4. Принципи кримінального права України.

Факт законодавчого закріплення принципів кримінального права – це крок вперед у порівнянні з КК України 1960 року, коли лише контекстуальне закріплення принципів давало можливість неоднозначно тлумачити їхній зміст. Ще в 70-х роках учені вказували на те, що ступінь і характер законодавчого регулювання кримінального судочинства відображається і на межах, у яких можливе втілення тих чи інших ідей у правозастосовчій діяльності слідчих і судових органів.

Принципами кримінального права визнаються найзагальніші засади кримінального законодавства, що встановлені законом або безпосередньо з нього випливають і які мають пряму дію, пряму регулятивну функцію. Забезпечення текстуальної форми закріплення принципів у КК як необхідна умова закріплення та реалізації принципів у кримінальному праві є сьогодні одним з першочергових завдань законодавця, адже принципи кримінального права мають специфічний зміст, хоча вони й нерозривно пов'язані із загально-правовими принципами, інші джерела кримінального права в силу своєї природи не можуть містити систему принципів кримінального права у повному обсязі (достатньому з точки зору цілей тазавдань кримінально-правового регулювання).

Усі принципи кримінального права можна поділити на загальні та спеціальні.

Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й іншим галузям права. Це, зокрема: законність, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, принципи справедливості, гуманізму та демократизм.

• Принцип законності випливає з положень Загальної декларації прав людини – ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та покараний інакше, ніж за вироком суду й відповідно до закону. Крім того, принцип законності виявляється в тому, що особа може бути засуджена тільки за вчинене нею діяння, що містить склад злочину, передбачений КК. У ст. 3 КК України законодавець визначає, що підставою притягнення до кримінальної відповідальності особи є вчинення нею винного, суспільно небезпечного діяння, що прямо передбачене кримінальним законом як злочин. З даного положення випливає, що поняття злочину має визначатися виключно законом. На це вказує і п. 22 ст. 92 Конституції України, в якому говориться про те, що “виключно законами України визначаються…діяння, які є злочинами та відповідальність за них.” Згідно з вимогами Конституції України загальне визначення злочину дає ст. 7 КК України.

Отже, конституційний принцип законності стосовно галузі кримінального права перш за все означає, що всі положення, які лежать в основі притягнення особи до кримінальної відповідальності за скоєне, призначення покарання, звільнення від нього чи настання інших правових наслідків скоєння злочину, повинні бути сформульовані виключно в законі, зміст якого повинен тлумачитися у точній відповідності з його текстом. Закріплення і послідовне здійснення цього принципу в кримінальному праві має також важливе значення для громадян, посадових осіб, державних органів і громадських організацій, підвищення рівня правової культури населення.

• Принцип рівності громадян перед законом. Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового стану та посади, місця проживання, ставлення до релігії – переконань, належності до громадських об'єднань, а також інших обставин. Правове закріплення рівності громадян у всіх сферах суспільного життя має важливе значення і утворює фундамент правового статусу громадян у правовій державі.

На загально-правовому рівні цей статус закріплений у ст. 24 Конституції України – громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. У сфері кримінального права даний принцип можна сформулювати наступним чином: особи, що скоїли злочин, рівні перед законом і підлягають відповідальності незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та іншими ознаками.

В національному кримінальному праві рівність громадян перед законом забезпечується перш за все визнанням наявності в діянні особи складу злочину, передбаченого законом, єдиною підставою притягнення її до кримінальної відповідальності. Сукупність ознак, які точно визначені в законі і характеризують діяння як злочин, є тим зрозумілим і очевидним “єдиним масштабом”, який забезпечує реалізацію рівного для всіх обов’язку понести відповідальність за скоєний злочин.

Визнання складу злочину юридичною гарантією принципу рівності громадян перед кримінальним законом породжує ряд вимог, яким повинні відповідати як законодавча, так і правозастосовча діяльність. Закон, що описує ознаки злочину повинен:

• по-перше, давати такі ознаки достатньо повно,

• по-друге, опис має бути максимально зрозумілим,

• по-третє, при описуванні ознак злочину вказувати тільки об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину і торкатися обставин, що визначають індивідуальні характеристики осіб, що скоїли таке діяння.

Такі вимоги важливі для відмежування злочинної поведінки від незлочинної – аморальної чи такої, що тягне за собою іншу, менш сувору юридичну відповідальність.

• Принцип демократизму, хоча й не в повному обсязі, виявляється в кримінальному праві в різних формах участі представників громадських об'єднань і приватних осіб у призначенні покарання, його виконанні й, зокрема, у звільненні від кримінальної відповідальності (передача на поруки), звільненні від покарання.

• Сутність принципу гуманізму полягає у визнанні цінності людини (не тільки особи, яка вчинила злочин, а насамперед, потерпілого). Зокрема, він виражається в тому, що покарання, що передбачає істотне обмеження правового статусу засудженого, переслідує одну мету – захистити інтереси інших, законослухняних громадян, від злочинних посягань.

Гуманізм – це, в першу чергу моралістична позиція, яка виражається у визнанні цінності людини як особистості, поваги до її гідності основних прав, свобод та законних інтересів. Визначення гуманістичних ідей для національної правової системи не викликає сумніву. Вони лежать в основі суспільних відносин, що регулюються і охороняються правом, впливають на методи правового регулювання, визначають положення учасників правових зв’язків. В той же час існує чи мало специфічних проблем щодо реалізації принципу гуманізму у сфері кримінального права. Перш за все виникає питання: по відношенню до якого кола суб’єктів діє принцип гуманізму? У кримінально-правовій літературі не виникає сумніву думка про те, що гуманізму у кримінальному праві поширюється у рівній мірі як на особу що вчинила злочин, так і на потерпілого, свідка тощо. І в той же час дане питання виходить з поля зору науковців, і вся увага конструюється на гуманному ставленні саме до особи, яка вчинила злочин. Однак таке своєрідне ігнорування особистості потерпілого видається несправедливим, зважаючи на існуючі проблеми щодо даного питання у діючому кримінальному законодавстві.

Як бачимо вітчизняна наука, сформулювавши принцип гуманізму, традиційно пов’язувала його саме із забезпеченням інтересів винного, що і дає підстави сформулювати самостійний принцип захисту особистості, її прав свобод та законних інтересів від злочинних посягань, а існуючий принцип гуманізму уточнити, інтерпретувавши його як принцип гуманного становлення до злочинця. Отже, сучасний погляд на принцип гуманізму кримінального права полягає у включенні до останнього наступних положень:

• забезпечення прав людини кримінальним законодавством;

• гуманізацію кримінально-правової політики держави, а саме:

-        скорочення кола осіб, які підлягають кримінальній відповідальності (за рахунок неосудних, осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності тощо);

-        обмеження заходів, які застосовуються до особи, що вчинила злочин, лише мінімально необхідними та достатніми для досягнення цілей їх виправлення та превенції;

-        розробка та впровадження альтернативних кримінальному покаранню заходів впливу на особу, що вчинила злочин;

-        заборона моделювання та застосування будь-яких заходів впливу на особу, що вчинила злочин, з метою спричинення фізичних або психічних страждань.

• Принцип невідворотності кримінальної відповідальності полягає в тому, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню в кримінально-правовому порядку. Під останнім варто розуміти й своєчасне притягнення злочинця до відповідальності, і те, що перед кримінальним законом ніхто не повинен мати привілеїв. Зневіра людей у справедливості спричиняє факти нерозкриття злочинів. Ідея невідворотності відповідальності за порушення закону як ефективного засобу попередження правопорушень не виникає жодного сумніву. Разом з тим, текстуальний вираз вказаного принципу у нормативному матеріалі можна зустріти лише у ст.4 КПК України: “Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання ”.

Науково-практичну розробку вказаного принципу пов’язують з висловом Чезаріа Беккаріа: “один із найбільш дієвих засобів, що стримують злочини, полягає не в жорстокості покарань, а у їх невідворотності. Даний вислів підтримувався радянськими науковцями кримінального права. Це було викликано тим, що в ті часи панувало положення, відповідно до якого важливо не те, щоб за злочин було призначено тяжке покарання, а те, щоб жоден випадок злочину не був нерозкритим.

Вчені, що займалися проблемою принципу невідворотності відповідальності справедливо дійшли до висновку, що його подальша доля тісно пов’язана з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності. Ті, хто наполягають на доцільності прямого закріплення даного принципу в тексті КК, прагнуть довести, що інститут звільнення від кримінальної відповідальності не тільки не суперечить, а в повній мірі і відповідає концепції невідворотності відповідальності .

Узагальнюючи все вищесказане, слід зазначити, що у вітчизняному кримінальному праві діє принцип невідворотності відповідальності, суть якого полягає у тому, що особа, яка вчинила злочин, має бути притягнута до кримінальної або іншого виду відповідальності, яка була б пов’язана із застосуванням до такої особи заходів кримінального характеру. Однак аналіз норм ст.51 КК, а також характеристики спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності дає підстави говорити про відмову у подальшому від вказаного принципу і розробку більш гнучких форм реалізації держави на вчинений злочин.

• Принцип справедливості означає, що кримінальне покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, застосовувані до злочинця, повинні відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, а також особі злочинця. Цей же принцип, зокрема, означає, що ніхто не може бути двічі притягнутий до кримінальної відповідальності за одне й те ж злочинне діяння.

В юридичній науці принцип справедливості розглядається в якості властивості усієї системи національного права. Особливе значення набуває даний принцип для кримінального права і кримінального правосуддя. Мабуть, не випадково термін “justice” в англійській мові водночас означає і справедливість і правосуддя. Преважна більшість авторів спеціальних досліджень підкреслює особливе значення принципу справедливості для кримінального права як найважливішого принципу державного і суспільного життя. У науковій юридичній літературі справедливість розглядається переважно в двох аспектах порівнювальному та розподільчому значенні. Ще за часів Аристотеля виділялися ці два види справедливості. Зокрема, порівнювальна справедливість передбачала відповідати рівним за рівне, що згодом і відобразилося в принципі таліону ("око за око, зуб за зуб"). У сучасний період історії принцип талону частково знаходить свій вияв у принципі рівності громадян перед законом.

Вирішення питання про те, як та чи інша ідея (справедливості чи гуманізму) реалізована у законі, це справа філософська, політична і далека від юридичної реальності. Тому слід оперувати саме "принципом справедливості", чітко і ясно розуміючи його структуру. Крім того, незважаючи на те, що кримінально-правовий принцип справедливості дійсно випливає із загальнофілософського розуміння цього явища, він має свою галузеву специфіку і на одному рівні (і тільки так) з іншими принципами забезпечує кримінальному закону "імідж" справедливого в очах громадян. Тому не слід ставити його вище за інші кримінально-правові принципи.

При визначенні кола злочинів, тобто при проведенні криміналізації (декриміналізації) суспільно небезпечних діянь, необхідно поряд з іншими вимогами криміналізації (декриміналізації), які досить ретельно розроблені наукою кримінального права, враховувались також вимоги соціальної справедливості як елементу суспільної свідомості. Ігнорування цієї обставини веде до того, що кримінально правова заборона не отримує підтримки і схвалення у населення, в результаті чого не додержується як громадянами, так і працівниками державних органів.

Спеціальні принципи притаманні, зазвичай, тільки кримінальному праву Розглянемо їх:

• Принцип законодавчого визначення злочину (немає злочину, не передбаченого Законом). Це один із найважливіших загальних принципів кримінального права. Його визначено в статтях 1, 2, 3 та 11 КК України. Реалізація цього принципу не залишає місця для аналоги кримінального закону, що, до речі, прямо заборонено в ч. 4 ст. З КК

• Принцип особистої відповідальності – кримінальна відповідальність можлива лише за власні дії (бездіяльність). Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за злочин, учинений іншою особою. Цей принцип безпосередньо випливає зі змісту ч. 2 ст. 2 КК "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду". Принцип особистої відповідальності діє по відношенню до тих осіб, що вчинили злочини, в тому числі і по відношенню до співучасників, хоча і немає тут деякої специфіки, що зумовлена самим інститутом співучасті. Організатор, підмовник, посібник також несуть кримінальну відповідальність лише за діяння, які вчинені ними особисто. Однак, в силу того, що злочин було вчинено спільно з виконавцем, то такого роду вчинені ними особисті діяння оцінюються не тільки самі по собі, але й с точки зору їх вкладу в спільну злочинну діяльність. Саме тому КК передбачає, при призначенні покарання співучасникам поряд з іншими обставинами враховуються ступінь і характер участі кожного співучасника в вчиненому злочині. У відповідності до даного принципу співучасник не несе відповідальність за ті дії виконавця, які не охоплювалися його умислом та були для нього ексцесом виконавця

Коли б винна особа не знаходилася у відносинах з іншими людьми, застосування до неї будь якого покарання торкалося б тільки її самої. В реальності мабуть такого не може бути. Кожна людина знаходиться у найрізноманітніших відносинах з іншими людьми і застосування до неї заходів державного примусу не може не впливати на характер цих відносин, а отже й на інших людей.

Звичайно, цей вплив може бути різноманітним, далеко не завжди негативним. Наприклад, застосування покарання до особи, що вчинила посадовий злочин, оздоровлює атмосферу у колективі, укріплює трудовий порядок і службову дисципліну. Однак, зовсім по іншому впливає такий захід державного примусу на людей, як знаходитися в особистій, особливо матеріальній залежності від засудженого. Застосування кримінального покарання може призвести до розладу ряду соціально корисних груп, до погіршення матеріального стану дітей, інших рідних та близьких, до серйозного падіння їх престижу у громадськості. Звідси слід визнати, що застосування покарання за злочин, вчинений однією людиною, невідворотно торкається інтересів інших, пов’язаних з нею людей. Оскільки це не бажаний, але невідворотний наслідок, завдання полягає у тому, щоб ступінь такого впливу по можливості зменшити. Для цього слід вдосконалити існуючу систему кримінальних покарань та практику їх застосування.

• Принцип винної відповідальності — кримінальна відповідальність настає тільки за наявності вини, тобто лише якщо особа ставиться до злочину та до його наслідків навмисно чи необережно (ст. 23). Невинно спричинена шкода (казус), незалежно від її тяжкості, злочином не визнається та за неї не може передбачатися кримінальна відповідальність. У діючому кримінальному законодавстві принцип винної відповідальності отримав закріплення у статті 3 КК, згідно якої до кримінальної відповідальності і покаранню може бути притягнута особа, що вчинила винне (суспільне або з необережності) суспільно-небезпечне діяння, визначене кримінальним законом як злочин. Отже принцип винної відповідальності можна визначити наступним чином: особа несе суспільно небезпечні наслідки, які настали в результаті їх вчинення та по відношенню до яких встановлена вина (умисел чи необережність).

Методологічною основою даного принципу є положення про визнану самостійність людської свідомості у виборі цілей та способів своєї поведінки, прийнятті та здійснення рішень. Звідси вчинок людини не можна розглядати як просту реакцію на зовнішнє середовище. Конкретна ситуація породжує вольовий акт не сама по собі, а лише “переломлюючись” через інтереси, погляди, звички, особливості психіки та інші індивідуальні риси особистості. З іншого боку цілонаправлена діяльність людини була б неможливою, якби вона не враховувала результатів своїх власних вчинків, що виражається у формі передбачення результатів своєї поведінки. Суб’єкт, як правило, усвідомлює можливий розвиток подій та їх наслідків. Мисленнєвий образ цих наслідків, в свою чергу, формує, прискорює чи сповільнює прийняття рішення.

Звідси витікає, що відповідальність особи за свої вчинки базується не тільки на тому, що вона завдала своїми діями суспільно небезпечний результат, але й на тому, що всі діяння попереднє пройшли через її свідомість і волю, в співставленні з різними аспектами навколишньої дійсності і стали виразом його суб’єктивних намірів, бажань та інтересів.

Виходячи з цього Пленум ВСУ постановив, що: “Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за умови доведеності її вини” . Дане положення конкретизується в ряді інших керівних роз’яснень і рішень по конкретним справам, у яких підкреслюється важливе значення принципу винної відповідальності для вирішення питання про підстави кримінальної відповідальності.

• Принцип суб'єктивної осудності. Кримінальна відповідальність ґрунтується лише на суб'єктивній осудності. Об'єктивна осудність відхиляється, оскільки вона не бере до уваги, не припускає участі в діях свідомості та волі особи.

Окрім вини як підґрунтя суб'єктивної сторони злочину, кримінальна відповідальність вимагає, щоб винна особа усвідомлювала всі ознаки складу злочину Найбільш переконливо принцип суб'єктивної осудності діє при ексцесі виконавця. Співучасники не підлягають відповідальності за ті дії виконавця, що не охоплювалися їхнім умислом. Принцип вини передбачає нерозривний зв’язок суб’єктивних і об’єктивних ознак злочину. З одного боку, особа може нести кримінальну відповідальність лише за ті свої бажання і наміри, які реально втілилися в суспільно небезпечних діяннях. З іншого боку, ніякі шкідливі для суспільства діяння та їх наслідки не можуть слугувати підставою кримінальної відповідальності, якщо вони не визначалися психічним ставленням особи (у формі умислу або необережності). Дане положення лягло в основу кримінально-правового принципу суб’єктивної осудності, згідно з яким крім вини, яка вимагає усвідомлення винною особою всіх ознак складу злочину.

До речі, характерним є те, що дане положення дуже рідко виділяють як самостійний принцип кримінального права. Найчастіше воно розглядається в контексті принципу вини  або взагалі ототожнюється з ним. Безперечно, суб’єктивна осудність тісно пов’язана з принципом вини і органічно з нього витікає. Але проблеми в першу чергу, правозастосовчої практики вимагають виділити суб’єктивну осудність як самостійний принцип кримінального права.

• Принцип повної відповідальності. Повнота осудності означає вимогу поставити в провину особі все скоєне нею, незалежно від того, якою кількістю кримінально-правових норм цього передбачено. Ніяких обмежень така вимога не має, незалежно від того, створює все вчинене реальну чи ідеальну сукупність злочинів. У рішеннях вищих судових органів будь-яка неповнота осудності визнається безумовною підставою для повернення кримінальної справи на додаткове досудове слідство.

•  Принцип переваги пом'якшуючих відповідальність обставин. При конкуренції обтяжуючих і пом'якшуючих відповідальність обставин перевагу мають пом'якшуючі обставини вчинення злочину Так, наприклад, при вчиненні навмисного вбивства вагітної жінки з особливою жорстокістю (обтяжуючі обставини - пункти 2 і 4 ч. 2 ст. 115 КК), але в стані фізіологічного афекту (пом'якшуюча обставина ст. 116 КК), скоєне кваліфікується лише за ст. 116 КК.

• Принцип більшої караності групового злочину. За невеликим винятком, усі чи переважна більшість правових норм про відповідальність за навмисні злочини містять кваліфікуючі ознаки – вчинення його групою осіб або організованою групою Крім того, п 2 ст. 67 КК визнає вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою обставиною, що обтяжує відповідальність винної особи. Принцип більшої караності групового злочину ґрунтується на особливостях спільної злочинної діяльності, що забезпечує порівняй з більшу ефективність і прихованість даної діяльності, меншу ймовірність для злочинців бути викритими та покараними. Можна дійти такого висновку – чим більша ця злочинна група та чим міцніше вона організована, тим більшої кари вона заслуговує.

• Принцип повної компенсації заподіяної злочином шкоди є частковою реалізацією нової концепції кримінального закону – концепції захисту, заміни каральної функції кримінального закону функцією захисту, функцією поновлення порушених прав та інтересів особи. Кара за злочин може й має бути засобом захисту, а не покарання (ст. 50). Карати – щоб захистити, а не карати – щоб покарати. Принцип повної компенсації заподіяної злочином шкоди відповідає законодавству правового суспільства. Можна погодитися з професором М Коржанським, що норма, в якій містився б цей принцип, могла б мати таку редакцію: "Незалежно від міри та виду призначеного судом покарання, особа, що заподіяла злочином шкоду, зобов'язана відшкодувати заподіяну цим злочином шкоду в повному обсязі, а також всі витрати на проведення дізнання, слідства та суду".

• Принцип економії кримінальної репресії – це практичне визначення оптимальної найбільш відповідної рівню економічного та культурного розвитку суспільства, межі для відокремлення злочину від незлочинного діяння (дії, бездіяльності), межі між криміналізацією та декриміналізацією злочинів. Одним з проявів гуманного ставлення до злочинця у кримінальному праві є принцип економії кримінальних репресій. Так, економія кримінальних репресій на законодавчому рівні проявляється при вирішенні кола діянь, що є злочинними (криміналізація), про заходи покарання за них. Водночас в правозастосовчій діяльності даний принцип проявляється у тому, що особі, що скоїла злочин, повинно бути призначене мінімальне покарання за скоєний злочин або інший захід кримінально-правового впливу, що є необхідний та достатній для її виправлення і попередження нових злочинів. Вимога мінімального розміру покарання за скоєний злочин безпосередньо визначається метою покарання: слід вибрати такий захід примусу, який не тільки необхідний, але і достатній для досягнення цих завдань. Тому, гуманними можуть бути визнанні такі покарання чи інші заходи кримінально-правового впливу, які необхідні і достатні для охорони суспільних відносин та водночас для виправлення особи, що скоїла злочин, і попередження нових злочинів з боку цієї особи чи інших осіб. Звичайно, призначене судом покарання не повинно залишати у особи відчуття некараності злочину.

Практика застосування покарання свідчить, що призначення занадто суворих заходів примусу, може викликати серйозні негативні соціальні наслідки. Завдаючи зайві страждання засудженому та його близьким, таке покарання перетворює в очах громадськості злочинця на жертву, викликаючи до нього відчуття жалості та співчуття замість засудження його злочинних діянь. Тим самим занадто суворе покарання перешкоджає формуванню правильної суспільної поведінки, свідомості, досягнення мети загальної превенції.

Отже, сутність принципу економії кримінальної репресії полягає у визнанні людини, її прав і свобод та законних інтересів найвищою соціальною цінністю для держави. Дане положення ставить вимогу перед кримінальним законодавством, по-перше, своїми кримінально-правовими санкціями не покарати злочинця, а захистити та поновити права та інтереси громадян, що були порушені в наслідок його злочинного посягання, а, по-друге, застосовуючи до особи, винної у скоєнні злочину, заходи державного примусу, воно повинно переслідувати мету перевиховання злочинця, вироблення у його свідомості позитивних суспільно корисних установок, включення його у суспільство як повноцінну особистість, яка поважає і виконує нормативні приписи даного суспільства. З метою позитивного впливу на винного до нього повинен застосовуватися мінімально необхідний захід кримінально-правового впливу. Особлива важливість принципів кримінального права робить доцільним їх законодавче визначення в одній із перших статей кримінального закону.

ВИСНОВОК

Вказана лекція була присвячена одній з основних тем Загальної частини КК. Вивчення базових понять теми дозволить студенту, курсанту та слухачу зорієнтуватися, зокрема, в понятті, завданні, предметі, системі, методах, принципах та функціях кримінального права і слугуватиме надійним фундаментом для глибокого опанування поняттями кримінального права в подальшому.

При самостійній підготовці до занять слід звернути увагу на окремі питання (перелік додається). А також по цій темі можливе написання рефератів та повідомлень (перелік додається). Крім того, окремі проблемні питання можуть стати предметом більш глибокого наукового дослідження під час підготовки курсових та наукових робіт.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Що таке кримінальний право як галузь законодавства?

2. Що таке кримінальний право як юридична наука?

3. Що таке кримінальний право як навчальна дисципліна?

4. Що таке кримінальний право як галузь права?

5. Що є завданням кримінального права України?

6. Визначити предмет кримінального права?

7. В чому полягають функції кримінального права?

8. Що складає систему кримінального права?

9. Назвати загальні принципи кримінального права України?

10. Назвати спеціальні принципи кримінального права України.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Актуальні проблеми кримінального права: [навч. посіб.] / В. М. Попович, П. А. Ткачук, А. В. Адрушко, С. В. Голін. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 362с.

2. Грищук В. К. Поняття, предмет, методи, завдання, функції, система, джерела та принципи українського кримінального права: [навч. посіб.] / В. К. Грищук. – Л. : Львівський держ. ун-т внутрішніх справ, 2009. – 112с.

3. Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: [підручник] / Коваленко В. В., Джужа О. М., Савченко А. В., Вартилецька І. А., Кісілюк Е. М., Кришевич О. В., Кузнецов В. В., Микитчик О. В., Останін В. О., Смаглюк О. В. / За заг. ред. В. В.Коваленка; за наук. ред. О. М.Джужи. – К. : Атіка, 2011. – 648 с.

4. Кісілюк Е. М. Кримінальне право в період українського державотворення (1917-1921 рр.) : Монографія. / Е. М. Кісілюк – К. : Вид-во Європейського університету, 2011 – 232 с.

5. Кісілюк Е. М., Микитчик О. В. Кримінальне право України. (Загальна частина) : [підручник] / Бабенко А. М., Вапсва Ю. А., Грищук В. К. та ін. / За заг. ред. О. О. Бандурки. – Х. : Вид-во ХНУВС, 2011. – 378 с.

6. Климук О. Ф. Гуманізація кримінальної політики - досвід зарубіжних держав та України / О.Ф. Климук // Уряду України, Президенту, законодавчій, виконавчій владі – К. : НДІ проблем людини, 2001. – С. 23-27.

7. Ковальський В. Конституційні засади визначення завдань кримінального закону / В.Ковальський // Вісник Конституційного Суду України. – 2007. – №5. – С.62-71.

8. Козяр В. Значення постанов Пленуму Верховного Суду з питань застосування кримінального законодавства / В. Козяр // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – №2. – С.122-126.

9. Кримінальне право України. Загальна частина / Михайленко П.П., Кузнецов В.В., Михайленко В.П., Опалинський Ю.В. – К. : СПД Карпук С.В. – 2006. – 432с.

10. Кримінальний кодекс України: Чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 січня 2010р.: (відповідає офіц. текстові). – К. : Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2010. – 176с. – (Кодекси України).

11. Кузнецов В. В., Савченко А. В. Кримінальне право України: питання та задачі для підготовки до вступних, семестрових та державних екзаменів: Навч. посіб. / Кузнецов В. В., Савченко А. В. / За заг. ред. О. М. Джужи. – Вид. 2-ге доп. та перероб. – К. : Центр учбової літератури, 2011. – 392 с.

12. Кузнецов В. В., Савченко А. В. Теорія кваліфікації злочинів : [підручник] / Кузнецов В. В., Савченко А. В. / За ред. В. І. Шакуна. – К. : вид-во КНТ, 2011. – 328 с.

13. Лень В. В. Щодо ефективного і нового кримінального закону в сучасних умовах / В. В. Лень // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2007. – №1. – С.205 – 210.

14. Матишевський П. С. Кримінальний кодекс України і світові стандарти / П. С. Матишевський // Юридичний вісник України. – №28. – 2001. – 14 – 20 липня. – С.1 – 4.

15. Махінчук В. Конституційні принципи кримінального права: проблема формування системи законодавчих гарантій адекватності покарання / В.Махінчук // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 4. – С. 23 – 27.

16. Медіна Л. Конституція України як одне із джерел кримінального права України / Л.Медіна // Юридичний вісник України. – 2000. – № 25. – С. 21 – 23.

17. Поповченко О., Новіков В. Біблія – джерело кримінального права / Поповченко О., Новіков В. // Підприємництво, господарство, право. – 2011. – № 4 (184). – С. 26 – 27.

18. Почтовий М. Про співвідношення понять "правова свідомість" та "правова культура" / М. Почтовий // Юридична Україна. – 2009. – №11 – 12. – С.17 – 21.

19. Рощина О. І. Ефективність норм кримінального права України у запобіганні злочинам : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право, кримінологія; кримінально-виконавче право» / І. О. Рощина. – К., 2009. – 20 с.

20. Савчак А. Дія закону в часі: теорія та правові позиції Конституційного Суду України / А. Савчак // Підприємництво, господарство, право. – 2011. – № 1 (181). – С. 64 – 67.

21. Савченко А. В. Кримінальний кодекс України: постатейні матеріали та навчально-практичні завдання / І. П. Баглай, І. Г. Богатирьов, О. І. Богатирьова, К. Т. Кравченко, О. М. Литвинов, А. В. Савченко, Ю. Л. Сенін, О. І. Соболь / За заг. ред. докт. юрид. наук, проф. І. Г. Богатирьова. – К. : Атіка, 2011. – 640 с.

22. Сучасне кримінальне право України: нормативно-правові документи та судово-слідча практика: [хрестоматія] / А. В. Савченко, В. В. Кузнецов. – К. : Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2005. – 496 с.

23. Титаренко О.О. Деякі недоліки Концепції державної політики у сфері кримінальної юстиції та забезпечення правопорядку в Україні щодо концептуальних змін кримінального законодавства / О.О. Титаренко // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2008. – №1. – С.209 – 213.

24. Фріс П.Л. Кримінально-правова політика України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право, кримінологія; кримінально-виконавче право» / П.Л. Фріс. – К., 2005. – 35 с.

Тема 2. Закон про кримінальну відповідальність.

1. Поняття закону про кримінальну відповідальність, його ознаки та значення; 2. Структура Кримінального кодексу України; 3. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність; 4. Принципи дії закону про кримінальну відповідальність у просторі. 5. Дія закону про кримінальну відповідальність у часі.     Контрольні питання     Рекомендована література

1. Поняття закону про кримінальну відповідальність, його ознаки та значення.

Будь-яка діяльність плідна та ефективна, коли вона здійснюється з повним розумінням справи. Правозастосування також не є ефективним без з’ясування змісту правових вимог. У юриcпруденції та судово-слідчій практиці термін “законодавство” застосовується в широкому значенні – сукупність законів й інших нормативно-правових актів, які забезпечують правове регулювання суспільних відносин на території держави, та у вузькому значенні – лише як сукупність законів, прийнятих парламентом або референдумом.

У сучасній юридичній науці дослідженням інституту закону про кримінальну відповідальність приділяли значну увагу як вітчизняні так і зарубіжні вчені, такі як Вопленко, М.М., Коржанський М.Й., Кострова М.Б., Піголкін А.С., Хабрієва Т.Я., Черданцев О.Ф. та інші. Однак і на сьогодні існує значна категорія неоднозначних понять та проблемних моментів, які вимагають вирішення.

Поняттям закон про  кримінальну відповідальність законодавець, теорія та судова практика користуються у широкому та вузькому розумінні, виходячи з кола кримінально-правових норм, які містить даний закон.

Закон про  кримінальну відповідальність в найбільш широкому розумінні – це система національних законодавчих актів України та імплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять норми кримінального права. Закон про  кримінальну відповідальність у вузькому розумінні – це законодавчий акт Верховної Ради України, який містить одну, кілька або систему взаємопов'язаних і взаємоузгоджених кримінально-правових норм.

З урахуванням змісту та обсягу правової регламентації і джерела походження кримінально-правової норми закон про  кримінальну відповідальність має чотири аспекти.

По-перше, закон про  кримінальну відповідальність – це Кримінальний кодекс – єдиний кодифікований законодавчий акт, який містить переважну більшість кримінально-правових норм. Кримінальний кодекс можна визначити як прийнятий, зазвичай, Верховною Радою Украї­ни закон, який містить систему взаємопов’язаних і взаємозумовлених юридичних норм, що розкривають загальні поняття та принципи кримі­нального права України, умови й підстави притягнення до кримінальної відповідальності та звільнення від неї і визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання потрібно застосовувати  до осіб, які їх вчинили. На сьогодні в нашій державі чинним є Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р., який відтоді зазнав значних змін і доповнень.

По-друге, закон про  кримінальну відповідальність – це і окрема стаття Кримінального кодексу або її частина, що передбачає відповідальність за злочин певного виду. Наприклад, ч. 2 ст. 185 КК передбачає відповідальність за крадіжку чужого майна, вчинену повторно або групою осіб за попередньою згодою, тощо.

По-третє, закон про  кримінальну відповідальність – це окремий законодавчий акт, що містить лише одну правову норму, яка стосується загальних положень кримінального права або регулює відповідальність за злочин певного виду.

По-четверте, закон про  кримінальну відповідальність – це і передбачені ст. 9 Конституції України відповідні положення міжнародних договорів, імплементовані у кримінальне законодавство України на загальногалузевому рівні Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. Згідно із цим Законом укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Отже, з урахуванням всього вищезазначеного закон про кримінальну відповідальність України – це сукупність систематизованих та окремих законодавчих актів Верховної Ради України, що визначають загальні положення, підстави і межі кримінальної відповідальності, види злочинних діянь і передбачених за них покарань, підстави призначення покарання, звільнення від покарання чи відповідальності, а також це сукупність положень міжнародних договорів, імплементованих у кримінальне законодавство України як його невід'ємна частина.

Характерною особливістю законодавства про кримінальну відповідальність України є те, що воно фактично складається з одного закону – Кримінального кодексу.

Основні ознаки закону про кримінальну відповідальність: загальнообов’язковість, формальна визначеність, прийняття його тільки парламентом України й тільки цей закон визначає злочинність і караність діяння.

Значення закону про кримінальну відповідальність як системи законодавчих актів кримінально-правового характеру визначається кількома аспектами.

1. Закон про кримінальну відповідальність є одним із важливих засобів охорони життя, здоров'я, честі, гідності, недоторканності і безпеки людини як найвищої соціальної цінності, державного ладу України, її політичної та економічної систем, власності й усього правопорядку від злочинних посягань і засобом боротьби з ними.

2.Лише закон про кримінальну відповідальність містить кримінально-правові норми, які визначають загальні положення кримінального права, злочинність та караність діянь, види цих діянь та покарань за їх вчинення, підстави, обсяг та межі кримінальної відповідальності, підстави звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання.

3.Закон про кримінальну відповідальність є певним засобом виховного та превентивного впливу на осіб, засуджених за вчинення злочину, а також на інших громадян.

2. Структура Кримінального кодексу України.

Структурно кримінальне законодавство України складається з двох частин: Загальної та Особливої. Таку саму структуру має і Кримінальний кодекс України 2001 р.

Кожна частина Кримінального кодексу поділяється на розділи: у Загальній частині їх 15, в Особливій – 20. Кожен розділ має назву та об'єднує певну сукупність статей, які теж мають назви.

У свою чергу, майже кожна стаття складається з частин, якими є кожен окремий абзац статті. Деякі статті чи їх частини складаються з пунктів, які мають цифрові позначки. При посиланні на закон вказуються й індекси цих пунктів. Наприклад, умисне вбивство з корисливих мотивів буде кваліфікуватися за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК, призначення покарання за злочин, вчинений за обтяжуючих обставин – у стані сп'яніння, буде мотивуватися з посиланням на п. 13 ст. 67, а якщо злочин було вчинено за наявності пом'якшуючих обставин, наприклад, вчинення злочину неповнолітнім, то таке мотивування буде з посиланням на п. 3 ч. 1 ст. 66.

Деякі статті Кримінального кодексу мають специфічну структуру, оскільки в них передбачені примітки, які роз'яснюють певні терміни закону і теж можуть мати частини (абзаци). Наприклад, у ст. 185 є примітка, яка в ч. 1 вказує критерії визнання вчиненого викрадення чужого майна повторним, а в ч. 2 та ч. З визначає поняття викрадення у великих та особливо великих розмірах.

Водночас пояснення термінів, що вживаються в законі про кримінальну відповідальність, дається і в окремих частинах (абзацах) певної статті Особливої частини КК. Наприклад, у ст. 401 дається визначення таких понять, як військовий злочин, суб’єкт військового злочину.

Положення Загальної та Особливої частин Кримінального кодексу України перебувають у тісному взаємозв’язку. Зокрема, їх єдність зумовлюють наступні фактори:

1) норми Загальної та Особливої частин кримінального права ви­ражені в одному й тому ж кримінальному законі – КК України;

2) Загальна й Особлива частини мають єдине завдання – протидія злочинності; у них відображена воля одного й того ж законодавця – вищого органу законодавчої влади України;

3) Загальна й Особлива частини виражають єдину кримінально-право­ву полі­тику держави в боротьбі зі злочинністю, яка полягає в:

– посиленні відповідальності за тяжкі та особливо тяжкі злочини, застосу­ванні суворих заходів впливу до ociб, які вперто не бажають стати на шлях виправлення;

– пом’якшенні чи повному усуненні відповідальності за діяння,  що не становлять великої суспільної небезпеки, широке застосування  покарань, не пов’язаних із позбавленням волі за необережні злочини, до ociб, які вперше та випадково порушили кримінально-правові норми;

4) в основу як Загальної, так i Особливої частин покладені одні й ті ж принципи (особистої відповідальності, індивідуалізації відповідальності та покарання, та ін.);

5) норми й Загальної, й Особливої частин застосовуються лише взаємо­пов’язано. Жодна норма Загальної частини не може бути усвідом­лена та застосована, якщо не конкретизувати її зміст щодо певних видів злочинів положеннями Особливої частини. І навпаки, жодна норма Особливої частини не може бути застосована у відриві від положень, які містяться в нормах Загальної частини кримінального права;

6) структурні елементи кримінально-правової норми виражені i в Загальній, i в Особливій частинах;

7) зміна змісту норм Загальної частини тягне за собою відповідні зміни в нормах Особливої частини (наприклад, при зміні тривалості виправних робіт).

Разом з тим, між Загальною та Особливою частинами Кримінального кодексу України можна виявити й певні відмінності:

1) у змісті норм: регламентовані положення Загальної частини  спільні (загальні) для всіх або більшості злочинів; в Особливій частині – специфічні (особливі) для деяких видів злочинів;

2) у структурі норм: норми Загальної частини, зазвичай, складаються з гіпотези та диспозиції, норми Особливої частини – із диспозиції та санкції (крім норм-дефініцій (“роз’яснювальних”) і норм про умови звільнення від кримінальної відповідальності за деякі злочини (“заохочувальних”);

3) в умовах подолання прогалин: при застосуванні норм Загальної частини допускається аналогія, в Особливій же частині кримінального права вона повністю виключається.

Кримінальний кодекс містить ще два структурних елементи – Прикінцеві та перехідні положення і Додаток – перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

Якщо після прийняття КК його доповнюють новими кримінально-правовими нормами, то вони включаються до Кодексу у вигляді окремих статей, яким дають номер найбільш споріднених із ними статей КК, з обов'язковою вказівкою додаткового цифрового індексу, що теж має порядковий номер. Цей порядковий індекс пишеться цифрою меншого розміру праворуч вгорі над номером, даним новій статті. Наприклад, нумерація "2121" читається так: "стаття 212 прим.", а якщо, крім ст. 2121, є ще й інші споріднені статті, то вони отримують відповідні наступні порядкові індекси. Наприклад, ст. 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку має 2 споріднені статті, остання з них – ст. 3612 читається відповідно: "стаття 3612 прим, два". Однак є й інший стандарт написання (прочитання) індексу, який пишуть лише через тире на одному рівні з номером статті та цифрою такого самого розміру, наприклад, "361-2", що читається відповідно: "361 два".

Кримінально-правова норма, як і всяка правова норма, має трьохланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правова норма, статті Особливої частини КК описують не текстуально, а контекстуально, тобто вона розуміється як необхідна. Текстуально ж ці статті описують диспозицію та санкцію. Норми ж Загальної частини санкцій не містять.

Диспозиції в кримінально-правових нормах Особливої частини описують стандарти забороненої (злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описують лише специфічні для даного виду злочину ознаки, а інші необхідні ознаки, які є спільними для багатьох злочинів, законодавець вказує в нормах Загальної частини. Для з'ясування цих ознак користуються моделлю складу злочину, за якою законодавець описує будь-який злочин. Отже, диспозиції в Особливій частині побудовані за принципом логічної норми.

Для опису ознак складу конкретного злочину законодавець використовує один із чотирьох видів диспозицій: просту, описову, відсильну та бланкетну.

Проста диспозиція називає лише склад злочину і не розкриває його змісту. Наприклад, вбивство, вчинене через необережність – ст. 119.

Описова диспозиція називає склад конкретного злочину і розкриває його зміст (дає його визначення). Наприклад, у ст. 111 дається вичерпний перелік дій, які характерні для складу злочину – державна зрада; в диспозиції ч. 1 ст. 185 дається визначення поняття складу злочину – крадіжки чужого майна.

Відсильна диспозиція ознаки певного складу злочину найчастіше називає у першій частині статті або називає лише сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин (кваліфікований вид), вказує в наступній частині статті. Тобто, для з’ясування змісту злочину така диспозиція відсилає до іншої кримінально-правової норми. При цьому використовується один із варіантів.

Перший – наступна частина певної статті починається зі слів "Ті самі дії...", а далі вказуються обставини, що збільшують ступінь небезпечності даного злочину. Наприклад, ч. 2 ст. 205 – фіктивне підприємництво – починається словами: "Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або заподіяли велику матеріальну шкоду державі, банкові, кредитним установам, іншим юридичним особам або громадянам".

Другий варіант – замість цих слів називається даний вид злочину, суть якого визначена у першій частині статті, а далі вказуються обтяжуючі обставини. Наприклад, ч. 2 ст. 185 починається словом: "Крадіжка" – а далі йде перелік обтяжуючих обставин: "вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб".

У деяких статтях, наприклад, щодо визначення злочинних наслідків дається відсилання до іншої статті КК. Іноді ж відсилання до іншої статті може стосуватися виключення певних більш небезпечних наслідків вчинення даного злочину. Наприклад, відповідно до ст. 122 – Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 КК, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну втрату працездатності менш як на одну третину». Бланкетна диспозиція називає лише сам склад злочину, а для визначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або інших підзаконних актів. Наприклад, диспозиція ст. 271 (порушення вимог законодавства про охорону праці) є бланкетною, для з'ясування змісту злочинного діяння у кожному окремому випадку треба звертатися до відповідних нормативних актів, що містять вимоги законодавчих та інших нормативно-правових актів про охорону праці. Для визначення ознак такого складу злочину, як порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорті особами, які керують транспортними засобами (ст. 286), необхідно звернутися до Правил дорожнього руху в яких дається визначення поняття «дорожній рух», «правила безпеки руху», «правила експлуатації транспорту».

Санкції, що як структурна частина статті Особливої частини КК використовуються для визначення виду і розмірів покарання, бувають двох видів: відносно визначені та альтернативні.

Відносно визначена санкція передбачає покарання певного виду, наприклад, позбавлення волі у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижчу межу, але обов'язково вказуючи його вищу межу. Наприклад, ч.1 ст. 115 передбачає нижчу і вищу межі покарання у вигляді позбавлення волі – від 7 до 15 років.

Якщо ж текстуально нижча межа санкції не вказана, то така межа покарання певного виду встановлюється на підставі відповідної статті Загальної частини КК, яка регламентує даний вид покарання. Наприклад, у ч. 1 ст. 185 нижчу межу покарання у вигляді позбавлення волі, як і виправних робіт, текстуально не визначено. Тому для визначення цих меж необхідно звернутися, відповідно, до ст. 57 (Виправні роботи) та ст. 63 (Позбавлення волі на певний строк).Стаття 63 передбачає мінімальний розмір для позбавлення волі на строк від одного року, а ст. 57 для виправних робіт визначає цей розмір на строк від шести місяців. Отже, ці строки відповідно і будуть мінімальними розмірами санкції ч. 1 ст. 185.

Альтернативні санкції передбачають не один, а два чи більше видів покарань, з яких суд може призначити лише одне. Наприклад, ст. 118 (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця) передбачає у санкції такі види покарань: виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до двох років.

В історії вітчизняного кримінального законодавства відомі також інші види санкцій: 1) невизначена – строки покарання не визначалися взагалі, наприклад, карати за всією суворістю закону; 2) абсолютно визначена – строк покарання встановлювався конкретно, наприклад, позбавлення волі на три роки за хуліганство в КК 1927 р.; 3) відсильна – запозичала вид і розмір покарання для певних видів злочинів з інших статей КК.

3. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

За своїм змістом певні кримінально-правові норми не завжди сприймаються однозначно. Це обумовлює застосування спеціальних прийомів щодо з'ясування їх змісту. У певних випадках виникає потреба в їх роз'ясненні – тлумаченні.

Тлумачення закону, в тому числі кримінального, – це з'ясування та визначення змісту правової норми, тобто волі законодавця, відображеної у прийнятому ним законі.

Тлумачення кримінального закону поділяється на види залежно від суб'єкта, способів та обсягу тлумачення. За суб'єктом тлумачення поділяють на: а) офіційне; б) судове; в) доктринальне.

До прийняття Конституції України 1996 р. Верховна Рада України мала право тлумачення чинних законів та їх окремих положень. Таке тлумачення мало назву — аутентичне. Тепер Верховна Рада при прийнятті законів за необхідності дає визначення окремих понять та термінів у примітці до самого закону (окремих його частин). Наприклад, у Примітці до ст. 364 дається визначення поняття спеціального суб’єкта злочинів у сфері службової діяльності. У зв'язку із цим аутентичне тлумачення, під яким прийнято розуміти роз'яснення закону самим законодавцем – Верховною Радою України, не застосовується.

Офіційне тлумачення (іноді його називають легальним) – це тлумачення чинних законів або їх окремих положень Конституційним Судом України. Згідно зі ст. 147 Конституції України "Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України".

Судове тлумачення закону про кримінальну відповідальність відбувається у процесі судового розгляду кримінальних справ, коли суд будь-якого рівня застосовує по кожній справі певні кримінально-правові норми, з'ясувавши їх зміст та відповідність Конституції України. У разі невідповідності кримінального закону Конституції суд повинен застосувати норму Конституції як норму прямої дії. Таке тлумачення називається казуальним.

Судове тлумачення закону про кримінальну відповідальність може здійснюватися і Пленумом Верховного Суду України у вигляді його постанов щодо певної категорії кримінальних справ. При цьому таке тлумачення не повинно підміняти собою закон, звужувати або розширювати його зміст. Положення, які містяться в таких постановах Пленуму, є обов’язковими для судів. Таке тлумачення називається правозастосовчим.

Доктринальне тлумачення закону про кримінальну відповідальність – це наукове тлумачення, яке дають фахівці в галузі права – вчені та практичні працівники в монографічних роботах, наукових статтях, коментарях тощо. Доктринальне тлумачення не має обов'язкової сили однак, евентуально впливає на формування законодавства та кримінально-правової політики в державі, а також і на свідомість правозастосовувачів та ін. За способами тлумачення поділяються на: а) філологічне; б) логічне; в) системне; г) історичне.

Філологічне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону шляхом аналізу самого його тексту (змісту певних термінів і понять) із використанням правил граматики, синтаксису, орфографії і пунктуації. Наприклад, у законодавчому понятті неосудності (ч. 2 ст. 19 КК) законодавець передбачив, що для визнання особи неосудною достатньо, щоб один із вказаних у ч. 2 ст. 19 КК біологічних критеріїв, наприклад, тимчасовий розлад душевної діяльності, викликав появу одного з передбачених законом психологічних критеріїв – нездатність усвідомлювати свої дії або керувати ними, оскільки ці критерії законодавець розглядає як альтернативні.

Логічне тлумачення полягає в застосуванні категорій логіки при з'ясуванні змісту закону та обсягу його правової регламентації, визначенні моменту закінчення злочину тощо.

Логічне тлумачення закону застосовується у кожному випадку застосування (звичайно, і теоретичного аналізу) як на рівні кваліфікації злочину, так і на рівні індивідуалізації відповідальності (покарання), оскільки всі склади злочинів у Особливій частині КК побудовані з використанням логічних конструкцій, що містить загальне поняття складу злочину. Крім того, структура кримінально-правової норми, як і інших правових норм, не завжди співпадає зі структурою закону про кримінальну відповідальність. Тому одна норма може бути сконструйована з окремих структурних частин, які містяться в різних статтях закону про кримінальну відповідальність або ж навіть у різних галузях права чи в якихось підзаконних актах (наприклад, інструкції з правил техніки безпеки якогось підприємства).

На жаль, у навчальній літературі такий прийом не виділяється через ототожнення його з філологічним способом тлумачення, що створює додаткові труднощі при опануванні вчення про закон про кримінальну відповідальність та склад злочину. Об'єднати ці структурні елементи правової норми, використовуючи лише прийоми філологічного тлумачення, практично неможливо.

Системне тлумачення – це з'ясування змісту відповідного положення закону про кримінальну відповідальність шляхом співставлення його з іншими положеннями даного чи будь-якого іншого закону, визначення юридичної природи та місця цього положення в системі кримінального права, а інколи і в усій національній правовій системі. Цей прийом використовується законодавцем, теорією і практикою, перш за все, для систематизації норм Загальної та Особливої частин КК, для визначення родових об'єктів злочинів, для розмежування суміжних складів злочинів за родовим та безпосереднім об'єктами тощо, а також для визначення меж правового регулювання певного інституту кримінального права.

Історичне тлумачення – це з'ясування змісту закону в різних аспектах: з урахуванням ретроспективного та сучасного обсягу кримінально-правового регулювання однойменним інститутом, наприклад, інститутом спекуляції; з урахуванням умов, що формували криміналізацію певного суспільно небезпечного діяння та наступну зміну обсягів даної криміналізації. Історичне тлумачення проявляється й у встановленні обсягів правового регулювання певним інститутом та його колишнім аналогом, а також взаємозв'язків його з інститутами, що існували раніше.

Тлумачення закону про кримінальну відповідальність за обсягом кола суспільно небезпечних діянь, що охоплюються певною кримінально-правовою нормою, поділяються на: а) буквальне; 6) поширювальне; в) обмежене.

Буквальне тлумачення є основним серед таких видів. Воно полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми у точній відповідності до тексту закону.

Поширювальне тлумачення полягає у наданні дії закону ширших меж, ніж це безпосередньо випливає з буквального тлумачення кримінально-правових норми, оскільки певні аспекти цього діяння розуміються контекстуально. До того ж, певні аспекти криміналізованого діяння можуть виникати реально і після прийняття закону.

Обмежене тлумачення полягає у наданні дії закону вужчих меж, ніж це передбачає буквальний зміст певної кримінально-правової норми. Наприклад, ст. 304 КК (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність) передбачає, виходячи з буквального тлумачення закону, відповідальність за цей злочин і неповнолітніх осіб віком від 16 років. Однак логічне тлумачення детермінує висновок про те, що в даній нормі законодавець охороняє нормальне формування морального розвитку неповнолітніх від дій тих осіб, у яких основи такого розвитку вже сформовані, тобто від повнолітніх осіб (після 18 років).

4. Принципи дії закону про кримінальну відповідальність у просторі

Кримінальний кодекс України передбачає просторову та часову юрисдикцію закону про кримінальну відповідальність (статті 4 - 10). Просторова юрисдикція означає поширення закону про кримінальну відповідальність України в межах певної території та щодо певного кола осіб. Часова юрисдикція закону про кримінальну відповідальність України означає тривалість дії закону в межах певного часового інтервалу.

Просторова юрисдикція закону про кримінальну відповідальність ґрунтується на чотирьох основних принципах: територіальному, громадянства, універсальному та реальному.

Територіальний принцип регламентує чинність закону про кримінальну відповідальність на території України. Винятком із територіального принципу є принцип дипломатичного імунітету. Він передбачає, що кримінально-правова юрисдикція України не поширюється на осіб, що мають дипломатичний імунітет, але зберігається щодо вчинених ними в Україні злочинів. Тому до відповідальності за ці злочини вони притягаються в державі, яка є акредитуючою.

Принцип громадянства регламентує чинність закону про кримінальну відповідальність щодо діянь, вчинених за межами України її громадянами та особами без громадянства, що постійно проживають в Україні.

Універсальний та реальний принципи передбачають поширення чинності закону про кримінальну відповідальність України щодо діянь, вчинених за межами України іноземними громадянами, у випадках, передбачених міжнародними договорами або вчинення ними тяжких або особливо тяжких злочинів проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Територіальний принцип просторової чинності (дії) закону про кримінальну відповідальність України сформульовано у ст. 6. Він полягає в тому, що усі особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК та імплементованих норм міжнародного права. "Особи, які вчинили злочини на території України", про яких ідеться в ст. 6, – це громадяни України, іноземні громадяни, які не користуються правом особистої недоторканності і дипломатичного імунітету, а також особи без громадянства.

Поняття "територія України" визначається нормами національного та міжнародного права. Основні положення щодо цього поняття закріплено у статтях 1-6 Закону "Про державний кордон України" від 4 листопада 1991 р. Стаття 1 цього Закону визначає: "Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного простору".

Поняттям "територія України" охоплюються: 1) суша, море, річки, озера та інші водойми, надра землі в межах кордонів України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, в тому числі й над територіальними водами (територіальним морем); 2) військові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі, у територіальних водах або портах іншої держави; 3) невійськові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі; 4) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на території України, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, у повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави; 5) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на території України та знаходяться поза її межами у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.

Територіальна чинність кримінального закону України поширюється і на іноземні невійськові судна, які знаходяться у територіальних водах чи портах України. Згідно з п. 5 ст. 28 зазначеного Закону прикордонні війська України мають право знімати з судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання і слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

Злочин (у формі готування, замаху, виконання, підбурювання, пособництва, організаційної діяльності) визнається вчиненим на території України у випадках: 1) коли він розпочатий і закінчений на території України; 2) коли він розпочатий за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України. Наприклад, якщо особа за межами України придбала обладнання для виготовлення підроблених білетів Національного банку України, а надрукувала їх на території України, то місцем вчинення цього злочину треба вважати територію України; 3) коли суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України (наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України); 4) коли виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України.

Юрисдикція української держави щодо вирішення питання про злочинність і караність діянь, вчинених на її території, може зазнавати часткових обмежень на підставі норм міжнародного права (Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р; Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р.; Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 1964 р.), або ж навпаки, доповнюватися ще й делегованими повноваженнями договірних держав щодо паралельного застосування їхнього законодавства в іноземній державі (в Україні), тобто може ґрунтуватися на одночасному застосуванні національного (українського) та іноземного законодавства (Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, 1993). Відповідні повноваження в аналогічних випадках делегує також українська держава іншим договірним державам.

Вирішення питання про злочинність і караність діяння, вчиненого на території України іноземним громадянином або особою без громадянства, яка проживає в іншій державі, у певних випадках може відбуватися відповідно до їх національного законодавства, якщо Україна передасть відповідній договірній державі повноваження кримінального переслідування таких осіб (так звана передача кримінального провадження). Передача кримінального провадження передбачена Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р., до якої Україна приєдналася 22 вересня 1972 р. Чинності для України Конвенція набула 1 січня 1996 р.

Ця Конвенція, як і ряд інших ратифікованих Україною міжнародних договорів, згідно із Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. є невід'ємною часткою національного законодавства України (в даному випадку – кримінального) і має пріоритетну чинність, оскільки вирішує питання територіальної чинності кримінального закону та деякі інші питання інакше, ніж статті КК України, і застосовується в такому ж порядку, як і норми національного законодавства.

Передача кримінального провадження, згідно зі ст. 2 Конвенції, полягає в тому, що одна договірна держава передає іншій договірній державі "повноваження переслідувати в судовому порядку згідно зі своїм кримінальним законодавством будь-який злочин, до якого застосовується кримінальне законодавство іншої Договірної Держави"'. Юрисдикція України може обмежуватися і стосовно виконання вироку щодо засуджених в Україні до позбавлення волі за вчинення злочину іноземних громадян певних договірних держав у випадках передачі Україною цих громадян договірній державі для виконання вироку. Таку передачу передбачає Конвенція про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 р., до якої Україна приєдналася 22 вересня 1995 р. Чинності для України Конвенція набула 1 січня 1996 р. Учасниками Конвенції — договірними державами – є 37 країн.

Підставою передачі засудженого для відбування покарання у державі, громадянство якої він має, є сукупність таких фактів: 1) засудження іноземного громадянина українським судом за злочин, вчинений на території України, до позбавлення волі на такий строк, який на момент отримання запиту іноземної держави про передачу засудженого становив би не менш як 6 місяців (ч, 2 ст. 2, 0, "с" ч. 1 ст. 3 Конвенції); 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної держави (п. "а" ч. 1 ст. 3 Конвенції); 3) добровільна згода засудженої особи щодо її передачі для відбування покарання у своїй державі або згода законного представника засудженої особи, якщо вона за віком чи станом здоров'я не здатна прийняти самостійне рішення (ч. 2 ст. 2, ч. 2 ст. 4, п. "д" ч. 1 ст. 3 Конвенції); 4) вчинене засудженим діяння визнається злочином згідно з кримінальним законодавством держави винесення вироку і держави виконання вироку (п. "є" ч. 1 ст. 3 Конвенції") .

Певних обмежень зазнає територіальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність і стосовно тих осіб, які користуються дипломатичним імунітетом.

Норми міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., та внутрішнього – прийнятого на основі цих конвенцій Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. надають особистої недоторканності та виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав та певне коло інших іноземних громадян або частково обмежують таку юрисдикцію щодо консульських посадових осіб і консульських службовців, виходячи з принципу взаємності. Ці особи за вчинений злочин на території України підлягають юрисдикції лише держави, яка їх акредитувала, тому питання про їх відповідальність вирішується дипломатичним шляхом. На цих осіб кримінальна юрисдикція України, відповідно до ст. 13 Положення, поширюється як виняток лише у випадках ясно наданої згоди на це держави, що їх акредитувала, яку вона, згідно з пунктами 1, 2 ст. 32 Конвенції, висловлює позбавленням певної особи імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування (України). На загальних підставах кримінальній юрисдикції України можуть підлягати такі особи лише у разі втрати ними такого імунітету з інших причин. Наприклад, після того, як Україна сповістила державу, котра їх акредитувала, про те, що згідно з п. 2 ст. 9 Конвенції вона вже не визнає співробітником дипломатичного представництва дипломатичного агента, якого раніше Україна, згідно з п. 1 ст. 9 Конвенції, визнала неприйнятною особою і сповістила про це дану державу, а та протягом розумного строку не відкликала цю особу або не припинила її повноважень чи відмовилась це зробити.

Крім КК, на території України мають чинність і загальновизнані норми міжнародного права – норми прямої дії, імплементовані у національне законодавство України як його невід'ємна частина Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. Оскільки ця імплементація є загальногалузевою, то стосується вона і кримінального законодавства України. "Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ч. 1 ст. 9 Конституції України). Згідно з преамбулою Закону від 10 грудня 1991 р. у випадках суперечності між нормами міжнародного права та КК пріоритетну чинність мають міжнародні норми.

Гарантуючи права і свободи людини і громадянина, ч. 4 ст. 55 Конституції України надає право кожному "після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних судових установ, чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна".

Чинність Кримінального кодексу України щодо діянь, вчинених за межами України, визначена в ст. 7 КК. Передбачена ч. 1 ст. 7 відповідальність за злочини, вчинені за межами України, ґрунтується на принципі громадянства (національному) просторової чинності закону про кримінальну відповідальність. Підстави такої відповідальності відображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв'язок особи з державою у формі їх взаємних прав та обов'язків. Зокрема, громадяни України згідно з Конституцією України зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, а держава зобов'язана відповідати перед людиною за свою діяльність. Держава також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Згідно з ч. 1 ст. 7 КК громадянин України несе відповідальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння лише за умови, що воно визнається злочинним даним КК та законом іноземної держави або лише даним КК, якщо воно посягало на інтереси правопорядку України. Якщо діяння не посягало на інтереси іноземного правопорядку і реально не завдало і не могло завдати шкоди інтересам українського правопорядку, то воно є малозначним діянням (ч. 2 ст.

11). Згідно з діючим законодавством на таких само підставах за дані діяння несуть відповідальність і "особи без громадянства, які постійно перебувають в Україні", тобто особи, які не мають доказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають в Україні.

Притягнення до відповідальності за злочини, вчинені за кордоном, передбачає необхідність точного встановлення, що дана особа на момент вчинення цього діяння була громадянином України чи особою без громадянства, що постійно проживає в Україні. Питання про належність до громадянства України вирішується згідно з відповідними статтями Закону "Про громадянство".

Частина 2 ст. 7 КК передбачає, що громадянин України чи особа без громадянства, які вчинили злочин в іноземній державі і там же зазнали покарання, не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за цей злочин і в Україні. Це положення повністю відповідає Конституції України, яка проголошує: "Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення" (ч. 1 ст. 61). Універсальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі закріплює ст. 8 КК. Вона передбачає відповідальність лише іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно в Україні не проживають, тільки щодо вчинених за межами України і не проти її інтересів злочинів, боротьбу з якими веде світове співтовариство на основі міжнародних договорів, якщо учасницею їх є Україна.

Особлива частина КК визначає діяння, криміналізація яких відбулася на підставі укладених колишнім СРСР, а також Україною міжнародних договорів щодо боротьби з окремими видами злочинів (наприклад, ст. 157 "Захоплення заручників").

Реальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі також закріплений у ст. 8 КК, де передбачена відповідальність лише іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно в Україні не проживають, тільки щодо вчинених за межами України передбачених Кримінальним кодексом тяжких і особливо тяжких злочинів проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Важливе значення при характеристиці дії закону про кримінальну відповідальність у просторі має інститут екстрадиції (ст. 10 КК). Взагалі, екстрадиція – це передача однією державою особи, яка вчинила злочин або була затримана на території цієї держави, іншій державі громадянином якої ця особа є для притягнення її до кримінальної відповідальності і віддання до суду або для відбування покарання.

Видача громадянина України іноземній державі є неприпустимою. Відповідно до ч. 2 ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути виданий іншій державі. Це не стосується випадків видачі громадянина України повноважному міжнародному судовому органу у зв'язку з можливим вчиненням ним передбачених міжнародними конвенціями злочинів (скажімо, злочинів проти миру і людства та воєнних злочинів).

Видача інших осіб – іноземних громадян і осіб без громадянства – може здійснюватися на основі міжнародних конвенцій, міжнародних договорів та угод, які безпосередньо укладені Україною або були укладені колишнім СРСР і зберігають чинність для України.

Україна 25 вересня 1995 р. приєдналася до Європейської конвенції від 13 грудня 1957 р. про видачу правопорушників. Україна повинна видавати іншим договірним державам, з урахуванням положень та умов Конвенції, осіб, які переслідуються компетентними органами сторони, яка робить запит, за вчинення правопорушення або які розшукуються цими органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою (ст. 1 Конвенції).

Це положення про видачу не стосується громадян України, оскільки видача громадян України заборонена її Конституцією (ч. 2 ст. 25). Крім того, дана Конвенція, як й інші конвенції, передбачає право держави відмовити у видачі свого громадянина (п. "а" ч. 1 ст. 6).

Видача правопорушників здійснюється у зв'язку з правопорушеннями, які караються законами сторони, що робить запит, та сторони, якій робиться запит, позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний термін не менше одного року чи більш суворим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про ув'язнення або постанова про утримання під вартою проголошується на території сторони, що робить запит, термін призначеного покарання має складати не менше чотирьох місяців (ч. 1 ст. 2 Конвенції).

5. Дія закону про кримінальну відповідальність у часі

Крім просторових принципів чинності закону про кримінальну відповідальність України є ще й принцип чинності закону про кримінальну відповідальність у часі. Цей принцип визначає, який закон про кримінальну відповідальність має застосовуватись до конкретної ситуації з точки зору її часових характеристик.

Згідно зі ст. 4 КК України злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої закону про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.

Закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання.

Порядок набрання чинності законом про кримінальну відповідаль­ність визначено у ст. 94 КУ. Відповідно до цієї статті, закон підписує Голова ВР та одразу направляє його Президентові України. Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує та офіційно оприлюднює його. У цей же термін Президент України може скористатися правом вето й повернути закон з умотивованими та сформульованими пропозиціями до ВР України для повторного розгляду. Якщо при повторному розгляді закон буде прийнятий ВР України не менш, ніж двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати й офіційно оприлюд­нити протягом 10 днів. Офіційне оприлюднення закону про кримінальну відповідальність є опублікування його в газетах “Голос України” й “Урядовий кур’єр”, “Президентський вісник”, а також у журналах “Відомості Верховної Ради України” та “Офіційний вісник України”. Днем оприлюднення закону про кримінальну відповідальність є дата першого опублікування його в будь-якому з названих видань.

Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через 10 днів після дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено за­коном, але не раніше від дня його опублікування (ч. 1 ст. 4). Зміст цього положення й аналіз опублікованих законів свідчать про те, що новий закон може набрати чинності, по-перше, після 10 днів від дня його офіційного оприлюднення (опу­блікування); по-друге, від дня оприлюднення закону чи від строку, зазначеного у ньому. Наприклад, Кримінальний кодекс України був прийнятий 5 квітня 2001 р., а набрав чинності з 1 вересня 2001 р. Закони, в яких вказано день набрання ними чинності, застосовуються щодо діянь, вчинених у цей день.

Чинним визнається закон, що набув законної сили до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк – до закінчення такого строку.

Усунення або встановлення караності діяння, а також пом'якшення або посилення покарання здійснюються шляхом законодавчого виключення чи введення нового складу злочину, шляхом зміни диспозиції або санкції, а також шляхом введення або виключення обставин, що зменшують або збільшують ступінь суспільної небезпеки певного злочину. Відповідно до ч.1 ст. 58 КУ, закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Детальніше це питання окреслено в рішенні КС України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень ст. 58 КУ, статтей 6, 81 КК України (справа про зворотну дію за­кону про кримінальну відповідальність у часі) від 19 квітня 2000 р.

Закріплений у КУ принцип неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів узгоджується з міжнародно-правовими актами, зокрема Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст. 15), Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (ст. 7). Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їхні приписи поширюються на  правовідносини, що виникли до набрання  чинності закону, за умови, якщо вони  скасовують  або  пом’якшують відповідальність особи.

Якщо закон виключає караність діяння, він має зворотну силу – діяння, вчинене особою до набрання сили цим законом, більше не вважається злочинним. Кримінальна справа щодо неї не може бути порушена, а наявна підлягає закриттю за відсутністю складу злочину. Якщо особа вже засуджена і відбуває покарання за певне діяння, то на підставі ч. 2 ст. 74 КК вона підлягає звільненню від покарання у порядку передбаченому КПК. Така особа, а також особа, яка повністю відбула покарання за це діяння, на підставі ст. 89 КК визнаються такими, що не мають судимості. Зворотну силу має і закон, який пом’якшує покарання. Пом’якшення покарання визначається шляхом порівняння санкцій попереднього та нового закону, який набув чинності, як щодо основних, так і щодо додаткових покарань, а також і поєднання цих покарань. Якщо новий закон пом’якшує покарання, то застосовується саме він щодо діянь, вчинених до набрання ним чинності. Особам, засудженим за даний злочин на підставі раніше чинного закону, міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого новим законом, на підставі ч. 3 ст. 74 КК у порядку передбаченому КПК.

При цьому ч. З ст. 74 передбачає два варіанти співвідношення покарання, яке було призначене засудженому за  "старим"  законом,  із  санкцією нововиданого  закону:

а) покарання за "старим" законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями одного і того самого виду – при цьому максимальна межа санкції нововиданого закону менша від покарання, призначеного за "старим" законом; б) покарання за "старим" законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями різних видів – при цьому максимальна межа нововиданого закону передбачає більш м’який вид покарання.

За обома варіантами призначене засудженому за "старим" законом покарання зменшується до максимальної межі санкції нововиданого закону.

Таким чином, пом’якшення кримінальної відповідальності здійснюється шляхом зміни у бік пом’якшення санкції тієї чи іншої норми Особливої частини КК або іншим чином.

При пом’якшенні санкції норми Особливої частини КК новий закон може:

а) встановлювати інший, менш тяжкий вид основного покарання (одного із альтернативних основних покарань за рівності інших основних покарань);

б) скасовувати найбільш тяжке серед альтернативних основних покарань;

в) робити максимальну межу основного покарання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) нижчою (меншою);

г) робити мінімальну межу основного покарання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) нижчою (меншою);

д) не передбачати додаткове покарання;

е) встановлювати інший, менш тяжкий вид додаткового покарання (одного із альтернативних додаткових покарань);

є) скасовувати найбільш тяжке серед альтернативних додаткових покарань;

ж) робити максимальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) нижчою (меншою);

з) робити мінімальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) нижчою (меншою);

й) робити додаткове покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) факультативним, а не обов’язковим;

і) передбачати меншу кількість додаткових обов'язкових покарань;

к) робити додаткове покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) таким, що може бути приєднане лише до окремих, а не до будь-якого із основних покарань, тощо.

Пом’якшення кримінальної відповідальності особи за вчинене іншим чином (без зміни санкції відповідної норми

Особливої частини КК) відбувається шляхом: зменшення (зниження) часової, грошової або іншої верхньої чи нижньої межі того чи іншого виду покарання, визначеного у розділі Х Загальної частини КК; встановлення можливості застосування при вчиненні того чи іншого злочину умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або зменшення строків, які необхідно відбути для такого звільнення; зміни чи виключення обставин, що обтяжують покарання; зменшення строків погашення судимості тощо.

Закон, який має зворотну дію в часі, поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання цим законом чинності та:

а) не були притягнуті до кримінальної відповідальності (у цьому випадку кримінальна справа не може бути порушена у зв’язку з від, сутністю події злочину);

б) котрим пред’явлене обвинувачення у  вчиненні злочину (кримінальна справа підлягає закриттю за відсутністю події злочину);

в) засуджені обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, і відбувають покарання (відповідно до ст. 405-1 КПК звільнення від покарання і пом’якшення покарання у цьому випадку провадяться судом за заявою засудженого або за поданням прокурора чи органу, що відає виконанням покарання);

г) відбули покарання, але мають непогашену чи не зняту судимість.

Питання про застосування старого чи нового закону про кримінальну відповідальність у випадках вчинення дій організатором, підбурювачем чи пособником злочину, тобто діянь, норми про відповідальність за які не мають власних санкцій, вирішується так само, як і у разі вчинення закінченого злочину його виконавцем, з урахуванням положень ст. ст. 29-31.

Згідно з ч. 2 ст. 5 закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, зворотної дії в часі не має.

Встановлення злочинності діяння (його криміналізація) може бути досягнуте шляхом:

а) доповнення Особливої частини КК новими нормами чи окремими положеннями;

б) зміни норм Особливої частини КК;

в) внесення відповідних змін до норм Загальної частини КК;

г) нового офіційного тлумачення кримінально-правової норми, яке змінює обсяг забороненої цією нормою поведінки.

Посилення кримінальної відповідальності може відбуватися шляхом зміни у бік посилення санкції тієї чи іншої норми Особливої частини КК або іншим чином. При посиленні санкції норми Особливої частини КК новий закон може:

а) встановлювати інший, більш тяжкий вид основного покарання (одного із альтернативних основних покарань за рівності інших основних покарань);

б) скасовувати найменш тяжке серед альтернативних основних покарань;

в) робити максимальну межу основного покарання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) вищою (більшою);

г) робити мінімальну межу основного покарання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) вищою (більшою);

д) передбачати додаткове покарання;

е) встановлювати інший, більш тяжкий вид додаткового покарання (одного із альтернативних додаткових покарань);

є) скасовувати найменш тяжке серед альтернативних додаткових покарань;

ж) робити максимальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) вищою (більшою);

з) робити .мінімальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) вищою (більшою);

й) робити додаткове покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) обов’язковим, а не факультативним;

і) передбачати більшу кількість додаткових обов’язкових покарань;

к) робити додаткове покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) таким, що може бути приєднане до будь-якого із основних покарань, а не лише до окремих із них тощо.

Посилення кримінальної відповідальності іншим чином (без зміни санкції відповідної норми Особливої частини КК) може відбутися шляхом: збільшення (підвищення) часової, грошової або іншої верхньої чи нижньої межі того чи іншого виду покарання, визначеного у розділі Х Загальної частини КК; виключення можливості застосування при вчиненні того чи іншого злочину умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, або збільшення строків, які необхідно відбути для такого звільнення; збільшення строків погашення судимості тощо.

Ч. 3 ст. 5 передбачає, що закон про кримінальну відповідальність, який частково пом’якшує відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково її посилює або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом’якшує відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. Наприклад, коли зміни в диспозиції статті спрямовані на посилення відповідальності, а в санкції – на її пом’якшення, зворотну дію мають лише зміни в санкції норми. Коли у новому законі передбачена спеціальна стаття, що передбачає відповідальність за діяння, яке за старим законом кваліфікувалось за більш загальною статтею, а санкція, встановлена у цій новій, спеціальній статті, є більш суворою, то діяння має кваліфікуватися за старим законом. Коли максимальна межа покарання того самого виду у новому законі є нижчою (меншою), а мінімальна – вищою (більшою), то покарання має призначатися не вище мінімальної межі за старим законом і не вище максимальної межі за новим законом, а коли, навпаки, максимальна межа покарання того самого виду у новому законі є вищою (більшою), а мінімальна – нижчою (меншою), то покарання має призначатися не вище максимальної межі за старим законом і не вище мінімальної межі за новим законом.

Якщо з часу вчинення злочину і до часу засудження особи закон про кримінальну відповідальність змінювався більше ніж один раз, то застосовуватися має найбільш сприятливий для винного закон із усіх, що були чинними у цей період.

При визначенні зворотної дії закону про кримінальну відповідальність стосовно триваючих і продовжуваних злочинів слід виходити із часу вчинення цих злочинів Якщо ж триваючий чи продовжуваний злочин почався під час дії старого закону і вчинювався під час дії нового закону, який пом’якшує кримінальну відповідальність за відповідне діяння, може бути застосований новий закон.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Дайте визначення закону про кримінальну відповідальність. Вкажіть його ознаки.

2. Назвіть види диспозицій статей Особливої частини КК України.

3. Назвіть види санкцій, які мають місце у Особливій частині КК України.

4. Назвіть види кримінально-правових норм.

5. Охарактеризуйте структуру Кримінального кодексу України.

6. Дайте визначення тлумачення закону про кримінальну відповідальність. Вкажіть його види.

7. Назвіть принципи дії закону про кримінальну відповідальність у просторі.

8. Що вважається часом вчинення злочину?

9. Що таке зворотна сила закону про кримінальну відповідальність? Коли вона має місце?

10. Дайте визначення екстрадиції.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Кісілюк Е.М. Основні етапи розвитку кримінального законодавства України // Проблеми кримінально-правових наук: історія, сучасність, міжнародний досвід (пам’яті професора П.П. Михайленка): Тези доп. наук.-теорет. конф. – К.: Київський нац. ун-т внутр. справ, 2009. – С. 18-22.

2. Коржанський М.Й. Уголовний Закон України (наукова модель): Монографія. – Д.: Юрид. акад. м-ва внутр. справ, 2004. – 200 с.

3. Кузнецов В. Подвійні стандарти нового кримінального законодавства //Вісник прокуратури.–2002.–№6.–с.32-34.

4. Кузнецов В.В. Значення постанов Пленуму Верховного Суду України для судово-слідчої практики: проблеми сьогодення та шляхи їх вирішення // Науковий вісник Юридичної академії МВС України.– 2004.– № 4 (18).– с. 301-305.

5. Лихова С. Конституція України та кримінальне законодавство України (окремі питання взаємодії) // Вісник Конституційного Суду України. – 2005. – № 2. – с. 95-100.

6. Мельник М.І. Загальні проблеми коментування кримінального закону // Життя і право.– 2004.– № 3.– с. 57-61.

7. Навроцький В.О. Врахування вироку іноземної держави в Україні // Життя і право. – 2004. – № 1. – с. 46-54.

8. Пономаренко Ю.А. Чинність і дія кримінального закону в часі: Монографія. – К.: Атіка, 2005. – 288 с.

9. Фріс П.Л. Кримінальний закон. Лекція. – Івано-Франківськ, Сімик. – 2002. – 35 с.

Тема 3. Кримінальна відповідальність

Вступ 1. Кримінальна відповдальність як вид юридичної відповідальності. Поняття, ознаки, зміст. Виникнення та припинення кримінальної відпо¬відальності; 2. Підстави кримінальної відповідальності; 3. Форми реалізації кримінальної відповідальності; 4. Закон про кримінальну відповідальність: поняття та тлумачення.     Контрольні питання     Висновки     Рекомендована література

ВСТУП

Кримінальне право України знаходить своє відображення в законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему — Кримінальний кодекс України, який грунтується на Конституції України та загальновизнаних прин­ципах і нормах міжнародного права. КК складається із криміналь­них законів, що діють в рамках Кодексу як єдина нормативна сис­тема з моменту набрання ним чинності. Кожний із кримінальних законів містить певне положення кримінального права, викладене у вигляді норми. Кримінальний закон є свого роду продукт законодав­чої діяльності, в якому за допомогою законодавчого веління відобра­жені об'єктивні закономірності розвитку кримінального права. У КК 2001 р. кримінальний закон позначений як «закон про кримінальну відповідальність» (розділ II Загальної частини). Кримінальний закон і закон про кримінальну відповідальність — тотожні поняття, однак через те, що останнє закріплене в КК, ним потрібно користуватися для характеристики чинного кримінального законодавства України.  Кримінальний закон, або закон про кримінальну відповідаль­ність, має відносну самостійність, оскільки його розуміння і застосу­вання можливі тільки у взаємопоєднанні з іншими законами, включе­ними до Кримінального кодексу. Слід зазначити, що поняття «кримінальний закон», яким широко користується теорія кримінального права при характеристиці тих чи інших нормативних поло­жень кримінального кодексу, є дещо умовним, оскільки на відміну від КК або окре­мо прийнятого Верховною Радою України закону про кримінальну відповідальність не має всіх атрибутів закону як нормативно-правового акта. Закон в буквальному розумінні - це юридичне цілісний і структурно завершений нормативно-правовий акт, який приймається Верховною Радою України відповідно до її конституційних повноважень. Таку ж частку умовності має і поняття «закон про кримінальну відповідальність», коли за його допомогою характеризуються нормативні положення кримінального кодексу про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності. Вони застосовуються як складова частина КК.

Кримінальний кодекс і окремі закони України про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України. Останні являють собою одну або декілька кримінально-правових норм, оформ­лених в статтю чи низку статей КК. Усі закони про кримінальну від­повідальність зведені до Кримінального кодексу, де кримінально-правові норми розташовані в певній системі, а статті, в яких вони закріплені, мають відповідний номер. Оскільки законодавство Укра­їни про кримінальну відповідальність — це Кримінальний кодекс, то кримінально-правові норми, які можуть бути ухвалені окремим законом, повинні бути позначені відповідним номером статті КК. Кримінально-правові норми, що приймаються в доповнення до КК, мо­жуть не тільки міститися в самостійному законі, а й входити як окре­ме нормативне положення в закон України, яким охоплюється більш широке коло питань, що потребують нормативного регулювання і охорони. Окремі кримінально-правові норми можуть міститися в чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України. Такі норми також повинні бути вклю­чені в КК з відповідною нумерацією.

В нормах Кримінального кодексу сформульовані завдання, під­стави та принципи кримінальної відповідальності, встановлено, які суспільне небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання можуть підлягати застосуванню до осіб, що їх вчинили. Згідно зі ст. 1 КК Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забез­печення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, гро­мадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпе­ки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього зав­дання КК визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, тобто КК заборо­няє під загрозою покарання вчиняти ті суспільне небезпечні діяння, які визнані злочинними. Отже, основна функція закону про криміна­льну відповідальність — охоронна. Разом з тим у деяких нормах він приписує відповідним органам і службовим особам, за наявності за­конних підстав, звільняти від кримінальної відповідальності і пока­рання осіб, що вчинили злочин. У цій своїй частині норми закону, як і в низці інших, виконують регулятивну функцію.

Закон про кримінальну відповідальність має також велике попереджувальне значення (превентивна функція). Згідно з ч. 1 ст. 1 завданням КК є запобігання злочинам. Сам факт існування норми, в якій описане кримінальне каране діяння, справляє певний превентивний вплив на осіб, здатних вчинити злочин. Крім того, закон тим самим орієнтує уповноважені державні органи і службових осіб на належну боротьбу зі злочинністю, профілактику правопорушень, їх попередження. Слід зазначити, що основна частина населення України не вчи­няє злочинів не тому, що побоюється притягнення до кримінальної відповідальності, а через впевненість в аморальності самої злочин­ної поведінки. Для більшості людей КК сприяє зміцненню їх погля­дів, життєвій позиції, підтверджує неприйняття ними поведінки, що визнається державою злочинною. Причому для них величезного значення набуває не стільки факт наявності відповідної норми в КК, скільки дійовість, ефективність її застосування. Закон про кримінальну відповідальність на відміну від законів інших галузей законодавства має певні специфічні риси. Цей закон є основним джерелом кримінального права. Згідно з ч. З ст. З КК зло­чинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. Вироки, ухвали і поста­нови судів не визнаються джерелами норми кримінального права. Вони мають обов'язкову силу тільки лише щодо конкретної криміналь­ної справи. Так само роз'яснення Пленуму Верховного Суду України не створюють норм кримінального права. Вони лише розкривають смисл, дійсний зміст кримінально-правової норми, націлюють судо­ву практику на правильне й застосування. Не створюють норм кри­мінального права і акти офіційного тлумачення, що даються Консти­туційним Судом України. Незважаючи на загальну обов'язковість, акти Конституційного Суду приймаються з метою точного визначен­ня смислу юридичної норми, а також правильного і єдиного її засто­сування до правових ситуацій, що виникають.