Зміст

Вступ

1. Історіографія

2. зміст III Литовського Статуту

3. Вплив III Литовського статуту на судочинств на українських землях

Висновки

Список використаної літератури

1. Історіографія

Незважаючи на те, що з усіх трьох статутів Великого князівства Литовського саме Статут 1588 року мав найдовший вік практичного застосування, фундаментальних всебічних досліджень його змісту і сутності історико-правова наука на сьогодні не має. Дослідження історіографії Статутів 1529 і 1566 років показало, що більшість учених, яких цікавили проблеми литовсько-руського права, вивчали Статути у комплексі, не надаючи перевагу жодному з них. Проте неправильним було б стверджувати, що Статут 1588 року знаходився поза увагою вчених.

Хоча Новий статут залишався чинним на українських землях майже до середини XIX ст., до його наукового дослідження приступили тільки на початку XIX ст., коли під час проведення кодифікаційних робіт у Російській імперії з'ясувалося, що статут 1588 року в оригіналі був написаний і виданий руською, а не польською мовою. Вперше це видання описав у 1813 р. В. Сопіков [2]. Дослідження одного з видань Статуту руською мовою продовжив у 1816 р. відомий польський вчений С. Лінде [3]. Фактично, ці вчені заклали підвалини наукового дослідження Статуту Великого Литовського 1588 року.

Подальша робота дослідників зосередилася навколо книгознавчих аспектів Третього Статуту. Їх вивчали І. Данилович [4], І. Каратаєв [5], С. Бершадський [6], С. Пташицький [7], І. Лаппо [8], А. Соловйов [9]. Цей період у дослідженні Статуту 1588 року можна поділити на два етапи. Перший починається працями В. Сопікова, С. Лінде і І. Даниловича. Його характерними рисами були пошук текстів оригіналу Статуту 1588 року, їхній бібліографічний опис, текстологічне дослідження. Закінчення першого і початок другого етапу були відзначені працями С. Бершадського, С. Пташицького, І. Лаппо, в яких узагальнювались результати попередніх досліджень, уводився до наукового обігу новий фактологічний і фактографічний матеріал.

Поштовхом до поглибленого дослідження Статуту 1588 року стало надрукування його тексту мовою оригіналу, яке здійснило одне з найбільш авторитетних науково-історичних товариств Російської імперії — Товариство історії і старожитностей російських, засноване при Московському університеті у 1804 році. Саме завдяки “Часописові Товариства історії і старожитностей російських“ побачили світ тексти відразу усіх трьох статутів Великого князівства Литовського, що видавалися у 1848-1857 рр.

Статут 1588 був надрукований у 1854 році з екземпляру видання 1588 року, який знаходився у бібліотеці Товариства [10]. Як відзначав у передмові до публікації І. Бєляєв: “Текст Статуту у цьому виданні надрукований без найменших змін за Мамоницьким виданням... Редакція Часопису, беручи до уваги історичне і філологічне значення Статуту Литовського як пам'ятки тієї мови, якою писали у Західній Русі в XVI ст., у цьому виданні намагалась передати його якомога точніше, ані трохи не відступаючи від Мамоницького видання не тільки у правописі і в пунктуації, але навіть при переносі слів з одного рядка до іншого...” [11].

Опублікування тексту Статуту 1588 року сприяло появі наприкінці XIX - початку XX ст. Ряду історичних досліджень, присвячених історії суспільного, державного ладу, права Великого князівства Литовського, в яких тією чи іншою мірою вивчались джерела Статуту 1588 року, аналізувались його норми.

Перш за все, це праці М. Владимирського-Буданова [12; 13], Г. Демченка, І. Лаппо, Ф. Леонтовича, М. Любавського, М. Максимейка, О. Малиновського, М. Ясинського та ін.

Майже всі дослідники підкреслювали правонаступництво у розвитку права, зумовлене багатою правовою спадщиною Київської Русі. Так, професор Г. Демченко, відзначаючи певну консервативність литовського права, вказав, що його подальша еволюція була визначена положеннями Руської Правди [14, c.7].

З початком Першої світової війни і майже до середини 20-х років XX ст. скільки-небудь значних досліджень литовсько-руського права як у нашій країні, так і за її межами не проводилось.

Об'єктом вивчення українськими радянськими вченими Статути Великого князівства Литовського стали після створення в 1919 р. В системі ВУАН Комісії для вивчення історії західноруського і українського права. Друкованим органом Комісії були “Праці Комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права”. У розвідках окремих вчених, які працювали в рамках діяльності цієї комісії, досліджувалися окремі інститути та норми права Статуту 1588 року. Цікаві висновки щодо еволюції спадкового права оприлюднив на сторінках вказаного часопису О. С. Добров.

Свою лепту в дослідження литовсько-руського права внесла також Комісія для вивчення звичаєвого права України. У випусках офіційного органу Комісії - “Праці Комісії для виучування звичаєвого права України” - були опубліковані, зокрема, наукові дослідження С. Г. Борисенка.

У 30-х роках XX ст. центр досліджень русько-литовського права переміщується за кордон. Значним внеском у дослідження Статуту 1588 року стала фундаментальна праця І. Лаппо “Литовський Статут 1588 року”. В ній дослідник відзначає, що робота над цією пам'яткою права відбувалася саме в те десятиліття, коли у Великому князівстві Литовському помітно посилилися позиції боярства і земянства, які “з класу військово-зобов'язаних землевласників перетворилися на привілейований стан, на “народ-шляхту”, який тримав у своїх руках долю усієї держави.

До Статуту 1588 року у своїх працях звертаються А. Яковлів, Р. Лащенко, М. Чубатий. Характеризуючи Статути Великого князівства Литовського, Р. Лащенко підкреслював, що їхні норми “свідчать безпосередньо про глибоке пройняття провінціального права земель Великого князівства Литовського правом київським...” [33, c. 182].

Особливе місце у дослідженнях українських радянських вчених посідає проблема застосування норм Статуту 1588 року на українських землях після Визвольної війни 1648-1654 рр. Ряд науковців звертає увагу на те, що захоплення звичаєвим правом, яке було характерним для років Визвольної війни, досить швидко минуло, і починаючи з другої половини XVII ст., судова практика знову повернулася до застосування Статутів. В гетьманських універсалах ми зустрічаємо вказівки судам використовувати разом з іншими джерелами права Статут 1588 року. В універсалі від 16 травня 1721 р. Гетьман Скоропадський вимагав перекладу Статуту 1588 року з польської на українську мову. Досліджуючи джерела права України XVIII ст. В. Мєсяц дійшов висновку, що в цьому столітті “українська адміністрація, скаржники і навіть Сенат вважали Статут малоросійським правом” [39, c. 112-119].

Майже усі науковці, які досліджували кодифікаційні роботи в Укрїні у XVII — на початку XIX століття, дійшли висновку, що Статут 1588 року широко використовувався для створення таких українських збірок права XVIII ст. як “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743), “Суд і розправа в правах малоросійських” (1750), “Екстракт малоросійських прав” (1767), “Зібрання малоросійських прав” (1807) та інші.

У дослідженнях А. Дубровіної підкреслюється, що Статут 1588 року найбільшим авторитетом користувався у Волинській, Київській, Подільській, Поставській і Чернігівській губерніях. Влада вимушена була рахуватися з волею місцевого населення і низкою указів підтвердила діяльність Статуту 1588 року на українських землях. Кодифікація права 20-30-х рр. XIX ст. Завершиламя створенням загальноімперського “Зводу законів Російської імперії”, введення якого в дію автоматично вело до припинення чинності місцевого законодавства. Проте, як підкреслює А. Дубровіна, для населення Полтавської та Чернігівської губернії у сімейних стосунках дозволялося використання норм звичаєвого права і Статуту 1588 року [41, c. 24-31].

Так як в радянські часи дослідження статутів майже не проводилось, литовсько-руське право продовжувала вивчати, головним чином, історична школа професора С. Лазутки у Литві. Зокрема, використання норм Статуту 1588 року судовою практикою у XVII-XVIII ст.ст. досліджував М. Ючас.

Протягом усього часу, доки досліджуються Статути Великого князівства Литовського, точиться дискусія з приводу того, вважати Статути редакціями одного зводу законів, чи окремими самостійними пам'ятками права. Мабуть прийшов час поставити крапку у цій дискусії і приєднатися до точки зору науковця, який присвятив дослідженню литовсько-руського права майже усе своє життя. Саме С. Лазутка, прискіпливо вивчивши цю проблему, дійшов висновку, що Статути є “окремими зводами законів, народженими різними історичними епохами” [43, c. 38].

Восени 1988 року на базі Вільнюського університету відбулася ювілейна наукова конференція, присвячена 400-річчю Статуту 1588 року. Ця конференція була досить плідною для української історико-правової науки. Українські вчені В. Чехович і І. Усенко проаналізували роль Статуту 1588 року в кодифікації українського права у XVIII — на початку XIX ст. О. Гуржій вказував, що “вплив Третього Литовського Статуту 1588 року на еволюцію українського права...свідчив про наступництво давніх традицій у законодавстві” [45]. Розвиток права на виїзд за кордон у Статутах аналізує у своєму дослідженні Є. Дзюба. До питання про еволюцію поглядів щодо польського походження Статутів 1588 року звертається П. П. Музиченко. Ряд цікавих доповідей зробили литовські, російські і білоруські вчені. А. Л. Хорошкевич провела порівняльний аналіз норм Статуту 1588 року і Соборного Уложення 1649 року. Вона дійшла висновку, що система покарань за державну зраду у Московській державі і Великому князівстві Литовському залежала від соціально-економічного становища у цих державах. М. Є. Бичкова у своїй доповіді дала характеристику тим нормам Статуту 1588 року, які регламентували правове становище пануючої верхівки. І. П. Старостіна звернулася до питання про відображення у Третьому Статуті прогресивних ідей литовської правотворчості XV ст. Правове становище литовських татар за Статутом 1588 року розглядав у своїй доповіді С. В. Думін. За його переконанням, Статут поділив татар на дві групи — служилих і простих, означив межу між ними, проте не закрив для простих татар доступу до привілеїв татарської шляхти. В. Д. Назаров дослідив перші переклади текстів Статуту 1588 року у Московській державі.

Литовські вчені І. Валіконіте та Й. Яксебогайте зробили змістовну доповідь про правове становище жінки за Статутами Великого князівства Литовського, зокрема, дослідили інститут викупу за жінку. А. Дубоніс здійснив дослідження видань Третього Статуту, торкнувся питань щодо мови першого видання Статуту. С. Єгелявічус дослідив норми Статутів, які регламентували правове становище архівів. Зокрема він вказав, що у Третьому Статуті досить чітко простежується думка про те, що організація місцевих відомчих архівів і забезпечення їхнього збереження були загальною справою влади, земських врядників і усієї шляхти. А. Тіла проаналізував практичне здійснення Статутом 1588 року регламентованого посполитого рушення у XV — XVII ст.ст. Він відзначив, що посполите рушення відігравало важливу роль у створенні збройних сил Великого князівства Литовського навіть після прийняття Третього Статуту. Зі змістовними доповідями виступили на конференції С. Лазутка, Й. Яксебогайте, Ю. Юргініс, В. Кулішевічус, С. Вансевічюс.

Польську школу литовсько-руського права на конференції репрезентували Ю. Бардах і Г. Віснер.

Білоруський вчений І. Кремко дослідив характер мовної норми Статуту Великого князівства Литовського 1588 року, вказав на законодавче закріплення вже на середину XVI ст. державної мови, відзначив стабілізацію офіційної мови стосовно своєї діалектної основи. Роль Статуту 1588 року в затвердженні кріпацтва у Великому князівстві Литовському дослідив М. Ф. Спірідонов. Він підкреслив, що зафіксована у Статуті 1588 року система кріпосних норм була завершальним етапом процесу законодавчого оформлення кріпосного права у Великому князівстві Литовському.

У другій половині XX ст. Значну кількість праць з історії права Великого князівства Литовського, в яких аналізуються і норми Статуту 1588 року, опублікували польські вчені, серед яких чільне місце займають наукові праці Ю. Бардаха, чия багаторічна дослідницька діяльність знайшла відображення у книзі “Дослідження суспільного ладу і права Великого князівства Литовського: XIV — XVII ст.ст.” [59]. Глибина опрацювання проблеми, намагання уникнути тенденційного висвітлення окремих дискусійних питань є головними позитивними рисами цього дослідження. Автор розглядає Статути як явище правової культури, як складову частину загальної культури Ренесансу. Цікавою є праця автора про порядок затвердження Статуту 1588 року, оскільки в історіографії відсутня єдність поглядів щодо цього питання. Частина вчених вважали, що норми Статуту були затверджені коронним сеймом, інші доводили, що такого рішення не існувало. Ю. Бардах приєднується до точки зору І. Лаппо, але у своєму дослідженні йде далі і робить висновок, що Статут 1588 року все ж таки був затверджений вальним коронним сеймом, але не у формі конституції, як було визначено щодо форми прийняття законодавчих актів. Пояснювалося це тим, що вказаний нормативний акт не задовольняв польську шляхту і в першу чергу в питанні придбання земель на території Великого князівства Литовського. Тому Статут 1588 року, вважає автор, став певним компромісом — з одного боку, створював прецедент зміцненню автономії Великого князівства Литовського, а з іншого — був аргументом тих, хто оспорював законність його дії.