21.Охарактеризуйте міжнародні відносини в 20-х-30-х роках хХст.

Загальною тенденцією вказаного періоду стала економічна та політична стабілізація західних країн. Першою з держав, яка вступила на початку 20-х рр. у період стабілізації, а далі й економічного піднесення, були Сполучені Штати Америки, а з 1924 р. стабілізація охопила весь капіталістичний світ. Вже в 1925 р. індекс промислового виробництва був на 20% вищий за довоєнні показники.

Аналіз проблем, що розглядаються, вимагає з’ясування поняття "державно-монополістичний капіталізм" як специфічної фази розвитку капіталістичного світу, що почала формуватися в 20-ті роки і виявила себе в зростанні, концентрації та централізації капіталу, поширенні економічної могутності монополій, злитті монополістичного виробництва з державою. Останнє стало можливим в умовах стабілізації західних політичних систем, що здійснювалося для значного кола капіталістичних країн у рамках буржуазно-демократичних систем. Ідеться, передусім, про поширення соціальної бази західних демократій, залучення до органів державної влади поряд із представниками буржуазних кіл представників соціал-демократичних і робітничих партій.

Ствердження факту відокремленого розвитку капіталістичних та соціалістичних систем у 20-ті роки не означає відсутність будь-яких політичних та економічних контактів між ними.

Так, з огляду на соціально-політичні процеси в світі та необхідність з’ясування характеру нової системи міжнародних відносин у 20-ті роки, на увагу заслуговують Генуезька та Гаагська (1922 р.) міжнародні конференції, які були спробою подолання дипломатичного розриву між Радянською Росією та західними країнами.

Хоча Раппальська угода Радянської Росії з Німеччиною означала певний прорив у дипломатичних відносинах Заходу та Сходу, досягти рівноправного партнерства більшовицької Росії та західних країн у зазначений період навряд чи було можливим.

20-ті роки - період активізації міжнародного робітничого руху. Йдеться як про зародження комуністичного руху і формування ІІІ Комуністичного Інтернаціоналу в 1919 році, так і про відтворення соціал-демократичного руху з його центром - Соціалістичним Інтернаціоналом у 1920 р.

Часткова стабілізація капіталістичних країн змінилася наприкінці 20-х рр. світовою економічною кризою (1929/1933 рр.). Вона проклала глибоку межу в економічному, соціально-політичному розвитку капіталістичного світу. За силою впливу на всі прояви суспільного життя, на всю систему класових та міжнародних відносин ця криза не мала собі рівних в історії людства. Внутрішні протиріччя капіталістичних країн різко загострилися й викликали поляризацію соціально-політичних сил.

Під впливом кризи соціально-політичні процеси в світі в 30-ті роки набули складного і багатоаспектного характеру. З одного боку, погіршення життєвого рівня низів зумовило піднесення робітничого руху, в тому числі руху безробітних, зростанню ролі лівих партій в організації класової боротьби робітництва, з іншого - дестабілізація інститутів буржуазної демократії активізувала діяльність найреакційніших імперіалістичних кіл, що прагнули знайти вихід з кризових явищ як у внутрішній політиці, так і на міжнародній арені, не гребуючи навіть війною.

В цілому, розвиток нацизму в Західній Європі не відбувався по висхідній, а характеризувався періодами піднесень та спадів. Перша хвиля піднесення прийшлася на 1919-1923 рр. у період часткової стабілізації капіталізму, друга - піднялась у період світової економічної кризи 1929/1933 рр., причому найпотужнішим каталізатором процесу фашизації континенту став прихід до влади нацистів у Німеччині в січні 1933 р.

Слід з’ясувати, зупиняючись на проблемі поширення фашизму у Європі, чому саме Німеччина, де робітничий рух досягнув у 1932 р. особливих успіхів, стала країною утвердження найжорстокішої форми фашистської диктатури, які фактори внутрішньополітичної ситуації Німеччини послаблювали демократичні сили та сприяли здійсненню реакційної політики монополістичної буржуазії?

З іншого боку, на увагу заслуговує проблема формування руху опору фашистським силам на європейському континенті. У цьому аспекті аналізу потребують рішення VІІ Конгресу Комінтерну (1935 р.), що сприяли подоланню розколу в міжнародному робітничому русі та формуванню єдиних антифашистських (пролетарських, народних, національних) фронтів.

Зміни політичної ситуації в світі в 30-ті рр. були пов’язані, безумовно, не лише з поширенням фашизму. В тих регіонах світу, де можновладці почували себе більш безпечно, утвердилисьтенденції до політики соціального маневрування та реформаторства.

Пошуки рецептів модернізації капіталізму на засадах реформаторства активно здійснювалися в 30-ті роки як теоретиками буржуазних кіл, так і теоретиками соціал-демократії. Ідеться про різні підходи щодо здійснення державного планування та регулювання економки, яке теоретично сформулювалося та було реалізовано в практиці соціал-демократичних і робітничих урядів скандинавських країн, а також практиці "нового курсу" Ф. Д. Рузвельта в Сполучених Штатах Америки в зазначений час.

Враховуючи вагомість державного регулювання для стабілізації та розвитку ринкової економіки, вважається за доцільне з’ясувати його суть, різновиди, практику реалізації, що суттєво вплинуло на особливості існування Західного світу у подальші роки.

Тенденції розвитку країн Західної Європи та США в 20-30-ті роки не вплинули скільки-небудь суттєво на Радянську Росію, яка, після встановлення комуністичної влади розвивалася за своїми власними законами та орієнтаціями. Йдеться, передусім, про відокремленість країни від світового економічного розвитку, коли головною мотивацією тенденцій суспільства стали ідеологічні рішення компартії щодо побудови соціалізму.

Останнє не означає, безумовно, абсолютної детермінованості розвитку СРСР, оскільки, як свідчить історія, найважливіші рішення щодо соціалістичного будівництва приймалися на перших етапах внаслідок гострої боротьби прихильників різних ідей як у межах керівництва компартії, так і тих соціальних та політичних сил, що не знаходилися при владі, але могли мати певний вплив на державну політику.

Це обумовлювало існування певних альтернатив розвитку країни. І хоча ці альтернативи не могли вийти за межі утвореної політичної системи з домінуючою роллю в ній ВКП (б), вони передбачали можливість або трансформування самої системи, або пристосування її до потреб суспільства.

Такий підхід підтверджується політикою більшовицької партії на початку 20-х років, коли в умовах глибокої соціально-економічної та політичної кризи, краху комуністичних ілюзій, було здійснено значний крок щодо стабілізації та подальшого розвитку суспільства.

Ідеться про перехід від політики воєнного комунізму, яка проводилась Комуністичною партією під час громадянської війни і сприймалась як така, що відповідає ідеям комунізму, до нової економічної політики, що почала діяти з березня 1921 р. Звичайно ж, "стабілізації" було досягнуто й за рахунок суто репресивних заходів.

Особливої уваги заслуговує питання про політичну систему радянського суспільства 20-х років. Вона будувалася на суперечливих явищах багатоукладності економіки, вільного економічного підприємництва та державної централізації, ідейної монополії Комуністичної партії. Це не могло не позначитися на суспільному житті, проявами якого стали як тенденції демократизму, так і тенденції авторитаризму. Саме в світлі цих тенденцій слід розглядати процес утворення СРСР (1922 р.), також як національно-культурні перетворення в національних республіках і, зокрема, процес українізації в Україні.

Наприкінці 20-х рр. державно-партійне керівництво країни на чолі зі Сталіним розпочинає заходи, які призвели до згортання НЕПу. Безпосередньою нагодою стала хлібозаготівельна криза 1927/28 рр., коли більшовицьке керівництво визнає за можливе застосувати адміністративний тиск щодо селян із метою вилучення т. зв. надлишків хліба.

Хоча зазначені дії кваліфікувалися як виняткові в надзвичайних умовах, ішлося фактично про ствердження командно-адміністративних методів для вирішення проблем соціалістичного будівництва.

Формування тоталітарного ладу в СРСР обумовило вкрай суперечливий характер його соціально-економічного і політичного розвитку в 30-ті роки. Йдеться про грандіозність масштабів соціалістичних перетворень із одного боку, а з іншого - про злочини перед людством як шляхи їх здійснення.

Зазначене знайшло прояв, передусім, у царині індустріалізації країни. 

Те, що ВКП (б) називала "соціалістичними перетвореннями" у сільському господарстві, було примусовою колективізацією (по суті, новітнім рабством), що розглядалось як логічна паралель курсу на форсовану індустріалізацію. При цьому ставилась єдина мета - зміцнити командно-адміністративну систему, режим особистої влади Сталіна, підвести під тоталітарну політичну систему відповідну економічну базу.

Водночас 30-ті роки в СРСР - це період суттєвих зрушень у сфері науки, культури, освіти. Йшла всенародна боротьба з неписьменністю, по всій країні відкрилася широка мережа шкіл, культурно-освітніх закладів, поступово здійснювався процес формування нової інтелігенції.

Поряд із цим, 30-ті роки - це й період, коли командно-адміністративні засоби керівництва почали перешкоджати діяльності творчої інтелігенції, супроводжувалися репресіями проти багатьох видатних представників науки, культури, мистецтва, стали стримуючим фактором наукових та суспільних потенцій народу. Слід виявити у зв’язку із зазначеним як здобутки, так і втрати суспільного життя радянської країни протягом 30-х років, з’ясувати причини появи на теренах СРСР тоталітарного режиму.

На увагу заслуговує й аналіз суті деформаційних процесів у радянському суспільстві, йдеться, передусім, про узурпацію державної влади однією партією, а відтак вельми специфічну її взаємодію з радами, профспілками, комсомолом, іншими громадськими організаціями, перебиранням партією на себе функцій, нехарактерних для ідеологічних органів у демократичному суспільстві.