза ознаками складу злочину. Розглядаючи правило врахування особи винного, ми приходимо до висновку про те, що, незважаючи на численні дослідження проблеми особи винного в кримінальному праві, ця проблема досі залишається недостатньо глибоко та всебічно вивченою. Доведено, що суд, призначаючи покарання, зобов’язаний ураховувати всю сукупність як позитивних, так і негативних властивостей особи винного, його фізичний і психічний стан, а також соціальний і правовий статус, які були до, під час і після вчинення злочину і мають велике значення для індивідуалізації покарання. Аналіз судової практики дав змогу зробити висновки про те, що оцінка особи судом характеризується надмірно вузьким розумінням системи вимог щодо врахування особи винного при призначенні покарання. Суди, обираючи міру покарання, здебільшого не беруть до уваги умови життя, праці, матеріальний стан, стан здоров’я винного, взаємини з оточуючими людьми, мотивація злочинної поведінки, роль винного у вчиненні злочину й інші обставини. Недостатня оцінка психологічних особливостей, що притаманні конкретній особі, негативно позначається на процесі індивідуалізації покарання. Аналізуючи юридичну природу пом’якшуючих та обтяжуючих обставин, передбачених у ст.ст. 66, 67 КК України, приходимо до висновку про те, що обов’язковими ознаками цих обставин є такі: 1) ці обставини не впливають на кваліфікацію; 2) вони враховуються судом при призначенні покарання конкретній особі за вчинення нею конкретного злочину; 3) їх врахування є обов’язком, а не правом суду; 4) вони впливають на застосування до особи певних кримінально-правових інститутів: пільгових або, навпаки, більш суворих; 5) законодавцем чітко визначено сутність цих обставин як таких, що за своїм змістом зменшують чи підвищують суспільну небезпечність діяння або особи; 6) законодавча оцінка їх сутності не може бути змінена судом при призначенні покарання конкретній особі: суд не може визнати передбачену законом пом’якшуючу обставину як обтяжуючу і навпаки; 7) перелік пом’якшуючих обставин, відповідно до принципу гуманізму, не є вичерпним: суд у конкретній справі може врахувати як пом’якшуючі й такі, що в ч. 1 ст. 66 КК не перелічені; 8) відповідно до принципу законності перелік обтяжуючих обставин визначається законом як вичерпний: суд не може визнати обтяжуючою таку ознаку, яка в ч. 1 ст. 67 КК не названа; 9) якщо будь-яка з обставин, передбачених у ст.ст. 66, 67 КК, одночасно передбачена в статті Особливої частини як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію (привілейована або кваліфікуюча), суд не може враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує або обтяжує; 10) кожна з цих обставин є непохідною (відмінною) від інших, що ввійшли у визначені в ст.ст. 66 і 67 КК України переліки. Аналіз норм КК України, що стосуються призначення покарання, дозволив зробити висновок про те, що, крім загальних засад призначення покарання, у них фактично передбачено й спеціальні правила призначення покарання, зумовлені специфікою конкретних інститутів кримінального права. До спеціальних правил призначення покарання, зокрема, пропонується віднести: правила призначення покарання особі, яку визнано судом обмежено осудною (ч. 2 ст. 20 КК України); правила призначення покарання особі, яка вчинила злочин під час виконання спеціального завдання з попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. 3 ст. 43 КК); правила призначення покарання за незакінчений злочин і за злочин, вчинений у співучасті (ст. 68 КК України); правила призначення покарання за сукупністю злочинів і вироків (ст.ст. 70, 71 КК України); правила призначення покарання неповнолітнім (ст. 103 КК України). На підставі аналізу цих статей зроблено висновок, що ознаками, які характеризують і відображають специфіку спеціальних правил, є такі: 1) вони являють собою передбачені в КК України правилапризначення покарання; 2) їх зміст зумовлений особливостями певних кримінально-правових інститутів, що виражають специфіку вчиненого злочину або особливості суб’єкта злочину; 3) вони застосовуються на підставі загальних засад призначення покарання. На підставі аналізу сутності та юридичної природи спеціальних засад призначення покарання в роботі визначається, що їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання виявляється в тому, що: 1) спеціальні правила (засади) застосовуються тільки на підставі загальних засад призначення покарання; 2) застосування спеціальних правил призначення покарання є обов’язковим за наявності певних конкретних, передбачених у кримінальному законі обставин, які відображають специфіку кримінально-правових інститутів (інститути незакінченого злочину, співучасті, множинності злочинів, призначення покарання неповнолітнім тощо). Аналіз КК України показав, що законодавець не врахував специфіки всіх інститутів кримінального права при визначенні спеціальних правил призначення покарання. Зокрема, у КК України не конкретизовано спеціальних правил призначення покарання особі, яку визнано судом обмежено осудною (ч. 2 ст. 20 КК). Головними теоретичними та прикладними щодо інституту призначення покарання є такі положення: 1. Інститут призначення покарання ґрунтується на принципах призначення покарання, які відбивають основні, загальнообов’язкові положення цього інституту на сучасному етапі розвитку кримінального законодавства та науки кримінального права. 2. Систему принципів призначення покарання складають: 1) загальні та галузеві принципи, що мають специфічний прояв у призначенні покарання: законність, справедливість, гуманізм та інші; 2) спеціальні принципи інституту призначення покарання:індивідуалізація покарання й економія заходів кримінально-правового примусу.

3. Загальні засади призначення покарання  −  це передбачена в кримінальному законі система загальних правил, що ґрунтуються на принципах призначення покарання і є обов’язковими для суду в кожному конкретному випадку призначення покарання винному у вчиненні злочину для досягнення мети покарання.