Роль моторних компонентів у сприйманні

Сприймання не тільки включається в дії людей і регулює їх. Воно стає особливою перцептивною дією, спрямованою на створення образу потрібного людині об'єкта, вирізнення його істотних зовнішніх ознак, докладніше ознайомлення з ним, порівняння його з уже відомими об'єктами, віднесення його до певної категорії предметів.

Психофізіологічні дослідження показують, що в акті сприймання починається керування дією. Сенсомоторні процеси інформують про особливості предметів, що діють.

В усіх видах сприймань моторний компонент сприяє вичлененню об'єкта з тла. Так, зорове сприймання пов'язане із зорово-моторною координацією, слухове сприймання починається з фіксації подразнення шляхом повернення слухового аналізатора до джерела звуку, а дотикове визначається узгодженістю тактильно-моторних аналізаторів. І.М. Сеченов зазначав, що сенсорний і руховий апарати в процесі набування досвіду поєднані в єдину відображальну систему.

У психології докладно вивчено зорові перцептивні дії. Вони нагадують "маніпулятивні дії", тобто рухи рук, що обмацують предмет, виявляючи особливості його форми, величини. Матеріальним підґрунтям зорових перцептивних дій є рухи очей. Вивчення цих рухів при сприйманні об'єктів різної складності (реальних предметів" їхніх зображень) показало, що вони необхідні для утворення образу предмета, виправлення тих відхилень у відображенні дійсності, які природно виникають за законами оптики, вироблення здатності бачити предмети такими, якими вони є насправді. Спочатку рухи очей мають розгорнутий, хаотичний характер, потім вони впорядковуються, стають економнішими. Коли образ склався, він стає основою для впізнання предмета при повторному його сприйманні, яке може відбуватися і без зовнішнього рухового компонента.

Як ми вже зазначали, сприймання передбачає дуже високий розвиток не лише сенсорного, а й рухового апарату. Якщо координована, спрямована на предмет дія передбачає сприймання предмета, водночас і сприймання як усвідомлення навколишніх предметів, що протидіють суб'єктові, передбачає можливість не лише автоматично реагувати на сенсорний подразник, а й оперувати предметами в координованих діях. Сприймання просторового розміщення предметів абсолютно очевидно формується в процесі реального рухового оволодіння простором - спершу через рухи хапання, а потім - рухи переміщення.

Цей зв'язок з дією, з конкретною діяльністю визначає весь шлях історичного розвитку сприймання. Специфічний аспект, у якому люди сприймають предмети навколишньої дійсності, вирізняючи в ній певні сторони, переважно зумовлений потребою розвитку вищих, суто людських форм сприймання. Він невід'ємно пов'язаний з усім історичним розвитком культури, зокрема мистецтва, живопису, музики.

У специфічних різновидах діяльності, наприклад у художній творчості, цей зв'язок сприймання з діяльністю виявляється особливо чітко. Процес сприймання дійсності художником і процес зображення сприйнятого неможливо відокремити один від одного; не лише творчість зумовлена сприйманням, а й саме сприймання певною мірою зумовлене зображенням художньо сприйнятого, воно підпорядковане умовам зображення і перетворене відповідно до нього. Процес художнього зображення і процес художнього сприймання, взаємодіючи, утворюють єдність.

Щодо художнього сприймання, то тут значної ваги набуває аналогія між співвідношенням сприйнятого і його зображенням у малюнку, живопису, з одного боку, та між мисленням і мовою - з іншого. Як мова, в якій мислення формується, своєю чергою, бере участь у його формуванні, так і художнє зображення сприйнятого не лише виражає, а й формує сприймання художника. Водночас воно виховує, а отже, формує сприймання людей, які на художніх творах навчаються сприймати світ.

Сприймання не лише пов'язане з дією та діяльністю, а й саме воно - специфічна пізнавальна діяльність, що полягає в зіставленні чуттєвих якостей предмета, які виникають під час сприймання.

Критерії адекватності образів сприймання дійсності виробляються під впливом умов життя та навчання і піддаються перебудові. Про це свідчать, зокрема, дані про сприймання сліпонароджених у перші дні після видалення катаракти. Спостереження за хворим, який осліп у десятимісячному віці і якому було повернуто зір через 51 рік, показали, що після операції, коли пов'язку зняли з очей, він не побачив нічого, окрім розмитих контурів. Не побачив усього світу предметів, як бачимо його ми, розплющуючи очі. Поступово зір відновився, але світ він сприймає майже безбарвним і розпливчастим. Тривалий час зорове сприймання хворого було обмежене тим, що він пізнав через дотик. Він так і не навчився читати очима, хоча й міг за допомогою зору розпізнавати заголовні букви та числа, тому що в школі для сліпих його вчили читати саме заголовні букви. Його малюнки свідчили про неспроможність відтворення того, чого він раніше не знав через дотик. Йому навіть через рік після повернення зору не вдавалося намалювати складний предмет, якщо його неможливо було обстежити руками.

Спостереження за сліпонародженими, яким зір було повернуто в дорослому віці, дають підстави стверджувати, що сприйманню треба навчитися. Сприймання - це система перцептивних дій, і оволодіння ними вимагає спеціального навчання та досвіду.

Перцептивні дії — особливий вид дій, що суттєво від­різняються від дій, спрямованих на задоволенім потреб лю­дини [50, 211]. Мета перцептивних дій — не зміна об'єктів та явищ, а одержання корисної інформації про їхні властивості й характеристики. Так, різні системи нерцептивних дій засто­совують геодезист, котрий вивчає рельєф місцевості, і жи­вописець, який художніми засобами відтворює привабливий ландшафт.

Перцептивні дії не зводяться до фізіологічних реакцій, хоча за своїми, механізмами є рефлекторними. Основна ха­рактеристика цих дій визначається змістом взаємодії люди ни з довкіллям, тобто належить до психологічної, а не фізіо­логічної сфери.

Перцептивні дії в процесі індивідуального розвитку ди­тини виникають спочатку як розгорнуті зовнішньорухові дії руки чи ока, що обстежують незнайомий предмет чи сукуп­ність предметів і створюють їхні моторні копії. Поступово зовнішні перцептивні дії згортаються, втрачають свій зовнішньо-руховий малюнок і створюють систему внутрішніх перцептивних дій, які становлять механізм зрілого сприй­мання. Це сприймання має вигляд миттєвого відображення об'єкта. Якщо дорослій людині доводиться знайомитися з чимось новим або даним у складних умовах спостережен­ня, система її перцептивних дій знову стає розгорнутою, набуває характеру зовнішньорухової активності.

Процес згортання перцептивних дій зумовлений форму­ванням у суб'єкта численних систем еталонів, якими є фік­совані в пам'яті найбільш інформативні ознаки предметів. Величезну кількість таких еталонів людина засвоює в про­цесі цілеспрямованого навчання. Це суспільно вироблені системи фонем рідної .мови, геометричні форми, кольори спектра тощо. Такі специфічно людські еталони підносять відчуття та сприймання на рівень вищих психічних функцій. Еталони, на яких базується чуттєве пізнання, суттєво змен­шують кількість інформації, що вимагає переробки. Достат­ньо вловити лише кілька ознак предмета, щоб сформувався його цілісний образ. Так, ми практично не помічаємо поми­лок у тексті, бо сприймаємо слова такими, якими вони мали б бути. Завдяки наявності в пам'яті багатьох систем еталонів сприймання з процесу побудови образу перетво­рюється у менш складний і розгорнутий у часі процес піз­нання.

Закони сприймання

Важливою умовою успішного сприймання об'єктів дійсності є його вибірковість. Вибірковість предмета сприймання зумовлюється потребами та інтересами людини, необхідністю в знаннях, професійною спрямованістю тощо.

Головні властивості сприймання — предметність, цілісність, структурність, константність та осмисленість.

Предметність сприймання

виявляється у співвіднесенні відомостей про об'єкти із самими об'єктами як носіями певної інформації.

Предметність сприймання є набутою властивістю, що формується в процесі активної взаємодії суб'єкта з об'єктивним світом і ґрунтується на певній системі дій, приводить до розуміння предметності світу.

Об'єктивація одержуваних вражень про конкретні предмети реального світу забезпечує орієнтувальну та регулювальну функції в практичній діяльності людини.

Предмети та явища сприймаються як ціле, в якому його окремі компоненти постають в єдності. Відсутність у предметі якогось одного його аспекту або деталі не заважає цілісному сприйманню.

Ставлення до предмета як цілого, що утворилося в ході набуття досвіду, визначає його структуру. Лише в процесі аналізу предмет розчленовується на його складові частини, виокремлюються ті чи інші його сторони.

Цілісне сприймання не завжди осмислюється як предмет, що має свою структуру. Осмислення сприйнятого залежить від досвіду та знань особистості. Тому одні й ті самі предмети людьми різного рівня культурного розвитку, дітьми та дорослими сприймаються та осмислюються по-різному.

У міру осмислення сприйнятого виокремлюють синкретичне сприймання, характерними ознаками якого є нерозчленованість, злитість сприйманого. Воно спостерігається в дітей, у малодосвідчених людей. Синкретизм призводить до неадекватності сприймання. Предмет за такого сприймання у свідомості не постає у своїх специфічних, властивих лише йому особливостях, і його можна сприйняти як інший предмет, що чимось нагадує сприйнятий.

Деякі психологи пояснюють синкретизм сприймання дітей та малокультурних дорослих їх біологічним недорозвитком. Таке пояснення синкретизму є безпідставним. Синкретизм сприймання залежить здебільшого від досвіду, знань особистості, які набуваються в єдності з розвитком, дозріванням організму.

Константність сприймання полягає в тому, що форма, розмір, колір предметів сприймаються більш або менш стереотипно незалежно від умов, за яких предмет сприймається. Колір кам'яного вугілля сприймається як чорний, хоча на сонці він здається жовтуватим, циліндр сприймається як круглий, хоча в деяких положеннях його форма може здаватись еліптичною.

Механізмом константного сприймання є динамічні стереотипи, тобто тимчасові нервові зв'язки, утворені під впливом багаторазового сприймання предмета в певній системі, послідовності, структурі.

У сприйманні предметів та явищ важливу роль відіграють попередній досвід, попередні уявлення особистості. Залежно від повноти змісту, спрямованості, організованості сприймане відображається у свідомості більш або менш адекватно. Зміст попереднього досвіду, спорідненість його із сприйманим об'єктом, інтерес до нього є тією передумовою ефективності та адекватності сприймання, яку називають апперцепція.

У багатьох випадках людина в предметах бачить те, що вона хоче в них побачити, залежно від установки особистості на сприймання.

Сприймання визначається як об'єктивними, так і суб'єктивними умовами.

Серед об'єктивних умов, які забезпечують адекватність сприймання, є: яскравість, звучність, динамічність предмета, тобто сила подразника, та фізичні умови сприймання — освітленість предмета, відстань від особи, що сприймає, будова самого предмета — його структура, в якій чітко проступають його компоненти, контрастність фону та фігури.

Замасковані предмети, різні види камуфляжу, які призводять до часткового або повного злиття предмета з фоном, сприймаються нечітко, неадекватно.

Серед суб'єктивних умов сприймання особливо важливими є уважність і спостережливість.

Сприймання може порушуватися в результаті органічних ушкоджень кори великих півкуль головного мозку. Травми голови, крововиливи викликають сенсорну або моторну афазію (несприймання мовлення, порушення вимови, втрату здатності синтезувати, узагальнювати), нездатність, наприклад, абстрагувати колір від предмета і переносити його на інший предмет.

Під впливом глибинних переживань, прагнень щось побачити, почути виникають галюцинації, тобто відчуття предметів, звуків, запахів, яких насправді немає, які не діють на наші органи чуттів. Природа галюцинацій - центрального походження. Під час галюцинацій у корі великих півкуль головного мозку активізуються раніше утворені під впливом дії тих чи інших предметів та явищ дійсності тимчасові нервові зв'язки.

Отже, у традиційній культурі простір і час сприймалися не як окремі

субстанції, а як форми існування, котрі поєднують два світи – сакральний

і профанний. Переконаність в єдності цих світів, а також у космологічно-

відтворюючому призначенні людини, яка через ритуальну практику

підтримує цей зв’язок, приводить до сакралізації людського буття, проте

з умовою його кореляції з космологічно-природними циклами і ритмами.

Таке ритуалістичне світосприйняття через архетипізацію основних знаків

і смислів, підґрунтям для яких виступили уявлення про простір та час,

орієнтує культуру на відтворення досить складного збалансованого

комплексу, який би прагнув гармонізувати вселенський порядок, коли

орієнтація на одвічні, неминущі цінності, на Вічність виступає основою

людської духовності.