4. Охарактеризуйте особливості етнічного, соціально-економічного та політичного розвитку Київської Русі

Соціально-економічний розвиток Київської Русі Політична і військова могутність Київської Русі трималася на міцному фундаменті — процвітаючому господарстві. Землеробство і скотарство не тільки забезпечували населення продуктами харчування і сировиною, а й дозволяли постачати їх за межі країни. Промисли, насамперед мисливство і бортництво (бджолярство), дозволяли руським купцям постійно постачати на зарубіжні ринки хутра, мед і віск. Землеробство було провідною галуззю давньоруської економіки й досягло високого на той час рівня розвитку. Основними зерновими культурами в Київській Русі було жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. Для обробітку землі застосовувалися різні системи, залежно від ґрунту і кліматичних умов. У лісовій, зоні застосовували пересічну систему. Ліс вирубувався, пні корчувалися і все спалювалося. Таким чином готувалися посівні площі, знищувалося коріння бур'янів, а попелом удобрювався ґрунт. Для розпушування землі використовували легку соху. У лісостепових і степових районах використовували перелогову систему. Розорювали вільні ділянки землі й засівали. Коли земля виснажувалася, залишали її на кілька років (перелогом) під випас худоби — для відновлення родючості. Основним знаряддям обробітку землі був плуг із залізним наральником. Він не тільки розпушував, а й перевертав пласт грунту, що давало добрі результати при розорюванні цілинних і перелогових ділянок. Для боронування використовували борони-сукуватки — стовбури невеликих дерев з коротко обрубаними гілками. Археологічні розкопки свідчать, що землероби Київської Русі використовували багато ручних знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. Для обмолоту зерна використовували ціп. Праця селянина була важкою, виснажливою, але забезпечувала його і державу хлібом. Поряд із землеробством розвивалося скотарство. Загалом розводили коней і волів, яких використовували для якісного обробітку землі, овець і кіз, які забезпечували селян м'ясом, хутром і вовною. Худобу випасали з весни до осені на луках, лісових галявинах, перелогових землях і в степу. На зиму для неї запасали сіно й зерно. Узимку молодих тварин тримали в житлових приміщеннях, щоб не замерзали. Кінь і корова були великою цінністю для селянина. «Руська Правда» вважала крадіжку коней та інших свійських тварин тяжким злочином і немилосердно карала за це. Серед промислів досить розвинутими були мисливство й рибальство. Для полювання в густому лісі лук був мало ефективним, тому використовували ловецькі ями, пастки, силки (петлі) тощо. На ведмедя ходили із сокирою і рогатиною. Для рибальства використовували плетені з лози верші, а також конопляні сіті й неводи. Великих успіхів було досягнуто в металообробці. Руські ковалі із заліза, яке «варили» у невеликих донницях, виготовляли різноманітні сільськогосподарські знаряддя праці, власні ковальські інструменти — молоти, кліщі тощо, почали виробляти власну зброю. Руські мечі вже в XI ст. зустрічаються у Прибалтиці, Фінляндії та Скандинавії, отже їхні вироби з'явилися на світових ринках. Високої майстерності досягли давньоруські ювеліри. Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси розходилися по всій середньовічній Європі. Поширеними видами ремесел були гончарство, а також обробка шкіри, дерева і кістки, домашні ремесла — прядіння і ткацтво. Продукція землеробства і ремісничі вироби вивозилися купцями Грецьким шляхом до Візантії, а Залозним — до країн Кавказу та Арабського Сходу. Від Києва через Галич проходив Соляний шлях. Через Володимир-Волинський пролягали торговельні шляхи на Захід — у Польщу, Чехію, Угорщину, Німеччину. Особливо тісні торговельні відносини підтримувалися з найбагатшою тоді країною — Візантійською імперією. В обмін на свої товари Русь отримувала предмети розкоші, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, вишукану зброю, прянощі, книги, предмети церковного вжитку. Характерною ознакою суспільного устрою Київської Русі була велика кількість категорій населення.

Етнічний розвиток в Київській Русі

  Визначення етнічної структури в Київській Русі — проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її розв´язання є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна тому, що вирішенню цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон´юнктура, політико-ідеологічні впливи.    Суть проблеми етнічного складу Київської Русі сформульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській державі: стійка єдина давньоруська народність чи окремі праетноси українців, росіян, білорусів?» Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині XVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй «Хроніці» показував Київську Русь як державу, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Дещо своєрідною була інтерпретація ідеї етнічної єдності східних слов´ян російських істориків — М. Карамзіна, С Соловйова, В. Ключевського, які висвітлювали історію Київської Русі як перший період існування Російської держави, праукраїнці та прабілоруси зображалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині XIX ст. пішов М. Погодін. За його концепцією, у Києві до XIII ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.    Критикуючи погляди М. Погодіна, М. Грушевський заклав підвалини нового підходу до розв´язання проблеми етнічного складу Київської Русі. У своїх працях він обстоював ідею безперервності та нерозривності українського історичного процесу і дійшов висновку, що український народ на своїх історичних землях існує з IV ст. н. є. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів. Київська держана право, культура були витвором однієї народності — українсько-руської, а Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, вона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та активності народності «великоруської» (російської).   З моменту проголошення незалежності України розпочинається новий раунд дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов´янських народностей та етнічної структури Київської Русі. Тезу про існування єдиної східнослов´янської етнокультурної спільності (в літературі зустрічаються також терміни «давньоруська народність», «давньоруська етнічна спільність», «єдиний давньоруський етнос» тощо) обстоюють П. Толочко, М. Котляр, О. Моця, В. Ричка та ін. Чимало дослідників (І. Брай-чевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін.), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київської Русі.     Так, прихильники існування єдиної східнослов´янської етнокультурної спільності переконані, що під впливом посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії — християнства у ході боротьби проти зовнішнього ворога активно відбувалися процеси етнічної консолідації давньоруського населення. На їхню думку, про реальне існування в межах Київської Русі давньоруської народності свідчать такі суспільні процеси та явища:    1) сформувалася єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління і законодавства, розвитку літератури та культури;    2) укорінились єдині традиції, звичаї, юридичні норми (починаючи з другої половини І тис. на більшій частині східно-слов´янської території існував стереотипний під-курганний обряд поховання; на теренах усієї Київської Русі функціонувала «Руська правда» тощо);    3) усталилась єдина матеріальна культура (археологічні розкопки та писемні джерела свідчать про повну чи часткову аналогічність у різних районах давньоруської держави таких компонентів культури, як одяг знаті і воїнів, зброя, фортеці та інші оборонні споруди, спосіб будівництва доріг, типи тих або інших ремісничих виробів тощо);    4) з´явилась єдина руська етнічна свідомість (літописці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх земель-князівств; все східнослов´янське населення органічно прийняло етнонім «руський», «русин», «русич»);    5) консолідувалась елітна верства вищих феодалів Київської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів і не поділяла себе етнічно.    Опонуючи теорії єдиної східнослов´янської етнокультурної спільності, намагаючись ствердити правомірність свого погляду, прихильники ідеї відокремленого розвитку кожного із східнослов´янських народів висувають свої контраргументи:    1. Утвердження єдиної мови не може бути завершальним актом, визначальним фактором у процесі етнічної консолідації. Адже поширення латини в Західній Європі не привело до утворення «єдиної латинської народності» на західноєвропейських теренах. До того ж у Київській Русі єдиною була тільки церковнослов´янська мова, а мова світська в процесі освоєння східними слов´янами північних та північно-східних територій зазнала впливів фіно-угорського та балтійського етнічних масивів. Через це сформувалася низка діалектів — псковсько-полоцько-смоленський, новгородсько-володимиро-суздальський тощо.    2. Давньоруська держава була поліетнічною. До її складу входила велика кількість неслов´янських племен: балтські етнічні утворення (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва та ін.), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї тощо). Навіть ті 15 слов´янських племен, що увійшли до держави Русь, вже в VIII ст. не були єдиним народом. Ось як характеризує їх Нестор Літописець: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільність, необхідні були потужні засоби впливу та час. Однак нерозвиненість комунікацій, величезна підвладна територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни, нетривалість існування давньоруської держави (лише наприкінці X ст. остаточно сформувалися державні структури, а вже в середині XII ст. вона розпалася на незалежні князівства) суттєво ускладнювали процес етнічної консолідації, ослаблювали єдність і унеможливлювали появу єдиної етнічної свідомості серед широких народних мас.    3. Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) не свідчить про етнічну монолітність. Ці риси притаманні всім імперіям, зокрема, Російська імперія, яка зібрала під скіпетром Романових 130 народів та народностей, була політично єдиною країною — нею правила одна династія, правляча верхівка в провінціях мала московсько-центристські погляди тощо, але зовсім не являла собою однорідного етнічного масиву.    В основі альтернативи теорії єдиної східнослов´янської етнокультурної спільноти лежить теза про те, що українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі. На основі південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців та ін.) за участю іранських етнічних елементів формувалася українська народність. Північно-східна гілка слов´янських племен інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та ін.) і лягла в основу російської народності. Західна група східно-слов´янських племен слов´янізувала споконвічні землі балтів. Внаслідок цих етнічних процесів утворилися балто-слов´янські племена — пращури білорусів.    Отже, питання визначення етнічної структури Київської Русі й досі лишається відкритим. Подальші пошуки Ини вимагають від дослідників максимального дистанціювання від політичної кон´юнктури, розширення кола джерел (археологічних, лінгвістичних тощо), які піддаються аналізу, пошуку нових ідей та підходів у процесі дослідження та інтерпретації вже відомих фактів та матеріалів.

Політичний розвиток

Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши у своїх руках неподільну владу, Володимир Великий (980— 1015 рр.) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Насамперед він послідовно поставив під владу державного центру великі союзи східнослов'янських племен, що залишалися ще незалежними — хорватів і дулібів (981 p.), радимичів і в'ятичів (981—984 pp.). Власне за його князювання процес становлення Київської Русі в основному вже завершувався і почалось її піднесення як цілісного суспільства й держави. І все ж таки не ці заходи вирізняють Володимира серед інших руських князів X ст., високо піднімаючи його над іншими. Він був видатним реформатором, будівничим держави. Володимир запровадив нове зведення законів звичаєвого права, удосконаливши і доповнивши попередній кодекс "Закон руський" та пристосувавши його до умов часу. Для посилення великокнязівської влади він провів своєрідну адміністративну реформу. Місцевих племінних князьків, котрі нерідко прагнули відокремитись від Києва, замінив високо-князівськими посадниками, своїми синами й найближчими боярами. На зміну родоплемінному поділові давньоруського суспільства прийшов поділ територіальний: державу було поділено на землі-уділи довкола великих міст. Усе це є однією з визначальних ознак справжньої держави.Керуючись передовсім конкретними політичними та економічними чинниками, Володимир спинив вибір на християнстві. Християнська віра появилась у причорноморських краях уже в перших століттях н. є. і скоро дійшла до такого великого центру, як Київ. За князя Ігоря частина княжої дружини була вже християнською і складала присягу в церкві святого Іллі в Києві. Нарешті на княжому престолі до Володимира були вже князі-християни — Аскольд, Ольга, брат Володимира Ярополка князювання Володимира і Ярослава родоплемінна держава почала переростати в ранньофеодальну, а її дружинна форма обернулася на монархічну. Поступово, в міру того, як князі та знать захоплювали землі громад, складався клас феодалів-землевласників. Земля, як основне багатство й джерело добробуту, перебувала у власності феодалів на чолі з князем, який утримував бояр і дружину. У літописах перші звістки про князівське землеволодіння датуються кінцем XI ст. З XII ст. починає запроваджуватися велике індивідуальне земельне володіння бояр. Його виникнення знаменувало подальший розвиток феодальних відносин і вплинуло на структуру держави й характер влади.