Еволюція державно-політичного ладу європейських країн(список тем,вивчених за семестр на лекціях і семінарах;по кожній країні треба знати основні моменти з історії розвитку державності,конституціоналізму,сучасний державно-політичний лад,політичні партії,місце в міжнародних організаціях,основні риси правової системи): 1)Поняття держави та її місце у політичній системі Суспільства

Держава - це досить складне соціальне і юридичне явище. Існує багато визначень терміну "держава". Так в Древньому Китаї даосисти визначили, що держава - це частка єдиного природного процесу розгортання закону. Аристотель підкреслював, що держава - це тип суспільства, що є союзом несхожих особистостей, які об'єднуються задля спільного блага, задовольняючи власні потреби через обмін товарів і послуг. На думку Леніна держава є машиною (знаряддям) для підтримання панування одного класу над іншим. На сьогодні існують різні тлумачення терміну "держава" юристами-науковцями: - це політична організація суспільства, що має владні повноваження з управління територіально-організованим населенням з метою здійснення загально соціальних справ; - це суб'єкт міжнародного публічного права; - це сукупність офіційних органів влади (державного апарату), що діють у масштабах усієї країни; - це особлива політико-територіальна організація суспільства, що володіє суверенітетом, спеціальним апаратом управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкової сили для всього населення країни, яка створюється для керівництва суспільством і виконання загальносуспільних справ. Кожна держава характеризується певними ознаками, які дають змогу краще розуміти це складне явище: 1) наявністю державного суверенітету, тобто верховенства, повноти, єдності та неподільності влади всередині країни та її рівноправності і незалежності у міжнародних відносинах. Державний суверенітет виникає з моменту реалізації національного суверенітету - права нації самостійно визначати свою подальшу долю, включаючи право на самовизначення і створення суверенної держави. Державний суверенітет України виник з моменту прийняття Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., схваленого 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням; 2) територіальною ознакою, яка характеризується наявністю певної території, обмеженої державним кордоном, за якою закріплене населення (народ) за допомогою правових інститутів громадянства (в республіках) чи підданства (в монархіях). Громадянство (підданство) - це постійний правовий зв'язок держави та індивіда, що виражається у їхніх взаємних правах та обов'язках; 3) наявністю публічної влади, яка поширюється на всіх людей, що перебувають на території держави. Цю владу здійснюють спеціально утворені органи держави, які відокремлені від населення, у своїй сукупності утворюють державний апарат, завданням якого е тільки керування справами держави і суспільства; 4) наявністю системи права - загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою для регулювання найважливіших суспільних відносин і виконання яких забезпечується державним примусом; 5) наявністю податкової системи, тобто сукупністю податків і зборів (обов'язкових платежів), які надходять у бюджети та в державні цільові фонди, котрі збираються з населення у встановленому податковими законами порядку і використовуються для утримання державної влади і вирішення загальних справ; 6) наявністю державних символів (Державного прапора, Герба, Гімну), грошової системи та ін. Підсумовуючи вище визначені ознаки можна охарактеризувати державу, як суверенну, політико-територіальну цілісність, яка має найвищу концентрацію влади в соціально неоднорідному суспільстві та здатна вирішувати загальні справи. 1.3. Функції держави Функції держави - це основні напрями її діяльності, обумовлені завданнями, сутністю та соціальним призначенням держави. Розрізняють: 1. Основні функції держави, які реалізуються протягом всього й" існування, без яких розвиток та існування держави неможливе: - економічна; - політична; - правоохоронна; - гуманітарна; - інформаційна; - охорони здоров'я населення; - оборонна та ін. 2 Додаткові (неосновні) функції - це напрямки діяльності держави, які е складовими основних функцій і завдяки яким вони реалізуються. Так, додатковими функціями такої основної функції, як "охорона здоров'я населення" є : - розвиток медичної науки; - створення профілактичних та лікувальних медичних закладів; - підготовка медичних кадрів різної кваліфікації (лікарів, медсестер, фельдшерів); - розвиток фармацевтики; - забезпечення потреб медицини матеріальними засобами та ін. Тільки у своїй сукупності додаткові функції забезпечують виконання основної функції держави. Основні функції держави, залежно від різних критеріїв, можна класифікувати на різні групи: 1. За територіальною спрямованістю: а) внутрішні функції, реалізація яких здійснюється всередині країни і які забезпечують внутрішню політику держави: - економічна; - політична; - соціальна; - екологічна; - гуманітарна; - правоохоронна та ін. б) зовнішні функції, реалізація яких здійснюється на міжнародній арені, які забезпечують зовнішню політику держави: - дипломатична, пов'язана із встановленням і підтриманням відносин з іноземними державами; - міжнародного співробітництва у різних сферах; - природоохоронна; - підтримання міжнародного правопорядку; - захист держави від зовнішніх посягань та ін. 2. За сферою суспільного життя: а) економічні функції: > захист різних форм власності; > розвиток виробництва; > створення умов для забезпечення прав громадян на підприємницьку діяльність; > розпорядження об'єктами державної власності та ін.; б) політичні функції: - розробка внутрішньої політики держави; - створення умов для розвитку демократії; - забезпечення прав громадян на вільну, в тому числі опозиційну політичну діяльність; - охорона і захист конституційного ладу та ін.; в) гуманітарні функції: > розвиток науки і культури; ^ забезпечення освіти та виховання населення; > розвиток національної самосвідомості народу; > охорона культурної спадщини та ін.; г) соціальні функції: - забезпечення соціального захисту громадян; - створення системи загальнодержавного та недержавного соціального страхування; - створення мережі спеціальних закладів для догляду за непрацездатними; - створення умов для забезпечення громадян, які потребують соціального захисту, житлом та ін.; 3. За часом виникнення: а) постійні, які реалізуються державою на всіх етапах існування (основні функції) б) тимчасові, які реалізуються в певних умовах. Так, у разі стихійного лиха чи техногенної катастрофи держава приймає міри по ліквідації негативних наслідків, що виникли, допомагає постраждалим та інше. Але здійснення такої функції припиняється після відновлення причиненої шкоди і досягнення поставленої мети. Держава для реалізації своїх функцій використовує різні форми: 1) правотворчу - створює необхідні закони і підзаконні нормативні акти, що регулюють суспільні відносини у різних сферах; 2) організаційну (виконавчу) - забезпечує виконання приписів нормативно-правових актів; 3) правоохоронна - за допомогою спеціальних правоохоронних органів забезпечує законність і правопорядок в народному господарстві та інших відносинах; 4) правозастосовчу - шляхом видання компетентними органами актів застосування права, які є обов'язковими для виконання адресатами; 5) контрольно-наглядову, за допомогою якої здійснюється нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма суб'єктами. Цю форму забезпечують органи Антимонопольного комітету та його регіональних відділень, Контрольно-ревізійної служби, прокуратури, органів галузевого нагляду та ін.

  Місце та роль держави у політичній системі суспільства:

1. Держава є виразником політично-правового зв’язку всіх суб’єктів суспільного життя.

2. Держава є офіційним представником усього суспільства.

3. Визначає основні напрямки розвитку суспільства.

4. Має спеціальний апарат управління та примусу.

5. Має спеціальні матеріально-технічні, силові, інформаційні та інші ресурси.

6. Володіє сувернітетом

7. Має монополію на правотворчість, створення загальнообов’язкових правил поведінки.

8. Виконує загальносоціальні функції.

У політичній системі держава взаємодіє з людиною, з органами місцевого самоврядування і є основним інститутом здійснення публічної влади.

Моделі взаємодії держави та особи у політичній системі:

1. Тоталітарна (держава є головним суб’єктом політичної системи, а тому контролює всі сфери суспільного життя; інтереси особи поглинаються інтересами держави).

2. Прагматична (інтереси особи та держави збалансовані та взаємоузгоджені; держава гарантує забезпечення інтересів особи; особа дотримується правил, встановлених держав.).

3. Ліберальна (держава виконує функції захисту прав особи та розв’язує конфлікти між членами  суспільства; інтереси особи мають пріоритет перед інтересами держави).

Держава та органи місцевого самоврядування

1. Держава

а) визначає правове положення органів місцевого самоврядування.

б) передає частину владних повноважень органами місцевого самоврядування.

в) створює умови для належної діяльності органи місцевого самоврядування.

2. Органи місцевого самоврядування

а) вирішують питання місцевого значення в межах встановленої компетенції.

б) не належить до апарату держави, мають власні владні повноваження.

в) допомагають державі здійснювати управління справами суспільства на місцях.

2)Станово-представницькі органи влади

1) сукупність повноважень, делегованих народом (його частиною) своїм обраним представникам, які об'єдналися в спеціальній колегіальній установі (парламент, муніципальна рада, Верховна Рада) на певний, визначений в законодавстві термін;

2) сукупність представницьких органів влади. Характерною ознакою представницьких органів є їх виборність у формуванні і колегіальність у здійсненні повноважень (форми та методи). Кожен представницький орган поширює свої повноваження на певну територію. За цією ознакою представницькі органи поділяються на центральні і місцеві. Місцеві представницькі органи в свою чергу можуть поділятися на власне місцеві і регіональні. В науці конституційного права розрізняють національне (народне), корпоративне, конфесійне, регіональне, етнічне та представництво верств населення.

3)Англійський парламент

Парламент Англії веде своє походження від англосаксонського вітенагемоту. У 1066 році Вільгельм Норманський приніс до Англії феодалізм. За його правління існував рада великих землевласників та ієрархів церкви. У 1215 році великі землевласники домоглись від Іоанна Безземельного підписання Великої хартії вільностей, відповідно до якої король не міг призначати нових податків (окрім деяких старих феодальних податків) без згоди королівської ради (англ. royal court), що поступово еволюціювала в парламент. У 1265 році Симон де Монфор, 6-й граф Лестерський, зібрав перший виборний Парламент. Майновий ценз на парламентських виборах у графствах був однаковим у всій країні: голосувати могли ті, хто володів ділянкою, яка приносила щорічну ренту в 40 шилінгів. У містах майновий ценз розрізнявся, різні міста мали різні правила. Це підготувало місце для так званого «Модельного парламенту» 1295 року прийнятого Едуардом I. До правління Едуарда III Парламент було розділено на дві палати: одну, де засідала вища аристократія і вище духовенство, та другу, де засідали лицарі і міщани. Жоден закон не міг бути прийнятим без згоди обох палат і Суверена.

Коли Єлизаветі I у 1603 році спадкував король Шотландії Яків VI, який також став Яковом I Англійським, обидві країни також знаходились під його особистим керівництвом, проте кожна зберегла свій Парламент. У спадкоємця Якова I, Карла I виник конфлікт з Парламентом, який після Війни трьох Королівств переріс у Англійську громадянську війну. Карла було страчено у 1649, і за правління Олівера Кромвеля Палату Лордів було скасовано, а Палату громад підпорядковано Кромвелю. Після смерті Кромвеля було відновлено монархію і Палату Лордів.

У 1688 році під час Славної революції було скинуто короля Якова II, і встановлено спільне правління Марії II і Вільгельма III. Їх згода з англійським Біллем про права означала створення елементів конституційної монархії.

4)Великобританія

Актом про унію 1707 Англія та Шотландія злилися в Королівство Велика Британія (Kingdom of Great Britain), із загальним законодавчим зборами. В 1801 Велика Британія перетворилася в Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії, яке утворилося в результаті об'єднання Великої Британії з Ірландією. В 1922 шість ірландських провінцій відділилися і утворили незалежну державу Ірландія, і в 1927 Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії перетворилася на сучасне Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії.

В XX століття Велика Британія ввійшла найбільшою колоніальною державою світу (Британська імперія). В 1900 заснована Лейбористська партія Великої Британії.

У другій половині 30-х рр.. уряд Чемберлена проводив політику «умиротворення» нацистської Німеччини. У вересні 1938 р. було підписано Мюнхенську угоду, внаслідок якої була окупована Судетська область Чехословаччини, а потім Чехословаччина перестала бути самостійною державою.

У роки Другої світової війни Велика Британія була одним з головних учасників антигітлерівської коаліції.

Після Другої світової війни уряду Великої Британії поперемінно формували лейбористи (1945 - 51, 1964 - 70, 1974 - 79, з 1997 по теперішній час) і консерватори (1951 - 64, 1970 - 1974, 1979 - 97).

У липні 1945 відбулися загальні вибори. Тимчасовий уряд консерваторів, сформований у травні і заміщаючий коаліційний військовий уряд, зазнав нищівної поразки, і до влади прийшла лейбористська партія (близько 12,1 млн. виборців) з переважною парламентською більшістю.

У 1945 році посаду прем'єр-міністра зайняв Клемент Еттлі. Міністром закордонних справ став Е. Бевін, міністром внутрішніх справ Г. Моррісон.

Новий уряд зіткнувся з серйозною фінансовою проблемою, яка набирала гостроти у зв`язку з тим, що у серпні 1945 р., США оголосили про припинення поставок по ленд-лізу. Відтепер країна повинна розплачуватися за продовольчі та воєнні поставки готівкою. В грудні 1945 р., Велика Британія і США підписали фінансову угоду, за якою лейбористський уряд отримав кредит в 4 млрд.400 млн. доларів. США. яка прагнула лібералізувати торгівлю і надати Великобританії довгострокові позики, поставили вимогу конвертувати до кінця 1947 року фунт стерлінгів. Лейбористи оголосили повну конвертованість національної валюти достроково - в липні. Це викликало ажіотаж серед населення, які масово почали обмінювати фунти на долари.

У 1946 році був скасований закон 1927 року про профспілки. Новий уряд провів закон про освіту, який передбачав реорганізацію шкільної системи і вводив загальну безкоштовну середню освіту. Також закони стосувалися допомоги бідним, вводилися пенсій по старості, дитячі допомоги та інші державні зобов'язання. Закон про охорону здоров'я 1946-48 рр., передбачав націоналізацію лікарень і безкоштовну медичну допомогу. Передбачалося надання населенню безкоштовних медичних послуг. Почала функціонувати Національна служба охорони здоров`я. Тоді ж було реформовано систему соціального страхування, що дозволило збільшити кількість громадян до 25 млн. осіб, які мали право на різні пенсійні доплати. Нова система гарантувала також виплату допомоги при втраті працездатності на виробництві, безробітним,вдовам, у зв`язку з хворобою, вагітністю, на виховання дітей, і за віком: жінкам з 60, а чоловікам з 65 років.

У 1947 році була прийнята чотирирічна програма розвитку сільського господарства, яка передбачала збільшення с/г виробництва на 50 % у порівнянні з довоєнним часом. Було запроваджено систему урядових субсидій та гарантування мінімальних цін на сільськогосподарську продукцію.

У 1948 році вступив у дію план Маршала. За час його дії Велика Британія отримала 2 млрд. 351 млн. доларів у вигляді поставок та 337 млн. доларів позики. Влітку 1949 року її золотовалютні резерви складали на 400 млн. доларів нижче тієї суми, яку вважали мінімально необхідною для безпеки англійської фінансової системи. З метою припинення втечі золотовалютних резервів, поліпшення англійського експорту, уряд К.Еттлі прийняв у 1949 році рішення про девальвацію фунта стерлінгів на 30,5%. Вже 1948 році випуск промислової продукції не тільки досяг, а й перевищив довоєнний рівень виробництва. Також було здійснену широку націоналізацію. Першим був націоналізований Англійський банк, так вперше в історії країни виник державний банк. Уряд здійснив націоналізацію Банку шляхом викупу акцій у обмін на 3-відсоткові облігації державної позики у відношенні 1:4, що привела його у розряд «публічних корпорацій». Акціонерний капітал було передано Казначейству, а його колишні власники одержали щедру компенсацію у вигляді державних облігацій, що у сумі в чотири рази перевищували номінальну вартість акцій. Банк, таким чином, не став частиною урядового апарату, але був уповноважений «запитувати інформацію в банкірів і давати їм рекомендації». З санкції Казначейства, Банк Англії міг «видавати директиви будь-якому банку з метою забезпечити виконання таких рекомендацій або прохань»Згодом у державний сектор було переведено вугільну та газову галузі промисловості, електростанції, телеграф і радіозв`язок, цивільну авіацію, річковий та залізничний транспорт, дальні вантажні перевезення. В 1949 році реформовано палату лордів, яка відтепер могла затримати закони, прийняті палатою громад лише на рік, також за ціїєю реформою скорочувалася кількість представників у палаті лордів.

У 1950 році Велика Британія припинила свою участь у плані Маршала. В цьому ж році була націоналізована частина сталеливарної промисловості. В лютому Клемент Еттлі оголосив дострокові парламентські вибори за результатами яких стали заручниками консерваторів. Почалися суперечки серед лейбористів за новий військовий бюджет.

У 1951 році випуск промислової продукції Великої Британії перевершено рівень 1937 року на 31%. В жовтні почалися нові парламентські вибори де перемогу здобули консерватори.

У період правління консерваторів відчутних змін в економіці не відбулося. Виробництво в 1957 році виросло на 57% порівняно з 1938 р., хоча це був малий рівень розвитку порівнюючи Велику Британію з США, Японією. Дослідники виділяють декілька причин, низьких темпів економічного розвитку Великої Британії 50-60-х роках.

1. мала частка капітоловкладень;

2. недостатнє використання досягнень технічного прогресу (НТР);

3. брак кваліфікованої робочої сили;

4. значні витрати на армію;

Нормою для країни стали прямі та непрямі субсидії приватній промисловості. Слід зауважити, що діапазон експериментів в англійській економіці в 50-60-ті роки був досить широким: від націоналізації до реприватизації націоналізованої власності і навпаки.

У 1952 році Велика Британія опанувала атомну зброю.

У січні 1957 сер Антоні Іден пішов у відставку, причиною якої стали перевтома, хвороба і невдачі в політиці. Його змінив Гарольд Макміллан, який взяв на себе сміливість відновити репутацію країни і виправити стан справ в консервативній партії, що розкололася щодо питання про зону Суецького каналу. Однак країна досягала успіху, і в жовтні 1959 Макміллан і його партія виграли загальні вибори, завоювавши парламентську більшість в 100 місць.

У 1960 році Гарольд Макміллан у промові "вітер змін" визнав право колоніальних народів на незалежність. 4 січня у м. Стокгольм, Велика Британія на противагу ЄЕС, створила Європейську асоціацію вільної торгівлі, до якої увійшли також Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія та Швеція.

У країні не було одностайності з питання про вступ в ЄЕС. У 1962 в лейбористській партії у зв'язку з цим відбувся розкол. Більшість її членів, які виступали проти приєднання, найбільше турбувала доля планування в рамках асоціації країн з приватнопідприємницькою економікою, а також потенційна загроза британському строю і «острівному» способу життя, характерному для більшості британців. Розмови про підтримку зв'язків між країнами Співдружності мали під собою менше підстав зважаючи на скорочення обсягу торгівлі та неохочого схвалення його прем'єр-міністрами вступу Великої Британії в ЄЕС. В ході важких переговорів уряд поспішало узгодити економічні умови Британії та європейських країн, особливо з питання про субсидування сільського господарства. Однак на початку 1963 Франція запропонувала накласти вето на прийом Британії в Загальний ринок. Зусилля Макміллана зазнали невдачі, і ніхто не зміг запропонувати програму, яка могла б замінити.

У ході розпаду Британської колоніальної імперії незалежність одержали до середини 1970-х років майже всі англійські колонії.

Британський конституціоналізм — унікальне правове явище. Старовинне і міцне коріння, традиції парламентаризму, монар­хічна форма правління — усе це формує фактичну і юридично унікальну Конституцію Великобританії.

До цього дня немає як основного закону єдиного писаного нормативно-правового акта. До писаних належать тільки акти, що видаються Парламентом, тобто статути. Судові ж прецеденти, як і конституційні звичаї, англійські вчені відносять до неписаної частини права.

Конституція Великобританії включає джерела, які умовно кла­сифікуються на 4 групи: статути, судові прецеденти, конститу­ційні звичаї і доктринальні джерела.

Статутне право, як уже наголошувалося, складається з актів Парламенту, прийнятих з 1215 р. (дата ухвалення Великої хартії вольностей) із питань конституційного права. Проте не всі ста­тути визнаються частиною конституції. До найбільш важливихактів, що розглядаються як конституційні, прийнято відносити статути, що регулюють:

—структуру, повноваження і взаємини палат Парламенту (закони про Парламент 1911 і 1949 pp., акт про перів 1963 р., акт про палату общин 1978 p.);

—правове положення особи (наприклад Велика хартія вольностей 1215 p., Габеас корпус акт 1679 p., Білль про права 1689 p.);

—виборче право (акти про народне представництво 1949, 1969, 1974, 1983 pp. та ін.);

—статус монарха (акт про престолонаслідування 1701 p.);

—організацію території і місцеве самоврядування (акти про місцеве правління 1972, 1985 pp.);

— акт про з'єднання із Шотландією 1706 р. та ін. Таких актів сьогодні налічується більше 40 '. Прецедентне право як джерело британської Конституції —

це сукупність судових рішень із конституційних питань, що є обов'язковими при розгляді в майбутньому аналогічних справ. Необхідно підкреслити, що сфера дії прецедентів у консти­туційному праві Великої Британії є достатньо обмеженою. У теперішній час вона, в основному, зводиться до регулювання питань щодо привілеїв корони. Хоча історично прецедентному праву відводиться дуже значна роль у формуванні англійської конституції, судові рішення із часом отримують статутне оформ­лення.

Конституційні звичаї, що йменуються також угодами, ре­гулюють важливі питання державного життя. Наприклад, згідно зі звичаєм, монарх не може не підписати акт, прийнятий обома палатами парламенту.

Конституційна угода — це правила політичної поведінки, обов'язкові для тих, хто їх застосовує. Вони не є в чистому вигляді правовими нормами, оскільки в більшості своїй не корис­туються судовим захистом, але розглядаються як своєрідне дже­рело британського конституційного права, оскільки на їх основі формується правосвідомість Конституційні звичаї є своєрідним джерелом британської Конс­титуції. Вони є важливою ланкою правової системи. Разом із тим, звичаї не визнаються судами, тобто порушення угод не спричиняє юридичної відповідальності. Конституційні звичаї є правилами, які регулюють здійснення всіх дискреційних повноважень, що зали­шилися ще в корони, — як тих, якими користується сам король, так і тих, які здійснюються міністерством.

Під доктринальними джерелами британської Конституції розуміються думки правознавців у галузі конституційного права. До них звертаються тоді, коли виявлено прогалину через відсутність статуту, прецеденту або звичаю, що регулюють певні відносини. Необхідно підкреслити, що за останній час ви­користання доктринальних джерел судами помітно активізу­валося.

Таким чином, незважаючи на відсутність писаної конституції, за обсяг джерел, що містять норми конституційного права, жодна конституція світу не може порівнятися з британською «консти­туцією».

Державний устрій Великобританії

 

Форма правління

 

Конституційна монархія.

 

 

Конституція

 

У формі єдиного документа конституції не існує. Конституційне значення мають традиції, законодавчі акти Парламенту та судові прецеденти.

 

 

Інститут Президента

 

Інститут президентства відсутній.

 

Глава держави – Королева, Ії Величність Єлизавета ІІ (з 6 лютого1952 р.). Її спадкоємець – Принц Чарльз (старший син).

 

Глава держави – монарх (королева). Королева Єлизавета ІІ (на троні з 6 лютого 1952 р.) є 40-м британським монархом з часів Вільяма Завойовника (1066 р.) і належить до Віндзорської династії. Королева вважається верховним носієм виконавчої влади, главою судової системи, верховним головнокомандувачем збройних сил, світським главою англіканської церкви, має формально-конституційне право скликати Парламент, розпускати Палату Громад, санкціонувати законопроекти, схвалені Парламентом. Поза цим, всі основні прерогативи державної влади здійснюються Парламентом та Урядом.

Законодавча влада

Парламент є незалежним законотворчим органом. Складається з двох палат.

Депутати Палати Громад обираються на 5 років за мажоритарною системою, відносною більшістю прямим і таємним голосуванням на основі загального виборчого права особами, яким виповнилося 18 років.

Спікер Палати Громад – Джон Беркоу (обраний 22 червня 2009 року, переобраний на посаду 18 травня 2010 року).

Палата Лордів складається з довічних перів (після проведення першого етапу конституційної реформи у листопаді 1999 р. майже всі спадкові пери, за винятком спеціально обраних 92, були позбавлені права засідати у Палаті Лордів), спеціально обраних спадкових перів, лордів-суддів з апеляцій та „духовних лордів” - двох архієпископів та 24 єпископів Англіканської Церкви. Кількісний склад Палати Лордів може змінюватись за рахунок зміни кількості довічних перів, чия загальна чисельність не регулюється законодавством.

Спікер Палати Лордів – баронеса Хеймен. Призначена Королевою Єлизаветою ІІ за результатами голосування Палати Лордів 4 липня 2006 р.

В умовах відсутності конституції і за положенням “парламентського суверенітету” Парламент не зв'язаний раніше ухваленими рішеннями і може скасовувати акти конституційного значення. Британські суди позбавлені права переглядати або скасовувати акти Парламенту.

Виконавча влада

Уряд країни, як правило, очолюється лідером партії, яка перемогла на виборах і має найбільшу кількість місць y Палаті Громад, складається з членів Кабінету, міністрів, що не входять до складу Кабінету, і молодших міністрів (всього налічується близько 100 осіб). Прем'єр-міністр одноосібно формує склад Уряду та визначає, хто з міністрів входить до складу Кабінету.

6 травня 2010 р. в країні пройшли вибори до парламенту, за результатами яких було сформовано новий уряд. Новим Прем'єр-міністром став консерватор Девід Кемерон, який замінив лейбориста Гордона Брауна, створивши коаліцію з ліберал-демократами.

Судова влада

• Судова колегія Палати Лордів (найвища апеляційна інстанція у цивільних справах по всій країні, у кримінальних справах – в Англії, Уельсі та Північній Ірландії)

• Верховні Суди Англії, Уельсу та Північної Ірландії

• Шотландський Сесійний та Верховний Суд

 

Ключові політичні партії та їх лідери

• Лейбористська партія. Створена в 1890 році. Налічує близько 200 тис. членів. Лідер партії – Едвард Мілібенд.

• Консервативна партія. Дата заснування – 1671 р. (партія “Торі”), як Консервативна партія існує з 1830 р. Налічує близько 290 тис. членів. Лідер партії – Девід Камерон.

• Ліберально-демократична партія. Сформована в березні 1988 року шляхом об’єднання ліберальної та соціал-демократичної партій. Налічує близько 70 тис. членів. Лідер – Нік Клегг

Міжнародний статус країни

Міжнародний статус країни з моменту ухвалення у 1931 р. Вестмінстерського статуту Велика Британія в особі свого монарха стала вважатись головою Британської Співдружності Націй, нині - Співдружності (The Commonwealth), до складу якої входять 53 держави, які отримали незалежність в результаті деколонізації, або мають традиційно тісні відносини з іншими країнами Співдружності. Під контролем Великої Британії продовжують залишатися 13 заморських територій.

Велика Британія – одна з країн-засновників ООН та постійний член Ради Безпеки, з 1949 р. - член НАТО; з 1973 р. – член Європейського Союзу.

Правова система Англії

1.1 Формування англійського загального права

Загальне право - це система, що несе на собі глибокий відбиток його історії, а історія ця до XVIII століття була винятково історією англійського права. Вона йшла трьома шляхами: шляхом формування загального права, доповнення його правом справедливості і тлумачення статутів.

Своїм корінням англійське право йде далеко в минуле. Після норманського завоювання Англії (1066 р.) основна роль у здійсненні правосуддя була покладена на королівські суди, що перебували в Лондоні. Приватні особи, як правило, не могли звертатися безпосередньо в королівський суд. Вони повинні були просити у короля, а практично у канцлера, видачі наказу, що дозволяє перенести розгляд спору в королівський суд. Спочатку такі накази видавалися у виняткових випадках. Але поступово список позовів, по яких вони видавалися, розширювався. У ході діяльності королівських судів поступово складалася сума рішень, якими і керувалися надалі ці суди. Склалося правило прецеденту: одного разу сформульоване судове рішення в подальшому ставало обов'язковим і для всіх інших суддів. Англійське загальне право утворює класичну систему прецедентного права, або права, створюваного суддями.

Оскільки основна складність полягала в тому, щоб отримати можливість звернутися в королівський суд, з'явилася формула «судовий захист передує праву», яка до цих пір визначає характерні риси англійського праворозуміння.

До кінця XIII століття зростає роль статутного права. У зв'язку з цим правотворча роль суддів деяким чином стримується принципом, згідно з яким зміни в праві не повинні відбуватися без згоди короля й парламенту. Одночасно встановлюється право суддів інтерпретувати статути.

У XIV - XV ст. у зв'язку з великими соціальними змінами в середньовічному суспільстві Англії (розвиток товарно-грошових відносин, зростання міст, занепад натурального господарства) виникла необхідність вийти з жорсткої рамки закритої системи вже сформованих прецедентів. Цю роль взяв на себе королівський канцлер, вирішуючи в порядку певний процедури суперечки, по яких їх учасники зверталися до короля. Так поруч із загальним правом склалося «право справедливості». Воно, як і загальне право, є прецедентним правом, але прецеденти тут створені іншим шляхом і охоплюють інші відносини, ніж загальне право.

До 1873 року в Англії на цьому грунті існував дуалізм судочинства: крім судів, що застосовують норми загального права, існував суд лорда-канцлера. Потім ці системи злилися.

У той час як юристи континентальної Європи розглядають право як сукупність встановлених правил, для англійця право - це в основному те, до чого прийде судовий розгляд. На континенті юристи цікавляться насамперед тим, як регламентована дана ситуація, в Англії увага зосереджується на тому, в якому порядку вона повинна бути розглянута, щоб прийти до правильного судового рішення.