7. Внутрішня та зовнішня торгівля України.

В XIX ст. в Україні головними формами організації внутрішньої торгівлі була ярмаркова, базарна та постійна (стаціонарна) торгівля.

Змінювалися форми і методи торгівлі на ярмарках. Ширше стали застосовувати гуртову торгівлю за зразками у формі аукціонів.

Важливою ланкою в тогочасній торговій системі були базари. Через них значною мірою обмінювали промислові та сільськогосподарські товари, здійснювали економічний зв’язок між містом і селом.

У внутрішній торгівлі України дедалі зростала роль товарних бірж. У 1870 році на Україні діяла одна товарна біржа, у 1904 році – вже 6. За обсягами операцій найбільшими були Київська та Одеська біржі.

Розвиток парового флоту, будівництво залізниць прискорили й здешевили доставку товарів. Зникало посередництво ярмарків.

Наявність великої кількості товарного зерна в Україні та підвищення попиту на нього з боку західноєвропейських держав зумовили швидке зростання обсягів вивезення зерна, особливо пшениці ().

З України на експорт відправляли зерно (особливо пшеницю - 68 % експорту), велику кількість продуктів тваринництва: коней, великої рогатої худоби, овець, свиней, вовну, шкіри, сало, м’ясо тощо.

У імперії Романових запроваджено митний тариф 1822 року. Його метою було зміцнення російської промисловості шляхом перетворення України на монопольний ринок російського текстилю.

На землях Західної України протягом XIX ст. розвивалися усі форми торгівлі. Провідною формою організації періодичної торгівлі займались ярмарки. Розвивалась базарна торгівля.

Подальшого розвитку набула вища форма торгівлі – стаціонарна. У Галичині найбільшим центром стаціонарної торгівлі був Львів.

Значно розширилися зовнішньоекономічні зв’язки західноукраїнських земель. Наприкінці XIX ст. – початку XX ст., як і раніше, вивозили багато продукції тваринного походження: велику рогату худобу, свиней, продукцію вівчарства, птахівництва, жирів, вершкового масла.

В останню третину XIX ст. у великій кількості вивозили на захід продукцію сировинних галузей промисловості - нафту та нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, харчову сіль.

В селах Галичини, Буковини, Закарпаття єдиним місцем , де постійно торгували, була корчма.

8. Розвиток ідей класичної школи в Україні.

Одним із перших вітчизняних просвітителів, прихильників ідей Сміта не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії був Десницький Семен.

Серед економістів класичного напрямку в політичній економії чільне місце посідає син греко-католицького священника з українського Закарпаття Михайло Балудянський. Одні із перших навчальних курсів політичної економії (двотомні „Записки про політичну економію” – Харків, 1837, 1848) розробив російською мовою Тихін Степанов (1795 – 1847) – професор політичної економії Харківського університету.

Прихильником класичної політичної економії був також професор Київського університету І. В. Вернадський (1821 – 1884) – батько видатного вченого природознавця, академіка, першого президента АН УРСР В. І. Вернадського.

Одну з своїх праць („Предмет політичної економії”) вчений присвятив визначенню предмета політичної економії та з’ясуванню її завдання. Він виступив проти визначення політичної економії як науки про багатство і підкреслив, що вона вивчає лише один бік, одну властивість багатства – його цінність. Предмет науки він обмежує товарним виробництвом.

ТЕМА ІСТОРИЧНА ШКОЛА

Історична школа, яка виникла в Німеччині в 40-х роках XIX ст., зароджувалася як бунт проти класичної політекономії. Заперечення німецьких теоретиків мали національне забарвлення. Найважливішим аспектом було усвідомлення ролі людського фактора в економічних процесах.

Фундамент історичної школи заклав німецький економіст Фрідріх Ліст (1789-1846).

Його основна праця - "Національна система політичної економії'(1841). Ліст зміщує акцент в іншу площину економічних проблем - у дослідження національної економіки як цілого. Тому в центрі уваги його теорії - національна економіка як ціле разом з її взаємовідносинами із зовнішнім оточенням.

На противагу принципу необмеженої свободи міжнародної торгівлі класичної школи Ліст висуває і відстоює принцип промислового виховання нації. Ліст був переконаний, що шлях до процвітання німецької економіки пролягає через розвиток промисловості, а промисловість потребує митного захисту. Зростання промисловості Ліст пропонував форсувати за допомогою так званого виховного протекціонізму, тобто системи захисту вітчизняного виробника доти, доки він не зміцніє і не зможе конкурувати на рівних. Основні елементи системи Ліста:

1. Критика класичної політекономії за те, що вона:

• абстрактна і космополітична;

• не бачить національних особливостей розвитку економіки різних країн;

- нав'язує всім спільні природні закони і правила економічної політики.

2. У центрі системи Ліста - національність і національна економіка.

3. Концепція стадійності економічного розвитку. Виділяючи певні стадії розвитку націй, Ліст вважав, що на кожній з них держава повинна здійснювати економічну політику, яка б найповніше відповідала меті розвитку продуктивних сил.

4. Концепція продуктивних сил, за якою продуктивними силами є вся сукупність суспільних умов виробництва.

5. Ідея про необхідність врахування тривалих і непрямих наслідків будь-якого економічного рішення.

У 1843 р. у Німеччині було опубліковано працю під назвою "Нарис політичної економії з точки зору історичного методу", автором якої був Вільгельм Рошер (1817-1894). Цю подію прийнято вважати початком історичної школи. В 1848 р. Бруно Гільдербранд (1812-1878) видав перший том своєї праці "Політична економія теперішнього і майбутнього". У 1853 р. вийшла робота "Політична економія з точки зору історичного методу", написана Карлом Кнісом (1821-1898).

У 70-ті роки XIX ст. ідеї історичної школи, і насамперед історичний метод, стали основою для появи нової історичної школи. яка розділилася на консервативний (Густав Шмоллер, Вернер Зомбарт) та ліберальний (Макс Вебер, Людвіг Йозеф Брентано) напрямки.