6.Охарактеризуйте основні етапи становлення централізованої влади в країнах Західної, Північної і Центральної Європи в хі-хVст.

7.Охарактеризуйте Великі географічні відкриття і виникнення колоніальної системи.

Причини: «Жадоба золота» — пошук дорогоцінних металів, які використовувалися для карбування монет і нестача яких негативно позначалася на торговельній активності.Пошук нових шляхів до країн сходу, передусім Індії, оскільки традиційні торгівельні шляхи опинилися в руках Османської імперії, а східні товари — перець, імбир,мускатний горіх, кардамон, кориця — користувалися величезним попитом.Прагнення європейського купецтва позбавитись посередників у торгівлі зі східними країнами.

Епоха Великих географічних відкриттів — період в історії людства, що розпочався у XV столітті і тривав до XVII століття, в ході якого європейці відкривали нові землі і морські маршрути до Африки,Америки, Азії та Океанії в пошуках нових торгових партнерів та джерел товарів, які користувалися великим попитом у Європі. Історики зазвичай співвідносять Великі географічні відкриття з першопроходницькими далекими морськими подорожами португальських та іспанських мандрівників у пошуках альтернативних торгових шляхів у «Індії» за золотом, сріблом і прянощами.

Португальці почали систематичне дослідження атлантичного узбережжя Африки у 1418 році під заступництвом принца Генріха, в кінцевому рахунку обігнувши Африку і увійшовши до Індійського океану в 1488 році. У 1492 році в пошуках торгового шляху до Азії іспанські монархи схвалили план Христофора Колумба відправитися на захід через Атлантичний океан у пошуках «Індій». Він висадився на континент, не нанесений на картах, відкривши для європейців «Новий Світ», Америку. З метою запобігання конфлікту між Іспанією і Португалією був укладений Тордесільяський договір, за яким світ був розділений на дві частини, де кожна із сторін отримувала ексклюзивні права на землі, що відкривалися ними. У 1498 році португальська експедиція під керівництвом Васко да Гами змогла досягти Індії, обігнувши Африку і відкривши прямий торговий шлях до Азії. Незабаром португальці пішли ще далі на схід, досягнувши «Островів Прянощів» у 1512 році і висадившись в Китаї роком пізніше. У 1522 році експедиція Фернана Магеллана, португальця, який перебував на іспанській службі, вирушила на захід, зробивши першу у світі кругосвітню подорож. Тим часом іспанські конкістадори досліджували американський континент, а пізніше деякі з островів півдня Тихого океану. У 1495 році французи і англійці та, трохи пізніше, голландці приєдналися до перегонів за відкриття нових земель, кинувши виклик іберійській монополії на морські торгові шляхи і досліджуючи нові маршрути, спочатку північні, потім через Тихий океан навколо Південної Америки, але в кінцевому рахунку пішовши за португальцями навколо Африки в Індійський океан; відкривши Австралію в 1606 році, Нову Зеландію в 1642 році Гавайські острови у 1778 році. Тим часом з 1580-х по 1640-ві роки московські першопрохідці відкрили і підкорили майже весь Сибір.

Великі географічні відкриття - доба відкриттів європейськими мореплавцями невідомих раніше морів та океанів, островів і континентів, здійснення першої навколосвітньої морської подорожі, колонізації заморських територій (кінець XV-серед. XVII ст.).Нові географічні відкриття зумовлювалися насамперед бурхливим розвитком продуктивних сил, прагненням європейців задовольнити зрослі потреби в дорогоцінних металах і прянощах, відповідно, пошуками морських шляхів до Китаю та Індії. Великі географічні відкриття стали можливими завдяки значному прогресу в розвитку науки й техніки.

Португальці, які ще в першій пол. XV ст. організовували морські експедиції вздовж африканського узбережжя, у 1471 р. досягли Гвінеї, в 1473 р. перетнули екватор і в 1484 р. допливли до Конго. У 1486-1487 pp. експедиція на чолі з Бартоломеу Діашем досягла півдня Африки. Мис, який обігнув Діаш, португальський король звелів назвати Мисом Доброї Надії, сподіваючись, що це шлях до Індії.

У той час, як португальці шукали східний шлях до Індії, Христофор Колумб вирішив знайти його на заході. 3.08.1492 р. експедиція на чолі з Колумбом, підтримувана іспанськими королем Фердинандом і королевою Ізабеллою, вирушила з іспанського порту Палос. 12 жовтня Колумб досяг Американського континенту (одного з групи Багамських овів, пізніше названого СанСальвадор), помилково вважаючи його Азією. Тоді ж були відкриті о-ви Куба, Гаїті та ін. Згодом Колумб здійснив ще три подорожі до Америки (1493- 1496, 1498-1500, 1502-1504 pp.), під час яких було відкрито частину малих Антільських овів, ПуертоРіко, Ямайку, Тринідад та ін.

Відкриття Колумбом Америки (останнім часом історики вживають замість терміна «відкриття Америки» також термін «зустрічкультур») змусило португальців активізувати пошуки східного шляху до Індії. Влітку 1497 р. з Лісабона вирушила нова експедиція, очолювана Васко да Гамою. Обігнувши Африканський континент з півдня, він спрямував кораблі вздовж східного узбережжя Африки, дістався Мозамбіку, а 20.05.1498 р. досяг індійського міста Калікут (нині Калькутта). Так було відкрито морський шлях до Індії. Продовжуючи морські експедиції, португальці в 1500 р. відкрили узбережжя Бразилії, у 1516 р. досягли берегів Китаю, а в 1542 р. - Японії.

В Іспанії після смерті Колумба (1506 p.) тривали морські експедиції. Амеріго Веспуччі висунув гіпотезу, що Колумб відкрив не Індію, а новий континент, який і було названо іменем Веспуччі (Америка). Прагнучи прокласти західний шлях до Азіатського континенту, експедиція іспанців на чолі з Фернаном Магелланом у 1519- 1522 pp. здійснила першу навколосвітню морську подорож (з Іспанії через Атлантичний океан до південного краю Америки, далі через Тихий океан до Філіппінських овів), яка підтвердила гіпотезу Веспуччі, а також стала одним із доказів, що Земля має форму кулі. У XVI-першій пол. XVII ст. іспанці проникли на території центрально і південноамериканських держав (майя, ацтеків, інків). Шукаючи багатства, вони здійснювали важливі географічні відкриття. У тихоокеанських експедиціях іспанці відкрили Соломонові ови (1568 p.), Південну Полінезію (1595 p.), Меланезію (1605 p.). У 1497-1498 pp. англійські мореплавці досягли північносхідного узбережжя Північної Америки, відкривши ови Ньюфаундленд і Лабрадор. Вони заснували колонію на узбережжі Північної Америки, захопили Гвіану, Бермудські острови, Ямайку, частину Антільських островів. У 1535 р. французький мореплавець Жак Картьє висадився на північних землях Американського континенту, названих Новою Францією (узбережжя сучасної Канади).

Наприк. XVI - на поч. XVII ст. на шлях нових колоніальних загарбань стала Голландія. Голландці оселилися на островах Малайського архіпелагу, відкрили західне і східне узбережжя Австралії, Нову Зеландію, острови Фіджі й Тонго. Великі географічні відкриття мали епохальне значення для розвитку Європи: виникли економічні зв'язки між найвіддаленішими континентами, відбулося переміщення торгових шляхів і центрів, почалося формування світового ринку, відбулася т. зв.революція цін, виникла колоніальна система.відкриття продовжилися і після епохи Великих географічних відкриттів, в результаті чого вся поверхня земної кулі була нанесена на карти, а далекі цивілізації змогли зустрітися одна з одною.

Початок європейської колонізації Америки, як правило, датуються 1492 роком, хоча існує принаймні, один приклад ранішої спроби колонізації. Першими відомими європейцями, що досягли Америки, як вважають, були вікінги («Норсі») у 11 столітті, які створили декілька колоній в Ґренландії і одне тимчасове поселення Л'Анс-о-Медоуз (L'Anse aux Meadows) в норвезькому районі Вінландія, сьогоденний Ньюфаундленд. Поселення в Ґренландії існували впродовж декількох століть, протягом яких ґренландські норсі і ескімоси мали контакти, але вони були ворожими. До кінця 15 століття, поселення ґренландських норсі загинули.^[1].

В 1492 році іспанська експедиція під головуванням Христофора Колумба досягла Америки, після чого європейська колонізація, швидко запроваджувалося спочатку у Карибському морі (включаючи острови Гаїті, Пуерто-Ріко і Кубу), а з початку 16 століття, і во всій іншій Америці. Врешті-решт, вся західна півкуля перейшла під владу європейських держав, що привело до глибоких змін в її природі, населенні, у рослинному і тваринному світі. У 19 столітті вже понад 50 мільйонів чоловік залишили Європу за для Америки

8.Визначте основні етапи і проблеми державотворчого процесу у південних і західних слов’ян в добу раннього середньовіччя. Найбільш важливим процесом у раннє Середньовіччя в соціально-економічній сфері було становлення феодальних відносин, стрижнем яких з'явилося формування феодальної власності на землю. Це відбувалося двома шляхами. Перший шлях – через селянську громаду. Надяг землі, яким володіла селянська родина, переходив у спадщину від батька до сина (а з VI в. – і до дочки) і був їхньою власністю. 

Західні слов'яни — частина великої слов'янської сім'ї, що проживає у східній та центральній Європі. До них відносять: чехів, кашубів,лужичан, поляків i словаків. Піденні слов'я́ни - болгари,македонці, босняки,серби, словенці,хорвати, чорногорці.

Основу організації західнослов’янських племен становив рід, очолюваний старійшиною. Згуртовуючись навколо того чи іншого сильного родового угруповання, споріднені роди утворювали племена, вожді яких згодом дістали назву "ргіпсеирв". Так, ободричі вживали титул "князь" з IX ст. У 806 р. в джерелах згадується один із сербських князів - Мілідух. Деякі з таких князів об'єднували по кілька сусідніх племен, утворюючи племінні союзи. У перші століття нової ери тривали міграційні процеси, в яких брали участь і слов'яни.Певна їх частина, ймовірно, рухаючись з Привіселля у напрямі верхів їв Одри, потрапила до чеських і моравських земель, а інша - на захід від Карпат - опинилася на території сучасних Угорщини й Словаччини. Переселення слов'ян на ці терени тривало до VI ст. Все це справляло вплив на формування нової етнокультурної спільноти, утворення якої відбувалося шляхом міжплемінного змішування та асиміляції місцевого населення.

Достовірні відомості про етнічний склад людності на чеських і моравських землях трапляються в історичних джерелах IX-X ст. Серед великих племінних об'єднань у них згадуються такі: лучани - на північному заході та в районі річки Одри; чеки - в центрі; зличани - на схід від чехів; хорвати - у північно-східному куті чеських земель. Називались також племена седличан - у районі сучасних Кардових Вар; литомерійців - у гирлі Одри, там, де вона впадає до Лаби (Ельби); дечан - на півночі чеських земель, на Лабі; лемузів - на Лівобережжі Лаби поблизу дечан; пшованів - на Правобережжі Лаби; дулібів - на півдні. Провідну роль серед чеських моравських і сілезьких племен відігравали чехи, які взяли на себе ініціативу консолідації та згуртування всіх цих етнічних угруповань.

Об'єднання племен навколо чехів завершилося в X ст., але вже з кінця VIII ст. латинські джерела згадують ці землі під назвою Богемія. Імовірно, йшлося про союз певних споріднених племен, хоча самі вони так себе не називали. Незважаючи на розбіжності в тлумаченні терміна "чех", більшість фахівців схильна перекладати його як "людина", "люди", "народ".

У моравських землях у той період жили племена ганаків і словаків. В етнічному відношенні ганаки, попри те, що їхня мова зазнала полонізації, стали ядром моравського етнічного угруповання. Об'єднання різноманітних моравських племен і створення союзу мораван відбулося в басейні річки Морави.

Межі розселення словаків у VI-IX ст. простягалися далеко на схід і південь, до Паннонської рівнини, де вони сусідили з іншими слов'янськими племенами. Північними кордонами розселення словацьких племен стали Карпатські (на сході) та Судетські (на заході) гори. Однак наприкінці IX ст. значні території, де вже мешкали словацькі та інші слов'янські племена, підкорили нові загарбники - мадяри. У етнонімі "словак", який, імовірно, означав назву союзу племен, що утворився на землях на схід від Морави, за думкою фахівців, збереглася давня племінна назва - "словени".

Прихід до Центральної Європи мадярів змінив етнополітичну ситуацію в цьому регіоні і сприяв розвиткові самобутніх ознак у слов'ян, що жили на південь від контрольованих мадярами теренів. З кінця IX ст. н. е. формується південна група слов'ян. У північно-західному куті Балкан одними з перших відокремились племена словенів (словенців). У глибоку давнину вони займали значно більшу територію ніж тепер: на заході їхні землі майже досягали центру Альпійських гір, на півдні - Адріатичного узбережжя, а на сході - Паннонського закруту Дунаю, де він, різко змінюючи напрям, повертає униз - на південь, саме там до нього із заходу впадає Драва. На північному сході словенці межували безпосередньо з чеськими, моравськими та словацькими племенами, а на півдні - з хорватськими.

Словенці сформувались як особливий етнокультурний тип на землях, які історично населяли, взаємодіючи між собою, племена різного етнічного походження. Цей процес відбувався в результаті змішування та асиміляції лігурів, іллірів, ретів, галлів, слов'ян, минув доіндоєвропейську яфетичну стадію й досяг зрештою свого кінцевого оформлення в утворенні своєрідного слов'янського індоєвропейського типу. Вперше словенці згадуються в 568 р., коли лангобарди змусили їх залишити словенські землі й відступити до Італії. Західні кордони земель словенців проходили далеко в Альпах, у верхів'ях річок Драви та Мури. Серед інших словенських племен на цих територіях джерела називають дубів, дулібів, стодоран, суслів, поляків. У VI ст. словенські племена підкорили авари, а у VIII ст. на зміну їм прийшли баварці. У 788 р. землі словенців увійшли до франкської держави Карла Великого.

Південнослов'янські племена хорватів уперше згадуються у 852 р. в грамоті князя Терпимира. До їхнього приходу на території, де вони згодом розселилися, існувала певна культурна єдність, що ґрунтувалася на лібурнійських і далматинських традиціях з сильним греко-римським впливом. Слов'янські мігранти

3 VI ст. утворили зовсім інший культурно-етнічний елемент, який невдовзі поширився у різних напрямах: від Далматинського загір'я до Динарського хребта та Паннонського басейну. Саме цей етнолінгвіністичний прошарок став ключовим в утвердженні хорватського етносу.

Появу хорватських племен на Балканах (в Іллірії) зафіксував Константин Багрянородний у 637 р., після перемоги візантійців над аварами. Він зазначав, що "хорватські землі заселені слов'янами від річки Цетине (Зетнини), вздовж Далматинського узбережжя до Істрії. На схід від Цетине хорвати межували з сербськими племенами". Північний кордон хорватських земель проходив від Адріатичного узбережжя до верхів'їв річки Уни - правої притоки Сави; на сході їхні території обмежували гори між Уною та Врбасом. Багато поселень хорватів було в Штирії та Курутанії, між річками Врбас і Дрина (сучасна Боснія), а також у Посавській Паннонії, яка містилася між Савою та Дунаєм (сучасна Славонія).

Водночас слід зазначити, що перші хорвати, імовірно, не були слов'янами. Думки з цього приводу надзвичайно різно-полярні, але найбільш вірогідним є твердження, за яким хорватська верхівка походить від іранського (сарматського або гданського) етнічного угруповання, що в перші століття нової ери мігрувало з Дону на Закарпаття, де воно згодом ослов'янилося.

Просування аварів (прямих наступників гунів) змусило хорватські племена мігрувати до Балкан і Альп. Більшість із них оселились на Далматинському загір'ї, яке стало центром розвитку хорватського етносу. В цей час або ще раніше хорвати цілком ослов'янились. До сьогодні триває дискусія серед фахівців, коли саме хорватські племена потрапили на Балкани в VII, VIII чи навіть у IX століттях. Так чи інакше, після занепаду Аварського каганату хорвати увібрали в себе рештки аварів і асимілювали романізованих тубільців Далматинського узбережжя. Саме під франкським і частково візантійським впливом і суверенітетом формувалася модель майбутньої хорватської держави. Так само геополітичне положення відбилось і на християнізації, в якій поступово перемогли латинські (католицькі) риси.