Система основних прав і свобод людини і громадянина

Сучасна типологія прав і свобод, а відтак, і обов'язків, -досить різноманітна. Найзагальнішою їх класифікацією є поділ прав на:

негативні

позитивні

Таке розрізнення прав засновано на фіксації в них негативного і позитивного аспектів свободи. У негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, обмежень відносно до особи, у тому числі й з боку держави; у позитивному - як свобода вибору, утворювана державою, а головне - здатність людини досягти своїх цілей і обов'язок держави надавати громадянину ті чи інші соціальні блага.

Відповідно до таких аспектів свободи негативні права полягають у праві індивіда на захист від якогось втручання, у тому числі й державного, у здійсненні громадянських прав (як члена

Основні права і свободи людини і громадянина розрізняють також за сферою їх реалізації в суспільному житті:

особисті (громадянські)

політичні

економічні

соціальні

культурні

екологічні

Усі вони закріплені в розділі II "Права, свободи і обов'язки людини і громадянина" Конституції України 1996 р.

Особисті (громадянські) права - це природні, основоположні, невід'ємні права людини, які мають здебільшого характер негативного права. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дозволяють

людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і державою.

До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і морально-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього громадянські (особисті) права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права: на життя, особисту недоторканність, свободу пересувань, вибір місця проживання, безпечне довкілля, житло тощо. Духовні права: на ім'я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд (у Конституції України 1996 р. - це статті 27, 28, 29 та ін.).

У конституціях багатьох держав особисті (громадянські) права поєднують в одну групу з політичними правами. Підставою для цього служить переважно негативний характер обох, а також спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах.

№ 8

Гарантії прав та свобод людини і громадянина - це передбачена Конституцією і законами України система правових норм, організаційних засобів і способів, умов і вимог, за допомогою яких здійснюються охорона і захист прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина.

Конституційно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина поділяють на дві основні групи:

нормативно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина - це сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечуються реалізація, порядок охорони і захисту прав та свобод особистості. До нормативно-правових гарантій відносять норми-принципи, юридичну відповідальність та юридичні обов'язки, передбачені конституцією;

організаційно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина - це механізм держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи, політичні партії і громадські організації, засоби масової інформації, міжнародні правозахисні організації та їх діяльність у сфері правотворчості та правозастосування, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами'. Головною організаційно-правовою гарантією в демократичній державі є суд, незалежний від будь-якого державного або партійного органу. Ефективність організаційно-правових гарантій залежить від якості конституції та інших законів і підзаконних актів, тобто від нормативно-правових гарантій. Вони взаємопов'язані і взаємообумовлені.

У чинній Конституції України юридичними гарантіями реалізації прав і свобод людини і громадянина є такі положення:

1) неможливість зміни Конституції України, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав та свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 157 Конституції України);

2) покладення на державу обов'язку дотримуватися і захищати права та свободи людини і громадянина (ч. 2 ст. З Конституції України);

3) визнання прямої дії норм Конституції України, в тому числі тих, які закріплюють права та свободи людини і громадянина в Україні (ч. З ст. 8 Конституції України);

4) встановлення в нормах Конституції України та поточного законодавства юридичної відповідальності громадян, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян та посадових осіб за порушення прав і свобод людини і громадянина в Україні;

5) конституційне визнання права кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань всіма засобами, не забороненими законом (ч. 5 ст. 55 Конституції України);

6) конституційне визнання права особи на правову допомогу (ст. 59 Конституції України);

7) конституційне закріплення права кожного на судовий захист (ч. 1 ст. 55 Конституції України);

8) закріплення в Конституції України та поточному законодавстві демократичних принципів судочинства (статті 58-63,129 Конституції України), гуманного поводження з особами, притягнутими до кримінальної та адміністративної відповідальності (статті 28-29 Конституції України);

9) конституційне закріплення системи особливих державних органів, до компетенції яких належать повноваження щодо захисту конституційних прав і свобод (Конституційний Суд України);

10) закріплення в Конституції України інших видів гарантій прав і свобод (основ демократичної системи влади, основних напрямів соціально-економічної політики України як соціальної держав

№ 9

Громадянство України — це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Для визначення постійних юридичних зв’язків особи з певною державою поряд із терміном “громадянство” ще застосовують термін “підданство”. Різниця між ними полягає в тому, що громадянство засвідчує належність особи до держави з республіканською формою правління, а підданство — до монархії.

Слід зазначити, що на території України, як і будь-якої іншої держави, перебувають такі категорії фізичних осіб (індивідів):

1. громадяни України — особи, які набули громадянство України в порядку, передбаченому законами та міжнародними договорами України;

2. іноземці — особи, які не перебувають в громадянстві України і є громадянами (підданими) іншої держави;

3. особи з подвійним громадянством (біпатриди) — особи, що мають громадянство (підданство) двох і більше держав;

4. особи без громадянства (апатриди) — особи, яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїми громадянами (підданими).

Питання громадянства України регулюються Конституцією України, Законом України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р. та міжнародними договорами України.

При цьому, виходячи з принципу пріоритету міжнародного права над правом національним, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України “Про громадянство України”, застосовуються правила міжнародного договору.

У ст.ст. 25 і 26 Конституції України та у ст. 2 чинного Закону України “Про громадянство України” закріплено загальні принципи громадянства нашої держави, які можна звести до таких основних положень:

а)     громадянин України не може бути проти його волі позбавлений громадянства. Водночас невід’ємним є його право змінити своє громадянство з власної волі;

б)     громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій держава навіть за умов учинення ним злочину за межами України й вимоги відповідної держави видати громадянина України для здійснення над ним акту правосуддя, видача його не допускається;

в)     Україна гарантує своїм громадянам піклування та захист у разі їх перебування за її межами. Це означає, що знаходячись за межами території України її громадянин у необхідних випадках може звертатись до дипломатичних представництв (посольств, консульств) України у цій державі, які зобов’язані надати йому відповідну допомогу;

г)     згідно зі ст. 4 Конституції України, в Україні існує єдине громадянство.Відповідно до цього:

1. в нашій державі існує громадянство всієї держави і виключена можливість існування громадянства окремих адміністративно-територіальних одиниць (областей, районів) України;

2. для України не має значення набуття її громадянином громадянства (підданства) іншої держави або декількох держав. Якщо особа, що є громадянином України, набуває ще й громадянство або підданство іншої держави або держав, у правових відносинах з Україною цей факт не матиме для цієї особи жодних правових наслідків і вона буде розглядатись виключно як громадянин нашої держави;

д)     Україна запобігає виникненню випадків відсутності громадянства. Це обумовлено тим, що правовий статус апатридів (осіб без громадянства) порівняно зі статусом громадян України суттєво обмежений. Вони не мають деяких прав та обов’язків, а тому не у змозі приймати активну участь у житті держави і суспільства та використовувати всі правові можливості для задоволення своїх законних прав та інтересів;

е)     всі питання, пов’язані з набуттям або втратою громадянства України вирішуються в індивідуальному порядку і згідно з встановленими законодавством процедурами. Відповідно до цього в Україні іноземцю чи особі без громадянства неможливо автоматично набути громадянство України внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком). Також неможливе автоматичне припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

ж)    усі громадяни України рівні перед законом незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України. Це означає, що не допускається обмеження або розширення прав одних громадян порівняно з іншими на підставі, наприклад, того, що одні є громадянами України за народженням, а інші раніше були громадянами іншої держави і набули громадянство Ук р а ї н и в порядку натуралізації;

з)     громадянство України зберігається у особи незалежно від місця її проживання, тобто постійне проживання громадянина України за межами території нашої держави автоматично не призводить до втрати громадянства України.

Конкретні підстави й порядок набуття та припинення громадянства України, компетенція державних органів, які беруть участь у вирішенні цих питань, регламентуються Законом України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р. Згідно зі ст. 3 цього Закону громадянами України є:

1. усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України. Ці особи є громадянами України з 24 серпня 1991 р.;

2. особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на 13 листопада 1991 р. (момент набрання чинності раніше чинного Закону України “Про громадянство України”) проживали в Україні та не були громадянами інших держав. Ці особи є громадянами України з 13 листопада 1991 р.;

3. особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис “громадянин України”, а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття. Ці особи є громадянами України з моменту внесення відмітки про громадянство України;

4. особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Закон встановлює такі підстави набуття громадянства України:

1. за народженням;

2. за територіальним походженням;

3. внаслідок прийняття до громадянства;

4. внаслідок поновлення у громадянстві;

5. внаслідок усиновлення;

6. внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7. внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8. у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9. внаслідок встановлення батьківства;

10. за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Слід   зазначити,   що   законодавство   України   досить   детально   врегульовує питання, пов’язані з визначенням громадянства дітей.  Закон визначає і підстави припинення громадянства України, а саме:

1. внаслідок виходу з громадянства України;

2. внаслідок втрати громадянства України;

3. за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Згідно із ст.  19 Закону України “Про громадянство України” громадянство України втрачається:

1. якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує набуття ним іноземного громадянства;

2. якщо іноземець набув громадянство України і не подав у передбаченому законодавством порядку документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

3. якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4. якщо  особа набула громадянство  України  на підставі  ст.   9  цього  закону внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

5. якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

№ 10

Виборча система - це система суспільних відносин, пов'язаних з порядком організації і проведення виборів з метою формування представницьких органів публічної влади. Виборча система є багатогранним правовим явищем із багатьма складовими, оскільки вибори, як зазначав німецький державознавець Г. Майєр, це наймасовіший процес, який знає право. Завдяки інституту виборчої системи громадяни реалізують свої політичні права, оскільки мають реальну можливість обирати до органів державної влади та органів місцевого самоврядування своїх представників з метою здійснення державної влади в інтересах українського народу.

Виборчі системи демократичних держав світу формувалися впродовж не одного століття під впливом різних соціально-політичних та економічних факторів, з урахуванням звичаїв і традицій країни, потреб та інтересів різних національних політичних сил, прагнення нації або народу до певного державного ладу чи місцевого самоврядування.

В історії виборчого права є три найбільш відомі виборчі системи, що зумовлено порядком визначення результатів виборів:

1 ) мажоритарна;

2) пропорційна;

3) змішана.

Мажоритарна виборча система (від франц. majorite - більшість) - різновид виборчих систем, заснований на голосуванні за кандидата по виборчому округу і визнанні його обраним на підставі більшості одержаних ним голосів виборців.

Мажоритарна виборча система має місце лише тоді, коли підрахунок голосів здійснюється по одномандатних виборчих округах, а обраним вважається той кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів порівняно з іншими кандидатами. В Україні мажоритарна виборча система має місце на виборах Президента України, депутатів до сільських, селищних рад, сільських, селищних та міських голів. Сьогодні за цією системою відбуваються парламентські вибори майже у 80 країнах світу, зокрема у Франції, США, країнах Тихоокеанського басейну та ін.

Розрізняють три види мажоритарної виборчої системи:

1) мажоритарна виборча система абсолютної більшості;

2) мажоритарна виборча система відносної більшості;

Пропорційна виборча система має місце лише тоді, коли депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, отриманих кожною з них у межах виборчого округу. Голосування за цією системою завжди передбачає багатомандатні округи. Підрахунок голосів здійснюється за багатомандатним виборчим округом, а обраними вважаються кандидати від тих політичних партій (їх виборчих блоків), які подолали виборчу квоту пропорційно набраним відсоткам. Виборчий бар'єр є неоднаковим у різних державах світу, зокрема у Росії - 7%, Ліхтенштейні - 8 %, Туреччині - 10 %, Німеччині, Швеції - 5 %, проте в Ізраїлі - 1 %. Пропорційна виборча система не представлена в Україні.

Види пропорційної виборчої системи:

1) із жорсткими списками;

2) із преференціями;

3) із напівжорсткими списками.

Пропорційна виборча система із жорсткими списками означає, що виборець голосує за список партії, яку він обирає, в цілому. Зазвичай у виборчому бюлетені зазначені лише назва партії, її символіка (емблема), керівник партії та найближчі його партійні соратники, які представляють "обличчя партії". Пропорційна виборча система із жорсткими списками до 2010 року діяла на виборах до Верховної Ради АРК, районних та обласних рад. Такий вид пропорційної виборчої системи застосовується в Росії, Ізраїлі, Португалії, Іспанії та інших державах.

Пропорційна виборча система із жорсткими списками має як позитивні, так і негативні сторони.

Переваги цієї виборчої системи полягають у тому, що:

1) при голосуванні виборець обирає відповідну політичну програму, яка продукується тією чи іншою політичною партією;

2) підрахунок голосів виборців здійснюється за найпростішою формулою;

3) вона має достатньо високу результативність, тому, порівняно з іншими виборчими системами, є недорогою.

Недоліки пропорційної виборчої системи и жорсткими списками:

1) обмежує волевиявлення виборців, оскільки не залишає жодного права виборцю вплинути на іменний перелік кандидатів, і виборець, який віддає свій голос на користь певної політичної партії, підтримує і того кандидата у партійному списку, який йому не до вподоби;

2) до парламенту, місцевих рад потрапляють маловідомі, непопулярні і некомпетентні у питаннях державного управління політики.

Отже, пропорційна виборча система із жорсткими списками має ряд недоліків і за своїм змістом є імперативною, оскільки ставить виборця перед фактом сформованого списку кандидатів, тому не дає електорату можливості вплинути на іменний перелік партійців у списку.

Змішана виборча система - це поєднання пропорційної та мажоритарної виборчих систем. Існування цієї системи опосередковано недосконалістю жодної із вищезазначених виборчих систем. Сьогодні більш ніж як у двадцяти країнах світу застосовується змішана виборча система. Використання такої виборчої системи є показником того, що у державі відбувається пошук та становлення нових виборчих систем. Відомі кілька підвидів змішаної виборчої системи. В одних випадках пріоритетною є мажоритарна система виборів, у других - пропорційна, у третіх - вони врівноважені, в четвертих - для виборів різних органів державної влади використовуються різні види системи.

Правовою основою застосування змішаної виборчої системи в Україні на сьогодні є Закони України "Про вибори народних депутатів України" від 17 листопада 2011 року, "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 10 липня 2010 року. Так, у положеннях ст. 2 останнього Закону зазначено, що вибори депутатів Верховної Ради АРК, обласних, районних, міських, районних у містах рад проводяться за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою, за якою:

1) половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за виборчими списками кандидатів у депутати від місцевих організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно АРК, області, району, міста, району в місті;

2) половина від кількості депутатів (загального складу) певної ради обирається за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється територія відповідно АРК, області, району, міста району в місті.

Вибори народних депутатів України здійснюються на засадах змішаної (пропорційно-мажоритарної) системи. Виборчий бар'єр для політичних партій в Україні становить 5% (раніше - 4%, 3% ) голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Класифікацію виборів можна здійснювати за різними критеріями. За об'єктами обрання:

1) вибори на пост Президента України;

2) вибори Верховної Ради України;

3) вибори Верховної Ради АРК;

4) вибори на посади сільських, селищних, міських голів;

5) вибори сільських, селищних, міських, районних, районних у містах, міських, обласних рад;

За територією поширення:

1) загальнодержавні, в яких беруть участь усі дієздатні громадяни України, які досягли виборчого віку;

2) локальні або місцеві, участь в яких беруть члени відповідних територіальних громад.

За правовими наслідками виборів:

1) дійсні - порядок їх проведення відповідає Конституції і законам України;

2) недійсні - проведені з порушенням виборчого законодавства, в результаті чого нівелюється істинна воля виборців;

За способом волевиявлення виборців:

1) прямі вибори - органи публічної влади утворюються в результаті безпосереднього волевиявлення виборців;

2) непрямі вибори - виборці обирають виборщиків, які шляхом голосування обирають органи публічної влади.

За часом проведення:

1) чергові вибори - проводяться після закінчення строку повноважень органу публічної влади:

* чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п'ятого року повноважень Президента України (ч. 5 ст. 103 Конституції України). Верховна Рада України призначає чергові вибори Президента України;

* чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Верховної Ради України (ч. 1 ст. 77 Конституції України);

* чергові вибори до Верховної Ради АРК відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Верховної Ради АРК, обраної на чергових виборах (ч. 2 ст. 136 Конституції України). Рішення про проведення чергових виборів депутатів Верховної Ради АРК приймається Верховною Радою АРК відповідно до Конституції України. Чергові місцеві вибори проводяться у зв'язку з закінченням визначеного Конституцією України строку повноважень Верховної Ради АРК (ч. 2 ст. 14 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів"). Чергові місцеві вибори призначаються не пізніше ніж за 60 днів до дня виборів, а виборчий процес розпочинається за 50 днів до дня чергових місцевих виборів (ч. 1 ст. 15 названого Закону);

2) позачергові (дострокові) вибори проводяться у разі дострокового припинення повноважень органу публічної влади:

* позачергові вибори Президента України проводяться у разі дострокового припинення повноважень Президента України в період 90 днів з дня припинення повноважень (ч. 5 ст. 103 Конституції України);

* позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України (ч. 2 ст. 77 Конституції України). Позачергові вибори депутатів відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, виданого відповідно до Конституції України;

* позачергові місцеві вибори призначаються Верховною Радою України у разі дострокового припинення повноважень депутатів Верховної Ради АРК, місцевої ради, сільського, селищного, міського голови, а також в інших випадках, передбачених Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" (ч. З ст. 14 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів"). Позачергові місцеві вибори призначаються не пізніше ніж за 60 днів до дня виборів, а виборчий процес розпочинається за 50 днів до дня чергових, позачергових місцевих виборів (ч. 2 ст. 15 названого Закону);

3) повторні вибори:

o повторні вибори Президента України згідно з ч. 4 ст. 15 Закону України "Про вибори Президента України" проводяться у випадках:

а) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано;

б) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів 

№ 11

У законодавстві кожної демократичної країни закріплено виборчу систему.

ВИБОРЧА СИСТЕМА – це сукупність правил, принципів та процедур, прийнятих для встановлення результатів народного голосування та розподілу місць між кандидатами на виборні посади.

Світова практика функціонування демократичних держав знає три головні типи виборчих систем – мажоритарну, пропорційну тазмішану.

Продовження пит.. 10.

№12 поняття виборчого процесу

Для позначення заходів, пов’язаних із організацією та проведенням виборів, у законодавстві різних країн використовується поняття “виборчий процес”. У навчальній літературі під поняттям виборчий процес1) певну діяльність щодо організації та проведення виборів; 2) систему правових норм, які цю діяльність регулюють[1]. Отже, виборчий процес – це врегульована законом діяльність органів державної влади, організацій, груп та індивідів щодо підготовки та проведення виборів до державних і самоврядних органів. розуміють:

Будучи нормативно врегульованою, ця діяльність упорядкована і характеризується досить жорсткими часовими рамками і набором певних дій, розташованих у встановленій послідовності. Можна встановити такі стадії: 1) призначення виборів; 2) встановлення виборчих округів; 3) формування виборчих дільниць; 4) утворення виборчих органів;5) реєстрація виборців; 6) висування та реєстрація кандидатів; 7) агітаційна кампанія; 8)голосування; 9) підрахунок голосів і встановлення підсумків голосування; 10) можливий другий тур голосування і / або нові вибори; 11)  остаточне визначення та опублікування результатів виборів.

Перша фаза, іноді її іменують ще підготовчою, починається з прийняття ухвали про призначення виборів. І

Підготовча фаза охоплює низку організаційних заходів: формування виборчих органів; визначення меж виборчих округів; складання списків виборців; висування та реєстрація кандидатів

Наступним заходом у межах підготовчої фази є складання списків виборців. Як зазначається в літературі, списки виборців необхідні для того щоб: 1) ідентифікувати особу виборця при його явці на виборчі дільниці; 2) забезпечити його виборчі права, допустивши до участі в процедурі голосування; 3) для захисту його прав від зазіхань з боку інших громадян

Висування та реєстрація кандидатів не тільки є останньою стадією першої фази виборів, але й слугує “зв’язкою” виборчої кампанії. Саме на цій стадії визначається коло осіб, із числа яких будуть обрані президенти, депутати, сенатори, радники місцевого самоврядування. Підкреслимо, що зарубіжне законодавство про вибори досить докладно регламентує усі питання, пов’язані з висуванням кандидатів на заміщення виборних посад. Чи не найважливіше питання тут - про суб’єкти права висування кандидатів. Існують такі способи висування кандидатів:

1)  самовисування (у Франції особа, яка бажає балотуватися у депутати парламенту, подає в префектуру департаменту відповідну заяву і вносить виборчу заставу);

2)  висування групами виборців (У Данії особі, яка бажає стати кандидатом у депутати Фолькетингу, необхідні підписи не менш 25 виборців відповідного виборчого округу. В Польщі особі, що вирішила стати сенатором, необхідно отримати на свою підтримку не менше 3 тис. підписів виборців);

3)  висування політичними партіями або іншими громадськими об’єднаннями (застосовується на виборах до Бундестагу ФРН, Національної ради Австрії, Палати представників Японії тощо);

Важливою фазою виборів є передвиборна агітація, що розпочинається у більшості країн після реєстрації кандидатів або оприлюднення їх списку (Литва). Незважаючи на її важливість (від неї багато в чому залежить, хто конкретно буде 

4)  поєднання всіх названих способів (Наприклад, згідно з Федеральним законом від 19 вересня 1997 р. “Про основні гарантії виборчих прав і права на участь у референдумі громадян Російської Федерації” право висування кандидатів до виборних органів Росії мають: виборці відповідного виборчого округу; виборець у порядку самовисування; виборчі об’єднання; виборчі блоки).

Остання фаза виборчого процесу – підрахунок голосів і визначення результатів голосування. Вона включає підрахунок поданих і визнаних дійсними бюлетенів і визначення переможців виборів. Підрахунок голосів виборців починається відразу після закінчення часу, відведеного для голосування, і проводиться без перерви до встановлення підсумків голосування, при цьому проводиться відкрито і гласно членами дільничної виборчої комісії у присутності спостерігачів, відповідних представників кандидатів, виборчих об’єднань, виборчих блоків, засобів масової інформації. Протокол про підсумки голосування підписується членами дільничної виборчої комісії. Документи дільничного виборчого органу пересилаються у вищестоящі виборчі органи. Результати виборів установлюються окружними, а у відповідних випадках територіальними, включаючи центральними виборчими органами. На підставі документів дільничних виборчих органів вони вирішують і про дійсність виборів, і про їх результативність, а у відповідному випадку - про необхідність ще одного туру голосування або проведення нових виборів.

Остаточні результати виборів визначаються центральним або іншим територіальним виборчим органом і офіційно оприлюднюються.

Але при одних і тих же підсумках голосування результати виборів можуть бути різними в залежності від виборчої системи, яка застосовується в даній країні.

№ 13

Конституційна система органів держ. Влади

Отже, державний орган - це відносно відокремлена частина єдиної системи органів державної влади, побудованої за конституційним принципом поділу влади, який створюється у певному, визначеному законом порядку і здійснює завдання та функції на підставі державно-владних повноважень, власної компетенції; його особовий склад об'єднується правовими зв'язками в одне ціле (якщо це не одноособовий орган) і діє на певній території за допомогою визначених форм організації та методів діяльності.

Різноманітність державних органів зумовлює їх класифікацію за багатьма критеріями, зокрема:

1) за характером:

- первинні державні органи, що утворюються населенням і йому підзвітні. До таких органів в Україні належить, наприклад, Верховна Рада України, конституційний склад якої становить чотириста п'ятдесят народних депутатів України, що обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування;

- вторинні державні органи, що утворюються первинними органами та їм підзвітні. Наприклад, відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України Президент України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

2) за порядком утворення:

- органи, що обираються (населенням чи представницькими органами; наприклад, населенням в Україні обирається Верховна Рада України);

- органи, що призначаються главою держави чи вищестоящим у порядку підлеглості органом. Наприклад, відповідно до пунктів 12,13 ч. 1 ст. 106 Конституції України Президент України призначає половину складу Ради Національного банку України; половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

- органи, що затверджуються (наприклад, згідно з п. 22 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України);

- органи, що успадковуються (в Україні відсутні);

3) за порядком прийняття рішень:

- колегіальні, що приймають рішення після обговорення шляхом голосування (наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 84 Конституції України рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування);

- єдиноначальні, рішення від імені яких приймаються керівниками особисто (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 41 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 09.04.1999 р. із змінами голови місцевих державних адміністрацій видають розпорядження одноособово і несуть за них відповідальність згідно із законодавством);

4) за особливістю повноважень серед органів державної влади виділяють:

- парламент, що здійснює повноваження у сфері законотворчості;

- главу держави, що є представником інтересів держави;

- уряд та інші органи виконавчої влади, що реалізують повноваження у сфері виконавчої діяльності;

- суди, що здійснюють діяльність у сфері правосуддя;

- контрольно-наглядові органи, що здійснюють нагляд за дотриманням законності (наприклад, прокуратура);

- правоохоронні органи, що реалізують функції у сфері охорони правопорядку;

- спеціальні органи, що захищають інтереси держави та створюють умови для виконання функцій держави (наприклад, Рада національної безпеки і оборони України, Рахункова палата тощо).

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Стаття 75 Конституції України визначає єдиним органом законодавчої влади в Україні парламент - Верховну Раду України.

Систему органів виконавчої влади утворюють Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади (ч. 1 ст. 113 Конституції України). До системи центральних органів виконавчої влади відповідно до Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" від 17.03.2011 р. входять міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади. Виконавчу владу в областях та районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації (ч. 1 ст. 118 Конституції України).

Судова гілка влади в Україні представлена Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, найвищим судовим органом у системі яких є Верховний Суд України (ч. З ст. 124, ч. 2 ст. 125 Конституції України).

Особливе місце в системі органів державної влади посідає Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади.

Особливим видом державних органів, який не належить до жодного виду органів державної влади, є органи прокуратури.

Наявність у системі органів державної влади низки органів, що реалізують владні повноваження від імені держави, однак не належать до жодної із гілок державної влади в Україні, пояснюється давністю ідеї розподілу державної влади на три гілки та значним урізноманітненням функцій держави, на виконання яких державні органи створюються на сучасному етапі.

№14 Конституційній статус органів зак. Вик, суд. Влади

гідно з Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6). Метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади (абзац перший пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99).

Законода́вча вла́да, легіслату́ра (лат. latio legis — внесення законопроекту) — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, головним призначенням якої є здійснення державної влади шляхом законотворення. Структурно є сукупністю повноважень щодо прийняття законів та інших нормативно-правових актів, а також сукупністю організаційних форм реалізації цих повноважень.

Якщо ж підходити до розуміння словосполучення «законодавча влада» у більш широкому трактуванні, то це поняття містить у будь-якому разі три складові елементи (влада, закон і його законодавець — той, що має відношення до встановлення законів), а ще чотири залишаються за його межами. Це відповіді на запитання:

• що таке закон.

• хто створює («дає») його.

• як приймаються та реалізуються закони.

Зміст цих явищ розкривається в конституціях, законах і підзаконних актах (наприклад, регламентах парламентів), у дослідженнях учених, у практиці законодавчої діяльності.

Викона́вча вла́да — одна з трьох гілок державної влади відповідно до принципу поділу влади. Розробляє і втілює державну політику, спрямовану на забезпечення виконання законів, та керує сферами суспільного життя. Має можливість самостійно приймати рішення, необхідні для виконання цих завдань, проте є підзвітною законодавчій гілці влади. За дотриманням чинного законодавства, в тому числі і органами виконавчої влади, слідкує судова влада.

Виконавча влада реалізується державою через уряд (президента) і його органи на місцях. Уряд (президент) здійснює верховне політичне керівництво і загальне керування справами суспільства. Урядова влада може складати прерогативу однієї особи (у президентських республіках) або колегіального органа. У першому випадку уряд виступає як група найближчих радників глави держави - президента, а повноваження уряду є похідними від повноважень останнього. В другому випадку уряд формується на основі спеціальної процедури за участю парламенту. Він повинен, за загальними правилами, користуватися підтримкою парламентської більшості і мати власні повноваження.

Уряд покликаний забезпечити охорону існуючого порядку, захист зовнішніх інтересів держави, здійснення економічних, соціальних та інших функцій у сфері державного керування. Уряд (президент) призначає на вищі військові і цивільні посади, у його веденні знаходиться адміністративний апарат.

Судова влада України — нарівні з виконавчою та законодавчою гілкою влади є однією з гілок влади відповідно до ст. 6 Конституції України. Органи судової влади здійснюють свої повноваження у межах, встановлених Конституцією України та відповідно до Законів України.

В Україні кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань, основи організації та діяльності адвокатури визначається виключно Законами України.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Суди можуть приймати:

• Вироки;

• Постанови;

• Рішення;

• Ухвали.

№ 15 місце прокуратури