1. Поняття та ознаки покарання.

Стаття 50 КК України говорить: «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не лише кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність».

Таким чином, до ознак кримінального покарання слід віднести:

1. це захід примусу;

2. застосовується від імені держави лише за вироком суду;

3. застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;

4. полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмежені прав і свобод засудженого.

Головною ознакою кримінального покарання є те, що воно є заходом примусу. Примус, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою обов’язку неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Але примус є не головним, а крайнім засобом боротьби зі злочинністю. У кримінальному праві здійснення так званих відновлюючої та регулятивної функцій актуалізується роллю права як інструменту охорони найважливіших суспільних відносин від злочинних посягань, що є суттєвим завданням будь-якої держави. Не випадково у КК (ст. 1) наголошено, що він має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Саме для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.Тобто, застосування кримінального покарання до осіб, які вчинили злочини, є тим засобом, завдяки якому здійснюється вплив на поведінку людей, зокрема – засобом, що примушує до законослухняної поведінки, і здійснення вказаного примусового впливу є першою з головних ознак кримінального покарання.

Покарання є особливою формою державного примусу і тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру, примусові заходи виховного характеру. Другою його ознакою є те, що зазначений примус застосовується від імені держави та обов'язково за вироком суду. Оскільки за ст. 3 Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, примус, який застосовується у вигляді кримінального покарання на виконання зазначеного обов'язку, природно, повинен виходити від держави. З іншого боку, за Конституцією України (ст. 19) ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, тому права й свободи людини і громадянина захищаються судом і ці права і свободи можуть бути обмеженими лише у випадках, передбачених Конституцією України. Саме такий випадок передбачено у ст. 63 Конституції, де зазначається, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Нарешті, ця ознака відтворює і ті положення Конституції України (ст. 124), згідно з якими правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а судові рішення як раз і ухвалюються судами іменем України.

Тобто суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з конкретних обставин справи, робить висновок про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, строк, розмір. Жодний інший орган держави не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну відповідальність.

Наступна ознака кримінального покарання полягає в тому, що воно застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Це важливе положення кримінального закону конкретизує принципову ідею, закладену у ст. 62 Конституції України, згідно з якою особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Більш того, ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. При цьому, за Конституцією України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Зазначені конституційні приписи покладено в основу ч. 2 ст. 2 КК і розвинуто у ст. 3, де сказано, що злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кодексом, а застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Ще однією ознакою кримінального покарання є те, що воно полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Вона ґрунтується на положеннях ст. 63 Конституції України і, розглядаючи цю ознаку, слід мати на увазі дві суттєві обставини. По-перше, обмеження прав і свобод засудженого є засобом реалізації карного призначення кримінального покарання. Те, що кара входить до змісту кримінального покарання, окрім того, про що йшлося стосовно примусу, прямо випливає з тексту ч. 2 ст. 50 КК, де зазначається, що покарання "має на меті не тільки кару". Отже, саме обсяг обмеження прав і свобод засудженого визначає те, чи буде передбачена законом кара більшою, чи, навпаки, меншою, тобто – більш м'якою. Обмеження прав і свобод здійснюється тільки стосовно засудженого. Це означає, що кримінальне покарання має виключно індивідуальний характер, тобто воно не може бути застосоване ні до кого іншого, крім особи, яка за вироком суду визнана винною у скоєнні передбаченого КК злочину. Це положення не може викликати заперечень у світлі вимог ч. 2 ст. 61 Конституції України, в якій встановлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Зі сказаного випливає висновок про те, що кримінальне покарання слід розглядати як такий наслідок злочину, в якому зазвичай повинна реалізовуватись кримінальна відповідальність. У призначеному покаранні міститься негативна оцінка поведінки винного з боку держави, приписи якої порушено, і воно тягне за собою виникнення у відповідної особи стану, що має назву судимості.

2. Мета покарання в сучасних умовах розвитку суспільства.

Цілі, які переслідуються кримінальним покаранням, викладені у ст. 50 чинного КК. Відповідно до закону, з одного боку, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50). З другого – покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. 3 ст. 50).

Взагалі слід зазначити, що проблема, пов'язана з метою кримінального покарання, завжди була і залишається дотепер одною з найскладніших. Справа в тому, що покарання слід завжди розглядати тільки як засіб досягнення певної мети, бо покарання без мети позбавлене правового і соціального сенсу. Однак зазначена мета може бути різною. Саме тому питання про мету, яку повинно переслідувати кримінальне покарання, та яким конкретно воно повинно бути, торкалися майже всі видатні філософи та правники, кожен з яких пропонував своє рішення. Разом з тим, це питання на сьогодні залишається до кінця не вирішеним.

Найпростішим його рішенням видається точка зору авторів, які наполягають на тому, що у покаранні немає ніякої іншої мети, окрім помсти (відплати) за вчинений злочин. Це так звана абсолютна теорія покарання, яка веде свою історію ще від принципу таліону та біблейських заповідей і яка обґрунтовувалась Кантом і Гегелем у вигляді певної пропорційної системи: за вбивство слід завжди призначати смертну кару, за заподіяння тілесного ушкодження – рівноцінне каліцтво тощо.

Вчені, яких не задовольняла ідея суспільної помсти злодію, висували за мету покарання різні інші цілі. Це так звана школа прихильників відносної теорії покарання. Одні з них вважали, що метою покарання є попередження вчинення злочинів шляхом залякування (Бентам). На їх думку, для досягнення цієї мети необхідно, щоб покарання завжди було на один ступінь більше, ніж та вигода чи насолода, які спрямували винного на шлях злочину. Інші, як, наприклад, Е. Феррі, дійшли висновку, що загроза покаранням взагалі неефективна і не здатна попередити вчинення злочину, тому кримінальне покарання слід застосовувати виключно для того, щоб лишити особу можливості відповідний злочин вчинити. Існує ще велика кількість інших варіантів відносної теорії покарання.

Очевидні недоліки та односторонність запропонованих прихильниками як абсолютної, так і відносної теорій покарання рішень призвели до пошуків засобів раціонального поєднання відповідних ідей, внаслідок чого у XIX сторіччі стали виникати змішані теорії кримінального покарання, які у різних варіантах комбінували конкретні цілі або надавали різну пріоритетність цілям у тій чи іншій їх комбінації.

У вітчизняному КК закріплено саме змішану модель цілей покарання. її аналіз призводить до таких висновків. По-перше, як вище вже зазначалось, метою кримінального покарання за українським кримінальним законодавством є кара, тобто певна відплата винному за вчинений ним злочин. Проте доречно зауважити, що у нашому законодавстві відтворено лише ідею кари, а на її застосування накладено суттєві обмеження. Наприклад, заборонено тілесні покарання, а у таких випадках, як, наприклад, майнові злочини, хоча інколи і використовується принцип пропорційності, але у досить обмеженому і значно модифікованому вигляді. Кара полягає у позбавлення або обмеженні прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину. Таке позбавлення або обмеження має конкретний вираз і повинно бути належним чином обґрунтованим. Зокрема, засуджена особа може бути піддана обмеженням: волі, права на працю, права на заробітну плату, права на просування по службі (щодо військовослужбовців). В певних випадках вона позбавляється: права власності (на певне майно – повністю чи частково), волі (на певний строк або довічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Засуджений зобов’язаний перетерпіти ті позбавлення і обмеження, що пов’язані із застосуванням до нього покарання. При цьому має бути забезпечений належний захист його законних прав і свобод. По-друге, безумовною метою кримінального покарання визнано виправлення засуджених. Виправлення засуджених – це такі зміни його особистості, які роблять його безпечним для суспільства, характеризують його схильність до правомірної поведінки, поваги до правил і традицій людського співжиття. Саме ж це виправлення можна тлумачити у двох аспектах. Його можна розглядати як звичайну ресоціалізацію злочинця, тобто – як "юридичне виправлення", коли внаслідок, наприклад, пенітенціарного впливу засуджений не скоїть більше злочинів, головним чином тому, що він не хоче знову відбувати покарання. Але виправлення можна тлумачити як процес докорінної перебудови всього психічного складу особистості, побудови нової структури мотивів замість тих навичок, що коренились у відповідної особи до того, як її було засуджено.

По-третє, метою кримінального покарання є також запобігання вчиненню засудженими нових злочинів. Цю мету покарання у літературі прийнято поділяти на два різновиди – загальне та спеціальне попередження (запобігання вчиненню) злочинів. Під загальним попередженням слід розуміти запобігання вчиненню злочинів іншими особами, що являє собою певну модифікацію теорії залякування, коли завдяки суворості покарання, встановленого у санкціях статей КК, та загальному авторитету кримінального закону законодавець розраховує на те, що окремі нестійкі особи будуть утримуватися від скоєння злочинів, з тим, щоб уникнути можливих небажаних наслідків їх вчинення. Спеціальне попередження злочинів полягає у створенні таких умов, які унеможливлюють або ускладнюють можливість вчинення нових злочинів особами, які вже вчинили той чи інший злочин і відбувають за нього покарання. Тобто, це попередження спрямоване на запобігання переростанню одиничних злочинів у їх множину. Досягається ця мета покарання різними засобами. Так, наприклад, тривале позбавлення волі інколи значно ускладнює скоєння засудженим нових злочинів, а у країнах, де застосовується смертна кара, її використання унеможливлює скоєння відповідним засудженим нових злочинів. До того ж пенітенціарний вплив на засуджених значною мірою орієнтовано на ефективну реалізацію карного аспекту покарання, оскільки завдяки загрозі повторного його застосування існує надія утримати злочинця від вчинення нових злочинів.

Щодо положення КК, відповідно до якого покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. 3 ст. 50), то воно є специфічним (і цілком зрозумілим) відтворенням положень ст. З Конституції України, де передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, отже і всіх державних органів. До того ж, згідно зі ст. 28 Конституції, кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Кримінальне покарання ніколи не повинно ставити за мету поновлення порушеного права (бо шкода від злочину спричиняється відповідним суспільним відносинам) або відшкодування шкоди, яке відноситься до сфери дії цивільного права.

3. Система покарань за діючим законодавством.

Система покарань – це встановлений у кримінальному законі вичерпний, загальнообов’язковий перелік визначених за змістом видів покарань, що характеризуються внутрішньою єдністю та узгодженістю. Система конкретно визначених за змістом покарань дає суду можливість при застосуванні покарання здійснити його індивідуалізацію, врахувавши ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання.

Ознаками системи покарань є те, що вона:

а)      складається із переліку конкретних видів покарань;

б)      цей перелік визначений кримінальним законом;

в)      види покарань розташовані у цьому переліку в певному порядку;

ґ)       зазначений перелік є вичерпним.

На відміну від КК 1960 р. система покарань в КК 2001р. побудована за принципом «від менш суворого до більш суворого покарання». Такий же принцип застосовано і при конструюванні санкцій норм Особливої частини КК, що має сприяти подальшій гуманізації право застосовної практики, застосуванню справедливого покарання, необхідного і достатнього для виправлення особи та попередження нових злочинів. Необхідним для врахування є положення, згідно з яким із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Система покарань у кримінальному законодавстві постійно змінюється разом із змінами в політичній, соціально-економічній ситуації в країні, розвитком права і культури, а також залежно від стану, структури і динаміки злочинності. У чинному КК система покарань, які застосовуються до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, крім неповнолітніх, встановлена ст. 51. Перелік покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, встановлено ст. 98 КК. Жодна інша, крім ст.ст. 51 і 98, стаття КК, а також жоден інший нормативно-правовий акт не встановлює видів кримінальних покарань. Система покарань може бути змінена лише шляхом прийняття відповідних змін до КК.

З моменту набрання чинності КК 2001 р. не визнаються покаранням громадська догана і позбавлення батьківських прав, які застосовувались, відповідно, як основне і як додаткове покарання за КК 1960 р. Вони виключені із системи покарань, тому що перше із них за своїм характером не є кримінально-правовим і не відповідає природі злочину, а друге за своєю сутністю є мірою цивільно-правової, а не кримінальної відповідальності. Новими видами покарань, які не були відомі КК 1960 р., є громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі. Такі види покарань, як заслання і висилка були скасовані в Україні Законом від 6 березня 1992 р., а смертна кара – Законом від 22 лютого 2000 р.

Не є покаранням примусові заходи медичного характеру (ст. 94 КК), примусове лікування (ст. 96 КК), примусові заходи виховного характеру (ст. 105 КК), а також передбачений санкцією ч. 3 ст. 204 КК такий примусовий захід, як вилучення та знищення вироблених товарів.

Критерієм, який покладено в основу побудови системи покарань, є їх порівняльна тяжкість. При цьому усі види покарань розташовані в законі від менш тяжкого до більш тяжкого. Цим самим закон не тільки визначає, яке із покарань є більш чи менш тяжким, а й орієнтує суди спочатку на обрання найменш тяжкого виду покарання із числа тих покарань, застосування яких у даному конкретному випадку є законним і справедливим, а також необхідним і достатнім для виправлення винної особи та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК). Лише у разі, якщо найменш тяжке покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, не може бути обрано, суд має обрати більш тяжке покарання із числа передбачених санкцією відповідної статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 65 КК).

Розташування покарань від менш до більш тяжкого дозволяє суду також більш чітко визначати порівняльну тяжкість покарань, що має значення при заміні покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням (ст.ст. 69, 82, 86 КК).

Як відзначається Верховним Судом, коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. У разі обрання покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку.

Особливістю покарань є також те, що усі вони, крім позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, а також довічного позбавлення волі, мають встановлені законом межі, що дозволяє суду обирати не тільки вид, а й розмір покарання. Під межами покарань слід розуміти часові (година, місяць, рік) або інші межі, в яких з урахуванням положень Загальної частини КК (ст.ст. 52-63) відповідний вид покарання може бути призначений, а також їх певні фактичні межі, встановлені у конкретній санкції.

Система покарань дозволяє побудувати найрізноманітніші санкції статей Особливої частини КК, в яких враховується існування десятків і сотень різних за своїм характером та ступенем тяжкості суспільно небезпечних діянь. Встановлення у законі про кримінальну відповідальність видів покарань та визначення їх змісту і меж (обсягу) має суттєве значення для реалізації визначених ст. 1 КК його завдань, а також таких принципів кримінальної відповідальності, як принципи законності, справедливості, гуманізму, особистої і винної відповідальності, індивідуалізації покарання тощо. Значення системи покарань як вичерпного переліку видів покарань полягає також у тому, що суд не може призначити засудженому покарання, яке не входить до цієї системи. Нарешті, система покарань є основою для визначення карально-виправної та профілактичної політики держави як частини її кримінально-правової політики.