3. Порівняння природних і штучних екосистем та принцип екологічної надійності землеробства

Підставою для такого порівняння є той факт, що сільське господарство з екологічної точки зору має унікальні особливості. Власне, порівняно з іншими, ця галузь за типом речовинно-енергетичного обміну найближче знаходиться до природи. Може саме тому найбільш парадоксальними виявляються нещодавно одержані результати, за якими землеробство за емісією СО у світі на 10% перевищує спалювання мінерального палива (Лосєв,2003). При цьому, землеробство за екологічним навантаженням перебирає на себе більшу частину впливу людини на довкілля, оскільки саме на продуцентів в умовах біосфери планети припадає понад 98% усієї біомаси. Саме для того, щоб краще зрозуміти механізм взаємопроникнення «природного» і «штучного» у екосистемах необхідно розглянути їх основні властивості:

• Якщо в природних екосистемах рослинні угруповання представлені дуже широко, що і визначає «обличчя» екосистеми, то штучні екосистеми єдині у своєму прагненні до монокультури і заміщенні природних рослинних аналогів на окультурені.

• На відміну від природних екосистем, де весь рослинний опад перегниває, поповнюючи запаси гумусу в ґрунті, врожай у штучних екосистемах повністю відривається від ґрунту. Нестача органічних речовин для відновлення ґрунтової родючості частіше заповнюється за рахунок внесення мінеральних добрив.

• Нестача органічної речовини, що відлучається з врожаєм, змушує ґрунтові бактерії розмножуватися за рахунок знищення гумусу (мінералізації). Це, відповідно, визначає дефіцитний баланс гумусу в ґрунті.

Результати такого порівняння якнайкраще свідчать, що головні висновки з теорії біотичної регуляції В.Г.Горшкова про важливість наявності неторканих людиною територій є вірними. Таким чином, одним з основних критеріїв оцінки шкоди людської діяльності повинна бути продуктивність природних екосистем. Це саме той оптимум, що виробила природа в процесі своєї еволюції.

Причому «інтенсивне» витратне (маються на увазі витрати на енергію і мінеральні добрива) землеробство сьогодні є найбільш шкідливим. Збільшення витрат у гонитві за швидкою віддачею обумовлює, як правило, однобічний підхід до збільшення ґрунтової родючості, що виражається в більшому внесенні мінеральних добрив і пристосуванні до цього способу всіх сторін сільськогосподарської діяльності. Тому розумний і цілком логічний підхід до оцінки оптимальності впливів на природні екосистеми лежить на шляху зіставлення продуктивності природних і сільськогосподарських екосистем.

Перераховані вище особливості природних і штучних екосистем дозволяють сформулювати принцип екологічної надійності систем землеробства: чим вужче видове різноманіття рослин, що культивуються у сільськогосподарських екосистемах і чим більше при цьому відлучається наземної біомаси з врожаєм, тим нижче екологічна надійність такої сільськогосподарської екосистеми.

Найбільш яскравим показником, через який реалізується принцип екологічної надійності різних форм землеробства, є показник частки продукції рослинництва, використовуваної у тваринництві. Для розрахунку даного показника враховуються показники валової і товарної продукції рослинництва, вихід зеленої маси, силосу і сінажу. За 100% приймається валова продукція землеробства. Спираючись на значення показника принцип екологічної надійності землеробства коригується таким чином: зі збільшенням маси відлученого врожаю (без компенсації органічними добривами і рослинними рештками) і в міру заміщення природних рослинних співтовариств монокультурою зростає елемент непередбачуваності в «поводженні» штучних екосистем.

Узагальнюючи вироблені критерії, потрібно відзначити, що при визначенні припустимого навантаження на довкілля при розробці систем землеробства необхідно керуватися такими, як відсутність зниження продуктивності, стабільності і розмаїтості екосистем. «Оптимізація» ж природного середовища у сільському господарстві повинна визначатися не прагненням до кінцевого «ідеалу» у виді «удоїв», «приваг», «врожайності», а прагненням до певної якості природного середовища.