Державний устрій та форма правління

Згідно з республіканською Конституцією, що була урочисто прийнята 27 грудня 1947 і набула чинності 1 січня 1948, Італія є демократична Республіка, що заснована на праці. Вища влада належить народу, який втілює її в формах і межах, визначених Конституцією. Виборний двопалатний Парламент складається з Палати Депутатів (630 членів) і Сенату Республіки (315 членів). Законодавча функція належить обом Палатам. Крім того, вони контролюють політику і діяльність виконавчої влади. Парламент на спільному засіданні обирає Президента Республіки терміном на 7 років. Обов'язком Президента Республіки є призначення Президента Ради Міністрів (Прем'єр-Міністра), а також членів Кабінету Міністрів. Глава держави - президент Джорджіо Наполітано (з 15 травня 2006 р.). Керівник уряду - прем'єр-міністр Романо Проді (з 17 травня 2006 р.).

Італія розділена на 20 областей, що включають 109 провінцій. Області: Абруцці, Базіліката, Вале-д'Аоста, Венето, Калабрія, Кампанья, Лаціо, Лігурія, Ломбардія, Марке, Молізе, Пулья, Пьемонт, Сардинія, Сицилія, Тоскана, Трентіно-Альто-Адідже, Умбрія, Фріулі-Венеція-Джулія, Емі-лія-Романья. П'ять з них зі специфічними рисами історичного розвитку і етнічного складу мають статус автономії. В межах Італії знаходиться республіка Сан-Марино і Папська держава - Ватикан.

Області в свою чергу є розподілені на 109 провінцій (provincia), в тому числі 7 заснованих нещодавно в 2002-2004 роках. Автономна область Валле-д'Аоста не має розподілу на провінції. До складу провінцій входять комуни (comuna) За формою державного правління Італія є парламентською республікою. Це зумовлює ключову роль парламенту в існуючій системі органів державної влади та конституційно закріплену відповідальність уряду перед обома палатами парламенту. Конституція Італії закріплює двопалатну структуру парламенту, що складається з верхньої палати - Сенату та нижньої палати - Палати депутатів.

Характерною особливістю Італії є те, що власне Італійська Конституція не розмежовує Сенат та Палату депутатів з точки зору їх компетенції, внутрішньої структури та процедур. Це було обумовлено, насамперед, історичним розвитком італійського парламентаризму. Після падіння фашистського режиму в Італії політичні партії, що брали участь в русі опору, виступили за докорінну зміну державного устрою. Референдум 2 червня 1946 р. поклав край традиційній для Італії монархії, слабкість якої власне і призвела до фашистського заколоту. Одночасно за пропорційною системою були обрані Установчі збори, що складалися з 222 депутатів. Близько 80 % місць в ньому отримали антифашистські та демократичні сили, в основному лівого спрямування, що в подальшому відбилося на змісті Конституції. Зважаючи на те, що жодна з політичних партій не мала абсолютної більшості в Установчих зборах (християнські демократи - 35, 2 %, соціалісти - 20, 7 %, комуністи - 19, 7 %), норми Конституції, що стосувались законодавчого органу влади, були результатом компромісу.

Основні політичні партії Італії: Блок "Оливкове дерево" (284 особи у парламенті); Блок "Полюс свободи" (246 осіб); Ліга Півночі - Федеративна Італія (59 осіб); Партія комуністичного перетворення (35 осіб); Об'єднані Християнські Демократи; Нова Італійська Соціалістична Партія; Союз Зелених; Народна Партія Південного Тіролю та інші.

Особливістю італійської законодавчої процедури є те, що розгляд і схвалення законопроектів може бути покладено на комісії, в тому числі постійні, які формуються на основі пропорційного представництва парламентських груп. Однак для остаточного ухвалення законопроекту він повинен бути переданий на розгляд всієї палати. Законопроект повинен бути схвалений обома палатами. В італійському Парламенті не передбачені будь - які узгоджувальні процедури, координація позицій палат здійснюється шляхом звичайного зВ Італії існує чимало політичних партій. Жодна партія в Італії не спромоглася отримати владу поодинці, тому зазвичай декілька партій формують коаліційний уряд.

Під час загальних виборів 2008 року лише п'ять основних партій були представлені в парламенті. Правоцентристські партії Popolo della Libertà (Народ Свободи) і Lega Nord (Північна Ліга) підтримують IV Кабінет Міністрів Берлусконі. До лівоцентристської опозиції входять: Partito Democratico (Демократична партія) та Italia dei Valori (Італія цінностей). Unione dei Democratici Cristiani e di Centro (Об'єднання християнських демократів та центру) є єдиною національною партією за межами двох великих коаліцій, що представлена в парламенті.

Деякі дрібні регіональні партії мають місця в парламенті, зокрема, Movimento per le Autonomie (Рух за автономії), Südtiroler Volkspartei (Південно-тирольська народна партія) та Union Valdôtaine (Об'єднання Валле д'Аости), в той час як багато інших - активні на регіональному рівні.

аконодавчого "човника".

Членство в міжнародних організаціях: повноправний член "Великої сімки", член ООН, ЄС і зони Євро, НАТО, ОБСЄ і Шенгенської угоди, СОТ, МВФ, МБРР, РЄ та інших.

7)Німеччина Внутрішні суперечності Другої Німецької Імперії, які загострилися у зв'язку з її поразкою у Першій світовій війні, стали головною причиною листопадової буржуазно-демократичної революції. Вона розпочалася 3 листопада 1918 р. збройним повстанням моряків у порту Кіль і швидко поширилася по всій Німеччині. За прикладом російських більшовиків радикальна революційна група "Спартак" стала ініціатором скликання у листопаді 1918 р. Першого з'їзду рад Німеччини, на якому передбачалося проголосити державу соціалістичною республікою та запровадити радянську систему органів влади. З'їзд відкинув цю пропозицію і прийняв рішення про скликання Національних Установчих зборів.

На початку лютого 1919 р. у м. Веймар розпочали роботу Установчі збори німецької нації, які у липні цього самого року прийняли нову Конституцію, що отримала назву Веймарської. Основні положення цього документа можна звести до такого.

1. Конституція перетворила Німеччину на буржуазну парламентську республіку на чолі з президентом.

2. Проголошена рівність громадян перед законом та запроваджене загальне, рівне і пряме виборче право, яке надавалося чоловікам і жінкам з 20-річного віку.

3. Запроваджувалася пропорційна виборча система та проголошувалися свобода слова, Друку, мітингів, таємниця листування і недоторканність особи.

4. Найвища влада в державі належала двопалатному парламенту, що складався з рейхстагу і рейхсрату. Нижня палата - рейхстаг - визнавалася законодавчим органом, депутати якого обиралися на 4 роки загальним, прямим і таємним голосуванням. Його депутати не були відповідальними перед виборцями. Верхня палата - рейхсрат - складалася із представників земель, на які поділялася Німеччина, і займалася питаннями управління ними. Рейхсрат міг опротестувати закони, прийняті рейхстагом. У разі незгоди палат вирішення питання належало президенту республіки: він або приєднувався до рейхсрату, або виносив питання на всенародний референдум.

5. Главою держави ставав президент, який обирався на сім років загальним виборчим корпусом. Його влада мало чим відрізнялася від монархічної: міг розпустити рейхстаг; призупинити повністю або частково права і свободи людини; оголосити війну та укласти мир; призначав найвищих посадових осіб; міг запровадити в країні надзвичайний стан. Щоправда, рейхстаг мав право винести на референдум питання про імпічмент президенту, що було малоймовірним. Президент обирався з необмеженим правом переобрання.

6. Президент призначав канцлера і за його поданням затверджував міністрів. Останні були відповідальними перед рейхстагом: у випадку вираження рейхстагом вотуму недовіри всі міністри повинні були піти у відставку.

7. У складі країни було 18 земель: 15 республік і 3 вільних міста, які користувалися автономією. Кожна із земель мала свою конституцію, складену у погодженні з імперською, свій законодавчий орган (ландтаг) та свій уряд.

Далі слід зупинитися на короткій характеристиці наслідків Першої світової війни для Німеччини. Економічне становище в державі дуло надзвичайно складним. Підприємства закривалися. У зв'язку із скороченням збройних сил до 100 тис. чоловік сотні тисяч солдатів та офіцерів, які повернулися з фронту, не змогли знайти роботу.

Втрата стратегічних промислових районів, насамперед Ельзасу та Лотарингії, заморських колоній, реструктуризація воєнної промисловості і армії, необхідність виплати величезної контрибуції призвели до соціального та економічного розбалансування, наслідком якого стали безробіття, інфляція та суттєве зниження рівня життя основної маси населення. До всього цього слід додати негативні психологічні чинники: втрата довіри населення до уряду, падіння авторитету держави в очах громадян, постійний міжнародний контроль. Все це підготувало ґрунт для успішної діяльності екстремістських реваншистських рухів. Виникали численні (до 70) націоналістичні політичні і воєнні організації, групи, союзи. Усі вони проповідували небезпечну, але зрозумілу народу, ідеологію расизму та націоналізму. Однією з таких організацій була нацистська партія, створена у січні 1919 р. у Мюнхені, яка згодом стала називатися Націонал-соціалістична німецька робітнича партія (за німецькою абревіатурою - НСДАП).

Останньою краплею у зростанні внутрішньої напруги в суспільстві стала світова економічна криза кінця 20-х- початку 30-х років, яка виявила нездатність державних структур здійснити радикальні соціальні і політичні зміни в країні.

У 1930 р. на чергових виборах до рейхстагу НСДАП, очолювана Гітлером, здобула перемогу. Тріумф нацистів на виборах став кінцем Веймарської республіки. Увесь цей час антидемократичні кола Німеччини займалися пошуками виходу з кризи шляхом авторитетної заміни Веймарської республіки та її конституції. Шлях Гітлера до влади пролягав через досягнення згоди з націонал-консервативними силами та отримання згоди Гінденбурга на канцлерство Гітлера. Під тиском представників великого бізнесу президент Гінденбург, як того вимагала Веймарська конституція, призначив лідера НСДАП Гітлера канцлером держави. Таким чином, 30 січня 1933 р. нацистський уряд прийшов до влади.

Що являла собою фашистська диктатура в Німеччині? Який її механізм?

Впродовж кількох місяців після приходу до влади німецькі націонал-соціалісти повністю зруйнували демократичну конструкцію держави, створену Веймарською конституцією. Уже 4 лютого 1933 р. А. Гітлер та П. Гінденбург підписали постанову, яка скасувала свободу виборів та друку. 28 лютого цього самого року були прийняті постанови "Проти зради німецькому народові" та "Про захист народу і держави", які призупинили дію всіх статей Веймарської конституції про права та свободи громадян і переслідували мету - призупинити "шкідливі для держави комуністичні насильницькі дії".

Підпал рейхстагу в ніч на 28 лютого 1933 р. став приводом до розгортання масового терору проти противників нового режиму. Закріплюючи одноосібну, диктаторську владу 23 березня 1933 р. Гітлер проводить через рейхстаг закон "Про повноваження уряду", який наділив імперський уряд правом видавати нормативно-правові акти з будь-яких питань внутрішньої і зовнішньої політики без санкції парламенту чи президента.

Наступного дня було видано закон "Про усунення бідувань народу і держави", за яким встановлювалося, що закони можуть прийматися урядом і не узгоджуватися з Конституцією. Вони набирали чинності на наступний день після їх публікації. Договори Третього Райху з іноземними державами теж не вимагали схвалення парламенту.

Таким чином, всупереч конституції і не скасовуючи її офіційно, Гітлеру передавалися всі законодавчі та виконавчі повноваження, на фоні яких рейхстаг та президент фактично усувалися з політичної арени країни.

Після смерті президента П. Гінденбурга в 1934 р. рішенням уряду посада президента була скасована, а 2 серпня цього самого року А. Гітлер офіційно прийняв титул фюрера німецького народу.

Суть фашистської політичної доктрини. Фашистська політична ідеологія заперечувала парламентаризм, обстоювала "надкласову" диктатуру і крайній шовінізм. В основі політичної доктрини фашизму знаходилася досить примітивна, але приваблива і зрозуміла масам схема.

Вона зводилася до того, що у світі йде боротьба на виживання націй і держав. Нація, котра бажає стати переможницею, повинна домогтися внутрішньої єдності, відмовитися від непродуктивної трати ресурсів. Задля цього на жертви повинні піти всі соціальні верстви країни. Але для втілення в життя планів нації потрібна сильна державна машина. Демократія тут буде неспроможною і повинна поступитися місцем диктатурі.

За ідеологією націонал-соціалізму, однієї внутрішньої єдності нації недостатньо. Потрібна ще чистота раси. Треба відгородитися від впливу інших націй і рас. Всі нації світу поділялися на три категорії:

а) нації - творці культури (до них належали представники арійської раси і японці). Вони повинні правити світом;

б) нації - носії культури (до них належали ті народи, котрі здатні лише запозичувати і копіювати створене творцями культури. Це - більшість націй, в тому числі і слов'яни). З них необхідно 15% онімечити, а решту перетворити на рабів;

в) нації - руйнівники культури (євреї і цигани). Вони користуються лише власними інтересами і готові знищувати все, що надбане першою групою націй. Такі нації підлягали знищенню.

Соціалістична і расова риторика знайшла своє відображення у партійних символах. У книзі "Майн кампф" А. Гітлер писав: "Як національні соціалісти ми вбачаємо нашу програму в нашому прапорі. У червоному ми вбачаємо соціальну ідею руху, в білому ми вбачаємо націоналістичну ідею і у свастиці ми вбачаємо нашу місію досягти перемоги арійської людини". У 1924 р. офіційною уніформою НСДАП, на відміну від італійських фашистів, яких називали "чорносорочечниками", стали коричневі сорочки.

Специфікою фашистського режиму в Німеччині була особлива форма державного управління, в основі якої знаходився такий механізм:

а) заборона діяльності всіх політичних партій, крім НСДАП, котра проголошувалася "носієм національної ідеї". Закон "Про забезпечення єдності партії та держави" легітимізував її диктатуру в країні;

б) створення апарату терору, до складу якого входили штурмові загони СА. охоронні загони СС1, органи державної безпеки СД, таємна поліція гестапо2, народні трибунали та інші органи фашистської юстиції;

в) організаційний і пропагандистський вплив на населення (фашистська партія, націонал-соціалістичний жіночий союз, гітлерюгенд, трудовий фронт, пропагандистське відомство Геббельса тощо);

г) внесення змін до структури державного апарату. Закон "Про Верховного главу Німецької імперії" І 934 р. об'єднував посади канцлера та президента. А. Гітлеру було присвоєне звання глави держави довічно з правом призначати собі наступника. Він став фюрером (вождем) німецького народу.

Рейхстаг формально не було ліквідовано, але він збирався лише для того, щоб заслухати виступи Гітлера. Депутат рейхстагу втрачав свій мандат, якщо не присягнув на вірність фашистській партії або був виключений із неї. Вибори до парламенту були таємними, але гад час голосування оголошувалося, що той, хто приховує від громадськості свій голос, є ворогом народу.

Протягом 1933-1934 рр. відбувається процес централізації внутрішнього державного управління на основі перегляду взаємовідносин імперських і провінційних органів. Зокрема, запроваджується унітарна система державного устрою. Автономні землі були перетворені на області, які управлялися урядом та його представниками на місцях. Скасовувалися традиційні елементи федералізму (наявність у землях своїх парламентів, урядів, законодавства, громадянства тощо). Була ліквідована незалежність суддів, нагляд за діяльністю яких і їх призначенням здійснював міністр юстиції. Існував так званий "народний суд", який розглядав будь-які справи.

Судді вирішували, допускати чи не допускати адвокатів, заслуховувати чи не заслуховувати свідків. Слідчі органи замінювалися гестапо, а тому досить часто застосовувалася позасудова розправа, тортури, залякування, відправлення до концтаборів.

Таким чином, до 1935 р. завершується процес створення нацистської держави в Німеччині, яку можна охарактеризувати такими рисами:

- провідні державні посади посіли представники військово-фашистських кіл;

- ліквідовані представницькі установи і форми федеративної державної організації;

- встановлюється однопартійність, а правляча партія (НСДАП) перетворилася на складову частину державного апарату;

- скасовуються буржуазно-демократичні конституційні права і свободи громадян;

- режим законності змінюється терористичним воєнно-поліцейським свавіллям.

Формально не скасована Веймарська конституція припинила існування.

Законом "Про захист німецької крові і честі" (1935 р.) були заборонені шлюби між німцями і особами неарійського походження. Порушники цього закону каралися каторгою, а їхній шлюб вважався недійсним. "Шлюб не можна брати, якщо від нього можна очікувати нащадків, що становлять небезпеку для збереження чистоти німецької крові", - говориться в законі. Держава визнавала недійсними шлюби, укладені між особами різного соціального походження (дворянином і селянкою, фабрикантом і робітницею). Діти, народжені в такому шлюбі, визнавалися позашлюбними1.

Післявоєнний розвиток Західної Німеччини. Поразка Німеччини у Другій світовій війні призвела до ліквідації фашистського режиму. На Потсдамській конференції чотирьох держав (СРСР, Англії, Франції, США) були прийняті угоди про післявоєнний розвиток Німеччини. Відповідно до них, тут був запроваджений тимчасовий окупаційний режим на чотиристоронній основі. Верховну владу на всій території Німеччини здійснювала Союзна контрольна рада, куди увійшли командуючі збройними силами чотирьох названих держав. Рішення Ради вимагали згоди всіх її учасників.

Подальша доля Німеччини стала "каменем спотикання" між СРСР та Західними державами. Протистояння між ними призвело до того, що протягом 1946-1948 рр. на основі англо-американських окупаційних зон була створена Бізонія. Ландтаги об'єднаних земель утворили спільний парламент у складі Економічної ради (була наділена правом приймати закони) і Ради земель (мала право законодавчої ініціативи та право вето щодо рішень верхньої палати). Функції уряду виконувала Адміністративна рада, котра обиралася Економічною радою і затверджувалася Радою земель. Був створений Верховний суд, члени якого призначалися військовими губернаторами двох зон.

У 1948 р. до Бізони приєдналася французька окупаційна зона. В середині цього самого року у всіх західних зонах була проведена грошова реформа. А у травні 1949 р. із представників земель була сформована Парламентська рада, яка ініціювала підготовку проекту конституції і після її обговорення схвалила його. Після цього проект основного закону був затверджений трьома воєнними губернаторами окупаційних зон. Цього самого року Конституція ФРН (так звана Боннська конституція) отримала схвалення ландтагів земель і набрала чинності.

Одночасно з Конституцією у квітні 1949 р. був розроблений і прийнятий Окупаційний статут. Він закріплював верховну владу в ФРН трьох держав і режим воєнної окупації, наділяв окупаційні держави правом контролю за дотриманням Конституції і надавав їм право скасовувати закони і розпорядження західнонімецьких державних органів, якщо вони суперечили Конституції чи Окупаційному статутові.

У 1951 р. Окупаційний статут був переглянутий у боці деякого розширення повноважень ФРН, а в 1955 р. - скасований у зв'язку з прийняттям ФРН до НАТО і Західноєвропейського союзу.

За Конституцією ФРН Німеччина проголошувалася демократичною правовою і соціальною державою. Основний закон держави базувався на двох основних принципах: розподілу влади і федералізму земель. Характерною особливістю Конституції ФРН є закріплення в ній спеціального механізму, призначеного гарантувати її охорону. Іншими словами, в ній передбачені норми, котрі здатні позбавляти окремих осіб конституційних прав, забороняти політичні партії, а також норми, які не допускали зміни деяких її положень. Цим самим автори Конституції намагалися максимально врахувати "уроки Веймару" - використання націонал-соціалістами конституційних форм для узурпації влади в державі і насадження власного режиму.

Найвищим органом влади був двопалатний парламент. Нижня палата - бундестаг - був загальнодержавним органом народного представництва. Обирався на чотири роки населенням загальним, прямим і таємним голосуванням за змішаною виборчою системою (мажоритарною і одномандатною). Конституція наділяла його законодавчими повноваженнями, правом ратифікації міжнародних договорів, участі у виборах федерального президента, формуванні уряду. Прийняті ним законопроекти направлялися до бундесрату.

Верхня палата парламенту - бундесрат - формувався урядами земель і не мав статусу представницького органу. Його згода була необхідна для прийняття законів щодо зміни Конституції, кордонів, структури органів у землях. Висловлював свою думку щодо законопроектів, переданих йому бундестагом.

Главою держави був федеральний президент, якого Конституція наділяла невеликими повноваженнями: представляти державу, укладати міжнародні договори, призначати і звільняти федеральних суддів та чиновників, правом помилування. Президент рекомендує на посаду федерального канцлера. Обирається на 5-річний термін федеральними зборами, які для цього спеціально скликаються і формуються з депутатів бундестагу і представників земель.

Центральне місце в системі найвищих органів федерації посідає федеральний уряд, який очолює канцлер, котрий обирається за пропозицією президента парламентом. Канцлер формує весь склад уряду, який потім затверджується президентом. Формально уряд є відповідальним перед парламентом, а в дійсності ніякого парламентського контролю не існувало. Вотум недовіри міг винести бундестаг лише щодо канцлера. Федеральний уряд був позбавлений права законодавчої ініціативи. В землях (їх спочатку було 10) діяли свої конституції, однопалатні парламенти - ландтаги (в Баварії парламент двопалатний), уряди та інші владні структури.

Федеральне право мало пріоритет над правом земель. Федерація мала право нагляду за дотриманням загальнодержавних законів у землях.

У радянській (східній) зоні окупації ще у 1946 р. були проведені вибори до земельних парламентів, які мали формальний характер, оскільки все управління зосереджувалося в руках радянської військової адміністрації. Впродовж 1946-1948 рр. тут здійснюються реформи соціалістичного характеру, а у березні 1948 р. скликається Народний конгрес Східної Німеччини, котрий обирає Народну раду (парламент), доручивши їй розробити проект конституції.

7 жовтня 1949 р. Народна рада оголосила про створення на території радянської зони окупації нової держави - Німецької Демократичної Республіки. Відтепер уряд СРСР передав урядові НДР функції управління державою. Була прийнята Конституція НДР, на основі якої у 1949 р. були проведені перші загальнонародні вибори до парламенту.

Із створенням двох німецьких держав виникла проблема Західного Берліна. У квітні-червні 1945 р. відповідно до рішень міжнародних конференцій частина території колишньої столиці Німеччини була передана західним союзникам, інша частина - радянській адміністрації. Згодом Берлін було поділено на чотири окупаційні зони, управління якими здійснювалося союзницькою комендатурою Берліна.

Виникнення двох німецьких держав стало причиною фактичного поділу міста на дві частини - Східний Берлін (став столицею НДР) і Західний Берлін (анклав із особливим політичним і правовим режимом). Державно-політичний устрій Західного Берліна визначався Малим окупаційним статутом, а з жовтня 1950 р. - власною конституцією, затвердженою окупаційними державами. Органи влади Західного Берліна підтримували тісні економічні і політичні контакти з ФРН. Західний Берлін мав свої дипломатичні представництва у США, Великобританії та Франції. Суперечності колишніх союзників навколо Західного Берліна призвели до чергової міжнародної кризи, в результаті якої 13 серпня 1961 р. місто було поділене на дві частини Берлінською стіною.

Після тривалих переговорів між чотирма державами у вересні 1971 р. було підписано чотиристоронню угоду із Західним Берліном, яка визначила правовий статус міста-держави як самоврядної політичної організації під окупацією трьох західних держав. Із жовтня 1990 р. Західний Берлін увійшов до складу єдиної Німеччини, і відповідно до Конституції країни об'єднане місто знову стало її столицею.

Об'єднання Німеччини. Так звані роки "перебудови" в СРСР співпали з глибокою соціально-економічною і політичною кризою в НДР. На цій хвилі все наполегливіше ставилося питання про об'єднання двох держав однієї нації. У травні 1989 р. був відкритий австро-угорський кордон, і тисячі східних німців через Угорщину виїздили у західні держави. В самій НДР на початку листопада 1989 р. відбулася масова демонстрація трудящих, у якій взяли участь майже 1 млн осіб. її наслідком стало відкриття кордону з ФРН. Це ще більше підірвало ослаблену економіку Східної Німеччини. З весни 1990 р. спостерігається масовий громадянський рух за об'єднання Німеччини. За тієї складної політичної обстановки існувало два шляхи об'єднання Німеччини. Перший, схвалений урядом НДР, передбачав поступове, на рівноправній основі зближення ФРН з НДР. Такий процес мав би тривати два-три роки і завершитися утворенням конфедеративної держави з новою конституцією. Другий шлях передбачав входження НДР до ФРН відповідно до ст. 23 Конституції ФРН.

Об'єднання відбулося іншим шляхом. Хроніка об'єднання мала такий вигляд:

а) вересень-жовтень 1989 р. - наростання хвилі демонстрацій в НДР проти панівного соціалістично-комуністичного режиму. Особливо активними були так звані "понеділкові демонстрації" у Лейпцигу;

б) 4 листопада 1989 р. - близько 1 млн жителів Східного Берліна вийшли на демонстрацію з вимогою вільних виборів і дотримання прав людини;

в) 9 листопада 1989 р. - падіння Берлінської стіни;

г) 22 грудня 1989 р. - відкриваються Бранденбурзькі ворота як символ єдності німецької нації, а слідом за цим відкривається кордон між НДР і ФРН;

г) березень-жовтень 1990 р. - обрана на перших вільних виборах Народна палата НДР приймає рішення про вступ Східної Німеччини до складу ФРН;

д) 12 вересня 1990 р.- міністри закордонних справ чотирьох держав-переможниць разом з НДР та ФРН завершують переговори у ("4+2" і підписують договір про суверенітет і кордони об'єднаної Німеччини;

е) 3 жовтня 1990 р. - НДР вступає до складу ФРН. "День німецької єдності" стає національним святом німців.

Об'єднання німецької нації в єдину державу за потужної дипломатичної підтримки Заходу радикально змінило геополітичну та стратегічну ситуацію в Європі. У підсумку, ФРН утвердила свої позиції найпотужнішої держави Європи.

Державний устрій Німеччини 

Державний устрій	Федеративна держава Парламентська республіка
Голова держави	Федеральний президент (бундеспрезидент). Реально великою є роль Федерального канцлера.
Виконавча влада	Федеральний канцлер (бундесканцлер) Федеральний уряд Федеральні міністри
Законодавча влада	Двопалатний парламент: Бундестаг Бундесрат
Судова влада	Федеральний конституційний суд
Влада на місцях	Всі землі мають однопалатні парламенти, що всенародно обираються (ландтаги); у Баварії, є ще й сенат, який обирається як орган, що представляє інтереси десяти груп населення.
Центральний банк	Здійснює контроль над кредитно-грошовою політикою. З 1 січня 1999 він підкоряється Європейському центральному банку.

 

 Федеральний президент (бундеспрезидент) 

• Обирається тільки на один або два послідовних п'ятирічних терміни;

• Обирається Федеральними зборами (Bundesversammlung), що спеціально скликаються головою бундестагу терміном на 5 років і складаються з депутатів бундестагу і такого ж числа членів, що обираються ландтагами (парламентами земель);

• У разі недієздатності або смерті повноваження президента здійснюються головою бундесрату;

• Повноваження: представлення кандидатури канцлера на затвердження бундестагу; розпуск нижньої палати парламенту за пропозицією канцлера у випадку, якщо він програє голосування по вотуму довір'я; призначення вищого офіцерського складу збройних сил, хоча командує ними міністр оборони; помилування осуджених злочинців.

Федеральний канцлер (бундесканцлер) 

• Голова виконавчої влади;

• Як правило, канцлером стає лідер політичної партії, яка отримала найбільше число голосів на загальнонаціональних виборах;

• Повноваження: пропонує кандидатури членів кабінету міністрів для їх формального затвердження президентом країни; визначає основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики;

• Для відставки уряду законодавчою владою повинна бути запропонована альтернативна кандидатура на пост канцлера, прийнятна для більшості парламентаріїв. Дане обмеження в Основному законі, назване "конструктивним вотумом недовір'я", має на меті підтримку політичної стабільності. Лише одного разу (у 1982) канцлер був зміщений таким чином.

Федеральний уряд 

• Складається з міністрів, які суміщають дві функції членів кабінету (як колегіального органу) і керівників міністерств;

• Уряд залишається при владі, лише поки він підтримується більшістю в бундестагу;

• Нарівні з міністерствами в структуру центральних органів виконавчої влади включені Відомство федерального канцлера (очолюється міністром за особливими дорученнями) і Відомство у справах преси й інформації (очолюється статс-секретарем), які підлеглі безпосередньо федеральному канцлеру.

Федеральні міністри 

• Очолюють відповідні міністерства і керують їхньою роботою разом зі своїми заступниками - статс-секретарями (1-2 чиновника) і парламентськими статс-секретарями (1-2 депутати, які призначаються на допомогу міністру);

• Міністерства поділяються на відділи, підвідділи і реферати;

• При міністерствах можуть створюватися спеціалізовані федеральні відомства;

• Специфіка виконавчої влади: федеральні міністерства проводять урядову політику, як правило, не самостійно на всіх рівнях держструктури, а лише через аналогічні органи виконавчої влади земель ФРН і на місцях. Виключення складають міністерства іноземних справ, оборони, деякі підрозділи міністерств фінансів, транспорту, внутрішніх справ, у тій мірі, в якій конституція ФРН фіксує пряме виконання федерацією відповідних функцій.

Законодавча влада

 

Двопалатний парламент:

• верхня (більш "слабка") палата - Бундесрат;

• нижня (більш "сильна") палата - Бундестаг.

 

У разі розбіжностей по законопроекту між бундестагом і бундесратомвони узгоджуються в об'єднаних комітетах (спільних комісіях) двох палат;

Оскільки земельні вибори не співпадають за часом із загальнонаціональними, розклад сил між політичними партіями у бундестагу і бундесраті може бути різним. Так, наприклад, християнські демократи - партія, що мала більшість в двох палатах протягом багатьох років - залишилися в бундесраті з 1991 у меншості по відношенню до соціал-демократів.

 

Бундестаг 

• Головна палата парламенту;

• Обирається населенням терміном на 4 роки;

• Половина депутатів обирається у виборчих округах за мажоритарною системою шляхом прямого голосування, інша половина - за партійними списками, що виставляються у кожній землі, за пропорційною системою;

• У більшості випадків член кабінету міністрів одночасно є й депутатом бундестагу;

• Законопроекти можуть бути внесені будь-яким депутатом, бундесратом або федеральним урядом. Для проходження законопроекту потрібна проста більшість голосів. Основна робота над складними законопроектами ведеться не на пленарних засіданнях, а в комітетах і комісіях бундестагу. Розподіл місць у комітетах і комісіях між представниками різних партій здійснюється залежно від чисельності тієї або іншої партійної фракції.

Бундесрат 

• Голова бундесрату обирається по черзі і по традиції одноголосно з числа прем'єр-міністрів всіх 16 земель терміном на один рік. Делегація, що представляє ту або іншу федеральну землю, голосує в бундесраті відповідно до інструкцій земельного уряду;

• Члени бундесрату не вибираються населенням, а делегуються кожним із земельних парламентів;

• Засідання палати проводяться один раз на місяць;

• У складі бундесрату ФРН (до її об'єднання з НДР) було представлено 45 делегатів з десяти західнонімецьких земель, а також спостерігачі із Західного Берліна, які не брали участі у голосуванні. У грудні 1990, після об'єднання країни, число місць в бундесраті було збільшене до 68. Федеральні землі, що мають населення понад 7 млн. осіб, посилають у бундесрат по 6 делегатів кожна; землі з числом жителів від 6 до 7 млн. осіб - по 5 делегатів; з числом жителів від 2 до 4 млн. - по 4 делегата, а з числом жителів менше 2 млн. - по 3 делегати;

• Якщо проведений через бундестаг закон зачіпає інтереси 16 німецьких земель, він повинен бути схвалений бундесратом;

• Питання, що стосуються суверенних прав федеральних земель, особливо фінансові й адміністративні, звичайно є предметом дискусій і суперечок, і тому в середньому трохи більше половини всіх законопроектів проходить через верхню палату парламенту. Крім того, бундесрат має право винести негативний висновок по будь-якому із законопроектів, але лише дуже небагато з них не отримують схвалення у верхній палаті.

Судова влада

 

Федеральний конституційний суд

• Вища судова інстанція;

• Половина членів обирається бундестагом, інша половина - бундесратом (по 8 суддів);

• Термін повноважень членів Федерального конституційного суду - 12 років;

• Суд дає тлумачення Основного закону ФРН і здійснює перевірку федеральних і земельних законів на предмет їх відповідності конституції; виносить приватні рішення у разі суперечок між землями або розбіжностей між земельними і федеральними урядами; приймає постанови, на основі яких та або інша політична партія може бути розпущена, якщо судом встановлено, що вона переслідує в своїй діяльності антидемократичні цілі.

У судах більш низького рангу судочинство ведеться незалежними суддями, які після призначення на посаду не можуть бути відкликані з суду без їхньої згоди.

 

Правосуддя в Німеччині відправляється п'ятьма гілками судової влади: нарівні із звичайними судами (що ведуть цивільні і карні справи) існують також суди по розгляду трудових суперечок, адміністративні, з соціальних питань і фінансові. Процеси по карних справах проводяться суддями, а не присяжними. За винятком судового розгляду з ряду конституційних питань, суди більш низького рангу не пов'язані в прийнятті рішень постановами вищих судових інстанцій (хоча на практиці подібні прецеденти трапляються часто).

 

Влада на місцях  

• За винятком Баварії, всі землі мають однопалатні парламенти, що всенародно обираються (ландтаги); у Баварії, крім того, є ще й сенат, який обирається як орган, що представляє інтереси десяти груп населення;

• Повсюдно глави уряду (у Гамбурзі - перший бургомістр, у Бремені - бургомістр, у Берліні - правлячий бургомістр, в 13 інших землях - прем'єр-міністри) залежать від більшості у ландтагах;

• У веденні федеральних земель знаходяться питання політики в області культури і народного утворення, охорони правопорядку і навколишнього середовища. Федеральне законодавство застосовується в землях з урахуванням їх широкої автономії. При цьому розподіл федеральної допомоги між регіонами країни узгоджується з керівництвом Європейського союзу (ЄС) у Брюсселі.

• Основною територіальною одиницею місцевого самоврядування виступають адміністративні округи. У межах кількох сотень округів діють міські, комунальні і сільські органи місцевого самоврядування, які обираються населенням на основі пропорційного представництва. Податки на нерухомість і виробництво, так само як і прибуткові податки, йдуть на різні операції місцевої влади, але більшість общин і муніципалітетів отримують додаткові субсидії від федерального уряду;

• Землі ФРН, будучи відносно самостійними суб'єктами федерації, автономно визначають структуру своїх органів виконавчої влади. Як правило, на чолі цих структур знаходяться прем'єр-міністри земель, які обираються парламентами і формують земельні уряди. У межах своєї компетенції земельні уряди формально повністю незалежні від уряду ФРН. У питаннях, що відносяться до компетенції федерації, на них покладене виконання відповідних федеральних законів;

• Замикають структуру органів виконавчої влади місцеві адміністрації (муніципалітети). Вони підлеглі земельним урядам з питань, віднесених до компетенції самих земель.

 

Німеччина є федеративною республікою, в якій діє конституція, прийнята в 1949 році. Глава держави - президент - обирається на п'ять років Федеральними зборами, що складаються з членів Бундестагу і такого ж числа членів, що обираються ландтагами (парламентами) земель. Всі землі мають власні конституції, виборні законодавчі органи - однопалатні ландтаги і уряду на чолі з прем'єр-міністрами. p align="justify"> Вищий законодавчий орган країни - двопалатний парламент, складається з бундестагу і бундесрату. Бундестаг (нім. Bundestag) - вищий представницький орган Німеччини. Бундестаг приймає закони, обирає главу федерального уряду, бере участь у виборах президента республіки. Бундесрат (нім. Bundesrat) - орган представництва земель. Він складається з членів урядів земель або інших осіб, призначених ними. Уряд Німеччини координує і контролює роботу всіх міністерств. Міністерства очолюються міністрами і їх помічниками. p align="justify"> До початку 60-х років у ФРН склалася тричленна партійно-політична система. Її головна особливість в тому, що в якості партій, що утворюють уряд, виступають дві основні політичні організації: Соціально-демократична партія Німеччини (СДПН) і блок двох клерикально-християнських партій - Християнсько-демократичний союз (ХДС існує у всіх землях ФРН, крім Баварії ) і Християнсько-соціальний союз (ХСС, діє в рамках однієї землі Баварії). Третя ж буржуазно-ліберальна Вільна демократична партія (ВДП) входить в уряд на правах В«молодшого партнераВ»; балансу сил. Така система відрізняється від двопартійної тим, що кожна з двох основних партій певною мірою ділить владу, коли до неї приходить з третім партнером. Але й трипартійна західно-германська парламентська модель може бути названа лише умовно, оскільки три її ланки не рівнозначні один до одного. ВДП за своїми масштабами і впливу не в змозі претендувати на роль правлячої партії і не повноцінна в якості опозиції. Післявоєнний період в історії ФРН пов'язаний з правлінням Християнсько-демократичної партії. У цей час Західна Німеччина подолала повоєнну розруху і вийшла на одне з перших місць у світі як за загальним обсягом виробництва, так і продуктивності праці. Однак на виборах до Бундестагу 1969 ХДС зазнала поразки. Нова урядова коаліція склалася з депутатів наймасовішої на той момент партії ФРН - соціал-демократичної (750 тис. членів) і нечисленної ВДП (80-100 тис. членів). Глава соціал-демократів В. Брандт був обраний на пост канцлера ФРН. Уряд В. Брандта проголосило новий курс у зовнішній політиці на досягнення розрядки в міжнародних відносинах. Воно пішло на укладення важливих договорів з СРСР (серпень 1970 р.) і Польською Народною Республікою.

Зокрема, ФРН є членом Європейського Союзу, Організації Об’єднаних Націй, НАТО, ОБСЄ, СОТ, МВФ та ін.

У 1957 р. Німеччина належала до шести засновників теперішнього ЄС. Внесок Німеччини у бюджет ЄС (141 млрд. євро) становить 26,6 млрд. євро (2010 р.) [3]. Ґюнтер Еттінґер (ХДС) – колишній прем’єр-міністр землі Баден-Вюртемберг, з 9 лютого 2010 р. відповідає в Комісії ЄС за питання енергетики [2].

У 2004 р. завершилося четверте членство Німеччини як непостійного члена Ради Безпеки ООН після вступу країни до організації у 1973 р. Щоб прилаштувати ООН до політичних реалій сьогодення, Німеччина виступає за реформу організації. З 1996 р. Німеччина, третій за розміром внесків платник до бюджету ООН, є однією з країн, де розташовані органи ООН: зокрема в Бонні розташований Секретаріат Рамкової конвенції ООН зі зміни клімату.

Рада Безпеки несе головну відповідальність за підтримання миру і міжнародної безпеки. Німеччина завжди прагнула зробити роботу в Раді Безпеки ефективною і прозорою. Під час головування Німеччини у 2003–2004 рр. Рада Безпеки прийняла Резолюцію 1540 з метою запобігання доступу недержавних суб'єктів до зброї масового знищення [5]. Крім того, ФРН ініціювала дебати про те, як приватний сектор може грати ключову роль у запобіганні конфліктам і зміцненні миру [4]. У 2011–2012 рр. Німеччина прагне стати надійним партнером, який буде виконувати свої власні вимоги до більшої прозорості; підтримуватиме ініціативи, спрямовані на зміцнення миру і безпеки; сприятиме економічній і соціальній рівності; прагне вирішувати такі глобальні проблеми, як зміна клімату, брак ресурсів та продовольчі кризи [5].

У лютому 2011 р. уряд Німеччини разом з урядом Норвегії пообіцяли виділити 5 млн. дол. США на фінансування програми Продовольчої і Сільськогосподарської Організації Об'єднаних Націй (ФАО) про зниження рівня емісій парникових газів, пов'язаних з аграрним сектором. На сільське господарство в сукупності припадає близько однієї третини викидів парникових газів в атмосферу. На боротьбу з емісіями парникових газів в аграрному секторі Німеччина виділила 2 млн. дол. США [1].

Інші важливі елементи політики Німеччини в рамках ООН включають зміцнення міжнародного права, захист прав людини та захист навколишнього середовища. Коли Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун відвідав Берлін в 2007 і 2008 рр., федеральний канцлер Ангела Меркель і міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмайер запевнили його в незмінній підтримці Німеччини Організації Об'єднаних Націй [6].

Німеччина – член НАТО з 1955 р. Після возз'єднання Німеччини в 1990 р., колишня Східна Німеччина стала частиною НАТО. Сьогодні близько 5000 німецьких солдатів служать під прапором НАТО. Бундесвер бере участь у місії під керівництвом НАТО в Косово з березня 1999 р., а також у операції ISAF під керівництвом НАТО в Афганістані.

Німеччина на сьогодні в рамках НАТО виявляє прихильність до ядерного роззброєння, підтримує запровадження нової системи протиракетної оборони в Європі для видалення близько 200 тактичних ядерних бомб по всьому континенту [6].

Німеччина є найбільшим донором війська для іноземних представництв і, після США, другим за величиною донором фінансових внесків у НАТО.