3. Екологічні проблеми сільського господарства України

Сільське господарство України - найбільш природомістка галузь, що має могутній природно-ресурсний потенціал, який включає 41,84 млн.га сільськогосподарських угідь (69,3 % території України), в тому числі 33,19 млн.га ріллі (55 %), 7,63 млн.га природних кормових угідь - сіножатей і пасовищ (12,6%). У сільськогосподарському виробництві щороку використовується понад 10,9 млрд.м³ води, або 36,4% її загального споживання. В розрахунку на одного мешканця припадає 0,82 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 0,65 га ріллі, тоді як у середньому по Європі ці показники становлять відповідно 0,44 і 0,25 га. Розораність сільськогосподарських угідь досягла 72%, а в ряді регіонів перевищує 88%, тоді як в країнах Європи 20-35%, США - 20%.

До обробітку залучені малопродуктивні угіддя, включаючи прируслові луки і пасовища та схилові землі. Якщо Україна в Європі займає 5,7% території, то її сільськогосподарські угіддя - 18,9%, а рілля - 26,9%. Нині 14,8% загальної площі поливних земель України піддаються еродуванню, 1,5% - перезволоженню, понад 4% є солонцюваті та засолені. Використання у великій кількості мінеральних добрив, пестицидів та інших хімічних препаратів разом з промисловим і радіаційним забрудненням може ще більше ускладнити екологічну ситуацію в Україні, знизити відтворювальну здатність біосфери та екологічну стійкість агроландшафтів. Перелік типових порушень стану земель:

1. Виснаження родючості ґрунтів внаслідок багаторічного вирощування однієї й тієї ж культури (монокультури) і вичерпання в цьому зв'язку запасів гумусу; нагромадження в ґрунтах біотоксичних речовин у результаті порушення біохімічного балансу й неоптимального застосування мінеральних добрив і інших стимуляторів росту рослин. Зниження вмісту гумусу відбувається в усіх ґрунтово-кліматичних зонах України, за останні 10 років гумусний фонд України зменшився на 10-14%. Нині в ґрунті не вистачає азоту, в орному шарі дедалі знижується вміст рухомих форм фосфору і калію, збільшуються площі підкислених і засолених ґрунтів.

2. Втрата ґрунтом оптимальної зернисто-дрібнокомкуватої структури з її заміщенням пилом, утворенням вторинної кірки, ущільнення підорного шару з різким зниженням його водопроникності в результаті обробки ґрунту важкою технікою, що обумовлює водну і вітрову ерозію. Ерозійний винос зваженого матеріалу (ґрунтової маси) в моря й океани виріс за останні 50 років у країнах світу щонайменше в 10 разів, з 3 до 24 млрд. т/рік (з 20-х по 50-і роки); вже наприкінці хх століття він сягнув 58 млрд. т/рік. За даними Л.Я.Новаковського (1990), у Вінницькій, Тернопільській і Чернівецькій областях уже нині змив ґрунту в 6,5-8 разів перевищує допустимі розміри. Це співставно з втратами в середньому з 1 га ріллі близько 300 т ґрунту, тобто стільки, скільки природа створює за 65 років.

3. Зараження ґрунтів, ґрунтових та поверхневих вод небезпечними вірусами, гельмінтами, патогенними мікробами і їхніми переносниками, як наслідок екологічно-небезпечних технологій у тваринництві, пов’язаних з відходами ферм, застосуванням біодобавок, ГМО та ін. Свинокомплекс потужністю 100 тис.гол. щодоби виділяє в атмосферу 36 млрд. мікробних тіл, 3600 кг аміаку, 350 кг сірководню і 620 кг пилу. Тваринницькі комплекси використовують досить значний обсяг водних ресурсів, а їх стічні води є великим забруднювачем навколишнього середовища тому, що патогенні мікроорганізми це збудники інфекційних хвороб і людей. Один свинокомплекс на 108 тис. гол. чи комплекс по відгодівлі великої рогатої худоби на 35 тис.гол. дає таку кількість стічних вод, яка еквівалентна відходам великого міста з населенням 400-500 тис. чоловік.

В останні десять років на тлі перманентної економічної кризи ситуація погіршилася ще й внаслідок проведення земельної реформи. Четвертий переділ земельної власності в Україні за останні 100 років жодним чином не сприяє стабілізації ерозійних процесів у країні.

В основу виділення приватних ділянок у користування покладені лише економічні критерії, тоді як екологічні, ґрунтоохоронні чинники повністю ігноруються. Земельна реформа не супроводжується новою протиерозійною і меліоративною організацією території, упровадженням ґрунтозахисного землеробства. Реформа не базується на повному урахуванні стану земельних ресурсів, зокрема, попередньо не проведене ретельне великомасштабне ґрунтове картування земельних угідь. Відбувається поділ землі в межах існуючої організації території і структури сільськогосподарських угідь, а тим часом українськими вченими вже давно доведена необхідність вилучення з ріллі приблизно 8-10 млн га земель, головним чином, еродованих. Таким чином, пропонується зменшити розораність території країни до 40%, збільшити площу лісів, лісосмуг, пасовищ, лугів, зон рекреації тощо.

Спроба вирівняти вихідну родючість ґрунтів для нових власників призвела до того, що ділянки, особливо в умовах малоземелля (наприклад, у Західній Україні), нарізаються шириною в кілька десятків метрів уздовж схилу. Руйнування ґрунтової родючості відбувається через загальний перехід на сівозміни з короткою ротацією, збільшенням насиченості однотипних сільськогосподарських культур, часто просапних (наприклад, соняшника та ріпака), з метою одержання швидкого прибутку. Хронічна нестача фінансово-матеріальних ресурсів у колективних господарствах, у фермерів та орендарів зумовила перевагу тільки економічних критеріїв їхньої господарської діяльності, а, отже, залишається нереалізованим головне завдання систем землеробства - підвищення родючості ґрунтів. Результатом такої реорганізації земельної власності буде тільки повна деградація ґрунтової родючості, у тому числі, через інтенсифікацію ерозійних процесів. Невизначеність питання про власність на землю не дає змоги впроваджувати новітні екологічно-толерантні технології у землеробство, зокрема No-Till, LISA (Low input system of agriculture), PF (Precision Farming) а також не сприяє залученню іноземних інвестицій.

Тому в умовах ринкових, перетворень і подальшої інтенсифікації та вдосконалення територіальної організації агропромислового виробництва співпадання економічних та екологічних інтересів і вимог має велике значення для екологічно збалансованого, пропорційного розвитку сільського господарства, яке повинно орієнтуватися на екологічні норми та правила, що будуть сприяти виробництву екологічно-безпечної продукції та збереженню навколишнього середовища. Такий підхід дасть змогу обмежити негативний вплив антропогенних факторів на довкілля, посилити екологозабезпечєність функціонування та підвищення економічної ефективності і конкурентоспроможності усього аграрного сектору як на внутрішньому, так і на зовнішньому продовольчому ринку. Економіко-екологічне спрямування повинно бути направлено на стабілізацію сталого розвитку сільськогосподарського виробництва, яке має відтворювальну особливість і екологічну здатність. Завдяки цій особливості можна щорічно отримувати доброякісну сільськогосподарську продукцію в умовах оптимального агроресурсного та агротехнічного забезпечення.