Роль гри у розвитку мотиваційної сфери дошкільника

Формування мотиваційної сфери в дітей дошкільного віку нерозривно пов'язане з ігровою діяльністю. Під час гри відбувається підпорядкування мотивів (підкорення ситуативних мотивів значущим), а також формування мотивів, пов'язаних із виконанням дитиною взятих на себе обов'язків (Д. Ельконін).

У процесі гри в дитини виникає багато ситуативних бажань, зазвичай зумовлених привабливістю предметів, яких вона не має у своєму розпорядженні, ролей, які виконують інші діти. Однак вона змушена відмовитися від цих випадкових бажань на користь основного спонукального мотиву. У такому разі гра є діяльністю, у якій ці мотиви наповнюються новим соціальним змістом.

Деякі дослідники вважають, що гра є як засобом формування певних мотивів у дитини, так і мотивом безпосередньо, оскільки вона за своєю природою не спрямована на досягнення певної об'єктивної мети. Мотив ігрової дії полягає не в її результаті, а в самому процесі. Наприклад, у дитини, що грається кубиками, мотив гри полягає не в тому, щоб зробити споруду, а у змісті самої дії. Це стосується не лише гри дошкільника, а й будь-якої гри взагалі. Не виграти, а гратися - така загальна формула мотивації гри (0. Леонтьєв).

Становлення і розвиток мотиваційної сфери дитини суттєво залежать від місця у її життєдіяльності рольової гри, у якій діти часто ідентифікують себе з батьками і дорослими, намагаються наслідувати їх. Прагнення грати роль дорослого є проявом мотиву влади. Крім того, у грі дитина отримує змогу символічно виразити бажання, конфліктні мотивації, емоції, які вона не може продемонструвати відкрито або виразити у словах. Так, ігри у війну, грабіжників, індійців, диких тварин дають дітям можливість соціально прийнятим способом позбутися надмірної агресивності.

У колективній рольовій грі відбувається засвоєння дитиною соціальних норм, формування у неї моральних суджень, розвиток кооперації і співробітництва, що сукупно сприяють формуванню просоціальних мотивів - мотивів, спрямованих на позитивну, конструктивну, соціально корисну поведінку (альтруїзм і взаємодопомога).

Самосвідомість і самооцінка дошкільника

У дитини паралельно з усвідомленням зовнішнього світу розвивається й усвідомлення себе, що приводить до створення Я, яке переважає над почуттями і мисленням. Самоусвідомлення відбувається так само, як і усвідомлення зовнішнього світу: перехід відчуття до уявлення і від нього - до думки.

Самосвідомість постає як продукт розвитку людини, утворення, що з'являється і розвивається у процесі активної діяльності дитини, на основі її взаємин з дорослими і ровесниками.

Вона відображає усвідомлення індивідом того, яким він є, якими якостями володіє, як ставляться до нього інші люди, чим зумовлене це ставлення.

Вона є складною психологічною системою, що розвивається упродовж усього життя людини.

У дошкільному віці виникнення самосвідомості - найважливіше досягнення у розвитку особистості дитини, а тому з'ясування психологічних умов її формування, причин, небажаних відхилень у розвитку є особливо актуальним для правильної побудови основ майбутньої особистості. Виникає самосвідомість у період суб'єктивного виокремлення дитиною своїх дій з усієї структури її предметної діяльності, що стає можливим завдяки виховним впливам дорослих (показування, навчання, оцінювання), оскільки у спільних діях дитини і дорослого "елемент сприяння дорослого є провідним" (Б. Ананьєв).

Наступна стадія становлення самосвідомості полягає у відокремленні дитиною себе від власних дій у зв'язку з використанням свого імені. З генетичного погляду використання власного імені означає поступовий етап розвитку свідомості, перехід до виокремлення себе як постійного цілого з потоку дій, які змінюються. Характеризують розвиток самосвідомості дитини зміни в її мовленні, зокрема у словниковому запасі, перехід від оперування переважно своїм ім'ям до вживання більш абстрактних висловів: "моє", "у нас", "я". Перехід дитини від третьої до першої особи свідчить, на думку Б. Ананьєва, про "величезне зрушення в розвитку самосвідомості, певний перехід від уявлень до думки про себе".

Усвідомлення дитиною власних дій через дорослих, які її оточують, є основою для формування самооцінки. Спочатку оцінка себе і своїх дій безпосередньо відображає оцінки інших людей, які керують її розвитком. Однак таке ставлення до себе ще не є самооцінкою, оскільки вона передбачає насамперед свідоме розуміння й оцінювання власних учинків, якостей і можливостей. Це досягається лише у старшому дошкільному віці. Отже, за Б. Ананье-вим, шлях формування дитячої самосвідомості пролягає від усвідомлення власних дій через оцінювання їх іншими до самооцінки. Тому самооцінка є найскладнішим продуктом розвитку свідомої діяльності дитини, одним із основних новоутворень дошкільного віку.

Самооцінка - компонент самосвідомості, який виявляється в тому, як індивід оцінює свої досягнення і невдачі, якості і можливості.

Оцінка дошкільником себе суттєво залежить від оцінки дорослого. Занижені оцінки послаблюють упевненість дитини в собі, завищені - спричинюють переоцінювання своїх можливостей і особистих якостей.

Проблема співвідношення біологічного і соціального в особистості — одна з центральних проблем сучасної психології. В історії розвитку психології як науки розглядалися практично всі можливі зв'язки між поняттями „психічне", „соціальне" і „біологічне" . Психічний розвиток трактувався і як повністю спонтанний процес, який не залежить ні від біологічного, ні від соціального; і як похідний тільки від біологічного чи тільки соціального розвитку; і як результат їх паралельної дії на індивіда тощо. Можна виокремити кілька груп концепцій, які по-різному розглядають співвідношення соціального, психічного і біологічного.

У концепціях, у яких доводиться спонтанність психічною розвитку, психічне розглядається як явище, повністю підпорядковане своїм внутрішнім законам, жодним чином не пов'язане ні з біологічним, ні з соціальним. Людський організм є лише тією оболонкою, яка містить психічну діяльність. Такі погляди найчастіше зустрічаються в тих авторів, які доводять божественне походження психічних явищ.

Біологізаторські концепції розглядають психічне як лінійну функцію розвитку організму, як те, що слідує за цим розвитком. Усі особливості психічних процесів, станів і властивостей людини визначаються особливостями біологічної структури, а їх розвиток підпорядковується виключно біологічним законам. Нерідко при цьому використовуються закони, відкриті при вивченні тварин, які не враховують специфіки розвитку людського організму. У цих концепціях часто використовують основний біогенетичний закон — закон рекапітуляції для пояснення психічного розвитку. Згідно з цим законом, у розвитку індивіда відтворюється в головних рисах еволюція виду, до якого цей індивід належить. Крайнім виявом даної позиції є твердження про те, що психічне як самостійне явище в природі не існує, оскільки всі психічні явища можна описати і пояснити за допомогою біологічних (фізіологічних) понять. Слід зазначити, що така точка зору досить поширена серед фізіологів, і її дотримувався і І.П.Павлов.

На ідеї рекапітуляції ґрунтуються і соціологізаторські концепції. У рамках цих концепцій стверджується, що психічний розвиток індивіда є скороченим відтворенням основних ступенів процесів історичного розвитку суспільства, насамперед розвитку його духовного життя, культури. Сутність подібних концепцій можна знайти у В.Штерна. На його думку, принцип рекапітуляції охоплює й еволюцію психіки тварин, й історію духовного розвитку суспільства. Він писав: „Людський індивід у перші місяці періоду немовляти з переважанням нижчих почуттів, з неосмисленим рефлекторним та імпульсивним існуванням знаходиться на стадії ссавця; у другому півріччі, розвинувши діяльність хапання і різнобічного наслідування, він досягає розвитку вищого ссавця — мавпи, і на другому році, оволодівши вертикальною ходою і мовою, — елементарного людського стану. У перші п'ять років гри і казок він стоїть на ступені первісних народів. Потім іде вступ до школи, більш напружене впровадження в соціальне ціле з певними обов'язками — онтогенетична паралель вступу людини в культуру з її державними та економічними організаціями. У перші шкільні роки простий зміст античності і старозаповітного світу найбільш адекватний дитячому духу, середні роки носять риси фанатизму християнської культури, і тільки в періоді зрілості досягається духовна диференціація, яка відповідає стану культури нового часу".

Безумовно, людина народжується як представник певного біологічного виду. Водночас людина після народження виявляється в певному соціальному оточенні і тому розвивається не тільки як біологічний об'єкт, але й як представник певного суспільства. Ці дві тенденції відображаються в закономірностях розвитку людини, знаходяться в постійному взаємозв'язку.

Результати численних досліджень свідчать про те, що вихідною передумовою психічного розвитку індивіда є його біологічний розвиток. Індивід народжується з певним набором біологічних властивостей і фізіологічних механізмів, які виступають підґрунтям його психічного розвитку. Але ці передумови реалізуються лише в умовах людського суспільства.

Серед представників різних психологічних шкіл та між окремими дослідниками існують розбіжності в питанні співвідношення біологічного та соціального та ролі кожного з цих чинників, хоча ці погляди радше за все доповнюють один одного.

Відомий російський психолог Б.Ф. Ломов, досліджуючи проблеми формування особистості, намагався розкрити всю складність і неоднозначність співвідношення біологічного і соціального. Його погляди можна викласти в таких тезах.

По-перше, досліджуючи розвиток індивіда, не можна обмежитися лише аналізом окремих психічних функцій і станів. Усі психічні функції повинні розглядатися в контексті формування і розвитку особистості. Тому проблема співвідношення біологічного і соціального виступає переважно як проблема співвідношення організму і особистості.

По-друге, слід мати на увазі, що одне з цих понять сформувалося в рамках біологічних наук, а інше — у рамках соціальних наук. Однак і те, й інше одночасно відноситься до людини і як представника виду Homo sapiens, і як до члена суспільства. Разом з тим у кожному з них відображені різні системи властивостей людини: у понятті організм — структура людського індивіда як біологічної системи, а в понятті особистість — включеність людини в життя суспільства.

По-третє, досліджуючи формування і розвиток особистості, вітчизняна психологія виходить з того, що особистість — це соціальна якість індивіда, у якій людина постає як член людського суспільства. Поза суспільством ця якість індивіда не існує, а тому поза аналізом відносин „індивід — суспільство" вона не може бути зрозуміла. Об'єктивним же підґрунтям особистісних властивостей індивіда є система суспільних відносин, у якій він живе й розвивається.

По-четверте, формування та розвиток особистості необхідно розглядати як засвоєння нею спеціальних програм, що склалися в певному суспільстві на певному історичному етапі. Це означає, що цей процес спрямовується суспільством за допомогою спеціальних соціальних інститутів, насамперед системою виховання й освіти.

Виходячи з цього, можна сказати, що чинники, які визначають характер розвитку індивіда, мають системний характер і відзначаються динамічністю, тобто відіграють на кожному етапі різну роль. При цьому вони містять як соціальні, так і біологічні детермінанти. Спроба представити ці детермінанти як суму двох паралельних або взаємопов'язаних рядів, що визначають характер психічного розвитку індивіда, — це досить грубе спрощення, яке викривляє суть справи. Навряд чи існує який-небудь універсальний принцип організації взаємозв'язку психічного і біологічного. Ці зв'язки багатопланові та багатогранні. Біологічне може виступати по відношенню до психічного як деякий його механізм, як передумова розвитку психічного, як зміст психічного відображення, як чинник, що впливає на психічні явища, як причина окремих актів поведінки, як умова виникнення психічних явищ тощо. Ще більш багатогранними є зв'язки психічного і соціального.

Поведінка особистості – ця зовні спостережувані вчинки, дії індивідів, їх певна послідовність, однак яка зачіпає інтересів інших людей, їх груп, всього суспільства. Людське поведінка набуває соціальний сенс, стає особистісним, як його включено в спілкування коїться з іншими людьми. Йдеться перш всього про осмисленому поведінці, про реалізацію у діях та вчинках таких зв'язків і адміністративних взаємовідносин, у яких суб'єкт поведінки бере участь як розумне істота, усвідомлено що належить до своїм діям.

Соціальне поведінки це – система соціально обумовлених розумом і іншимизнаково-смисловими утвореннями дій, з яких особистість чи соціальна група бере участь у громадських відносинах, взаємодіє зі соціальної середовищем.

У соціальну поведінку людини включаються дії людини стосовно суспільству, іншим і предметного світу. Ці дії регулюються громадськими нормами моральності й права – те й визначає проблему дослідження теми.

Соціальне значення регулювання поведінки полягає у цьому, що результати регулювання може бути як позитивним, суспільно значимим, і негативним, суперечить настановам, традиціям, нормам суспільства, тому розгляд регуляції соціального поведінки особистості як основного питання роботи є підставою найактуальнішим.

Механізм інтелектуальної регуляції поведінки

проявляється в процесах свідомого, обачливо-розважливого формування готовності до діяння та її корекції при здійсненні намічених дій.

4. ДІЯЛЬНІСТЬ І ПОВЕДІНКА

Сучасна пснхологія праці розглядає працю ЛЮДИНИ як діяль-ність, включену в систему суспільних відносин і не існуючу поза ними.

Так А.Н.Леонтьев розглядав діяльність як систему (а не як су-купність реакцій), включену в суспільні відносини, як процес, у якому відбувається взаємоперехід між полюсами “суб'єкт-об'єкт". Суспільні умови життя задають мотиви та цілі його діяльності, засоби та способи. Предметність діяльності зумовлює предметний характер образів, потреб, емоцій та почуттів. Розвинута діяльність зазвичай реалізується через сукупність дій, які підпорядковуються окремим цілям, які можуть бути виділені із загальної мети. Роль загальної мети виконує усвідомлений мотив, перетворюючись, завдяки його усвідомленню, у “мотив-ціль". Далі виділяються дії-процеси, які підкорені усвідомленим цілям, і нарешті операції, які безпосередньо залежать від умов досягнення мети. Системний ана-ліз людської діяльності є також аналізом багаторівневим та ієрар-хічним (людська діяльність зумовлена як соціальними відносинами так, і психофізіологічними механізмами).

Концепція СЛ.Рубінштейна будується на більш складних зв'язках різнопланових компонентів схеми "рух - дія - операція -вчинок" з цілями, мотивами та умовами діяльності и суб'єкта.

Отже, основним видом людської діяльності є праця, яка на від-міну від діяльності суб’єкта має такі психологічні ознаки:

1. Свідоме передбачення соціально цінного результату.

2. Усвідомлення обов'язковості досягнення соціально фіксова-ної цілі.

3. Свідомий вибір застосування, удосконалення або створення знарядь, засобів діяльності.

4. Усвідомлення міжособистісних виробничих залежностей від відносин.

Отже, праця є завжди діяльністю, але не всяка діяльність може бути названа працею; праця - не завжди професійна діяльність (наприклад, суспільно корисна праця, праця в догляді за дитиною, за хворим тощо), а професійна діяльність не завжди є працею (псе-вдодіяльність, діяльність з нульовим результатом тощо).

Е.А.Климов виділяє три категорії наук, які характеризуются різним ступенем зв’язку з психологією, зокрема:

- економіка праці, соціологія праці, фізіологія праці, гігієна праці, галузі медицини, пов'язані з вивченням професійних захворювань та експертизою працездатності, професійна педагогіка;

- технічні дисципліни, предметом яких є теорія, розрахунки та конструювання машин і приладів (оснащения трудового пронесу знаряддями праці);

- галузі об’єктів людської діяльності - біологічні, технічні, знакові, соціальні системи, мистецтво.