16.Охарактеризуйте революції 1848-1849 рр.У Європі: причини, розвиток, наслідки.

У 1848-1849 рр. у Парижі, Відні, Берліні, Римі та інших європейських столицях відбулися революційні виступи. Ніколи раніше Європа не знала такого загального загострення соціальної боротьби, розмаху народних виступів і бурхливого піднесення національно-визвольних рухів. Боротьба буржуазії, робітників, селянства, ремісників і дрібних торгівців проти феодально-абсолютистських утисків переплелася з національно-визвольною боротьбою народів Австрії та Італії, із загальнонаціональними рухами за територіальне об'єднання Німеччини й Італії. Хоч у країнах напруження боротьби, шляхи і долі повсталих народів не були однаковими, безсумнівним стало те, що революційні події набули загальноєвропейського масштабу. Отже, встановлений Віденським конгресом реакційний порядок в європейських країнах зумовив незадоволення широких верств суспільства і сприяв посиленню революційних настроїв. Початок революцій прискорили неврожайні роки, внаслідок чого зменшилося виробництво сільськогосподарської продукції, подорожчало продовольство на споживчому ринку і знизився життєвий рівень народу. Загострила ситуацію також економічна криза 1847 р., яка охопила більшість європейських країн

.Франція Нова революція у Франції була зумовлена посиленням протиріч між фінансово-урядовою верхівкою й іншими верствами населення, її прихід прискорився неврожаями 1845—1846 pp. та економічною кризою 1847 р. Почалися масові банкрутства, звільнення та зростання безробіття. Улітку 1847 р. розпочався рух так званих банкетів: щоб пропагувати реформи і при цьому обійти суворі заборони спілок та зборів у Парижі та великих провінційних містах організовувались обіди. Під час них гучно говорили про реформи і різко критикували уряд. Розлючений уряд заборонив черговий такий банкет, призначений на 22 лютого 1848 р. Це стало безпосереднім приводом до революції. Почалися масові заворушення. Король відправив уряд у відставку, розпустив палату депутатів і погодився провести реформу. Армія не підтримала Луї-Філіпа. Коли він на коні у супроводі синів під'їхав до військ, які захищали його палац, то вони не відповіли на його привітання, а національна гвардія кричала: «Реформи!». 24 лютого Луї-Філіп зрікся престолу і втік в Англію, а 25 лютого 1848 р. було проголошено II республіку (І — в 1792-1804 pp.).

4 травня 1848 р. почали роботу Установчі збори. Збори відмовили у створенні міністерства праці, чого хотіли робітники; були заарештовані лідери робітничої опозиції. Це спричинило повстання в Парижі. Військовий міністр генерал Кавеньяк отримав повноваження диктатора. Проти 45 тис. повстанців було кинуто 250 тис. солдатів. 11 тис. учасників повстання, яке за чотири дні зазнало поразки, було відправлено в заслання.

12 листопада 1848 р. була прийнята Конституція II республіки. Вища виконавча влада належала президенту, якого обирали загальним голосуванням на три роки, а законодавча — Законодавчим зборам, які обиралися на чотири роки. Але виборче право не поширювалося на значні групи робітників. Президентські вибори відбулися 10 грудня 1848 р. Вважалося, що найбільші шанси має приборкувач червневого повстання генерал Кавеньяк. Але досить несподівано президентом обрали небожа імператора Наполеона Бонапарта, сина його брата Людовіка — Луї Бонапарта (1808-1873 pp.). На виборах він отримав 5,4 млн голосів, а Кавеньяк — 1,4 млн.

НІМЕЧЧИНА Наявність залишків феодалізму, роздробленість Німеччини, яка гальмувала її розвиток, вплив революції у Франції — все це зумовило розгортання революції в Німеччині.

Народна демонстрація в Бадені подала до парламенту цього герцогства петицію, де вимагала свободу зборів та друку, скликання загальнонімецьких Установчих зборів, призначення відповідального міністерства, запровадження суду присяжних. Під тиском демонстрантів уряд пішов на певні поступки.

У Баварії 3 березня 1848 р. королю Людвігу І були подані петиції з вимогою політичних свобод. Робітники і студенти захопили військовий арсенал і озброїлися. 21 березня Людвіг І зрікся престолу на користь свого сина і втік.

Революційний рух у Пруссії почався з Кельна, перекинувся на Берлін. 10 днів у місті йшли демонстрації, 18 березня 1848 р. почалися сутички з військами. Повстанці зазнали суттєвих втрат, але король наказав вивести війська з Берліна. 22 березня було видано указ про демократичні перетворення. Успіхи революції сприяли піднесенню національно-об'єднаного руху. Головною політичною вимогою став заклик до скликання всенімецьких Установчих зборів. Улітку 1848 р. відбулися вибори до всенімецьких Установчих зборів, які отримали назву Франкфуртський парламент. Уперше разом з буржуазією у ньому мали представництво інтелігенція — професори, адвокати, літератори. Але німецькі монархи не визнали цей парламент.

28 березня 1849 р. Франкфуртський парламент схвалив Імперську Конституцію, яка передбачала створення Німецької імперії, куди мала ввійти і Австрія. Усі держави імперії (Баварія, Саксонія, Ганновер, Вюртемберг, Баден) зберігали внутрішню самостійність, але зовнішні функції, командування збройними силами передавалися центральному уряду. Проголошувалися основні демократичні свободи. Імперську корону запропонували прусському королю Фрідріху Вільгельму IV, але він відмовився її прийняти. 29 дрібних та середніх німецьких держав визнали цю Конституцію, але основні німецькі держави відхилили її.

У травні 1849 р. почався новий етап революції в Німеччині. Початок цього етапу пов'язаний з повстанням у Дрездені. Далі події перекинулися на Рейнську область. Король спрямував сюди 60-тис. армію, яка придушила повстання.

ІТАЛІЯ В Італії революція 1848 р. почалася з народного виступу на острові Сицилія, де безземельне селянство і робітники сірчаних копалень нещадно експлуатувалися великими землевласниками і капіталістами. До цього додалося погіршення економічної ситуації внаслідок неврожаїв та криз. 12 січня 1848 р. спалахнуло повстання в Палермо — головному місті Сицилії. Урядові війська було розбито, король змушений був утворити ліберальний уряд і пообіцяти конституцію.

У березні революція перекинулася на інші області Італії. Особливістю революції 1848 р. в Італії було те, що вона була спрямована не лише проти феодально-абсолютистських порядків, а й проти австрійської влади. Король П'ємонту (Сардінське королівство) оголошує війну Австрії. Його підтримали уряди інших італійських держав. Але австрійський блок був неміцним, усередині нього були істотні суперечності. Першим не витримав Папа римський, якому австрійське духовенство загрожувало розколом. Папа Пій IX відмовився воювати з Австрією, його дії повторив король Неаполітанський.

Ще до революції в Італії сформувалися дві основні течії: республіканська та ліберальна. На чолі першої стояв Джузеппе Мадзіні, який створив таємне товариство «Молода Італія». До цього руху належав і один з героїв Італії Джузеппе Гарібальді (1807-1882 pp.), який народився в Ніцці, у сім'ї мореплавця. Змушений за участь в організації «Молода Італія» покинути батьківщину, він воював у Бразилії та Уругваї проти реакційних режимів. У 1848 р. Гарібальді брав активну участь у війні проти Австрії.

Ліберальний рух розвивався в основному на півночі країни. Його лідером був Камілло Кавур, який прагнув об'єднати італійські держави під скіпетром Сардінського королівства.

Антиавстрійська коаліція зазнала поразки. Проте революція не закінчилася. Мадзіні сказав: «Війна королів закінчилася, війна народу починається». У Римі пройшли вибори до Установчих зборів на основі загального, прямого і таємного голосування. На пропозицію Гарібальді Збори прийняли рішення про позбавлення влади Папи римського і встановлення республіки. Уперше над Капітолієм піднявся трикольоровий національний прапор.

Під тиском громадськості сардинська армія знову почала військові дії проти австрійців, але зазнала поразки. Сардинський король змушений був зректися престолу. Почався спад революції. За закликом Папи римського в Італію направили свої війська Франція, Іспанія та Неаполь. Спочатку інтервенти зазнали поразки, але потім, вигравши час, розгорнули наступ і захопили Рим на початку липня 1849 р. Римська республіка перестала існувати.. Осередком революції залишилася лише Венеція. 11 місяців тривала нерівна боротьба цього міста з австрійськими військами, які блокували його з моря і суші. У місті почався голод, епідемії тифу та холери. 22 серпня 1849 р. Венеція капітулювала. Революція в Італії закінчилася. Італійському народу не вдалося ні звільнитися від іноземного гноблення, ні ліквідувати реакційно-монархічні порядки та феодальні пережитки, ні створити єдину національну державу

17. Проаналізуйте розвиток Візантійської імперії у Х-XVст. Характерною рисою соціально-економічного розвитку Візантії в IX-XV ст. можна вважати домінування села над містом. На відміну від Західної Європи у Візантії феодальні відносини на селі розвивалися дуже повільно. Приватна власність на землю залишалася надзвичайно слабкою. Довготривале існування селянської общини, широке використання рабської праці, державний контроль і податковий прес визначали характер соціального розвитку на селі. Проте з часом виникли великі земельні маєтки, що належали світським і церковним власникам. Вони стали основними центрами ремісничого виробництва й торгівлі.

Прогресуюча деградація міста виявилася ще однією особливістю соціально-економічного розвитку Візантії. На противагу Західній Європі місто не стало там головним осередком і чинником поступу. Візантійські міста не мали майже нічого спільного з античними. Вони швидше нагадували великі села за зовнішнім виглядом, одноманітною архітектурою, примітивним благоустроєм, тісними зв'язками їхніх жителів із сільським господарством. У країні не сформувалися традиції особливої міської культури, самоврядування, усвідомлення власних муніципальних інтересів з властивими для них правами та обов'язками жителів. Місто перебувало під жорстким контролем держави. У візантійських містах так і не склалися корпоративні професійні об'єднання ремісників і торговців за цеховим зразком. В останні десятиліття існування імперії її міста фактично перетворилися на додаток до сільського ремесла та торгівлі, що розвивалися у феодальних маєтках.

Одним із наслідків занепаду візантійського міста стала деградація торгівлі. Візантійські купці поступово втрачали капітали та вплив у суспільстві. Держава не захищала їхніх інтересів. Основні грошові прибутки суспільній верхівці приносила не торгівля, а державна служба та земельні володіння. Відтак майже вся зовнішня та внутрішня торгівля Візантії з часом перейшла до рук венеційських та генуезьких торговців.

Візантійська культура порівняно з попереднім періодом переживала піднесення, яке було особливо помітним у літературі, архітектурі, образотворчому мистецтві, освіті. В XI ст. у Константинополі відродився університет з філософським і юридичним факультетами. Твори візантійської культури цього часу особливо масштабні, пишні, заквітчані складною символікою та алегоріями. Пожвавлення культурного життя супроводжувалося новим сплеском цікавості до здобутків античної епохи. Візантійське суспільство ніколи не втрачало інтересу до античності. У бібліотеках зберігалися безцінні тексти античних мислителів, письменників, державних діячів і юристів, які переписували в численних скрипторіях, переказували та коментували тогочасні візантійські інтелектуали. Щоправда, звернення до античності аж ніяк не означало розриву із середньовічною церковною культурою. Навпаки, головними знавцями античних текстів ставали діячі церкви. Схиляння перед античною спадщиною мало в основному формальний характер, тісно поєднуючись із православною ортодоксією. Можливо саме тому антична традиція у Візантії на відміну від Заходу не стала імпульсом для виникнення нової культурної течії - гуманізму - і не привела до Ренесансу.

Контроль держави та церкви над культурним життям, що посилювався, сприяв його уніфікації та канонізації. У культурному житті запанували шаблон, освячена часом традиція. Православне духовенство культивувало настрої аскетизму, відходу від активної діяльності, пасивно-споглядацьке ставлення до навколишнього світу. Самосвідомість звичайного візантійця була просякнута фаталізмом і песимізмом. Усі ці тенденції духовного життя суспільства втілились в ісихазмі - релігійно-філософському вченні, розробленому ченцем Григорієм Палимою й офіційно визнаному православною церквою на помісному соборі 1351 р. Перемога ісихазму над гуманізмом і раціоналізмом значною мірою сприяла відставанню Візантії від Заходу і може вважатися інтелектуальним провісником занепаду країни.

Піднесення Візантійської імперії в XI-XII ст. було останнім в її тисячолітній історії. Воно не супроводжувалося реформами, які дали б змогу модернізувати архаїчну систему державного управління та розкріпачити індивідуальні можливості і станові інтереси. Всі боролися за владу, проте ніхто не мав відваги чи бажання до змін. Вдихнути нове життя у закостеніле у своєму розвитку суспільство не пощастило. Внаслідок цього Візантія стала полем боротьби цивілізацій Сходу та Заходу, що швидко прогресували, представлених світом ісламу й католицтва.

Першими завдали удару турки-сельджуки. Тяжка поразка, якої зазнала від них візантійська армія в 1176р., струсонула "будівлю" імперії так, що у ній виникли тріщини як зсередини, так і ззовні. Імперію охопило полум'я громадянської війни. З-під її впливу визволилися православні Болгарія і Сербія. Проте це була лише прелюдія до наступного потрясіння.

У 1204 р. Константинополь захопила і нещадно пограбувала армія хрестоносців. Візантійська імперія на певний час припинила своє існування. На її території утворилися католицька Латинська, православні Нікейська, Трапезундська імперії та Епірська держава. І хоча в 1261 р. нікейському імператору Михайлові VIII Пал вологу пощастило повернути давню столицю і відновити Візантійську імперію, вона вже ніколи не піднімалася до вершин колишньої слави та могутності. Візантійські імператори нової династії Палеологів уже не мріяли про територіальні завоювання, прагнучи зберегти те, що мали.

Візантійське суспільство за зовнішньополітичною орієнтацією розкололося натри основні угруповання. Меншість, представлена освіченою верхівкою, шукала союзу та допомоги на Заході, виявляючи готовність розплатитися за це втратою церковного суверенітету чи навіть прийняттям католицтва. Проте щоразу офіційно укладені угоди щодо релігійної унії, зокрема 1274 і 1439 рр., наштовхувалися на запеклий опір православної церкви та основної маси населення, ворожих до Заходу. За суто релігійними справами приховувалися глибокі принципові розбіжності двох християнських цивілізацій - західної та східної, а їх органічний синтез був тоді неможливий.

Битва на Косовому полі. У 1356р. турки перетнули Егейське море і вторглися в Європу, в 1362р. захопили Салоніки й Адріанополь - два найважливіші грецькі міста після Афін. Тільки Сербія чинила серйозний опір, і на Косові правитель Сербії Лазар зібрав 15- 20-тисячну армію, що складалася із сербів, болгар, боснійців, албанців, поляків, угорців і монголів. Турецька армія Му рада нараховувала 27-30 тисяч осіб. Під час бою сербський воїн проникнув у турецький табір, удаючи себе за дезертира, й отруєним кинджалом смертельно поранив Мурада. Турки спочатку були збентежені, проте під час бою їм вдалося завдати загальну поразку армії, яка, за переказами, розмовляла сімома різними мовами. Лазар потрапив у полон і був жорстоко вбитий, Сербія мала платити данину туркам, а серби - служити в турецькій армії. Битва на Косовому полі, подвиги сербських воїнів, що героїчно боролися з противником, відобразилися у сербському героїчному епосі. У1448 р. армія під командуванням угорського князя Яноша Хуньяді ще раз боролася проти турків на Косові. Ця битва була останньою спробою зберегти Константинополь, але у вирішальний момент бою валаські союзники угорського князя перейшли на бік турків, які знову здобули вирішальну перемогу. Через п'ять років турки остаточно зайняли Константинополь.

Коли Захід усвідомив масштаби турецької загрози, було вже пізно. Обидва хрестові походи проти Османської імперії, організовані католицькими країнами, закінчилися катастрофою. Війська хрестоносців були розбиті турками в битвах під Нікополем 1396 р. і під Варною 1444 р. Останнім актом цієї драми стало падіння Константинополя в 1453 р. Візантійська імперія припинила існування, її нікому було захищати крім жменьки цивільного населення та кількох сотень відчайдушних італійських найманців - кондотьєрів.

Проте візантинізм як феномен культури продовжував існувати в житті народів регіону. Його традиції частково були засвоєні Османською імперією - спадкоємицею Візантії в геополітичному аспекті, частково перейшли до Московії - єдиної на той час православної країни, що зберегла незалежність.