9)Іспанія Іспанія: Постфранкістська Конституція

Успіх постфранкістської конституції в Іспанії обумовлений головним чином розв’язанням тривалих політичних конфліктів. Конституція 1978 року, що була четвертою значною акцією у сфері творення конституційних засад, першою спромоглася заміритися на врегулювання головних протиріч у суспільстві: республіка чи монархія, світська чи теократична держава, цивільне чи військове правління, централізм чи регіоналізм. То більш, це був перший процес творення конституції, у якому більшість основних суперників з багатьох питань опинилися по один бік барикад; ця конституція писана не кількома панівними групами. Процес засвідчив пристосовуваність правлячої еліти та її здатність до компромісів, що для багатьох стало перехідним містком від диктатури Франко до демократії. Справді, творення конституції було процесом, для якого домовленості в середовищі еліти були більш характерними, ніж участь громадськості, хоча думкою народу час від часу теж цікавилися через референдум або парламентські вибори.

Конституційний розвиток Іспанії і до, і після 1978 року можна зрозуміти під кутом зору балансу політичних сил — правих, центристів та лівих — які існували після смерті Франко. Його військове правління протягом майже 40 років було одним з декількох режимів, серед яких були дві недовговічні республіки, ще одна військова диктатура тривалістю у вісім років, багато років тимчасового існування ліберальної парламентської монархії, і чотири громадянські війни. Впродовж 20-го століття, а надто протягом останніх років Франко, Іспанія зазнала соціально-економічних перетворень (перехід від аграрної до більш індустріальної економіки), які полегшили просування до демократії. Потроху утворювалося й громадянське суспільство, тобто суспільні інститути, як, наприклад, ринок і добровільні об’єднання громадян, суспільне середовище поза межами безпосереднього урядового контролю. Протягом перехідного періоду між часом смерті Франко у листопаді 1975 року і ухваленням конституції у грудні 1978 році до того підпільні політичні партії вийшли на суспільну арену для участі у проміжних виборах і політичних реформах. Незважаючи на полеміку щодо необхідності повністю відмежуватися від попереднього режиму, все ж перемогла ідея участі більшості партій у переговорах з франкістським урядом, що залишався при владі, з метою досягти врегулювання.

Хоча конституція 1978 року створює центральний і регіональні уряди, врегульовує основні соціально-політичні питання і закладає громадянські та моральні підвалини суспільства, вона паралельно підтверджує центральну роль держави у процесі державного управління, що є ключовим для розуміння перетворень в Іспанії. Конституція створила державу, яка складається з автономій. Зважаючи на багатонаціональний склад населення і побутування багатьох мов, найскладнішим завданням для творців конституції було зміцнення єдності держави. Іспанська держава повинна була об’єднати різні відмінні між собою національні групи, не кажучи вже про тих, що воліли б відділитися і утворити власні держави. Отож трансформація держави на підставі конституції була одним з вирішальних елементів перехідного періоду і консолідації держави, усуваючи, можливо, один з найважче вирішуваних аспектів проблеми розколу в іспанському суспільстві.

Час між першими виборами до федеральних органів у червні 1977 року і затвердженням конституції у грудні 1978 року став найсуттєвішою частиною перехідного періоду в Іспанії. Першочерговим завданням обраного у 1977 році парламенту (Кортесів), як установчих зборів, мала бути, за невеликим винятком, підготовка конституції. Практично вся повсякденна політична й урядова діяльність здійснювалася президентом і його урядом, який власне не був відповідальним перед Кортесами. Фактично всі законодавчі ініціативи йшли від уряду, який, щоб отримати підтримку, доходив потім будь-яких потрібних йому домовленостей з опозиційними партіями. Протягом періоду підготовки, який тривав шістнадцять місяців, було розроблено і затверджено обома палатами Кортесів, проведено через комітети і запропоновано тисячі поправок. Більшість роботи було виконано у комітетах і підкомітетах, зокрема у редакційному підкомітеті Конгресу депутатів у складі семи чоловік. Наступним за своїм офіційним значенням був комітет того ж органу у конституційних справах за участю 36 членів, який ретельно проаналізував роботу згаданого підкомітету і спробував дійти остаточних компромісів. Конституцію розробляла робоча група депутатів, які лише неофіційно вдавалися до послуг зовнішніх експертів. Проте досить багато експертів були опосередкованими учасниками, консультуючи діючих депутатів, оскільки не могли офіційно втручатися у процес.

Підготовка конституції передбачала вирішення таких ключових питань:

• Тип політичного устрою: парламентська монархія

• Роль монарха: представницька

• Кортеси — виборча система: пропорційне представництво

• Кортеси — роль Сенату: палата, де представлені регіони та провінції

• Кортеси — зверхність над виконавчою владою: через конструктивний вотум недовіри (як у Німеччині)

• Місце виконавчої влади: підпорядкованість Кортесам

Досягнуті між існуючими партіями компроміси означали, що Іспанія стала парламентською монархією, де монарх виступає главою держави і призначає уряд лише після консультацій з парламентською більшістю або провідними партіями. До Кортесів обирають від провінцій через пропорційне представництво. Питанням, дотичним до громадянських свобод, економічної та соціальної справедливості, також приділили велику увагу. У статті 1 проголошується, що Іспанія є “соціальною і демократичною державою, що спирається на принцип зверхності права”, і що “суверенітет належить народу, від якого походить всяка влада”. У сфері прав і обов’язків політичних партій і профспілок закріплено принцип політичного плюралізму. Найдовший розділ конституції присвячено фундаментальним правам — громадянським правам, політичним правам, соціально-економічним правам і зобов’язанням з боку держави гарантувати економічний і соціальний захист.

Останнім з найважливіших питань конституції стосується розмежування компетенції між центральним урядом і регіонами. У статті 2 сказано “Конституція грунтується на принципі непорушної єдності іспанської нації і неподільності країни, спільної для всіх іспанців; вона визнає і гарантує право на автономію національностей і регіонів, які її складають, і солідарність між ними усіма”. Конституція своєю статтею 137 створює трирівневу систему державного управління (національний — регіональний — місцевий рівні), запровадивши адміністративну структуру країни у вигляді муніципалітетів, провінцій та автономних областей.

Таким чином, через переговори і компроміси вдалося подолати основні розбіжності конституційного процесу в Іспанії. Як політичний процес конституційного творення він був досить вдалим у справі залучення різноманітних сил і у досягненні прийнятних рівнів вирішення проблем.

Сполучені Штати: Статті Конфедерації і Конституційний Конвент 1787 року

Конституція 1787 року була не першою, яку американці написали або ухвалили. У період, що саме передував 1787 рокові, кожен із штатів, які складали Сполучені Штати, за деякими винятками (Конектікут і Род-Айленд) затвердив писану конституцію і керувався нею у своєму внутрішньому житті. Деякі з тих, що зібралися у Філадельфії, відіграли активну роль і у державному процесі. Конституція 1787 року була не лише першою загальнодержавною конституцією. У той самий час, коли Конвент дискутував і дебатував у Філадельфії, у Нью-Йорку відбувалося засідання Конгресу Сполучених Штатів, який обговорював питання національної політики, Конгресу, який отримав свої повноваження на підставі угоди — Статей Конфедерації і Вічної Унії, — укладеної делегатами від тринадцяти штатів у листопаді 1777 року і оголошеної офіційно ратифікованою штатами у березні 1781 року. Конституційний Конвент 1787 року у Філадельфії був по суті скликаний цим Конгресом.

Важливо зауважити, що хоча конституцію 1787 року було написано делегатами-представниками штатів, у ній декларувалося, що то є влада, делегована від “народу Сполучених Штатів” — твердження, яке викликало чимало дискусій. Проблема полягала у тому, що країна керувалася конституцією — Статтями Конфедерації і Вічною Унією — яку, за її власним висловом, можна було змінювати і доповнювати тільки за наявності згоди “легіслатур кожного штату”. Положення про можливість внесення поправок цілком відповідало керівним принципам Статей, а саме принципом квазісуверенності окремих штатів, а цієї суверенності нова конституція не визнавала. До того ж, Конгрес скликав Конвент для перегляду Статей Конфедерації, однак всі визнавали, що конституція, яку породив Конвент, була чимось більшим за перегляд Статей; вона була чимось зовсім новим як за своїм принципом, так і за своїми положеннями. Вона визнала суверенність не кожного окремого штату, а радше народу Сполучених Штатів. Відтоді у конституцію закладено протиріччя між народним суверенітетом і суверенітетом штату.

Спонукою до розробки нової конституції у Філадельфії були відчутні вади державного управління на підставі Статей. Відповідно до Статей Конгрес мав повноваження, за згодою щонайменше дев’яти з тринадцяти штатів, позичати гроші і “видавати векселі в рахунок боргу сполучених штатів”, але не мав жодного джерела надходжень, за рахунок яких міг би погашати позики або викуповувати векселі. У питанні доходів йому залишалося сподіватися на бажання окремих штатів сплачувати податки, накладені на них; він не мав жодних засобів примусити платити. На додачу Конгрес був не в силі змусити, або хоча б спонукати, делегатів відвідувати свої засідання, а тому часто не збирав кворуму, необхідного для ведення справ. На той час загальною проблемою була нездатність Конгресу забезпечити виконання своїх резолюцій, а відтак і керувати. Через це метою Конвенту у Філадельфії була організація дійової державної влади, яка б разом з тим поважала автономію штатів.

Було вирішено, що для надання новій системі юридичної сили конституція повиння бути ратифікованою не просто легіслатурами штатів, а народом Сполучених Штатів. Відповідно до цього Конвент погодився на те, щоб Конгрес передав конституцію спеціально скликаним конвентам кількох штатів, а конвенти, у свою чергу, передали її делегатам, обраним від кожного штату його населенням. Цю резолюцію Конгресу було ухвалено за відсутності Род-Айленду і всупереч спротиву Нью-Йорка. Починаючи з грудня, конституцію невдовзі схвалили дев’ять з тринадцяти штатів. Чотирма штатами, які зайняли очікувальну позицію, були Нью-Йорк, Віргінія, Північна Кароліна та Род-Айленд. Нью-Йорк і Віргінія розглядалися як провідні учасники забезпечення успіху новій конституції, а Північна Кароліна і Род-Айленд не вважалися за надто важливі для функціонування нової влади. Кінець кінцем Віргінія поставила свій підпис, а невдовзі Нью-Йорк наслідував її приклад, позаяк делегати у Нью-Йорку знали, що якщо Нью-Йорк не ратифікує нової конституції, то його південні округи і головне місто відокремляться від штату і приєднаються до більш широкого союзу. Скоро до Нью-Йорку і Віргінії приєдналася і Північна Кароліна, але уряд встиг уже

Іспанія розташована на південному заході Європи, на Піренейському (Іберійському) півострові. Офіційна назва - Королівство Іспанія. Окрім континентальної складової Іспанія охоплює Балеарські острови - Майорка, Менорка й Ібіса у Середземному морі, Канарські острови, що складаються із семи островів і декількох острівців в Атлантичному океані, на південному сході півострова навпроти узбережжя Марокко. В Північній Африці до складу Іспанії входять міста Сеута і Мелілья. Іспанія займає третє місце в Європі за площею території і п'яте за кількістю населення. На півночі межує з Францією (650 км) й Андоррою (63,7 км), на південному заході з Португалією (1232 км).

Береги омиваються Середземним морем (берегова лінія - 1670 км) на сході, від Піренеїв до Гібралтару, і Атлантичним океаном (берегова лінія - 1367 км) на західному узбережжі - від Гібралтару до Галіції, а на півночі - Кантабрійским морем.

Площа країни - 505 990 км² (50 місце серед держав світу). Протяжність з півночі на південь - 880 км, з заходу на схід - 1040 км. Значну частину території країни займають плоскогір'ями і гори, біля яких розташовуються рівнини і низовини. Піренейські гори, що простягаються майже на 435 км. від Біскайської затоки до Середземного моря, є природною межею між Іспанією і Францією. Проте, найголовнішою топографічною межею Іспанії є значне, майже позбавлене рослинності центральне плато Месета, що знаходиться на висоті близько 610 м над рівнем моря. Воно поділене на північну і південну частини декількома гірськими масивами: Сєрра-де-Гуадаррама, Сєрра-де-Гредос і Монтес-де-Толедо. Прибережні рівнини вузькі, рідко перевищують ширину 30 км., в багатьох місцях берег гірський. Шість головних гірських ланцюгів піднімаються на висоту більш ніж 3300 м. Найвищі точки країни: Піко-де-Ането (3404м) в Піренеях і Муласен (3478 м) в горах Сєрра-Невада на півдні країни у континентальній частині Іспанії. Піко-де-Теді (3718 м) знаходиться на острові Тенеріфе у групі Канарських островів. Більшість значних річок Іспанії впадають в Атлантичний океан. Це Дуето, Тахо, Гвадіана і Міко, що починаються в Іспанії і протікають через Португалію, а також Гвадалквівір - найглибша і єдина судноплавна річка країни. Річка Ебро впадає в Середземне море.

Столиця Іспанії - Мадрид, з населенням 2,9 млн осіб. Інші великі міста: Барселона (1497 тис. осіб), Валенсія (741,9 тис. осіб), Севілья (704,5 тис. осіб), Сарагоса (607 тис. осіб), Малага (539,3 тис. осіб).

Населення складає 40,4 млн осіб (30 місце у світі). Державне свято

12 жовтня - День Іспанської Нації. Державна мова - іспанська. Грошова одиниця - євро.

ВВП (2006) - 1,11 трлн дол. США (14 місце), на душу населення -27,4 тис. дол. США (27 місце). Економічно розвинена держава. Член ООН, НАТО, ЄС.