46.Ямайська валютна угода. Її характеристика.

Остаточний відхід від принципів підписаної в Бреттон-Вудсі угоди відбувся в 1978 p., коли почала діяти Ямайська валютна угода, прийнята в 1976 р. на Ямайці, в її столиці місті Кінгстоні. Нова угода зафіксувала ту практику міжнародних валютних від­носин, яка склалась на початку 70-х pp.

Основні положення Ямайської валютної угоди:

• було здійснено повну демонетизацію золота. Скасовувалися офіційний золотий паритет, золотий вміст національної валюти і було знято будь-які обмеження на приватну купівлю-продаж зо­лота;

• було санкціоновано режим плаваючих курсів, що означало вільний вибір курсоутворення кожною державою;

• золото втрачало свою офіційно фіксовану ціну і за ринкови­ми цінами почало надходити на спеціальні аукціони;

• частина золота МВФ, а вона становила 1/8 від його загальної кількості (4665 тон), мала бути продана на аукціоні, а виручка поповнювала валютні резерви МВФ. Така сама частина золота мала бути повернена країнам-учасницям відповідно до квоти ко­жної країни;

• як міжнародні резервні і платіжні засоби поряд з доларом було визнано валюти інших країн, а також СДР.

З 1979 до 1987 р. було здійснено другу емісію СДР у розмірі 12 млрд. Ця емісія і особливо ліквідація монополії долара в ролі міжнародного резервного і платіжного засобу суттєво потіснили долар. Але й сьогодні система міжнародних валютних відносин базується переважно на доларі.

Підписання Ямайської угоди було важливим кроком у напря­мку вдосконалення міжнародної валютної системи. Ця угода бі­льше, ніж Бреттон-Вудська, була пристосована до нестабільності платіжних балансів та валютних курсів. Але й вона не могла по­вністю вирішити всі проблеми валютних відносин між країнами. Особливу складність становлять проблеми, які виникли у зв'язку з офіційним уведенням «плаваючих» курсів. Вони стали визнача­льними, хоча відповідно до Ямайської угоди країни між собою мали змогу встановлювати фіксовані курси відхилення курсу від­повідної валюти на зовнішніх валютних ринках у межах ± 4,5 %. Головною проблемою стали пошуки оптимальних вимірювачів динаміки валютного курсу тієї чи іншої валюти. Цю проблему країни вирішують шляхом визначення так званого ефективного валютного курсу. Він розраховується на певний період (здебіль шого на рік) шляхом зіставлення валюти даної країни з валютою інших країн. Ця середньозважена величина розраховується з ура­хуванням питомої ваги кожної з валют, які використовуються у зовнішніх розрахунках цієї країни. Ефективний курс 18 основних валют провідних країн світового товариства розраховує МВФ з урахуванням частки кожної країни у світовій торгівлі.

47. Кредитна система і її складові елементи.

Розвиток товарного виробництва сприяв розвитку кредитних відносин. У широкому розумінні кредитна система — це сукупність відносин, що складаються в процесі акумуляції тимчасово вільних коштів держави, господарюючих суб’єктів і населення, та їхнього використання на умовах терміновості, повернення і платності. Однак у практиці кредитну систему визначають більш вузько, пов’язуючи її з системою кредитно-фінансових установ. Процес становлення кредитної системи почався з появою кредиту. Кредитна система в кожній державі має свої особливості, що відбивають специфіку організації суспільного виробництва в його конкретних історичних умовах. До своєї структури вони включають банківську систему і систему небанківських кредитних установ.

Банківська система функціонально призначена для акумуляції тимчасово вільних коштів і видачі кредитів. Крім того, банки обслуговують розрахунки між господарюючими суб’єктами і надають їм і населенню різні послуги, перелік котрих зазвичай регламентується законодавством країни. У більшості країн із ринковою економікою банківська система складається з двох рівнів. Перший рівень — це центральний банк країни. Це банк банків,він має монопольне право на емісію грошей і відіграє визначальну роль в організації функціонування всієї кредитної системи.

Другий рівень представлений системою комерційних банків, які у своїй діяльності безпосередньо пов’язані з підприємствами, фірмами, установами і населенням.

Небанківські кредитні установи (їх ще називають парабанками) утворюють другу ланку кредитної системи. Система цих установ представлена інвестиційними компаніями і фондами, страховими компаніями, пенсійними фондами, довірчими товариствами, кредитними союзами і ломбардами. Так, парабанки залучають не тільки ті кошти населення, які

воно розміщує з метою отримання на них прибутку, а й кошти, призначені для страхування життя, майна і т. ін. (страхові компанії) або для досягнення певного пенсійного забезпечення в майбутньому (пенсійні фонди). Розвиток банківської системи в Україні на сучасному етапі становлення ринкового господарства обумовлено передусім подоланням кризи і піднесенням, яке переживає народне господарство країни в останні роки.