4. Початок ноосферної просторової організації біосфери.
Якщо ж цей процес розглядати в аспекті взаємин природи і суспільства, то саме він є першим кроком до створення ноосфери Землі. Тобто, цивілізаційний процес загальнолюдської самоорганізації є прологом до формування ноосфери Землі як явища вже космічного рівня. Речовинно-енергетичним підгрунтям процесу «ноосферогенезу» було формування агроекосистем, з яких в результаті інформаційного ускладнення на певному етапі виділились урбоекосистеми. Спільне «обличчя» агроекосистем абсолютно на всій планеті проглядається в однаковій просторовій мозаїчності природних ландшафтів (рис.1.,2.). В межах агроекосистем, які трансформували природні ландшафти, підвищилась кількість «інформаційної напруги». Сільськогосподарське виробництво завдяки накопиченню знань, раціональним організаційним заходам та вдосконаленню знарядь праці досягає такого рівня, що не лише задовольняє збільшений приріст населення, а й забезпечує харчами численні групи людей, безпосередньо не пов'язаних із землеробством та скотарством (правлячий аристократичний прошарок, чиновники, військові, служителі культу, ремісники, прислуга тощо).
«Неолітична революція» проходила під знаком утворення у придатних для того «екологічних нішах» безлічі невеликих пов'язаних між собою родових общин ранніх землеробів та тваринників. Осілість та доцільно організована сільськогосподарська праця сприяли швидкому зростанню населення, що вело до сегментації первинних родових общин; при подальшому ж розселенні купки вихідців зі споріднених сусідніх родових общин могли селитися разом, створюючи гетерогенні общини. Внаслідок неодноразових переселень та змішань цих представників різних родових ліній у межах більш-менш компактних у рельєфно-ландшафтному плані районів виникали скупчення тісно пов'язаних між собою в господарсько-суспільно-культурному відношенні общин, члени яких належали до певної, але досить обмеженої множини родів.
Із-поміж общинних поселень, об'єднаних у певне плем'я, рано чи пізно виділяється центральне поселення, яке відповідає або найвпливовішому святилищу, або мешканню клану вождя, або найпотужнішій общині, або, найчастіше, сукупності деяких із цих ознак. Таке поселення починає виконувати окремі протоміські функції та розвивається швидше, ніж інші, оскільки органічно поєднує політичне, економічне та культурно-релігійне лідерство. В межах племені виникають окремі економічні райони зі своєю спеціалізацією, що збільшує варіативність взаємин людини й довкілля. З часом все це набуває більш структурованого вигляду та охоплює більшу територію.
Вважається, що час виникнення племінних інститутів є переломним моментом на шляху від «неолітичної революції» до цивілізації. Таким чином, міста (урбоекосистеми) ще недостатньо відокремлені в просторовому відношенні від агроекосистем починають зосереджувати культурно-інформаційні функції.
5.Природні екосистеми та агроекосистеми з позицій ноосферного розвитку
З суто техносферних, здебільшого антропоцентристських позицій під агроекосистемою розуміється створена людиною сільськогосподарська екосистема, базовими структурно-функціональними блоками якої є більше чи менше трансформований ґрунтовий блок природної первинної екосистеми, посів або посадка сільськогосподарської культури та атмосферний блок (метеорологічні чи кліматичні ресурси місцевості (Голубець,2000).
Порівнюючи агроекосистеми з природними чи напівприродними екосистемами, які працюють на енергії сонячного світла (наприклад, озера, ліси), Ю.Одум (1986) вирізняє три основні їх особливості: «1) вони одержують допоміжну енергію, яка знаходиться під контролем людини; ця допоміжна енергія надходить у вигляді м'язових зусиль людини і тварин, добрив, пестицидів, зрошувальної води, роботи машин, що працюють на пальному і т.п.; 2) різноманітність організмів різко знижена (також унаслідок діяльності людини, що прагне до монокультури); 3) домінантні види рослин і тварин підлягають штучному а не природному доборові. Іншою мовою, організованість і керування агроекосистеми забезпечується таким чином, щоб отримувати найбільшу кількість продуктів харчування. При цьому «певні вигоди супроводжуються й деякими втратами: ерозія ґрунтів, забруднення водойм знесеними пестицидами й добривами, висока вартість пального, підвищення чутливість системи до змін погоди і шкідників».
На думку М.А.Голубця агроекосистеми – це:
Не просто штучні, а швидше комбіновані екосистеми, які складаються з природного чи трансформованого людиною екотопу (ґрунту й атмосфери) й штучно вмонтованого в нього фітоценозу (автотрофного блоку) культурних рослин.
В агроекосистемі зберігається пам’ять (частина генопласту) первинної екосистеми (лісової, чагарникової, лучної, степової, тощо), на місці якої вона сформована, у зв’язку з цим урожай сільськогосподарської культури залежатиме не лише від того, скільки додаткової енергії внесе людина в цю агроекосистему, але й від того, наскільки вдало буде припасованим генофонд культивованого сорту (популяції) рослини до генопласту природних живих компонентів (ґрунтових хребетних і безхребетних, мікроорганізмів, облігатних і факультативних птахів і звірів, що потрапляють до агроекосистеми з сусідніх природних екосистем, бур’янів, патогенних грибів, шкідників, тощо).
Незважаючи на те, що людина намагається захистити агроекосистему від впливу зовнішніх і внутрішніх збурень, максимально позбавити від впливу її ж саморегуляторних механізмів, цього їй досягти не вдається: в агроекосистемі в тій чи іншій мірі працюють механізми саморегуляції, як на базі частково збереженої в ній генетичної пам’яті первинної екосистеми, так і на базі генетичної пам’яті просторово більших екосистем (ландшафтної, провінційної), кібернетичні механізми яких постійно спрямовані на відтворення корінної екосистеми.
Успіх роботи агроекосистеми й одержання максимального врожаю залежить не лише від кількості внесеної в неї додаткової енергії, але й від того, наскільки ефективно працюватимуть у ній механізми антропогенної регуляції її структурно-функціональними процесами: від розмірів, термінів і технології внесення допоміжної енергії, речовини та інформації тощо, наскільки в програмі цієї регуляції будуть враховані характер і потужність механізмів природної саморегуляції та наскільки швидко виправлятимуться можливі помилки антропогенного втручання в роботу системи (наприклад, надмірне ущільнення ґрунту, недостатні внесення отрутохімікатів або зрошувальних вод, надмірне осушення тощо).
Агроекосистема, порівняно з природною екосистемою, характеризується не лише специфічною морфологічною структурою, але й глибоко здеформованою трофічною пірамідою. В ній людина сприяє максимальному розвиткові лише того трофічного блоку, з якого зацікавлена одержати найбільший урожай. Це не лише вимагає додаткових затрат енергії на інгібування інших трофічних блоків, але й підтримання стійкості структурно спрощеного, позбавленого засобів самозахисту, створеного людиною біотичного угруповання.
Щодо штучного добору домінантних видів рослин і тварин слід зазначити, що він не є ні особливістю, ні ознакою агроекосистеми. В ній жодного добору немає. Інтродуковані в неї домінанти - заздалегідь сформовані засобами селекції і генетики сорти рослин чи породи тварин. Останні дають найбільшу віддачу в тому випадку, коли їх формування відбувалося цілеспрямовано для агроекосистем з конкретними параметрами їх абіотичних і біотичних умов (родючості, фізико-хімічних і водно-фізичних властивостей ґрунту, метеорологічних умов, наявності збудників хвороб, шкідників, конкурентних видів тощо).
Виходячи з аналізу морфологічних розбіжностей між природними і агроекосистемами рахувати агроекосистему неприродною («напівприродною», «комбінованою», «штучною», «антропогенною», «техногенною») немає ніяких підстав. Природні механізми виробництва біомаси, співвідношення її виробництва по трофічних рівнях, харчові ланцюги, наявність продуцентів, консументів і редуцентів і, навіть, «входження» у відповідну екологічну піраміду – все це залишається. Єдине, що підлягає докорінній зміні в агроекосистемі – прострова суть екотопу.
Саме він, будучи організованим людиною з хитро зробленими «пастками» для простору (фуражна рілля), часу (часова розбіжність природних і економічних меж агроекосистем) і інформації (примусове «розтікання» генофонду) відповідним чином спотворює уявлення «класичних» екологів про природність агроекосистем, примушуючи вважати їх чимось докорінно відмінним від природних аналогів (Сочава, Лосєв, Реймерс, Голубець, Бураков та ін.).